Постанова 4803 № 201/15310/16-ц

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/9721/20 Справа № 201/15310/16-ц Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко Н. В. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 грудня 2020 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого - Городничої В.С., суддів - Лаченкової О.В., Петешенкової М.Ю., за участю секретаря - Солодової І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 23 вересня 2020 року у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про звернення на предмет іпотеки та виселення,- ВСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року позивачзвернувся до суду першої інстанції з вищевказаним позовом, який неодноразово уточнював. В обгрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 17.07.2007р. між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк») та відповідачкою ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №DNHLGB00000749, вид кредитування - непоновлювана кредитна лінія з цільовим призначення - купівля нерухомості. Відповідно до умов кредитного договору позивач надав відповідачу кредит в іноземній валюті у розмірі 603 000 дол. США з кінцевим терміном повернення до 17.07.2037р. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 10,80% річних. Виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором було забезпечено укладеним між сторонами договорами іпотеки, відповідно до яких в іпотеку банку ОСОБА_1 було передано нерухоме майно: квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та паркувальне місце поз. № НОМЕР_1 , першої черги житлового комплексу "Амфітеатр" містобудівного ансамблю " ІНФОРМАЦІЯ_1 ", розташоване на другому поверсі нежитлового приміщення АДРЕСА_2 . Зі свого боку позивач виконав зобов`язання за кредитним договором, проте відповідачка умови кредитного договору належним чином не виконувала та допустила прострочення виконання зобов`язань, у зв`язку з чим станом на 06.05.2016р. заборгованість за договором становила 722 575,68 дол.США, з яких: 576105,14 дол.США - заборгованість за кредитом; 92 881,64 дол.США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 14 287,40 дол.США - заборгованість по комісії за користуванням кредитом; 39301,50 дол.США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, в рахунок погашення якої позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки: квартиру АДРЕСА_3 АДРЕСА_4 (раніше АДРЕСА_5 , що є предметом іпотеки згідно договору іпотеки №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р. і додаткового договору до нього №1 від 14.04.2009р.; паркувальне місце поз. №90, загальною площею 28,4 кв.м., першої черги житлового комплексу "Амфітеатр" містобудівного ансамблю " ІНФОРМАЦІЯ_1 ", розташоване на другому поверсі нежитлового приміщення №56 за адресою: АДРЕСА_5 (раніше АДРЕСА_5 , що є предметом іпотеки згідно договорів іпотеки №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р. та №DNHLGB00000749/1 від 14.04.2009р., шляхом продажу вказаних предметів іпотеки на прилюдних торгах із встановленням початкової ціни продажу на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Також були заявлені вимоги про виселення ОСОБА_1 з житлового приміщення - квартири АДРЕСА_6 . Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 23 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовлено у зв`язку із спливом строків позовної давності. В своїй апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» не погоджується з рішенням суду та посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а також на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. ОСОБА_1 відповідно до ст. 360 ЦПК України подала відзив, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість доводів апелянта. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, з наступних підстав. Судом встановлено, що 17.07.2007р. між ЗАТ КБ ПриватБанк (правонаступником якого є АТ КБ ПриватБанк) та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №DNHLGB00000749, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 кредит в іноземній валюті у розмірі 603 000 дол.США у вигляді непоновлюваної кредитної лінії на купівлю нерухомості з кінцевим терміном повернення до 17.07.2037р. зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 10,08% річних. Банк взяті на себе зобов`язання по видачі кредитних коштів виконав належним чином, відповідне підтверджується випискою по позичковому рахунку НОМЕР_2 , згідно якої 17.07.2007р. було здійснено видачу кредитних коштів в сумі 603 000 дол.США, відповідні обставини не заперечувалися відповідачкою під час розгляду справи. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р. сторони уклали договір іпотеки №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р., згідно з яким відповідачка ОСОБА_1 надала в іпотеку майнові права на отримання у власність згідно договору №15-ИП про спільну діяльність у будівництві, укладеним між ОСОБА_1 та ТОВ «Перспектива Інвестмент», нерухомого майна, будівництво якого незавершене, а саме: - квартири будівельний номер АДРЕСА_7 . - паркувальне місце поз.№ НОМЕР_1 , першої черги в житловому комплексі "Амфітеатр" містобудівного ансамблю "Крутогірний", за адресою: АДРЕСА_5 . 14.04.2009р. між сторонами був укладений Додатковий договір №1 до договору іпотеки №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р., яким пункти 38.3 та 38.4 договору іпотеки №DNHLGB00000749 були викладені в наступній редакції: - пункт 38.3 «В забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно: квартиру, третьої черги житлового комплексу «Амфітеатр» містобудівного ансанблю «Крутогірній» за № НОМЕР_3 , загальною площею 204, 9 кв.м., житловою площею 203,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ». Встановлено, що майно належить відповідачці ОСОБА_1 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_4 , виданого 08.01.2009р. виконкомом ДМР, зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 11.01.2009р. Крім того, в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р., сторони 14.04.2009р. уклали договір іпотеки №DNHLGB00000749/1, згідно з яким ОСОБА_1 надала в іпотеку: - паркувальне місце поз.№ 90, першої черги житлового комплексу "Амфітеатр" містобудівного ансамблю " ІНФОРМАЦІЯ_1 ", розташоване на другому поверсі нежитлового приміщення АДРЕСА_2 . Встановлено, що майно належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_5 , виданого 11.01.2009р. виконавчим комітетом ДМР, зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 19.01.2009р. 14.04.2009р. між банком та ОСОБА_1 був укладений Додатковий договір №1 до кредитного договору №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р., яким сторони погодили внести зміни до п.7.3 договору та викласти його в наступній редакції: п.7.3. Забезпеченням виконанням позичальником зобов`язань за даним договором виступає іпотека нерухомого майна, а саме: квартира АДРЕСА_8 ; паркувальне місце поз.№ НОМЕР_1 , загальною площею 28,4 кв.м. розташоване в житловому комплексі "Амфітеатр" містобудівного ансамблю "Крутогірний" за адресою: АДРЕСА_5 . У порушення умов кредитного договору позичальник взяті на себе зобов`язання по поверненню кредиту, сплати процентів та інших платежів належним чином не виконувала, у зв`язку з чим станом на 06.05.2016р. відповідачка мала заборгованість в розмірі 722 575,68 дол.США, яка складається з: 576 105,14 дол.США - заборгованість за кредитом; 92 881,64 дол. США - заборгованість по процентам; 14 287,40 дол.США - заборгованість по комісії; 39 301,50 дол.США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором. Зазначений розмір заборгованості позивачем визначено в розрахунку заборгованості за кредитним договором №DNHLGB00000749 станом на 06.05.2016р. Згідно п. 2.3.1 кредитного договору, за згодою позичальника банк має право збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом, при зміні кон`юнктури ринку грошових ресурсів в Україні. При цьому банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки за 20 днів до вступу чинності зміненої процентної ставки. В разі відмови позичальника від збільшення процентної ставки він має повернути кредит на протязі 30 днів з моменту повідомлення банку. Згідно умов п.2.3.3. при неотриманні банком протягом 20-ти днів письмової відповіді позичальника зі згодою сплачувати процентну ставку (запропоновану банком) відповідно до п.2.3.1 кредитного договору, банк на власний розсуд має право згідно до ст.651 ЦК України здійснити одностороннє розірвання договору з надісланням відповідного повідомлення. При цьому позичальник зобов`язується повернути банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, комісію за фактичний строк його користування, повністю виконати інші зобов`язання за кредитним договором. Отже, умовами п.2.3.3. сторонами погоджено підстави та порядок розірвання банком кредитного договору в односторонньому порядку за умови ненадання позичальником в встановлений термін згоди сплачувати запропоновану банком процентну ставку. Судом встановлено, що 22.06.2010р. банком на адресу ОСОБА_1 було надіслано листа №Г25.0.0.0./272, в якому повідомлено про розірвання з 01.07.2010р. в односторонньому порядку кредитного договору №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р. на підставі п.2.3.3 договору. В даному листі зазначено, що на адресу ОСОБА_1 було надіслано листа від 31.12.2008р., в якому позичальника було повідомлено про намір банку підвищити відсоткову ставку за кредитним договором №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р. до 14,21% річних починаючи з 02.03.2009р., а також висунуто вимогу до позичальника строком до 01.07.2010р. повернути банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, комісію й відсотки за фактичний строк користування кредитними коштами, що на день підписання цього листа складає: 595 375,77 дол.США тіло кредиту, 844,20 дол.США комісій та 5 894,76 дол.США відсотків. 14.07.2010р. банком на адресу ОСОБА_1 було надіслано листа №25.0.0.0./1-303, в якому повідомлено, що на підставі п.2.3.3. кредитного договору банк з 01.07.2010р. достроково розірвав кредитний договір та висунуто вимогу про повернення кредиту у повному обсязі. У разі невиконання даної вимоги протягом 30 банківських робочих днів з дня отримання повідомлення, банк буде змушений задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна, яке було передано в іпотеку згідно договорів іпотеки №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р. та №DNHLGB00000749/1 від 14.04.2009р. шляхом звернення до нотаріуса для вчинення виконавчого напису або з позовом до суду. В наданих заявах по суті позивачем не спростовані обставини направлення та отримання відповідачкою вищезазначених листів. 07.12.2010р. приватним нотаріусом ДМНО Черниш Є.В. було вчинено виконавчий напис №1869 на договорі іпотеки та запропоновано звернути стягнення на нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_8 в рахунок погашення заборгованості позичальника ОСОБА_1 за кредитним договором №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р. в сумі 597 156,91 дол.США, включаючи прострочену заборгованість за кредитом 595 192,51 дол.США, суму заборгованості за відсотками 1 964,40 дол.США. У виконавчому написі зазначено строк, за який має провадитися стягнення, а саме - з 17.07.2007р. по 01.07.2010р. Також, 07.12.2010р. приватним нотаріусом ДМНО Черниш Є.В. було вчинено виконавчий напис №1870 на договорі іпотеки та запропоновано звернути стягнення на нерухоме майно: паркувальне місце поз.№ 90, першої черги в житловому комплексі "Амфітеатр" містобудівного ансамблю "Крутогірний" за адресою: АДРЕСА_5 в рахунок погашення заборгованості позичальника ОСОБА_1 за кредитним договором №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р. в сумі 597 156,91 дол.США, включаючи прострочену заборгованість за кредитом 595 192,51 дол.США, суму заборгованості за відсотками 1 964,40 дол.США. У виконавчому написі зазначено строк, за який має провадитися стягнення, а саме - з 17.07.2007р. по 01.07.2010р. Для вчинення виконавчого напису банком були надані наступні документи: розрахунок заборгованості станом на 01.07.2010р. виписка з кредитного договору боржника за період з 12.07.2007р. по 01.07.2010р., копії кредитного договору та договору іпотеки, додаткових договорів, вимога про погашення заборгованості, докази направлення вимоги та її отримання боржником. Таким чином, враховуючи, що кредитний договір між сторонами укладено в 2007 році, умови пункту 2.3.3, які визначають право банку розірвати договір в односторонньому порядку, недійсними не визнані, зміни до умов п.п. 2.3.1 та 2.3.3 договору сторонами не вносилися, вимоги викладені в листі №Г25.0.0.0./272 від 22.06.2010р. про одностороннє розірвання договору з 01.07.2010р., банком відкликані не були, та в подальшому банком вчинені дії щодо позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки задля задоволення розміру грошових вимог станом на 01.07.2010р. (включаючи повністю суму боргу за тілом кредиту), суд дійшов висновку, що вчинені кредитором дії засвідчують про розірвання банком кредитного договору в односторонньому порядку з 01.07.2010р. Суд встановив, що після настання строку повернення кредиту у зв`язку з розірванням договору з 01.07.2010р. АТ ПриватБанк, як кредитор, втратив право здійснювати нарахування процентів за користування кредитом та неустойки за ставкою визначеною в кредитному договорі №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р. та права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені ч.2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. Виходячи з розрахунку заборгованості станом на 01.07.2010р., який був наданий банком нотаріусу для вчинення виконавчих написів, станом на 01.07.2010р. заборгованість становила 597 156,91 дол.США. Згідно розрахунку відповідачки та відповідно до наданих виписок по договору з дати заявлення банком вимоги про розірвання договору з 01.07.2010р. та дострокове повернення заборгованості за кредитним договором в повному обсязі, відповідачкою було сплачено заборгованість в сумі 316 648,20 дол.США, отже різниця між сумою заявлених вимог на момент розірвання договору та сплачених платежів складає 280 508,71 дол.США. Згідно п. 23 договору іпотеки, сторони встановили, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених п.п. 17.6, 17.8.1, 17.8.2, 17.8.3, 17.9 цього договору, відповідно до розділу V Закону України Про іпотеку на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно із застереженням про задоволення вимог Іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі. Умови пунктів 17.8.1, 17.8.2. договору іпотеки визначають право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання якого-небудь із зобов`язань передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані. Згідно п.24 договору іпотеки, реалізація предмета іпотеки здійснюється відповідно до умов цього договору та чинного законодавства України. Таким чином, суд дійшов висновку, що позивач як кредитор має право вимоги до боржника в розмірі 280 508,71 дол. США, які АТ КБ ПриватБанк, як іпотекодержатель, вправі задовольнити шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки. Під час розгляду справи представником відповідача було подано заяву про застосування до вимог банка про звернення стягнення на предмет іпотеки строків позовної давності. Відмовляючи у задоволенні позову в зв`язку зі спливом строків позовної давності, суд першої інстанції посилався на те, що строк позовної давності щодо стягнення із ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р. шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки сплив 02.07.2013р., оскільки право звернення до суду з відповідним позовом, після встановленої банком дати розірвання договору 01.07.2010р. виникло у позивача з 02.07.2010р., з позовом до суду банк звернувся 03.11.2016р., тобто з пропущенням строку загальної позовної давності за вимогами до боржника. У зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд також дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги АТ КБ ПриватБанк про виселення, як похідної. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що вчинення виконавчого напису на іпотечному договорі не свідчить про порушення основного зобов`язання позичальника та не свідчить про виникнення права кредитора на повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором; вважає, що перебіг строку позовної давності щодо стягнення заборгованості за кредитним договором почався з моменту закриття виконавчого провадження. Однак, колегія суддів не приймає до уваги такі доводи апелянта з наступних підстав. Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). За правилами ст.266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Згідно ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Суд першої інстанції вірно посилався на практику застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема на постанову Верховного Суду від 09.12.2019 р. у справі №357/5125/16-ц, відповідно до якої звернення кредитодавця до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису з вимогою звернення стягнення на предмет іпотеки означає зміну строку виконання основного зобов`язання. Також, слід зазначити, що направлення вимоги про повне дострокове повернення кредиту, наявність якої не заперечується Банком та Відповідачем, також змінює строк виконання основного зобов`язання та встановлює обов`язок кредитора пред`явити позов до боржника протягом трьох років. Вказана позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року по справі №521/21255/13-ц, провадження № 14-600цс18, в якій зазначено, що повідомлення (вимога) про дострокове повернення кредиту, яка направляється позичальнику та/або поручителю є формою досудового вирішення спору між контрагентами та вимогою сторони, права або законні інтереси якої порушено, про добровільне/безпосереднє врегулювання спору, вказує на зміну строку виконання основного зобов`язання й встановлює обов`язок кредитора пред`явити позов до боржника протягом трьох років, якщо інше не визначено кредитним договором (статті 257, 259 ЦК України). Звернення стягнення на предмет іпотеки не вказане у ст. 264 ЦК України в якості окремої підстави переривання перебігу позовної давності, а також не може вважатися діями, що свідчать про визнання боржником свого боргу, чи прирівнюватись до пред`явлення позову. Звернення стягнення є реалізацією іпотекодержателем свого права, передбаченого договором іпотеки, та підставою припинення цього права. Повернення стягувану виконавчого напису (виконавчого документу) також не може переривати перебіг позовної давності за позовними вимогами про звернення стягнення з аналогічних причин. Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що строк позовної давності щодо стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором сплив 02.07.2013р., оскільки право звернення до суду з відповідним позовом, після встановленої банком дати розірвання договору 01.07.2010 р. виникло у позивача з 02.07.2010 р., з позовом до суду банк звернувся 03.11.2016р., тобто з пропущенням строку загальної позовної давності за вимогами до боржника. У зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції також правомірно відмовив у задоволенні вимоги Банку про виселення, як похідної. Безпідставними є доводи апелянта щодо неможливості розірвання кредитного договору у зв 'язку з законодавчими обмеженнями. Посилання апелянта на те, що вимога Банку про одностороннє розірвання суперечить положенням чинного законодавства, з огляду на її нікчемність та не має наслідків, обґрунтовано відхилена судом першої інстанції, виходячи з наступного. Банк заперечує факт розірвання Кредитного договору, посилаючись на те, що лист Банку про розірвання Кредитного договору не мав наслідків розірвання Кредитного договору в односторонньому порядку, оскільки Законом України №1822-VI від 21.01.2010 р. було внесено зміни в ч.2 ст. 1056-1 ЦК України, відповідно до якого було викладено норму закону в наступній редакції: «Встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком фінансовою установою в односторонньому порядку.». Однак, колегія суддів звертає увагу на те, що Кредитний договір було укладено 17.07.2007 р., в якому можливість розірвання договору було погоджено сторонами під час підписання Кредитного договору. Згідно п.2.3.3. Кредитного договору при неотриманні Банком протягом 20-ти днів письмової відповіді Позичальника зі згодою сплачувати процентну ставку (запропоновану Банком) відповідно підпункту «в» пункту 2.3.1. Кредитного договору, банк на власний розсуд має право згідно ст.651 ЦК України здійснити одностороннє розірвання Кредитного договору з надісланням відповідного повідомлення. При цьому, позичальник (Відповідач) зобов`язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, комісію за фактичний строк його користування, повністю виконати інші зобов`язання за Кредитним договором. Позичальник не надав своєї згоди на сплату процентної ставки, розуміючи, що це матиме наслідком розірвання Кредитного договору. Банк помилково зазначає, що Кредитний договір не міг бути розірваний в односторонньому порядку, адже відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони фінансовим установам в односторонньому порядку збільшувати розмір процентів та інших платежів, передбачених кредитним договором від 21.01.2010 N 1822-VІ» банкам забороняється в односторонньому порядку розривати кредитні договори у зв`язку з незгодою Позичальника на підвищення розміру процентної ставки за користування кредитом, у зв`язку з чим вимога Банку викладена в листі від 22.06.2010 р. про розірвання кредитного договору в односторонньому порядку з наведених в ньому підстав є нікчемною. Однак, відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Таким чином, Кредитний договір та всі його положення є чинними, а у разі якщо вони ставляться під сумнів щодо дійсності та відповідності законодавству, то мають бути оскаржені у передбаченому законом порядку. Згідно ч.1 ст.651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до ст.653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Відповідно до п.1 ч.1 ст.611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору. Враховуючи ту обставину, що сторони погодили можливість розірвання Кредитного договору з наведених у ньому підстав, вказана норма є чинною до моменту визнання її недійсною в судовому порядку або до моменту підписання відповідної угоди сторін щодо зміни/виключення відповідного положення договору. Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" N 9 від 06.11.2009 відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Отже, враховуючи, що спірний Кредитний договір був укладений сторонами в 2007 році, положення Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" щодо заборони розривати в односторонньому порядку укладені кредитні договори у разі незгоди позичальника з пропозицією фінансової установи збільшити процентну ставку або інший платіж, передбачений кредитним договором або графіком погашення боргу, не можуть бути підставою для визнання нікчемною письмової вимоги Банку про розірвання Кредитного договору в односторонньому порядку, оскільки на момент укладення Кредитного договору вказаної заборони законодавством передбачено не було і сторони Кредитного договор погодили між собою можливість розірвання Кредитного договору. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Вищого господарського суду України від 12.10.2011 р. по справі № 5015/830/11 та від 14.12.2010 р. по справі №1/155пд. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що вчинені кредитором дії засвідчують про розірвання банком кредитного договору в односторонньому порядку з 01.07.2010 р. Також, колегія суддів не погоджується з доводами апелянта про те, що суд першої інстанції неправильно визначив суму погашень здійснених відповідачем після 01.07.2010 року у сумі 316 648,20 доларів США, у зв`язку з чим неправильно та безпідставно розрахував суму 280 508,71 доларів США, оскільки всі погашення, що здійснені позичальником враховані у розрахунку заборгованості. Вищевказані доводи Банку є необгрунтованими, оскільки розрахунок заборгованості за Кредитним договором подавався без урахування факту розірвання Кредитного договору, Банк продовжував після 01.07.2010 року нараховувати проценти за користування кредитом, пеню та штрафні санкції. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.06.2018р. у справі № 548/981/15-ц (провадження № 14-182цс18) зазначила, що у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються (ч. 2 ст. 653 ЦК України). Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов`язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили. Отже, розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факт укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов`язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору. Права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені частиною другою ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що після настання строку повернення кредиту у зв`язку з розірванням договору з 01.07.2010р. АТ ПриватБанк, як кредитор, втратив право здійснювати нарахування процентів за користування кредитом та неустойки за ставкою, визначеною в кредитному договорі №DNHLGB00000749 від 17.07.2007р., та права й інтереси кредитодавця у правовідносинах з позичальником після розірвання кредитного договору забезпечені ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. Згідно розрахунку заборгованості, який був наданий банком нотаріусу для вчинення виконавчих написів, станом на 01.07.2010р. заборгованість становила 597 156,91 дол.США. Згідно розрахунку відповідачки та відповідно до наданих виписок по договору з дати заявлення банком вимоги про розірвання договору з 01.07.2010р. та дострокове повернення заборгованості за кредитним договором в повному обсязі, відповідачкою було сплачено заборгованість в сумі 316 648,20 дол. США. Таким чином, суд першої інстанції вірно встановив різницю між сумою заявлених вимог на момент розірвання договору та сплачених платежів в розмірі 280 508,71 дол.США, які АТ КБ ПриватБанк, як іпотекодержатель, вправі задовольнити шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки відповідно до вимогч.1 ст.33 Закону України Про іпотеку, а також п. 23 договору іпотеки, згідно якого сторони встановили, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених п.п. 17.6, 17.8.1, 17.8.2, 17.8.3, 17.9 цього договору, відповідно до розділу V Закону України Про іпотеку на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно із застереженням про задоволення вимог Іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі. Умови пунктів 17.8.1, 17.8.2. договору іпотеки визначають право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання якого-небудь із зобов`язань передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані. Згідно п.24 договору іпотеки, реалізація предмета іпотеки здійснюється відповідно до умов цього договору та чинного законодавства України. Однак, вказана сума не може бути стягнута з відповідача у зв`язку з пропуском Банком трирічного строку позовної давності. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції обгрунтовано ухвалив рішення в межах заявлених вимог і на підставі доказів, які містяться в матеріалах справи. Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону. Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 23 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: В.С. Городнича Судді: О.В. Лаченкова М.Ю. Петешенкова