Постанова Волинський апеляційний суд № 161/17900/19

Справа № 161/17900/19 Головуючий у 1 інстанції: Присяжнюк Л. М. Провадження № 22-ц/802/1105/20 Категорія: 66 Доповідач: Бовчалюк З. А. ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 14 грудня 2020 року місто Луцьк Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Бовчалюк З.А., суддів - Здрилюк О.І., Карпук А.К., з участю секретаря судового засідання Концевич Я.О., представник позивача ОСОБА_1 , представник відповідача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Служба у справах дітей Луцької міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_2 на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 лютого 2020 року, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_9 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Позов мотивує тим, що він зареєстрований та постійно проживає в квартирі АДРЕСА_1 . В даній квартирі окрім мене також зареєстровані ОСОБА_5 , колишня дружина, діти: ОСОБА_4 1997 року народження, ОСОБА_6 2005 року народження ОСОБА_7 2005 року народження ОСОБА_8 2013 року народження. За рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2018 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 було розірвано. Особовий рахунок по оплаті за житлово - комунальні послуги по даній квартирі відкритий на його ім`я , що стверджується довідкою ОСББ «Молоді 3а» ; 04 від 16 травня 2018 року. На момент звернення до суду з даним позовом спірна квартира не приватизована. Та належить до державного фонду України Відповідач у справі ОСОБА_5 та діти ОСОБА_4 1997 року народження, ОСОБА_6 2005 року народження ОСОБА_7 2005 року народження ОСОБА_8 2013 року народження не проживають за вищезазначеною адресою втратили право користування житлом внаслідок своєї відсутності без поважних причин понад шусть місяців. Факт не проживання відповідачів у спірній квартирі стверджується актами, які були складені членами правління ОСББ « Молоді 3а». Просить визнати відповідачів такими, що втратили право користування цією квартирою. Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 лютого 2020 року позов в даній справі задоволено. Ухвалено визнати ОСОБА_4 1997 року народження,, ОСОБА_5 1978 року народження, ОСОБА_6 2005 року народження, ОСОБА_10 2005 року народження, ОСОБА_8 2013 року народження такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 . В апеляційній скарзі представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції у зв`язку з неповним з`ясуванням всіх обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи та порушенням норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення, яким в задоволені позову в даній справі відмовити. Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, а рішення суду першої інстанції, в частині вимог щодо малолітніх дітей - до скасування з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову в задоволені позову. Задовольняючи позов ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі без поважних причин більше шести місяців не проживають у спірному приміщенні, а отже втратили право на користування цим житлом. Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Судом першої інстанції встановлено, ОСОБА_3 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 (а.с.5-6). З довідки про склад сім`ї №9 від 21 жовтня 2019 року вбачається, що у зазначеній квартирі зареєстровані ОСОБА_5 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 (а.с.16-21). Шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 був розірваний на підставі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2018 року.(а.с. 7). З долучених до матеріалів справи, зокрема пояснень сусідів, довідок, актів ОСББ «Молоді 3А» вбачається, що відповідачі більше трьох років не проживають у квартирі (а.с.25-30). Крім того, згідно з інформацією Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 15.0.12020 року №161/17900/19/1965/2020 ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 виїхали за кордон 10.08.2016р. Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.(ч. 4 ст. 9 ЖК Української РСР). Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року). Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року). У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з частиною першою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. У статті 81 ЦПК України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом першої інстанції правильно встановлено, що відповідачі ОСОБА_3 (колишня дружина) та ОСОБА_4 (повнолітній син) без поважним причин протягом більше як шість місяців не проживають у спірному приміщенні, в свою чергу позивач не чинить перешкод у користуванні даною квартирою. Слід зауважити, що ОСОБА_4 рішення суду не оскаржував, що може свідчити про його згоду з висновками суду, що стосуються його непроживання у спірній квартирі. В свою чергу ОСОБА_5 , вказуючи на незаконність рішення суду в частині визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не надала суду жодних належних та допустимих доказів, які б свідчили, що вона з поважних причин не проживає за спірною адресою, або що їй чиняться перешкоди у такому проживанні. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_5 зводяться до цитування норм права, які регулюють спірні правовідносини та обґрунтування її необхідності роботи за кордоном , у зв`язку з наявністю на утриманні трьох неповнолітніх дітей , яких за її твердженнями вона змушена самостійно утримувати. Такі пояснення відповідача не впливають на правильність висновків суду , щодо наявності правових підстав для визнання її такою , що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 . Вказуючи, що у зв`язку з заочним розглядом справи вона була позбавлена можливості подати докази на спростування вимог позовної заяви, до суду апеляційної інстанції ОСОБА_5 не подала відповідних доказів. Твердження ОСОБА_5 про тимчасовість її роботи за межами України, перетин нею кордону кожних три місяці, не є беззаперечних доказом того, що відповідач з поважних проживала в спірній квартирі, не втратила інтересу до неї, або ж про те , що їй чинились перешкоди щодо використання вказаного житла З огляду на зазначене, апеляційний суд не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції в частині вимог щодо ОСОБА_3 , ОСОБА_5 . На думку колегії суддів передчасними є висновки суд першої інстанції про необхідність визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням малолітні діти сторін - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .. Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Судом встановлено, що ОСОБА_6 2005 року народження, ОСОБА_7 2005 року народження та ОСОБА_8 2013 року народження були зареєстровані в спірній квартирі та набули права на проживання у ній на законних підставах. Оскільки малолітні діти не можуть самостійно обирати місце свого проживання, тому факт їх не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дітей права користування цим житлом. Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції). Не можна вважати не поважною причину не проживання дітей у спірному житлі їх проживання в іншому місці, з матір`ю, оскільки малолітні діти в силу свого віку не мають достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дітей і наявність у того з батьків з ким вони фактично проживають права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини. Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19). За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Задовольняючи позов ОСОБА_3 до малолітніх дітей ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 про визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, суд першої інстанції не надав належної оцінки тому, що малолітній діти не можуть самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт їх не проживання у спірній квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання їх такими, що втратили право користування зазначеним житлом. Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітні ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 набули право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем не надано, хоча це є його процесуальним обов`язком. Оцінюючи поважність причин відсутності малолітніх дітей ОСОБА_6 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , у спірній квартирі, суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув, хоча з`ясування цього питання має важливе значення для правильного вирішення справи. Отже, суд першої інстанції належним чином не перевірив доводів сторін, фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не дослідив зібраних у справі доказів, тому оскаржуване судове рішення в частині вимог щодо неповнолітніх дітей не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості судового рішення. З врахуванням наведених обставин, малолітні діти ОСОБА_6 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 не проживають у спірній квартирі з поважних причин, а тому з огляду на наведене, їх не можна вважати такими, що втратив право на користування жилим приміщенням по місцю реєстрації за адресою : АДРЕСА_2 . За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване в даній справі рішення, в частині позовних вимог щодо неповнолітній дітей: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, а викладені у ньому висновки не відповідають обставинам справи, тому воно підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні позову. В решті рішення суду необхідно залишити без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-382, 384 ЦПК України, апеляційний суд У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_2 задовольнити частково. Заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 лютого 2020 року, в даній справі, в частині вимог щодо неповнолітніх дітей, скасувати в цій частині нове судове рішення. В задоволені позову ОСОБА_3 до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням відмовити. В решті рішення суду залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Головуючий Судді