Постанова 4813 № 520/4771/17

Номер провадження: 22-ц/813/1657/20 Номер справи місцевого суду: 520/4771/17 Головуючий у першій інстанції Калашнікова О.І. Доповідач Дрішлюк А. І. Категорія: 27 ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 листопада 2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Дрішлюка А.І., суддів Драгомерецького М.М., Громіка Р.Д., розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу представника Акціонерного Товариства Комерційний Банк «ПРИВАТБАНК» - Мусійченко Данила Леонідовича на рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2018 року по цивільній справі за позовом Публічного Акціонерного Товариства Комерційний Банк «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 , треті особи ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Одеської міської ради про звернення стягнення, - ВСТАНОВИВ: 24 квітня 2017 року представник ПАТ АК «ПриватБанк» - Сафір Ф.О. звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою про стягнення боргу. В обгрунтування позовної заяви зазначає, що відповідно до договору № ODHOGF02092051 від 13.06.2005 року ОСОБА_2 отримала кредит у розмірі 33630,00 доларів США зі сплатою відсотків у розмірі 11,04% на рік та строком до 11.06.2020 року, в забезпечення якого між ПАТ КБ «Приват Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, відповідно до якого ОСОБА_2 надала в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 80,80 кв.м., житловою площею 55,90 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та належить їй на праві власності. У зв`язку з порушенням зобов`язань за кредитним договором ОСОБА_2 станом на 20.03.2017 року заборгованість за договором становить 170439,04 доларів США. У 2013 році ПриватБанк звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки. 26.11.2014 року Київським районним судом м. Одеси позов було задоволено частково та постановлено рішення, зміненим рішенням Апеляційного суду Одеської області від 26.03.2015 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором в сумі 86246,24 доларів США, звернуто стягнення на 2/3 частини зазначеної квартири. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19.10.2007 року здійснено поділ спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_2 та за ОСОБА_1 визнано право власності на 1/3 частину квартири. У зв`язку з чим, позивач просить суд звернути стягнення на 1/3 частини зазначеної квартири, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки та стягнути з відповідача судові витрати (а.с.2-4). Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09.10.2018 року було вирішено позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» залишити без задоволення, у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 набув права власності на 1/3 частину квартири не від іпотекодавця ОСОБА_2 , тому положення ст. 23 ЗУ «Про іпотеку» в даному випадку не можуть бути застосовані, окрім того, в 2014 році Банк, звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, ОСОБА_1 у якості співвідповідача до участі у справі не залучав, що зазначено в рішенні суду від 26.11.2014 року (а.с.105-107). 06 листопада 2018 року до Апеляційного суду Одеської області надійшла апеляційна скарга представника АТ КБ «ПриватБанк» - Мусійченко Д.Л. на рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2018 року, в обгрунтування якої зазначає, що копію повного тексту оскаржуваного рішення було отримано банком лише 24.10.2018 року на електронну адресу та посилається на ст.23 ЗУ «Про іпотеку», відповідно до якого особа до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки, а тому висновки суду про те, що відповідач набув право власності на 1/3 частину квартири не від іпотекодавця є такими, що не відповідають обставинам справи, адже саме від іпотекодавця ОСОБА_2 до відповідача за рішенням суду перейшло право власності на 1/3 частину квартири. У зв`язку з чим, апелянт просить суд скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» задовольнити в повному обсязі, судові витрати покласти на відповідача (а.с.109-112). Ухвалою судді Апеляційного суду Одеської області Комлевої О.С. від 16.11.2018 року було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника АТ КБ «ПриватБанк» Мусійченка Д.Л. (а.с.121) та справу призначено до розгляду (а.с.122). В зв`язку з ліквідацією Апеляційного суду Одеської області в порядку автоматизованого розподілу судової справи після створення Одеського апеляційного суду суддею доповідачем визначено суддю Дрішлюка А.І., якого було переведено до Одеського апеляційного суду відповідно до рішення Вищої ради правосуддя № 4065/0115-18 від 28 грудня 2018 року. Ухвалою Одеського апеляційного суду 04.02.2019 року справа була прийнята до провадження та призначена до розгляду. В процесі розгляду справи було витребувано для огляду цивільну справу № 2- 4015/2007 про поділ сумісного майна подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; цивільну справу № 2-1427/2009 (головуючий - суддя Геращенко Д.Р.) за позовом Закритого акціонерного товариства комерційний банк «Приват Банк», в особі філії «Южне головне регіональне управління» Закритого акціонерного товариства комерційний банк «Приват Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Крім того, витребувались дані щодо наявності зареєстрованого нерухомого майна за відповідачем, в зв`язку з чим в слуханнях справи неодноразово оголошувалась перерва. З врахуванням недостатньої кількості суддів в Одеському апеляційному суді (з 2013 року кількість суддів в цивільній палаті зменшилася з 48 до 15, які фактично здійснюють судочинство), щодо яких здійснюється автоматизований розподіл справ (без урахування суддів, які хворіють, перебувають у відрядженні, знаходяться у відпустці), що створює надмірне навантаження та виключає можливість розгляду справи в строки, передбачені національним законодавством, судом апеляційної інстанції було здійснено розгляд справи з врахуванням поточного навантаження, яке обумовило збільшення строку розгляду справи по незалежним від суду причинам. Учасники провадження про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Клопотання про проведення судового засідання за допомогою відеоконференцзв`язку на підставі ч. 4 ст. 212 ЦПК України або про розгляд справи за їх відсутністю не подавали. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Дослідивши матеріали цивільної справи, доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що законні підстави для задоволення позову відсутні. Проте даний висновок суду зроблено з порушенням норм процесуального та матеріального права. Зокрема, приймаючи рішення по справі суд першої інстанції виходив з того, що 13.06.2005 року ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_2 уклали кредитний договір №ODH0GF02092051, за умовами якого Банк надав, а ОСОБА_2 отримала 33630 дол. США. Відповідно до умов договору ОСОБА_2 зобов`язалась у термін до 11.06.2020 року повернути суму кредиту та сплачувати щомісяця відсотки у розмірі 11,04% річних за користування кредитом (а.с. 13). В якості забезпечення повного і своєчасного виконання боргових зобов`язань за договором кредиту між банком і ОСОБА_2 13.06.2005 року було укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 надала Банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 80,80 кв.м. в тому числі житловою 55,9 кв.м., що належала ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу (а.с. 15-16). У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 умов кредитного договору станом на червень місяць 2013 року утворилась заборгованість у сумі 86 246,24 дол. США, що дорівнювало 689 107,46 грн. Заочним рішенням Київського райсуду м. Одеси від 26.11.2014 року по справі частково задоволено позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення заборгованості за кредитним договором на предмет іпотеки квартиру АДРЕСА_2 (а.с. 17-20). Вказаним рішенням звернено стягнення на 2\3 частини вказаної квартири, оскільки рішенням Київського райсуду м. Одеси, ухваленим 19.10.2007 року за позовом ОСОБА_1 про розподіл спільного майна за ОСОБА_1 визнано право власності на 1\3 частину квартири АДРЕСА_2 , яку подружжя набуло у спільну власність в період перебування в зареєстрованому шлюбі. Рішенням Київського райсуду м. Одеси від 26.11.2014 року в частині розміру стягнення на предмет іпотеки було залишено в силі рішенням апеляційного суду Одеської області від 26.03.2015 року (а.с. 21-23). На думку суду першої інстанції вказаними рішеннями встановлено преюдиційний факт, що дія іпотеки на 1\3 частину квартири не поширюється. Крім того, судом першої інстанції було вказано, що відповідач не був стороною договору іпотеки, а тому і підстави для покладення для нього обов`язку за іпотечним договором відсутні. Суд першої інстанції також погодився з доводами відповідача, що він набув права власності на 1\3 частину квартири не від іпотекодавця ОСОБА_2 , тому положення ст.23 ЗУ «Про іпотеку» у даному випадку не можуть бути застосовані. Вказане мотивування суду першої інстанції не відповідає як тексту процитованих судом рішень по іншим справам, так сутності спірних правовідносин, які виникли між учасниками провадження. З огляду на вказане апеляційний суд задовольняє частково апеляційну скаргу та вважає за необхідне зазначити наступне. 13.06.2005 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 . Продаж квартири було здійснено за 33 000 доларів США. Як вбачається з матеріалів справи 13.06.2005 року між ОСОБА_2 та ЗАТ «ПриватБанк» був укладений кредитний договір № ODH0GF02092051 на придбання нерухомості в розмірі 27 000 доларів США та на оплату страхових платежів в розмірі 6 630 доларів США (а.с. 13). Крім того, в якості забезпечення виконання зобов`язань по вказаному кредитному договору 13.06.2005 року між ОСОБА_2 та ЗАТ «ПриватБанк» був укладений договір іпотеки, предметом якого стала квартира АДРЕСА_2 (а.с. 15-16). Також в якості забезпечення виконання зобов`язань по кредитному договору 13.06.2005 року між ОСОБА_1 та ЗАТ «ПриватБанк» був укладений договір поруки. З копії рішення Київського районного суду м. Одеси від 03.12.2009 року в справі № 2-1427/2009 вбачається, що був задоволений позов ЗАТ «ПриватБанк» та стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ЗАТ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором в загальній сумі 32 504,51 дол. США, що в еквіваленті по курсу НБУ складало 247 395,09 грн. Також суд вирішив стягнути судовий збір на користь позивача. Вказане рішення набрало законної сили та в подальшому не оскаржувалось. Також з матеріалів справи вбачається, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19.10.2007 року в справі № 2-4015/07 в порядку поділу спільного майна подружжя виділено у власність ОСОБА_2 2/3 частини квартири АДРЕСА_2 та виділено у власність ОСОБА_1 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 , яку подружжя набуло у спільну власність в період перебування в зареєстрованому шлюбі. Крім того, заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26.11.2014 року частково задоволено позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення заборгованості за кредитним договором на предмет іпотеки квартиру АДРЕСА_2 . Рішенням суду звернено стягнення на 2\3 частини вказаної квартири, оскільки рішенням Київського райсуду м. Одеси, ухваленим 19.10.2007 року за позовом ОСОБА_1 про розподіл спільного майна за ОСОБА_1 визнано право власності на 1\3 частину квартири АДРЕСА_2 , яку подружжя набуло у спільну власність в період перебування в зареєстрованому шлюбі (а.с. 17-20). Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом. Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. За ч. 1-2 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Стаття 61 СК України визначає, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно з ч.ч. 1-2 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. Відповідно до ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Як роз`яснив Пленуму Верховного Суду України в своїй постанові № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ майна подружжя», а саме в п. 30 при вирішенні спору про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 Сімейного Кодексу України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 Сімейного Кодексу України). Отже, законодавством встановлена презумпція, за якою майно, придбане в шлюбі, в тому числі борги, якщо їх виникнення взаємопов`язано безпосередньо з інтересами сім`ї, належать подружжю на праві сумісної власності. Об`єкти спільної сумісної власності поділяються між дружиною та чоловіком порівну. Відступлення від цієї презумпції можливе за наявності відповідних істотних обставин. Відповідно до ч. 3 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). За ч. 1 ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Порядок здійснення права спільної часткової власності здійснюється відповідно до ст. 358 ЦК України. Згідно зі ст. 360 ЦК України співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном. Відповідно до ст. 366 ЦК України кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред`явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом. У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов`язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку. Тобто за концепцією цивільного законодавства співвласник у праві спільної часткової власності, у випадку наявності зобов`язань перед третіми особами відповідає за ними лише в межах своєї частки. Отже, кредитор має право задовольнити свої вимоги за рахунок частки особи в праві спільної часткової власності. За обставинами даної справи ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , перебуваючи в шлюбі придбали квартиру АДРЕСА_2 . На придбання вказаної квартири ОСОБА_2 , уклала кредитний договір від 13.06.2005 року, в якості забезпечення якого був укладений договір іпотеки квартири АДРЕСА_2 . Поручителем по кредитному договору став ОСОБА_1 . Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 03.12.2009 року в справі № 2-1427/2009, яким був задоволений позов ЗАТ «ПриватБанк» та стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ЗАТ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором в загальній сумі 32 504,51 дол. США, що в еквіваленті по курсу НБУ складало 247 395,09 грн. Докази виконання вказаного рішення боржниками в матеріалах справи відсутні. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19.10.2007 року в справі № 2-4015/2007 спірне нерухоме майно було поділено між подружжям, зокрема ОСОБА_2 було виділено у власність 2/3 частини, а ОСОБА_1 1/3 частини вказаної квартири. Вказане рішення в подальшому не оскаржувалось та набрало законної сили. Отже, режим спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на вказане нерухоме майно припинився (ст. 372 ЦК України) та перейшло в спільну часткову власність. Відповідно, кожен співвласник відповідає за свої зобов`язання перед третіми особами в межах своєї частки. Законодавець передбачив можливість кредитора задовольнити свої вимоги за рахунок відповідної частки боржника, за умови надання доказів на підтвердження існування відповідних обставин. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. За ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.ч. 2-3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Відповідно до ч. 4 вказаної статті суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Як роз`яснив Пленум Верховного суду України в своїй постанові № 5 від 12.06.2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду», а саме п. 9 уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору. Зокрема, у позивача суд повинен з`ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). З`ясовується правильність об`єднання кількох однорідних вимог, наявність у позивача інших вимог до відповідача, які можуть бути пов`язаними між собою, для вирішення питання про їх об`єднання або роз`єднання. У відповідача суд з`ясовує суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний чи матеріально-правовий). З урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню. Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Апеляційний суд звертає увагу на те, що звертаючись до суду з позовними вимогами позивач повинен навести відповідні підстави для звернення до суду. Зокрема, позивач повинен надати до суду відповідні докази щодо розміру заборгованості відповідача (зокрема, враховуючи обставини справи зазначити, яка саме частина кредиту погашена за час шлюбу, яка частина повернута самостійно кожним з подружжя та яка частина кредитного зобов`язання залишається непогашеною, в зв`язку з чим кредитор звертається до суду з позовом про звернення стягнення на частину нерухомого майна). Вказана позиція кореспондує позиції, висловленій Верховним Судом в постанові від 08.07.2020 року в справі № 754/11103/16-ц. За обставинами даної справи позивач, звертаючись до суду з позовом про звернення стягнення на 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 , зазначив, що відповідач має заборгованість за кредитним договором № ODH0GF02092051 від 13.06.2005 року в сумі 12808,69 доларів США. Разом з тим, жодних обґрунтувань чи доказів на підтвердження існування вказаної заборгованості, суми погашення відповідачем боргу тощо позивач до суду не надав, так само як і не навів фактичних обставин, які мають значення для вирішення справи по суті позовних вимог. Вказане свідчить про недоведеність і необґрунтованість заявлених позовних вимог, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, яким він обґрунтовував свої вимоги, що є його процесуальним обов`язком (постанова КЦС ВС від 27.03.2020 року, справа № 703/3063/18). Тому, з огляду на вище вказане, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а мотивування рішення суду підлягає зміні у вищевикладеній редакції. Посилання апелянта на те, що іпотека не припиняється в зв`язку з передачею прав власності на предмет іпотеки до іншої особи, в тому числі на підставі рішення суду, приймаються до уваги апеляційним судом, оскільки відповідно до ст. 23 ЗУ «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотек. Однак, враховуючи вище наведене в сукупності з дослідженими обставинами справи, оскільки позовні вимоги Банку не підлягають задоволенню з інших вище наведених підстав, апеляційний суд частково задовольняє апеляційну скаргу. Окрім того, апеляційний суд звертає увагу на те, що відповідно до протягом дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути примусово звернено стягнення (відчужене без згоди власника) на майно, що віднесене до об`єктів житлового фонду (далі - нерухоме житлове майно), об`єкт незавершеного житлового будівництва, майнові права на нього, що є предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно/об`єкт незавершеного житлового будівництва/майнові права виступають як забезпечення виконання зобов`язань фізичної особи (позичальника або майнового поручителя) за кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного житлового будівництва, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності немає іншого нерухомого житлового майна загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного житлового будівництва) не перевищує 140 квадратних метрів для квартири та 250 квадратних метрів для житлового будинку. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідачу на праві власності належить тільки спірне нерухоме майно та земельна ділянка. Докази існування у відповідача іншого нерухомого майна у власності матеріали справи не містять, в зв`язку з чим до спірного нерухомого майна застосовуються обмеження, встановлені ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Таким чином, враховуючи вище наведене, оскільки доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження, однак суд першої дійшов правильного висновку щодо суті заявлених позовних вимог, апеляційний суд на підставі ст. 376 ЦПК України частково задовольняє апеляційну скаргу та змінює оскаржуване рішення суду в частині мотивування. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника Акціонерного Товариства Комерційний Банк «ПРИВАТБАНК» - Мусійченко Данила Леонідовича задовольнити частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2018 року змінити в частині мотивування. В іншій частині рішення залишити без змін. Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді Одеського апеляційного суду А.І. Дрішлюк Р.Д. Громік М.М. Драгомерецький 04.11.2020 року м. Одеса