Постанова Київський апеляційний суд № 759/10976/13-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 759/10976/13-ц Головуючий у суді І інстанції Морозов М.О. Провадження № 22-ц/824/12878/2020 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 грудня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 15 травня 2014 року у справі за позовом прокурора Святошинського району міста Києва до Київської міської ради, ОСОБА_1 , треті особи: Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Державна реєстраційна служба Головного управління юстиції у місті Києві, Головне управління Держземагентства у місті Києві Державного агентства земельних ресурсів України, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), садівниче товариство «Зв`язківець», про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акту, визнання права власності та зобов`язання повернути земельну ділянку, в с т а н о в и в: У липні 2013 року прокурор Святошинського району м. Києва звернувся до суду з позовом до Київської міської ради, ОСОБА_1 , треті особи: ГУ земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), Державна реєстраційна служба ГУЮ у м. Києві, ГУ Держземагентства у м. Києві Державного агентства земельних ресурсів України, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), СТ «Зв`язківець», про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним державного акту, визнання права власності та зобов`язання повернути земельну ділянку. На обґрунтування позову прокурор зазначив, що рішенням Київської міської ради № 847/1903 від 9 липня 2009 року «Про передачу громадянину ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 » затверджено проект землеустрою та надано ОСОБА_1 у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. На підставі зазначеного рішення ОСОБА_1 отримано державний акт серії ЯЖ № 912779 на право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,1 га, розташовану по АДРЕСА_1 . Позивач вказав, що вказана земельна ділянка відведена відповідачу з порушенням вимог частини дев`ятої статті 118 ЗК України, зокрема, щодо погодження проекту відведення земельної ділянки із природоохоронними органами. Крім цього земельна ділянка відведена відповідачу з порушенням частини першої другої 52 ЗК України, відповідно до якої на землях рекреаційного призначення заборонено діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан земель. Спірна земельна відноситься до земель, які використовуються для відпочинку, та інших відкритих земель, в тому числі зелених насаджень загального користування. Тобто, відповідно до статті 51 ЗК України, на час прийняття Київською міською радою оспорюваного рішення спірна земельна ділянка відносилась до земель рекреаційного призначення, але цим рішенням вказана земельна ділянка була віднесена до земель житлової і громадської забудови. Однак, питання про зміну цільового призначення спірної земельної ділянки компетентними органами не погоджувалось. Прокурор стверджував, що у відповідності до вимог статті 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації», проект відведення земельної ділянки ОСОБА_1 підлягав обов`язковій державній землевпорядній експертизі, яку проведено не було. Посилаючись на зазначені обставини, прокурор просив суд визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради № 847/1903 від 9 липня 2009 року «Про передачу громадянину ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 »; визнати недійсним державний акт серії ЯЖ № 912779 на право власності на земельну ділянку площею 0,1 га, розташовану по АДРЕСА_1 , виданий ОСОБА_1 . ГУ земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) 18 червня 2010 року та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 05-7-03781; відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом визнання за територіальною громадою м. Києва в особі Київської міської ради права власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1 га, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0295, вартістю 358 040,75 грн, та зобов`язати ОСОБА_1 повернути на користь Київської міської ради земельну ділянку, площею 0,1 га, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0295, вартістю 358 040,75 грн, що розташована по АДРЕСА_1 . Заочним рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 15 травня 2014 року позов прокурора Святошинського району м. Києва задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради № 847/1903 від 9 липня 2009 року «Про передачу громадянину ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 ». Визнано недійсним державний акт серії ЯЖ № 912779 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0295, площею 0,1 га, розташовану по АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням (використанням) - будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, виданий на ім`я ОСОБА_1 . ГУ земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) 18 червня 2010 року та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 05-7-03781, на підставі рішення Київської міської ради № 847/1903 від 9 липня 2009 року. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути на користь Київської міської ради земельну ділянку, площею 0,1 га, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0295, вартістю 358 040,75 грн, що розташована по АДРЕСА_1 . У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позовні вимоги в частині визнання незаконним і скасування рішення Київської міської ради № 847/1903 від 9 липня 2009 рокує обґрунтованими, оскільки оспорюване позивачем рішення прийнято з порушенням вимог законодавства. Визнаючи недійсним державний акт, виданий на ім`я ОСОБА_1 , суд виходив з того, що спірна земельна ділянка не може належати цьому відповідачу.Оскільки рішенням міської ради та державним актом було порушено право власності територіальної громади м. Києва на землю, виходячи із пріоритету суспільного інтересу над інтересами конкретної особи - відповідача, суд вважав за необхідне зобов`язати останнього повернути спірну земельну ділянку Київській міській раді. Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 3 липня 2020 року клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку для подання заяви про перегляд заочного рішення задоволено, втім у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення відмовлено. Не погоджуючись з вказаним заочним рішенням, відповідач через представника - адвоката Ліпатова І.А. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального і неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Як на підставу своїх вимог посилається на те, що питання законності передання земельних ділянок по АДРЕСА_2 вже встановлювалося в інших справах щодо суміжних ділянок, які були передані у приватну власність рішеннями Київської міської ради, зокрема, постановою Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі 759/10970/13-ц підтверджена законність рішення Київської міської ради від 9 липня 2009 року у зв`язку із наявністю погодження Управління охорони навколишнього природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) та помилковістю посилань на відомості довідки за формою 6-зем та висновку прокуратури про відношення земельної ділянки до категорії земель рекреаційного призначення.Наявність висновку Головного управління екології та охорони природних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (на час погодження проекту мало назву «Управління охорони навколишнього природного середовища виконавчого органу Київської міської ради») є достатнім для погодження проекту відведення земельної ділянки й не потребує подальшого його погодження. Вищевказане свідчить про правомірність відведення Київською міською радою спірної земельної ділянки та належність погодження проекту природоохороннім органом Київської міської ради, як того вимагає закон у розумінні статті 118 ЗК України. У своєму рішенні суд послався на дані статистичної звітності форми 6-зем, як на підставу для висновку про віднесення земельної ділянки до земель з рекреаційним призначенням, проте в матеріалах справи відсутній будь-який документ за формою 6-зем або документ органу уповноваженого на ведення статистичної звітності за цією формою, що може підтвердити таке твердження. Навпаки, матеріали містять докази правомірності визначення категорії ділянки під час процедури її відведення. Позовна заява та оскаржуване рішення суду містять посилання на дані за формою 6-зем без врахування джерела даних статистичної звітності та їх правового статусу, оскільки саме ГУ земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) було органом уповноваженим на ведення та надання звітності за формою 6-зем та земельно-кадастрової інформації, а тому факт надання ним позитивного висновку про погодження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність відповідача є підтвердженням правомірності такого відведення. Київська міська рада при прийнятті рішення керувалася позитивним висновком саме ГУ земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), так як саме цей орган перевіряв проект землеустрою на відповідність чинному законодавству, здійснював ведення Державного земельного кадастру та мав інформацію про цільове призначення земельної ділянки. Вирішуючи спір, суд першої інстанції не врахував, що уповноважені законом органи надали позитивні висновки щодо погодження проекту землеустрою та правомірності передачі земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 , що спростовує будь-які доводи прокурора щодо віднесення спірної ділянки до категорії земель рекреаційного призначення та недотримання процедури відведення земельної ділянки. Оскільки у справі не доведено віднесення земельної ділянки до земель рекреаційного призначення, то посилання на порушення статті 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» є безпідставним. У відзиві на апеляційну скаргу заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 8 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення. Як на підставу своїх заперечень зазначив, що природоохоронним органом, який уповноважений погоджувати проект відведення земельної ділянки ОСОБА_1 є Державне управління охорони навколишнього середовища в м. Києві. Відповідно до форми 6-зем, затвердженої наказом Держкомстату України від 5 листопада 1998 № 377, земельну ділянку АДРЕСА_3 км вилучено із не наданих у власність чи користування міських земель та за вказаною формою її віднесено до земель, які використовуються для відпочинку та інших відкритих земель, у тому числі зелених насаджень загального користування. Спірна земельна ділянка на момент прийняття Київською міською радою оспорюваного рішення відносилась до земель рекреаційного призначення, а після прийняття рішення ця ж земельна ділянка віднесена до земель житлової та громадської забудови. Таким чином, оспорюваним рішенням Київської міської ради фактично допущено незаконну зміну цільового виду використання спірної земельної ділянки, оскільки жодного рішення уповноваженим органом щодо зміни виду використання земельної ділянки не ухвалювалось та відповідна землевпорядна документація не розроблялась. Відзиви інших учасників справи на апеляційну скаргу до суду не надходили. Після призначення справи до судового розгляду до апеляційного суду надійшла заява ОСОБА_1 , подана його представником - адвокатом Ліпатовим І.А.,про поворот виконання заочного рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 травня 2014 року. Заява обґрунтована тим, що на момент розгляду справи в апеляційному суді оскаржуване рішення виконано у спосіб державної реєстрації права комунальної власності на спірну земельну ділянку за територіальною громадою м. Києва, тому у випадку задоволення апеляційної скарги, скасування рішення та відмови у задоволенні позову виникне необхідність щодо повороту виконання зазначеного рішення та поновлення права власності відповідача на земельну ділянку. Також представник відповідача подав заяву про скасування заходів забезпечення позову, вжитих у даній справі відповідно до ухвали Святошинського районного суду м. Києва від 29 липня 2013 року у вигляді накладення арешту на спірну земельну ділянку та заборони ОСОБА_1 і будь-яким іншим особам вчиняти дії із вказаною земельною ділянкою. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи та їх представників, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає. Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» (у редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення) сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами. Згідно з пунктами «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України (тут і далі у редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу. Положеннями частини першої статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Відповідно до частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян проводиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Згідно з частиною першою пункту 12 «Перехідні положення» ЗК України до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель водного фонду, історико-культурного, лісогосподарського, оздоровчого, рекреаційного, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений положенням статті 118 ЗК України. Відповідно до частини першої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Частина шоста статті 118 ЗК України передбачає, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та висновки конкурсної комісії (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частина сьома статті 118 ЗК України). Проєкт відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідної місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність (частини дев`ята, десята статті 118 ЗК України). Згідно зі статтею 50 Закону України «Про землеустрій», яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок складаються проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Відповідно до статті 123 ЗК України розроблений проект відведення земельної ділянки погоджується з територіальним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, а також з відповідним територіальним органом виконавчої влади з питань лісового або водного господарства (у разі вилучення (викупу), надання, зміни цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення чи водного фонду). Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (частини перша, друга статті 20 ЗК України). Судом встановлено, що 9 липня 2009 року Київською міською радою прийнято рішення № 847/1903 «Про передачу громадянину ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 » (а.с. 9, 15, т. 1). Проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 , виконаний ПП « ОСОБА_2 », було погоджено з Головним управлінням містобудування, архітектури та дизайну міського середовища виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), Управлінням охорони навколишнього природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), Київською міською санітарно-епідеміологічною станцією Міністерства охорони здоров`я України, Державною службою з питань національної культурної спадщини Міністерства культури і туризму України, Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА). Виконуючи доручення Київської міської ради від 2 жовтня 2008 року № 29/233-П-7812, Головне управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) надало висновок № 19-5204 від 25 травня 2009 року про погодження проекту відведення земельної ділянки в установленому законодавством порядку для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, без права забудови до погодження та затвердження проектної документації у встановленому законодавством порядку. З цього висновку вбачається, що зазначена територія земельної ділянки відповідно до Генерального плану міста, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 370/1804, за функціональним призначенням належить до садибної забудови (а.с. 61-63, т. 1). Крім того, про належність спірної земельної ділянки до садибної забудови йдеться у висновку Управління охорони навколишнього природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 29 травня 2009 року № 071/04-4-22/2816 про погодження проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки, яке у 2009 року (час погодження проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки) мало відповідні повноваження на підставі рішення Київської міської ради від 15 липня 2004 року № 457/1867 «Про врегулювання процедури передачі в користування земельних ділянок в місті Києві» та Положення про Управління охорони навколишнього природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), затвердженого рішенням Київської міської ради від 26 грудня 2002 року № 221/381 (а.с. 11-13, 65-67, т. 1). Правонаступником Управління охорони навколишнього природного середовища виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) є Головне управління екології та охорони природних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради. Державна служба з питань національної культурної спадщини Міністерства культури і туризму України висновком від 4 червня 2009 року № 22-1687/9 погодила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_1 для будівництва, обслуговування та експлуатації індивідуального житлового будинку, господарських будівель і споруд. Вказана земельна ділянка не входить до історичних ареалів міста, перебуває за межами архітектурних і археологічних заповідників, архітектурних та археологічних охоронних зон і зон регулювання забудови. Пам`ятки культурної спадщини на ділянці відсутні (а.с. 74, т. 1). Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за вищевказаною адресою було погоджено висновком Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 5 червня 2009 року № 05-4656 (а.с. 75-76, т. 1). На підставі зазначеного рішення Київської міської ради № 847/1903 17 червня 2010 року на ім`я ОСОБА_1 було видано державний акт серії ЯЖ № 912779 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0295, площею 0,1 га, розташовану по АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (а.с. 10). З матеріалів справи вбачається, що спірна земельна ділянка була передана у власність ОСОБА_1 із земель міста в порядку безоплатної приватизації. З огляду на викладене, ухвалюючи рішення про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради № 847/1903 від 9 липня 2009 року «Про передачу громадянину ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 » та про визнання недійсним державного акта ЯЖ № 912779 на право власності на спірну земельну ділянку, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спірна земельна ділянка відноситься до категорії земель рекреаційного призначення, а висновок суду про порушення Київською міською радоюнорм статей 118, 123 ЗК України при вирішенні питання про надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки не відповідає змісту зазначених правових норм. Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 759/10970/13-ц (провадження № 61-13639св18) та від 28 жовтня 2020 року у справі № 759/8821/15-ц (провадження № 61-10828св20). Прокурором не було надано належних та достовірних доказів на підтвердження віднесення спірної земельної ділянки до категорії земель рекреаційного призначення та порушення Київською міською радою статті 118 ЗК України при вирішенні питання про надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки, яка відповідно до Генерального плану міста, затвердженого рішенням Київради від 28 березня 2002 року № 370/1804, належить до території садибної забудови. Відтак позов прокурора Святошинського району міста Києва в частині визнання незаконним та скасування Київської міської ради № 847/1903 від 9 липня 2009 року не підлягає задоволенню, у зв`язку з чим оскаржуване судове рішення в зазначеній частині слід скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Оскільки основною заявленою прокурором Святошинського району м. Києва у цій справі вимогою є визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради, а решта задоволених судом позовних вимог випливає з цієї вимоги і залежить від її вирішення, то у зв`язку з відмовою у задоволенні цієї вимоги позовні вимоги про визнання недійсним державного акту та зобов`язання повернути земельну ділянку також не підлягають задоволенню. При цьому необхідно взяти до уваги, що ефективним способом захисту права власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, є звернення до суду з віндикаційним позовом до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, тобто з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Посилання прокурора у відзиві на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 712/10864/16-а, від 30 травня 2018 року у справі № 308/7923/16-ц, постановах Верховного Суду від 24 лютого 2020 року у справі № 701/473/17, від 26 червня 2019 року у справі № 701/902/17-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 362/3134/14-ц не можна визнати обґрунтованими, оскільки у цих справі, та у справі, яка переглядається апеляційним судом, встановлені різні обставини. При перегляді справи колегією суддів також взято до уваги, що у пунктах 70, 71 рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04), яке набуло статусу остаточного 20 січня 2012 року, Суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися в першу чергу на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула його у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У рішенні ЄСПЛ від 1 червня 2006 року в справі «Федоренко проти України» зазначено про необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини, а також пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності. У рішенні ЄСПЛ від 16 лютого 2017 року в справі «Кривенький проти України» наголошено, що позбавлення особи права на земельну ділянку без будь-якої компенсації є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Враховуючи викладене, позбавлення особи, яка добросовісно набула права власності на земельну ділянку, без будь-якої компенсації становитиме порушення вищенаведених норм європейського законодавства та суперечитиме практиці ЄСПЛ. Ураховуючи вимоги статей 10, 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (11, 27, 31, 119 ЦПК України 2004 року). За загальним правилом, встановленим у статтях 212, 214 ЦПК України 2004 року обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим, суд першої інстанції повинен був неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі, втім зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що розглядаючи вказаний позов прокурора, суд першої інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не дослідив наявні у справі докази та не надав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини першої статті 444 ЦПК України суд апеляційної чи касаційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот виконання, якщо, скасувавши рішення, він, зокрема відмовляє в позові повністю. Згідно із частинами п`ятою, шостою статті 444 ЦПК України питання про поворот виконання рішення суд вирішує за наявності відповідної заяви сторони. До заяви про поворот виконання рішення шляхом повернення стягнутих грошових сум, майна або його вартості додається документ, який підтверджує те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучено державним або приватним виконавцем. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2011 року № 13-рп/2011 інститут повороту виконання рішення спрямований на поновлення прав особи, порушених виконанням скасованого (зміненого) рішення, та є способом захисту цих прав у разі отримання стягувачем за виконаним та у подальшому скасованим (зміненим) судовим рішенням неналежного, безпідставно стягненого майна (або виконаних дій), оскільки правова підстава для набуття майна (виконання дій) відпала. Враховуючи позицію Конституційного Суду України щодо тлумачення норми статті 444 ЦПК України, яка регулює питання застосування інституту повороту виконання рішення, поворот виконання рішення - це повернення сторін виконавчого провадження в первісне становище у зв`язку із скасуванням виконаного рішення суду з метою поновлення їхніх прав. Таким чином, поворот виконання рішення можливий за будь-якими справами, але за наявності таких умов: 1) щоб позивач отримав від відповідача в порядку виконання рішення майно чи гроші; 2) щоб виконане рішення було скасовано вищестоящим судом повністю чи змінено із задоволенням позовних вимог у меншому розмірі. В усіх інших випадках розгляд питань про повернення стягненого в порядку цивільного судочинства відбуватися не може. За змістом наведеного поворот виконання скасованого рішення суду допускається у разі його фактичного виконання, а поворот виконання рішення, якщо цього вимагає відповідач, можливий у будь-якому випадку незалежно від того, в якому порядку (апеляційному, касаційному чи за нововиявленими обставинами) скасоване судове рішення. Як вбачається з матеріалів справи, 7 травня 2015 року на виконання заочного рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 травня 2014 року прокуратурі Святошинського району м. Києва було видано виконавчий лист про зобов`язання ОСОБА_1 повернути на користь Київської міської ради земельну ділянку, площею 0,1 га, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0295, вартістю 358 040,75 грн, що розташована по АДРЕСА_1 (а.с. 216, 218, т. 1). Відповідно до постанови державного виконавця ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві від 17 червня 2015 року про закінчення виконавчого провадження № 47564471 у зв`язку із фактичним виконанням рішення виконавчий лист було повернуто до суду першої інстанції (а.с. 217, т. 1). Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 231832629 від 11 листопада 2020 року, на підставі оскаржуваного заочного рішення у зазначеній справі № 759/10976/13-ц 12 грудня 2019 року державним реєстратором Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) було проведено державну реєстрацію права комунальної власності територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради на земельну ділянку, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0295, площею 0,1 га, розташовану по АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (а.с. 75, 76, т. 2). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державній реєстрації прав, зокрема, підлягає право власності (стаття 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Стаття 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема: судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно. Записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав (стаття 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). За змістом статті 444 ЦПК України питання про поворот виконання рішення вирішується судом шляхом зобов`язання повернення відповідачу належного йому майна (грошових сум). Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволення заяви про поворот виконання заочного рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 травня 2014 року, яким, зокрема, зобов`язано ОСОБА_1 повернути на користь Київської міської ради спірну земельну ділянку, оскільки після фактичного виконання вказаного рішення суду воно підлягає скасуванню в апеляційному порядку. З метою повернення учасників справи у первинне становище у зв`язку із скасуванням виконаного рішення суду першої інстанції та захисту майнових прав відповідача, колегія суддів в порядку виконання цього рішення вважає за необхідне зобов`язати Київську міську раду повернути у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0295, площею 0,1 га, розташовану по АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. У справі також встановлено, що ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 29 липня 2013 року за заявою прокурора Святошинського району м. Києва було вжито заходи забезпечення позову, а саме: накладено арешт на земельну ділянку, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0295, площею 0,1 га, розташовану по АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 ; заборонено ОСОБА_1 та будь-яким іншим особам вчиняти дії із цією земельною ділянкою, у тому числі укладати договори та вчиняти інші правочини стосовно зазначеної земельної ділянки (а.с. 17, т. 1). Згідно із положеннями статті 158 ЦПК України суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи. У випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду (частини дев'ята, десята статті 158 ЦПК України). Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 10 постанови № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті. Відповідно до статті 384 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Оскільки потреба у забезпеченні позову відпала у зв`язку набранням законної сили постанови апеляційного суду про відмову у задоволенні позову прокурора у повному обсязі, а подальша дія вжитих судом заходів може призвести до порушення прав учасників справи, колегія суддів дійшла висновку про скасування заходів забезпечення позову, вжитих відповідно до ухвали Святошинського районного суду м. Києва від 29 липня 2013 року. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно з вимогами пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема: з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. У відповідності статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Враховуючи те, що на час звернення до суду з позовом прокурор при здійсненні своїх повноважень був звільнений від сплати судового збору за подання позову в силу статті 5 Закону України «Про судовий збір», а колегія суддів прийшла до висновку про задоволення апеляційної скарги та відмови у задоволенні позову, то документально підтверджені судові витрати, понесені відповідачем у межах даної справи, а саме: 420,40 грн сплаченого судового збору за подання заяви про перегляд заочного рішення (а.с. 241-1, т. 1) та 5 505,60 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги (а.с. 33, 46, т. 2), а всього - 5 926,00 грн необхідно компенсувати останньому за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 15 травня 2014 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову прокурора Святошинського району міста Києва відмовити у повному обсязі. Заяву ОСОБА_1 про поворот виконання рішення суду задовольнити. У порядку повороту виконання заочного рішення Святошинського районного суду міста Києва від 15 травня 2014 року у справі № 759/10976/13-ц зобов`язати Київську міську раду повернути у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0295, площею 0,1 га, розташовану по АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Заяву ОСОБА_1 про скасування заходів забезпечення позову задовольнити. Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті відповідно до ухвали Святошинського районного суду міста Києва від 29 липня 2013 року за заявою прокурора Святошинського району міста Києва. Компенсувати ОСОБА_1 за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, 5 926,00 грн (п'ять тисяч дев`ятсот двадцять шість гривень) сплаченого судового збору. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній