Постанова 4804 № 265/4292/17

22-ц/804/3123/20 265/4292/17 Головуючий у І інстанції Шиян В.В. Єдиний унікальний номер 265/4292/17 Номер провадження 22-ц/804/3123/20 Доповідач Барков В.М. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 грудня 2020 року м. Маріуполь Донецький апеляційний суд в складі: головуючого судді Баркова В.М., суддів Мальцевої Є.Є., Лопатіної М.Ю., секретар Сікора М.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Маріуполі з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 31 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Служба у справах дітей Маріупольської міської ради про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, ВСТАНОВИВ: В червні 2017 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із позовними вимогами до відповідачів ОСОБА_5 і ОСОБА_2 про розірвання договору позики, визнання договору купівлі-продажу та договору іпотеки квартири недійсними, посилаючись на те, що у неї у власності була квартира АДРЕСА_1 , яка належала їй на підставі свідоцтва про право на спадщину. 26 вересня 2016 року вона отримана від ОСОБА_5 у борг 270 000 грн., про що видала власноруч написану розписку із визначеним графіком погашення заборгованості до 26 вересня 2019 року. Реально на руки отримала 90 000 грн., а залишок в розмірі 180 000 грн. відсотки за користування позикою. Також 26 вересня 2016 року у нотаріуса Никоненко Т.В. вона уклала з ОСОБА_5 договір іпотеки, за яким передала в іпотеку належну їй кв. АДРЕСА_1 . Також в цей день було накладено заборону на відчуження предмету іпотеки. На вимогу ОСОБА_5 вона також надала йому нотаріально завірену довіреність з правом користування та розпорядження зазначеною квартирою. 07 лютого 2017 року, з незрозумілих для неї причин, ОСОБА_5 перепродав її борг ОСОБА_2 і за примусом ОСОБА_5 вона підписала документи щодо зняття заборони з вказаної квартири після чого продала її ОСОБА_2 . Оскільки всі події відбувались під тиском важких для неї обставин (хвороба чоловіка, важке матеріальне становище), просила визнати недійсним договір іпотеки від 26 вересня 2016 року посвідчений приватним нотаріусом Никоненко Т.В. та розірвати договір позики від 26 вересня 2016 року. Також просила розірвати договір купівлі-продажу квартири, укладений 07 лютого 2017 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 10 липня 2017 року, позивачкою було уточнено позовні вимоги, в яких ОСОБА_1 посилалася на те, що вона не отримала грошей після продажу спірної квартири. Розписку про отримання грошей написала під примусом ОСОБА_2 , який скористався її безпорадним станом, та запевнив її що вона не залишиться без квартири. Враховуючи вищенаведене, просила суд визнати недійсним договір іпотеки від 26 вересня 2016 року, та розірвати договір позики від 26 вересня 2016 року, а також розірвати договір купівлі-продажу укладений 07 лютого 2017 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 19 лютого 2019 року позивачка ОСОБА_1 остаточно уточнила позовні вимоги. Позов пред`явлено до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Управління «Служба по справам дітей Маріупольської міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу кв. АДРЕСА_1 , укладеного 07 лютого 2017 року між ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Скоробогатько О.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 179 із застосування наслідків недійсності угоди. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 31 липня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Служба у справах дітей Маріупольської міської ради про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним було відмовлено. Не погодившись з таким рішенням суду, позивачка подала апеляційну скарги в якій посилаючись на необґрунтованість та упередженість рішення суду першої інстанції просила його скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що в матеріалах справи є докази підтвердження її родинних відносин з ОСОБА_6 . Не погоджується і з висновками суду, щодо наданих нею та ОСОБА_4 доказів, оскільки вважає їх допустимими. Вважає, що суд помилково визнав її обізнаність про укладення договору купівлі-продажу, оскільки в суді вона пояснювала, що підписувала саме договір іпотеки, а про договір купівлі-продажу не знала взагалі. Відзив на апеляційну скаргу не надано. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідач ОСОБА_2 та треті особи в судове засідання апеляційного суду не з`явилися, про час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином судовими повістками (а.с. 203-206), тому суд відповідно до положень ст. 372 ЦПК України розглянув справу без їх участі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_7 , які просили скаргу задовольнити, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з наступних підстав. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини справи, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин та інші. У відповідності з вимогами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що надані ОСОБА_1 докази не є допустимим підтвердженням укладення угоди під впливом важких обставин та на невигідних для неї умовах. Не доведеним залишились і її твердження про те, що вона з договором купівлі-продажу не була ознайомлена, грошей від правочину не отримувала і взагалі не була присутня під час укладання угоди у нотаріуса, оскільки протилежне підтверджували свідки. Крім того, проживання у спірній квартирі неповнолітньої ОСОБА_8 за договором безоплатного користування жилим приміщенням не породжує у останньої права власності на спірне житло, а отже не позбавляє власника квартири права розпорядження своєю власністю на власний розсуд. З такими висновками суду першої інстанції не можна не погодитися. Судом встановлено, що 26 вересня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 був укладений договір позики за яким ОСОБА_1 отримала у борг 270 000 грн., та зобов`язалася їх повернути в строк до 26 вересня 2019 року (том 1 а.с. 5). В цей день, 26 вересня 2016 року, між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 в забезпечення виконання зобов`язань за договором позики, був укладений договір іпотеки кв. АДРЕСА_1 . Договір було посвідчено приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Никоненко Т.В. (том 1 а.с. 4). Також, 26 вересня 2017 року ОСОБА_1 видала ОСОБА_5 нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважила останнього користуватися та розпоряджатися (продати, обміняти) зазначеною квартирою (том 1 а.с. 6). 07 лютого 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_9 був укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, який було посвідчено приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько О.В., зареєстрованого в реєстрі за № 179 (том 1 а.с. 57-58). При цьому ОСОБА_1 видала ОСОБА_2 розписку в якій вказала, що за продану квартиру отримала 9 000 доларів США та претензій до покупця не мала (том 2 а.с. 6). Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 як на підставу недійсності договору купівлі-продажу від 07 лютого 2017 року посилалася на положення ст. 233 ЦК України відповідно до якої правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню». Як свідчить тлумачення частини першої статті 233 ЦК України умовами, існування яких надає підстави особі звертатися до суду, а суду ухвалювати рішення про визнання правочину недійсним є: а) наявність тяжкої обставини, що «змусила» особу вчинити правочин; б) те, що цей правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16 зроблено висновок, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оспорює правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. ОСОБА_1 на підтвердження важкої хвороби члена сім`ї, було надано копію Довідки до Акта огляду МСЕК серії 10 ААБ № 436050 від 7 травня 2015 року про встановлення ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 третьої групи інвалідності за загальним захворюванням та виписку із історії хвороби № 146, за якою ОСОБА_6 проходив лікування в неврологічному відділенні міської лікарні № 4 з 4 березня 2016 року по 18 березня 2016 року. Діагноз: наслідки перенесеної важкої черепно-мозкової травми в 2004 році. Відповідно до зазначеної виписки, третю групу інвалідності ОСОБА_6 було встановлено в 2011 році. В подальшому позивачкою було надано копію Довідки до Акта огляду МСЕК серії АВ № 0919928 від 16 серпня 2018 року про встановлення ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 другої групи інвалідності за загальним захворюванням (том 1 а.с. 148). При цьому з МСЕК дійшла висновку, що він може працювати вдома. Разом з тим, ОСОБА_1 не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири був укладений нею на вкрай невигідних умовах, оскільки вона отримала за продану квартиру 9 000 доларів США та претензій до покупця не мала. Крім того, в судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_1 підтвердила, що має інше житло в якому постійно проживає. Таким чином, встановивши, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на момент укладення оспорюваного договору з вини відповідача перебувала під впливом тяжких обставин, чим друга сторона правочину скористалася, не довела, що договір купівлі-продажу був укладений на невигідних для неї умов, не доведено також реальної загрози втрати позивачкою помешкання, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову. Оскільки вимога про застосування наслідків недійсності правочину є похідною від вимоги про визнання недійсним оспорюваного правочину, то вона також не підлягає задоволенню. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції чинній на момент укладення договору купівлі-продажу) передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання. Відповідно до частин другої та третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу) діти - члени сім`ї власника житлового приміщення мають право користування займаним приміщенням на рівні з власником. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла. З копії довідки про склад сім`ї, яку було надано під час укладання договору купівлі продажу квартири 07 лютого 2017 року, вбачається, що в спірній квартирі зареєстрована лише ОСОБА_1 (том 2 а.с.19). Позивачкою до суду першої інстанції було надано довідку про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні будинку осіб від 15 січня 2018 року, з якою вбачається, що в спірній квартирі з 29 грудня 2013 року проживають ОСОБА_4 з донькою ОСОБА_10 (том 1 а.с. 102). 07 червня 2016 року на підставі письмового договору ОСОБА_1 надала ОСОБА_4 у тимчасове безоплатне користування жиле приміщення зазначеної квартири (том 1 а.с.103). За встановлених обставини, висновок суду першої інстанцій про відсутність підстав для визнання оскаржуваного договору недійсним є законним та обґрунтованим, оскільки правочин вчинено стосовно нерухомого майна, право власності на яке дитина не мала, вона не є донькою позивачки та членом її родини, проживала в квартирі тимчасово. Враховуючи наведене, доводи апеляційної скарги висновки суду не спростовують, зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду. Відповідно до ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. При вирішенні справи судом першої інстанції правильно застосовані норми матеріального права, порушень норм процесуального права, які б могли призвести до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено, отже, підстави для скасування рішення суду відсутні Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 31 липня 2020 року залишити без змін. Відновити дію рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 31 липня 2020 року. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України. Повний текст постанови складено 15 грудня 2020 року. Судді В.М. Барков Є.Є. Мальцева М.Ю. Лопатіна