Постанова 4873 № 826/15470/15

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "10" грудня 2020 р. Справа№ 826/15470/15 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Остапенка О.М. суддів: Сотнікова С.В. Доманської М.Л. за участю секретаря судового засідання: Добродзій Є.В. у присутності представників сторін: від позивача: Чирський Ю.В. - довіреність б/н від 05.02.2020 від відповідача-1: Дзюба І.Ю. - довіреність № 7581/27.4 від 17.06.2020 від відповідача-2: Кучер О.М. - ордер серії КВ №456803 від 16.01.2020 від НБУ: Звада Р.В. - довіреність № 18-0011/55555 від 02.10.2020 від НБУ: Бірюкова О.А. - довіреність № 18-0011/55550 від 02.10.2020 від Офісу Генерального прокурора: Василенко Н.В.: посв. № 055986 від 20.03.20 розглянувши апеляційні скарги Акціонерного товариства "Градобанк" та Національного банку України на ухвалу господарського суду міста Києва від 04.08.2020 року у справі № 826/15470/15 (суддя Пасько М.В.) за позовом Акціонерного товариства "Градобанк" до

1. Міністерства культури та інформаційної політики України,

2. Національного художнього музею України за участю Національного банку України про розірвання договору ВСТАНОВИВ: Ухвалою господарського суду міста Києва від 04.08.2020 року у справі №826/15470/15 у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеною ухвалою місцевого господарського суду, ліквідатор АТ "Градобанк" звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу господарського суду міста Києва від 04.08.2020 року у даній справі та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2020 року колегією суддів у складі: головуючий суддя Остапенко О.М., судді: Доманська М.Л., Копитова О.С. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою АТ "Градобанк" на ухвалу господарського суду міста Києва від 04.08.2020 у справі №826/15470/15, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу та призначено справу до розгляду на 22.10.2020 року за участю повноважних представників учасників провадження у справі. Крім того, не погоджуючись із зазначеною ухвалою місцевого господарського суду, Національний банк України також звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу господарського суду міста Києва від 04.08.2020 року у даній справі та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2020 року вищевказаною колегією суддів відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Національного банку України на ухвалу господарського суду міста Києва від 04.08.2020 року у справі №826/15470/15, об`єднано дану апеляційну скаргу в одне апеляційне провадження для спільного розгляду з раніше поданою та прийнятою до провадження апеляційною скаргою АТ "Градобанк" на ухвалу господарського суду міста Києва від 04.08.2020 року у справі №826/15470/15, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу та призначено справу до розгляду на 22.10.2020 року за участю повноважних представників учасників провадження у справі. В обґрунтування вимог апеляційних скарг апелянти посилаються на порушення норма матеріального та процесуального права. У поданих через відділ документального забезпечення суду відзивах на апеляційні скарги представники Офісу генерального прокурора, Міністерства культури та інформаційної політики України та Національного художнього музею України просять залишити їх без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції - без змін. 15.10.2020 року суддею Копитовою О.С. заявлено самовідвід від розгляду даної справи у зв`язку із наявністю обставин, які виключають можливість участі згаданого судді у розгляді даної справи в суді апеляційної інстанції, зокрема, участь судді Копитової О.С. у розгляді справи №10/11 про банкрутство АТ "Градобанк" в господарському суді міста Києва. 16.10.2020 року через відділ документального забезпечення суду засобами електронного зв`язку ліквідатором АТ "Градобанк" подано заяву про відвід судді Копитової О.С. від розгляду справи №826/15470/15 з аналогічних підстав. Ухвалою суду від 19.10.2020 року заяву судді Копитової О.С. про самовідвід у справі №826/15470/15 та заяву ліквідатора АТ "Градобанк" Звездічева М.О. про відвід судді Копитової О.С. у справі №826/15470/15 задоволено, відведено суддю Копитову О.С. від розгляду даної справи. Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.10.2020 року для розгляду справи №826/15470/15 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя - Остапенко О.М., судді: Доманська М.Л., Сотніков С.В. Ухвалою суду від 22.10.2020 року прийнято до провадження справу №826/15470/15 за апеляційними скаргами АТ "Градобанк" та Національного банку України на ухвалу господарського суду міста Києва від 04.08.2020 року. В судовому засіданні 22.10.2020 року оголошено перерву у справі до 26.11.2020 року на підставі ст. 216 ГПК України. До початку судового засідання через відділ документального забезпечення суду від Офісу генерального прокурора надійшли додаткові пояснення по справі щодо підстав вступу прокуратури у дану справу, а також обставин правонаступництва Генеральної прокуратури України Офісом генерального прокурора. В судове засідання 26.11.2020 року з`явились представники АТ "Градобанк", Національного банку України, Міністерства культури та інформаційної політики України, Національного художнього музею України та Офісу генерального прокурора. З урахуванням додаткових пояснень по справі та позицій присутніх представників сторін колегією суддів ухвалено допустити Офіс генерального прокурора до участі у даній справі в суді апеляційної інстанції. В судовому засіданні представниками сторін надано суду пояснення по суті спору та вимог апеляційних скарг. Ухвалою суду від 26.11.2020 року відкладено розгляд справи на 10.12.2020 року на підставі положень ст. 216 ГПК України та зобов`язано Національний художній музей України надати суду належним чином засвідчені копії для долучення до матеріалів справи нормативно-правових актів України та інших документів (положення, інструкції, накази, акти, описи, реєстри тощо), якими регулюється порядок приймання об`єктів національного культурного надбання та інших цінних об`єктів культурної спадщини до Музейного фонду України, зокрема і тих, які стосуються об`єктів, переданих на підставі спірного договору. До початку судового засідання через відділ документального забезпечення суду від представника Національний художній музей України надійшли витребувані документи. Представники скаржників в судовому засіданні 10.12.2020 року вимоги апеляційних скарг підтримали, просили їх задовольнити, скасувати ухвалу господарського суду міста Києва від 04.08.2020 року у даній справі та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Представники відповідачів та Офісу Генерального прокурора проти вимоги скаржників, викладених в апеляційній скарзі, заперечували, просили залишити їх без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції - без змін. 10.12.2020 року оголошено вступну та резолютивну частини постанови Північного апеляційного господарського суду у даній справі. Розглянувши доводи апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства та заслухавши пояснення представників учасників провадження у справі, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що у задоволенні апеляційних скарг слід відмовити, а ухвалу господарського суду міста Києва від 04.08.2020 року у даній справі - залишити без змін, з огляду на наступне. Згідно зі статтею 270 ГПК України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі. У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 6 ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Разом з тим, 21.04.2019 року набув чинності Кодекс України з процедур банкрутства від 18.10.2018 року №2597-VIII, який введено в дію 21.10.2019 року, відтак в даному випадку застосуванню підлягають положення Кодексу України з процедур банкрутства. Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи у липні 2015 року АТ "Градобанк" (далі - позивач) звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства культури України (далі - Міністерство, відповідач-1) та Національного художнього музею України (далі - Музей, відповідач-2) про розірвання Договору №279 про порядок передачі у державну власність та умови постійного зберігання колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства "Градобанк" від 22.12.2005 року, укладеного між позивачем та відповідачами. Позовні вимоги обґрунтовані істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при укладенні вказаного Договору №279, внаслідок визнання Конституційним Судом України неконституційним положення статті 1 Закону України від 24.06.2004 року № 1881-IV "Про передачу колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства "Градобанк" у державну власність" в частині передачі колекції образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" у державну власність та положень статей 2, 5 та 6 названого Закону. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.12.2015 року у справі №826/15470/15 позов задоволено, розірвано Договір №279 про порядок передачі у державну власність та умови постійного зберігання колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства "Градобанк" від 22.12.2005 року та присуджено на користь позивача з Державного бюджету України судовий збір в розмірі 487,20 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства культури України. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 01.03.2016 року постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.12.2015 року у справі №826/15470/15 скасовано та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову. Постановою Верховного Суду від 11.02.2020 року постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.12.2015 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 01.03.2016 року скасовано, провадження в справі №826/15470/15 закрито. В подальшому, ухвалою Верховного Суду від 24.02.2020 року за клопотанням позивача справу №826/15470/15 передано за встановленою підсудністю до Господарського суду міста Києва. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.04.2020 року, серед іншого, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами загального позовного провадження. Іншою ухвалою суду від 06.04.2020 справу №826/15470/15 про розірвання договору передано до Господарського суду міста Києва для розгляду в межах справи № 10/11 про банкрутство АТ "Градобанк". Так, після передачі справи на розгляд до господарського суду міста Києва вимоги і обґрунтування позову, з урахуванням його остаточного уточнення, зводяться до наступного. На думку позивача, існують визначені статтею 652 ЦК України правові підстави для розірвання договору про порядок передачі в державну власність та умови постійного зберігання колекції образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" від 22.12.2005 року №279 у зв`язку з істотною зміною обставин, якими керувалися сторони при його укладенні. Договором визначено порядок поетапної передачі в державну власність колекції творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк", яка визнана об`єктом національного культурного надбання, є унікальною і має високу художню та культурну цінність. Позивач вказує, що виключною та єдиною метою укладення даного договору є виконання прийнятого раніше Закону України від 24.06.2004 року №1881-IV "Про передачу колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства "Градобанк" у державну власність" (далі - Закон № 1881-IV), яким визначено засади регулювання відносин щодо передачі колекції образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" у державну власність з метою остаточного вирішення долі цієї колекції та залучення громадян України і світової спільноти до унікальних скарбів національної культурної спадщини України. За твердженням АТ "Градобанк", після ухвалення Конституційним Судом України рішення від 10.10.2008 року №24-рп/2008 про визнання частково неконституційними положень Закону № 1881-IV, зокрема, в частині передачі колекції творів образотворчого мистецтва в державну власність, істотно змінилися обставини, які передували укладенню договору від 22.12.2005 року № 279, що є підставою для його розірвання. Щодо визначених частиною другою статті 652 ЦК України умов, АТ "Градобанк" зазначає, що договір від 22.12.2005 року №279 укладений виключно з метою виконання Закону № 1881-IV та у зв`язку з імперативністю і обов`язковістю його статей 1, 2, 5 та 6, тобто АТ "Градобанк" вступило в договірні правовідносини із Міністерством і Музеєм не за власною волею, а підкорюючись владному розпорядженню. Визнання неконституційними положень статті 1 Закону №1881-IV у частині передачі колекції творів образотворчого мистецтва в державну власність, статей 2, 5 та 6 Закону №1881-IV фактично усунуло правову підставу для укладення договору від 22.12.2005 року №279, проте при його підписанні АТ "Градобанк" не знало і не могло знати про можливість настання такої обставини та виходило з існування у нього безумовного обов`язку передати колекцію в державну власність із одночасним узгодженням деталей відповідної процедури на договірних засадах. В обґрунтування існування другої умови позивач вказує на те, що не був суб`єктом звернення до Конституційного Суду України і не мав жодних визначених законодавством способів будь-яким чином вплинути на прийняття цим судом рішень, які є остаточними й обов`язковими до виконання на всій території України. Таким чином, АТ "Градобанк" при всій турботливості та обачності не мало жодної можливості усунути причини, що зумовили істотну зміну обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. Що стосується третьої умови, то на думку позивача, виконання договору після істотної зміни обставин, під чим банк розуміє визнання частково неконституційними положень Закону №1881-IV, порушить співвідношення майнових інтересів сторін, оскільки АТ "Градобанк" позбавляється того, на що розраховувало при підписанні договору - отримання повного відшкодування вартості колекції творів образотворчого мистецтва та погашення кредитної заборгованості перед НБУ за кредитним договором від 04.06.1996 №24. АТ "Градобанк" вказує, що отримані кошти могли бути спрямовані на погашення вимог його кредиторів у межах справи про банкрутство, проте відшкодування, яке передбачалося Законом № 1881-IV, так і не виплачено. Також посилається на те, що ані за змістом договору від 22.12.2005 року № 279, ані за звичаями ділового обороту банк не є стороною, яка несе ризик зміни обставин, що передували його укладенню. Наведені вище обставини у сукупності, на думку АТ "Градобанк", підтверджують як істотну зміну обставин, якими воно керувалося при укладенні договору від 22.12.2005 року №279, так і існування визначених ч. 2 ст. 652 ЦК України умов для його розірвання. За наслідками розгляду заявленого позову ухвалою господарського суду міста Києва від 04.08.2020 року у справі №826/15470/15 у його задоволенні відмовлено у зв`язку з безпідставністю тверджень і вимог АТ "Градобанк" щодо розірвання договору від 22.12.2005 року № 279, оскільки фактичні обставини та положення законодавства, на які посилається позивач, не свідчать про настання істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні спірного договору, та про наявність інших, визначених статтею 652 ЦК України, умов для розірвання договору. Переглядаючи в апеляційному порядку законність винесення оскаржуваної ухвали, колегія суддів погоджується з висновками місцевого господарського суду та не вбачає підстав для задоволення апеляційних скарг та скасування цієї ухвали з огляду на наступне. Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 04.06.1996 року між НБУ та АТ "Градобанк" укладено кредитний договір №24, відповідно до умов якого АТ "Градобанк" отримало кредит у сумі 5 000 000 гривень. У забезпечення виконання кредитних зобов`язань у заставу НБУ передано колекцію творів образотворчого мистецтва орієнтовною вартістю 10 532 742,00 грн., про що укладено договір застави (закладу) від 05.11.1996 року. Згідно пунктів 1.3, 3.1 договору, заставлене майно залишається на відповідальному зберіганні заставодержателя. У разі невиконання заставодавцем зобов`язань за кредитним договором від 04.06.1996 року №24 заставодержатель має право у рахунок погашення кредитної заборгованості звернути стягнення на предмет закладу у спосіб та у порядку, визначеними Законом України "Про заставу". 21.12.1996 року експертною комісією складено акт оцінки переданої в заставу колекції творів образотворчого мистецтва і встановлено, що у цілому запропонована АТ "Градобанк" фінансова оцінка вартості картин є об`єктивною. У зв`язку з невиконанням АТ "Градобанк" зобов`язань щодо повернення кредитних коштів і сплати нарахованих за користування кредитом процентів у позивача виник борг у сумі 9 497 071,97 грн. Рішенням Вищого арбітражного суду України від 28.05.1998-01.06.1998 року у справі №3/60 у рахунок погашення заборгованості АТ "Градобанк" перед НБУ звернено стягнення на передану в заставу колекцію творів образотворчого мистецтва і видано відповідний наказ на примусове виконання рішення. З метою збереження об`єктів культурної спадщини і приймаючи до уваги унікальність та високу культурну і художню цінність цієї колекції 08.12.1998 року Верховною Радою України винесено постанову "Про заборону продажу колекції образотворчого мистецтва АТ "Градобанк". Пунктом 1 даної постанови заборонено НБУ проведення аукціонного продажу зазначеної колекції, а пунктом 2 - доручено Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності вивчити питання про можливість залучення колекції образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" до Музейного фонду України. 24.06.2004 прийнято Закон №1881-IV, який визначив загальні засади передачі колекції творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" в державну власність та певні заходи щодо розвитку музейної справи в Україні. Відповідно до статті 1 цього Закону колекцію творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" визнано об`єктом національного культурного надбання та передано її у державну власність у порядку, встановленому цим Законом. Статтями 2-6 Закону №1881-IV встановлено, зокрема, механізм здійснення розрахунків між Кабінетом Міністрів України, НБУ і АТ "Градобанк" за колекцію та засади її передачі до Музею. 22.12.2005 року АТ "Градобанк", Міністерство і Музей уклали договір №279 про порядок передачі в державну власність та умови постійного зберігання колекції образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" із одночасним погашенням кредитної заборгованості АТ "Градобанк" перед НБУ. Пунктом 1.1 даного договору визначено, що його предметом є відшкодування НБУ заборгованості АТ "Градобанк" з метою поетапної передачі у державну власність колекції творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" (785 предметів), яка визнана об`єктом національного культурного надбання і є предметом договору застави від 05.11.1996 року, укладеного між НБУ та АТ "Градобанк" в якості забезпечення кредитного договору від 04.06.1996 року №24 і постійно зберігатиметься у фондах Музею. Відповідно до пункту 2.1.1 договору Міністерство зобов`язалось перерахувати Музею кошти у сумі 9 497 100 гривень для відшкодування НБУ заборгованості АТ "Градобанк", що виникла за договором застави (закладу) від 05.11.1996 року, укладеного у забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 04.06.1996 року №24, за рахунок асигнувань за КПКВК 1801150 "Поповнення експозицій музеїв та репертуарів театрів і концертних організацій". Згідно з пунктами 2.2.1, 2.2.2 договору Музей зобов`язався перерахувати протягом одного робочого дня кошти у сумі 9497100,00 грн. на рахунок НБУ для відшкодування заборгованості АТ "Градобанк", після чого створити відповідну комісію із представників сторін та прийняти за актом прийому-передач колекцію у кількості 785 предметів на постійне зберігання до своїх фондів. У свою чергу АТ "Градобанк" зобов`язався передати Музею на постійне зберігання колекцію творів образотворчого мистецтва у кількості 785 предметів протягом п`яти робочих днів з моменту отримання НБУ коштів у сумі 9 496 272,50 грн. на свій рахунок, що відповідає вартості 455 предметів (пункт 2.3.1 договору). Сторони також узгодили, що порядок здійснення розрахунків за решту 330 предметів буде проведено відповідно до додаткових угод (пункт 3.3.). Відповідно до пункту 6.2 договір діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань. 10.10.2008 року Конституційним Судом України ухвалено рішення №24-рп/2008 про визнання частково неконституційними положень Закону №1881-IV, а саме щодо передачі у державну власність колекції творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" та статей 2, 5, 6 цього Закону. Відповідно до статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України). Стаття 267 ЦК України закріплює, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ст. 651 ЦК України). Статтею 651 ЦК України встановлені правові підстави зміни або розірвання договору у зв`язку з істотною зміною обставин. Так, у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.07.2019 року у справі № 910/15484/17 роз`яснила, що законодавець пов`язує можливість розірвання договору одночасно з наявністю істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, та з наявністю чотирьох умов, визначених частиною другою статті 652 ЦК України. При цьому істотна зміна обставин є оціночною категорією, яка полягає у розвитку договірного зобов`язання таким чином, що виконання зобов`язання для однієї зі сторін договору стає більш обтяженим, ускладненим, чим суттєво змінюється рівновага договірних стосунків, призводячи до неможливості виконання зобов`язання. Дослідивши матеріали справи та докази у їх сукупності, колегія суддів вважає правомірним висновок місцевого господарського суду про відсутність встановлених ст. 652 ЦК України правових підстав для розірвання договору від 22.12.2005 року №279. Так, помилковим є твердження скаржника про те, що виключною та єдиною метою укладення спірного договору є виконання прийнятого раніше Закону №1881-IV, положення якого в подальшому визнані частково неконституційними. Згідно поданої позовної заяви, вказаний вище довід є основним доводом, в той час як подальші посилання позивача на підстави розірвання договору ґрунтуються саме на цих твердженнях. Аналогічної позиції притримується і Національний Банк України. Судом встановлено, що в обґрунтування заявлених вимог як АТ "Градобанк" так і НБУ посилались виключно на пункту 1.2 договору від 22.12.2005 року № 279, в якому міститься вказівка на Закон № 1881-IV, в той же час скаржниками залишено поза увагою пункти 1.1, 2.1.1, 2.2.1 та 3.3, які містять посилання на кредитний договір від 04.06.1996 року № 24 та договір застави (закладу) від 05.11.1996 року як правові підстави укладення договору. При з`ясуванні правової природи спірного договору та підстав його укладення необхідно аналізувати зміст договору у цілому та врахувати усі події, які передували його укладенню і прийняттю Закону №1881-IV. Правовідносини між сторонами щодо визначення долі колекції творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" виникли задовго до прийняття Закону № 1881-IV і на момент його прийняття ця колекція уже мала правовий статус заставленого майна, на яке звернено стягнення за рішенням суду на користь органу державної влади - НБУ, проте не підлягала аукціонному продажу для недопущення її втрати як такої, що має високу художню та культурну цінність. Закон № 1881-IV не містив положень, які б пов`язували його виконання із подальшим укладенням договору або імперативно зобов`язували АТ "Градобанк" вступити в договірні правовідносини з Міністерством та Музеєм. Передача колекції творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" у державну власність для реалізації вимог Закону №1881-IV, тобто владної вказівки законодавця, могла здійснюватися шляхом прийняття відповідного підзаконного акта із деталізованим визначенням процедури такої передачі на розсуд відповідного суб`єкта владних повноважень, так як у публічно-правових відносинах відсутній елемент рівності статусів учасників правовідносин і узгодження цієї процедури із АТ "Градобанк" не вимагалося. Натомість, договірні правовідносини є відмінними за своєю правовою природою і, враховуючи рівність статусів їх учасників, передбачають як можливість узгодження ними умов договору на власний розсуд за власним бажанням, так і можливість узагалі відмовитися від укладення договору на певних умовах. Врегулювання правовідносин між особами шляхом укладення цивільно-правового договору свідчить про приватноправовий, а не публічно-правовий характер їх взаємодії. Процедура передачі колекції творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" у державну власність встановлена договором між АТ "Градобанк", Міністерством та Музеєм, а не управлінським актом, тому кожен із учасників мав рівні права та можливість вплинути на зміст договору, погодити або не погодити запропоновані іншою стороною умови і навіть відмовитися від договору на умовах, які є неприйнятними для нього. Такі права випливають зі статей 3, 6, 626, 627, 628 ЦК України, згідно з якими договором вважається добровільна домовленість сторін щодо встановлення, зміни або припинення їх цивільних прав та обов`язків на узгоджених ними умовах. За таких обставин неможливо погодитися із твердженнями АТ "Градобанк" про те, що договір від 22.12.2005 року № 279 укладений виключно в зв`язку з наявністю вказівки на це законодавця та для реалізації прийнятого раніше Закону № 1881-IV. На користь цього свідчать і пункти 1.1, 2.1.1, 2.2.1 та 3.3 договору, де вказано на правовий статус колекції як заставленого за договором застави (закладу) від 05.11.1996 року майна, за рахунок якого піддягає погашенню заборгованість за кредитним договором від 04.06.1996 року №

24. Правова природа договірних правовідносин, характерним для яких є саме добровільність дій учасників, виключає елемент примусу, а для виконання Закону № 1881- IV не потребувалося укладення договору, тому підписання АТ "Градобанк" договору від 22.12.2005 року № 279 у відповідній редакції свідчить про наявність у банка наміру за власною волею вступити у правовідносини на попередньо погоджених умовах. Такий намір пояснюється тим, що АТ "Градобанк" має статус боржника перед НБУ за кредитним договором від 04.06.1996 року №24 і в рахунок погашення заборгованості на передану в заставу колекцію творів образотворчого мистецтва уже звернено стягнення за рішенням суду, тому банк не міг самостійно визначати юридичну долю колекції і його права як власника щодо розпорядження нею обмежені. При цьому, частиною колекції, вартість якої перевищувала суму заборгованості, АТ "Градобанк" також не міг розпоряджатися на власний розсуд незалежно від чинності Закону № 1881- IV, так як постановою Верховної Ради України "Про заборону продажу колекції образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" проведення аукціонного продажу зазначеної колекції заборонено, що свідчить про обмеження можливості її відчужувати. Дана постанова є чинною і тому банк не міг самостійно вчиняти будь-які дії та приймати рішення, які стосувалися долі відповідних творів образотворчого мистецтва. При цьому держава, забороняючи продаж колекції, керувалася спрямованістю своєї діяльності на збереження і охорону культурної спадщини, а також наявністю у неї переважного права на набуття права власності на визнану національним культурним надбанням колекцію творів образотворчого мистецтва. Згідно зі статтею 54 Конституції України охорона культурної спадщини, збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, є обов`язком держави. Верховна Рада України, надавши колекції творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" статус об`єкта національного культурного надбання і захистивши його шляхом заборони аукціонної реалізації, встановила правові гарантії збереження творів колекції як унікальних культурних цінностей українського народу. Згідно ст. 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради № 6673-ХІ, кожна держава - сторона цієї Конвенції, визнає, що зобов`язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної спадщини, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. У спірних правовідносинах держава в особі уповноважених органів має на меті реалізувати переважне право на придбання музейних зібрань, які визнані національним надбанням і належать юридичній особі, що ліквідується. Відповідно до статей 26, 28 Закону України "Про заставу" заставодавець має право в будь-який час до моменту реалізації предмета застави припинити звернення стягнення на заставлене майно виконанням забезпеченого заставою зобов`язання. Право застави припиняється з припиненням забезпеченого заставою зобов`язання у разі придбання заставодержателем права власності на майно, а також у разі примусового продажу заставленого майна. Держава в особі Верховної Ради України заборонила НБУ аукціонний продаж колекції творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк", адже держава як заставодержатель мала переважні права на них. Подібні правові конструкції, що передбачають переважне право держави, а отже, пріоритетність суспільних інтересів, присутні також і в іншому законодавстві. Так, основою спеціального законодавства, що регулює суспільні відносини в галузі музейної справи, встановлює правові, економічні, соціальні засади наукового комплектування, вивчення, збереження та використання пам`яток духовної культури, діяльності музейних закладів в Україні, є Закон України "Про музей та музейну справу". Відповідно до статті 15 цього Закону Музейний фонд України є національним багатством України, невід`ємною складовою культурної спадщини України, яка охороняється законом. Стаття 10 вказаного Закону містить положення про те, що у разі ліквідації підприємства, установи та організації, при (у складі) яких діють музеї, а також у разі ліквідації музеїв, які діяли на громадських засадах, їх музейні зібрання та колекції асортиментних кабінетів, окремі предмети музейного значення, придбані за кошти державного та місцевих бюджетів, передаються до відповідних профільних музеїв у порядку, передбаченому Положенням про Музейний фонд України. У разі ліквідації музеїв, заснованих на приватній формі власності, переважне право на придбання музейних зібрань за інших рівних умов має держава. Згідно п. 12 Положення про Музейний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.2000 року №1147, приймання і передача музейних предметів та предметів музейного значення на постійне або тимчасове зберігання до музеїв здійснюються за відповідними актами на підставі рішень фондово-закупівельної комісії. В акті зазначаються форма передачі предметів музейного значення (закупівля, дарування, пожертвування), заповіт, рішення суду про передачу культурних цінностей у власність держави), відомості про їх історію, походження і побутування. До актів додаються копії документів, що підтверджують право власності на визначені в них культурні цінності. Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави для висновку, що існуючі законодавчі механізми передбачають можливість держави на оплатній основі отримувати у державну власність культурні цінності та надають їй переважне право на вказані цінності, підтверджуючи таким чином пріоритетність суспільних інтересів у культурній сфері. У даній справі держава, окрім наявності у неї переважного права на придбання визнаної національним надбанням колекції творів образотворчого мистецтва, також має статус заставодержателя в особі її органу - НБУ, а тому має безумовний пріоритет на придбання спірної колекції. Окрім того, передаючи колекцію творів образотворчого мистецтва у заставу за договором застави (закладу) від 05.11.1996 року, АТ "Градобанк", з урахуванням правової природи заставних правовідносини, знало і повинно було розуміло можливі наслідки у виді звернення стягнення на це майно у разі невиконання кредитного зобов`язання, проте добровільно прийняло не себе відповідний ризик втрати права власності на майно та засвідчило згоду на обмеження прав щодо розпорядження ним на період дії застави. Тож вбачається, що на дату укладення договору від 22.12.2005 року №279 фактичні обставини полягали в тому, що на колекцію творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" звернено стягнення, проте вона не могла бути реалізована на аукціоні через відповідну заборону і її подальша юридична доля була невизначена, в свою чергу АТ "Градобанк" мало несплачену кредитну заборгованість перед НБУ, яка підлягала погашенню за рахунок заставленого майна, механізм реалізації якого заблокований. Ці обставини і те, що в силу вимог чинного законодавства діяльність держави повинна спрямовуватися на збереження та охорону культурної спадщини, зумовили необхідність пошуку механізму урегулювання питання щодо подальшої долі колекції та погашення кредитної заборгованості АТ "Градобанк" перед НБУ. Отже, вірним є висновок суду, що такий механізм сторони узгодили на договірних засадах. Договором визначалася детальна процедура отримання АТ "Градобанк" грошового відшкодування за колекцію творів образотворчого мистецтва і погашення його кредитної заборгованості перед НБУ, тому укладення та виконання такого договору, за умови добросовісної поведінки АТ "Градобанк", не могло не відповідати його інтересам, що також свідчить про добровільність вступу в договірні правовідносини. За вказаних вище обставин, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що визнання частково неконституційними положень Закону № 1881-IV не вплинуло на суть і зміст правовідносин між сторонами за договором від 22.12.2005 року №279 і не спростувало та не змінило жодну із передумов його укладення. Враховуючи викладене, суд критично оцінює доводи скаржника, що НБУ не є стороною за договором від 22.12.2005 року № 279 і не приймало участі в його укладенні, тому не володіє достатньою інформацією і не може оцінювати волевиявлення сторін договору та причини, які спонукали їх до його укладення. Окремо суд звертає увагу на те, що визначені Законом №1881-IV та договором від 22.12.2005 року №279 процедури передачі колекції творів образотворчого мистецтва в державну власність мали суттєві відмінності. Зокрема, Закон № 1881-IV покладав обов`язок із проведення розрахунків з НБУ на Кабінет Міністрів України і передбачав передачу колекції напряму від НБУ до Музею. Натомість при укладенні договору від 22.12.2005 року №279 сторонами погоджено, що безпосередній розрахунок із НБУ проводитиме Музей, після чого колекція у зв`язку з припиненням основного зобов`язання втратить статус заставленого майна і повернеться у володіння АТ "Градобанк", на яке покладено обов`язок передати її на постійне зберігання Музею. Отже, відмінності встановлених Законом № 1881-IV та договором від 22.12.2005 року №279 процедур, кожна із яких є самостійною, викликані тим, що договір від 22.12.2005 року №279 укладений з метою остаточного вирішення питання реалізації колекції як заставленого майна, яке в разі припинення основного зобов`язання у зв`язку з його виконанням підлягає поверненню заставодавцю. Наявність зазначених відмінностей свідчить, що договір від 22.12.2005 року №279 є самостійним правочином і укладений не на виконання Закону №1881-IV, а для врегулювання АТ "Градобанк", Міністерством і Музеєм спірних правовідносин у добровільному порядку на договірних засадах поза межами механізму, визначеного цим Законом, що свою чергу спростовує відповідні доводи скаржників. Також суд не погоджується з твердженнями апелянтів про існування усіх визначених частиною другою статті 652 ЦК України умов, сукупність яких є підставою для розірвання договору в разі настання істотної зміни обставин, які передували його укладенню. Щодо умови про укладення договору від 22.12.2005 року №279 на виконання імперативної вимоги Закону №1881-IV і неможливість спрогнозувати, що певні положення цього Закону будуть у майбутньому визнані неконституційними, то судова колегія зазначає, що договір від 22.12.2005 року №279 укладений не на виконання вказівки законодавця, а на підставі волевиявлення сторін, тому він є автономним від Закону №1881-IV. Крім того, варто розрізняти правові інститути розірвання договору та оспорення його дійсності, оскільки, заявляючи про розірвання договору, сторона визнає, що на момент його укладення діяла добровільно, бажала вступити в правовідносини на відповідних умовах і досягти визначених договором наслідків, проте в подальшому у зв`язку зі зміною фактичних обставин вона вимушена від договору відмовитися. Натомість АТ "Градобанк" зазначає, що на момент укладення договору діяв не добровільно, а підкоряючись владному розпорядженню, і за відсутності такого розпорядження не вступив би у договірні правовідносини. Проте такі доводи не заслуговують на увагу, оскільки мають правове значення при оскарженні дійсності договору з підстав його укладення з дефектом волі, що є відмінним від правового інституту розірвання договору. Щодо другої умови, на яку посилається банк, а саме неможливість будь-якого впливу на прийняття рішень Конституційним Судом України і неможливість відвернення цієї обставини незважаючи на всю турботливість та обачність, то дане твердження не має правового значення, так як ухвалення Конституційним Судом України рішення від 10.10.2008 року № 24-рп/2008 не впливає на зміст і суть правовідносин сторін за договором від 22.12.2005 року №279. Укладення договору від 22.12.2005 року №279 відбулося з метою узгодження і деталізації процедури звернення стягнення на заставлене майно, яким є колекція творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк", у порядку виконання рішення Вищого арбітражного суду України від 01.06.1998 року і ці обставини, які викликали необхідність укладення договору, не змінилися. Суд також відхиляє посилання АТ "Градобанк" на те, що виконання договору після істотної зміни обставин, під чим банк розуміє визнання частково неконституційними положень Закону №1881-IV, порушить співвідношення майнових інтересів сторін і АТ "Градобанк" у значній мірі буде позбавлене того, на що розраховувало при укладенні договору. Банк вказує, що отримані ним грошові кошти могли бути спрямовані на погашення вимог кредиторів у справі про банкрутство, проте відшкодування, яке передбачалося Законом № 1881-IV і договором від 22.12.2005 року №279, так і не було виплачене. Проте, з поданих сторонами доказів і встановлених на їх підставі фактичних обставин вбачається, що блокування виконання договору від 22.12.2005 року № 279 здійснювалося саме АТ "Градобанк", поведінка якого як сторони договору не відповідала критерію добросовісності. Так, сторонами не заперечується, що на виконання договору від 22.12.2005 року №279 у грудні 2005 року Музей перерахував НБУ 9497100,00 грн. на погашення заборгованості АТ "Градобанк" і наступним етапом передбачалося укладення додаткової угоди щодо врегулювання порядку відшкодування іншої частини вартості колекції. У 2006 та 2007 роках Музей розробляв проекти відповідних додаткових угод, які направлялися для погодження ліквідатору АТ "Градобанк", тобто останнє в разі послідовності своєї поведінки як сторони договору мало реальну можливість отримати повне грошове відшкодування. Проте, листами від 20.12.2006 року та від 14.12.2007 року ліквідатор АТ "Градобанк" відмовився від підписання додаткових угод, посилаючись на відсутність згоди комітету кредиторів та наявність чинних судових рішень про включення колекції творів образотворчого мистецтва до складу ліквідаційної маси банкрута і встановлену судом заборону вчиняти будь-які дії щодо цього майна. Разом з тим ст. 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції, чинній у відповідний період, встановлювала, що майно банкрута, яке є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси і використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов`язаннями, які воно забезпечує. Таким чином сам по собі факт включення колекції творів образотворчого мистецтва до складу ліквідаційної маси не перешкоджав підписанню додаткових угод. Тобто, уклавши договір і прийнявши на себе відповідні зобов`язання, АТ "Градобанк" безпідставно блокувало передачу колекції державі як у рамках справи про банкрутство, так і в окремому судовому процесі, наполягаючи на нікчемності договору від 22.12.2005 року № 279 і відсутності в АТ "Градобанк" зобов`язань за ним. Фактично неотримання повного відшкодування вартості колекції, на що вказує банк як на підставу розірвання договору, відбулося виключно через недобросовісну поведінку самого АТ "Градобанк". Передбачене законодавством обмеження щодо розірвання договору з ініціативи однієї із сторін за відсутності згоди інших сторін встановлене для забезпечення стабільності і послідовності цивільних правовідносин та реалізації таких засад цивільного законодавства як справедливість, добросовісність і розумність, оскільки сторона не може відмовлятися від виконання умов договору, керуючись лише власним розсудом. Додатковою гарантією в такому випадку є визначення законодавцем сукупності умов, за одночасної наявності яких можливе розірвання договору. При перевірці існування цих умов враховується турботливість і обачність поведінки сторони договору, яка заявляє про його розірвання, і розмір тих втрат, які вона може зазнати через зміну істотних обставин, які передували укладенню договору. Також характерним є те, що ці обставини виникають незалежно від волі заінтересованої сторони і вона не могла їх виникнення ні передбачити, ні відвернути. Водночас якщо обставини, на які посилається сторона як на підставу розірвання договору, виникли через її умисну недобросовісну поведінку, такі обставини не можуть враховуватися при вирішенні питання про розірвання договірних правовідносин, оскільки вони штучно створені заінтересованою стороною для уникнення від виконання зобов`язань. Суд дійшов висновку, що поведінка АТ "Градобанк" у договірних правовідносинах із Музеєм та Міністерством не була добросовісною і послідовною, а неотримання повної вартості відшкодування колекції творів образотворчого мистецтва є наслідком виключно прийнятих банком рішень про відмову в підписанні додаткових угод і блокування ним закінчення процедури виконання договору від 22.12.2005 року №279. Таким чином, порушення майнових інтересів АТ "Градобанк" відбулося не у зв`язку з істотною зміною обставин, які передували укладенню договору від 22.12.2005 року №279, а є результатом недобросовісної поведінки самого банку щодо інших сторін договору. Суд відхиляє як необґрунтовані доводи НБУ про те, що право банку на отримання від держави в особі Міністерства шляхом розрахунків із Музеєм грошових коштів у рахунок погашення кредитної заборгованості АТ "Градобанк" та кореспондуючий цьому праву обов`язок передати колекцію творів образотворчого мистецтва Музею виникли саме на підставі Закону №1881-IV і припинилися із визнанням його положень частково неконституційними. Так, право НБУ на отримання 9 497 071,97 грн. кредитної заборгованості першочергово ґрунтується на кредитному договорі від 04.06.1996 року № 24, а обов`язок повернути предмет застави заставодавцю після погашення заборгованості - на договорі застави (закладу) від 05.11.1996 року. Застава - це спосіб забезпечення зобов`язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя, є закладом (статті 1, 44 Закону України "Про заставу"). У ст. 20 Закону України "Про заставу" закріплено право заставодержателя звернути стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано. Зазначені положення законодавства дають підстави для висновку, що після ухвалення Конституційним Судом України рішення від 10.10.2008 року №24-рп/2008 НБУ не втратило право вимагати погашення кредитної заборгованості на суму 9 497 071,97 грн. і за загальними правилами цивільного законодавства, а саме за змістом статті 528 ЦК України і статті 20 Закону України "Про заставу", такий обов`язок може виконати і третя особа. Одночасно статтею 28 Закону України "Про заставу" встановлено, що застава припиняється з припиненням забезпеченого заставою зобов`язання. Статтею 45 цього Закону покладено на заставодержателя обов`язок негайно повертати предмет закладу після виконання заставодавцем або третьою особою забезпеченого закладом зобов`язання. Тобто після отримання від Музею 9 497 071,97 грн. в порядку виконання кредитних зобов`язань АТ "Градобанк" у НБУ виник обов`язок повернути банку заставлене майно, а той, в свою чергу, згідно з договором від 22.12.2005 року №279 зобов`язаний передати його Музею. За таких обставин суд дійшов вірного висновку, що дії НБУ з повернення отриманих на погашення кредитної заборгованості 9 497 071,97 грн. Музею та поновлення обліку боргу АТ "Градобанк" не відповідають ні вимогам законодавства та кредитного і заставного договорів, ні тим правовідносинам, які склалися між сторонами, оскільки після виконання основного зобов`язання замість боржника іншою особою застава припинилася і заставодержатель повинен був повернути предмет закладу заставодавцю, тобто колекцію належало передати АТ "Градобанк". Судом також відхилено доводи НБУ про те, що при поверненні платежу в сумі 9 497 071,97 грн. він керувався вимогами статей 69, 73 Закону України "Про Конституційний Суд України", оскільки згідно з платіжним дорученням від 26.12.2005 року №646 про перерахування коштів призначенням платежу є виконання договору від 22.12.2005 року №279, а не Закону №1881-IV. НБУ не є суб`єктом, який уповноважений встановлювати правові наслідки, які має ухвалення Конституційним Судом України рішення від 10.10.2008 року №24-рп/2008 для дійсності чи недійсності договору від 22.12.2005 року №279, оскільки це виключна компетенція суду, тому повернення грошових коштів, перерахованих на виконання чинного договору, було безпідставним. Також відхиляються судом як такі, що спростовуються наявними у справі доказами, доводи про те, що порядок відшкодування АТ "Градобанк" тієї частини вартості колекції, яка перевищує суму заборгованості, не розроблений, будь-які додаткові угоди з цього питання сторонами не укладалися і кошти на відповідні відшкодування в Державний бюджет України за 2005, 2006 і 2007 роки не були закладені. Так, у Державному бюджеті України на 2005 рік грошові кошти на викуп колекції творів образотворчого мистецтва були передбачені в сумі 9497100,00 грн., які й були перераховані НБУ у грудні 2005 року. Крім того, у 2006 і 2007 роках Міністерством прийнято накази № 857/1/16-06 та № 867/0/16-07 про доручення розробити проект додаткової угоди та визначення наступної суми на викуп колекції з асигнувань за КПКВК 1801150 "Поповнення експозицій музеїв та репертуарів театрів і концертних організацій", проте АТ "Градобанк" відмовилося погодити і підписати розроблені проекти додаткових угод. За таких обставин посилання позивача і НБУ на порушення співвідношення майнових інтересів сторін за договором від 22.12.2005 №279 через не підписання додаткових угод і відсутність закладених у державному бюджеті України на відповідний рік грошових коштів є безпідставними. Щодо доводів про відсутність доказів виділення Музею грошових коштів на завершення будівництва нового корпусу і реконструкцію існуючих приміщень, що свідчить про неможливість виконання ним встановленого договором від 22.12.2005 року № 279 обов`язку забезпечити відповідні умови постійного зберігання художніх творів без їх пошкодження та псування, то такі твердження ґрунтуються на припущеннях, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження таких обставин суду не надано. Не мають правового значення для вирішення питання про розірвання договору посилання НБУ на те, що після сплати 9 497 100,00 грн. не визначено перелік 455 художніх творів, які перейшли у власність держави і підлягали передачі до державної частини Музейного фонду України. Так, на час надходження до НБУ суми в розмірі 9 497 100,00 грн. на погашення кредитної заборгованості АТ "Градобанк" колекція творів образотворчого мистецтва перебувала на зберіганні в НБУ, тож для виконання умов договору щодо передачі частини цієї колекції Музею НБУ повинно було повернути заставлене майно АТ "Градобанк". Невчинення НБУ таких дій унеможливило подальше виконання договору, в тому числі створення комісії з прийняття частини колекції на постійне зберігання до фондів Музею. Суд вважає, що сам по собі факт тривалого невиконання умов договору, на що посилаються АТ "Градобанк" та НБУ, не є підставою для розірвання договору, оскільки згідно з пунктом 6.2 конкретний строк його дії не визначений і встановлено, що він діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань. Крім того, таке невиконання переважно зумовлене недобросовісними діями АТ "Градобанк", яке за допомогою усіх наявних правових механізмів ухиляється від виконання його умов, а також і позицією НБУ, який, незважаючи на отримання в грудні 2005 року погашення кредитної заборгованості за кредитним договором від 04.06.1996 року № 24, не повернув заставлене майно заставодавцю, чим фактично заблокував передачу Музею першої частини колекції. Суд відхиляє посилання НБУ на те, що вартість колекції значно перевищує заборгованість АТ "Градобанк", тому виконання договору від 22.12.2005 року №279 не відповідатиме майновому інтересу боржника. Вартість колекції творів образотворчого мистецтва узгоджена сторонами при її передачі в заставу у 1996 році і її об`єктивність підтверджена експертною комісією. Так, у пункті 1.2 договору застави (закладу) від 05.11.1996 року встановлено орієнтовну вартість колекції у розмірі 10 532 742,00 грн. із можливістю її уточнення відповідно до висновку експертів з цього питання. За результатами проведення оцінки вартості колекції творів образотворчого мистецтва експерти встановили, що заявлена вартість у цілому є об`єктивною, і остаточно визначили її у сумі 5 176 650 доларів США. Саме з такої вартості виходили сторони при вступі у договірні правовідносини за договором від 22.12.2005 року № 279 і будь-яких правових підстав для її зміни не встановлено. Твердження про порушення майнових інтересів АТ "Градобанк", в свою чергу, є односторонньою оцінкою фактично існуючих обставин, оскільки через недобросовісність АТ "Градобанк" і тривале неповернення наданого за рахунок бюджетних коштів кредиту порушені також інтереси держави, яка не отримала ані повернення кредиту із нарахованими процентами, ані заставленого майна у власність. Більш того, судова колегія також враховує, що при наявності істотної зміни обставин, що істотно порушила баланс інтересів сторін (на що посилаються скаржники), сторони спочатку здійснюють спроби щодо зміни або розірвання договору за взаємною згодою, як зазначено у ч.1 ст. 651 ЦК України. Проте, як вбачається з листа АТ "Градобанк" від 26.06.2015 року №37 "Щодо розірвання Договору №279 про порядок передачі у власність та умови постійного зберігання колекції образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" від 22.12.2005 року", копія якого додана позивачем до позовної заяви, АТ "Градобанк" звернулось до Міністерства одразу з вимогою про розірвання Договору №279 та не зверталось з пропозицією щодо зміни умов вказаного Договору. Таким чином, встановивши фактичні обставини, що мають значення для справи, і надавши їм відповідну оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність тверджень і вимог АТ "Градобанк" щодо розірвання договору від 22.12.2005 року № 279, так як фактичні обставини та положення законодавства, на які посилається позивач, не свідчать на настання істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору від 22.12.2005 року №279, та про наявність інших, визначених статтею 652 ЦК України, умов для розірвання договору, як наслідок правомірно відмовив у позові. Щодо пропуску позивачем строку позовної давності при зверненні до суду з відповідним позовом як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог, про що зазначає прокуратура у своїх поясненнях від 26.06.2020 року, то судова колегія зазначає, що за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.01.2018 року у справі №910/7394/17 та від 13.03.2018 року у справі №911/1555/17. За вказаних обставин, оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, то у суду відсутні підстави для розгляду заяви прокуратури про сплив строків позовної давності та можливого застосування відповідних наслідків. Доводи скаржників про безпідставність допуску судом першої інстанції прокурора Офісу генерального прокурора до участі у справі судом колегією суддів відхиляються, оскільки, по-перше, прокуратурою у своїх поясненнях доведено необхідність захисту державного інтересу щодо збереження об`єкта національного культурного надбання, по-друге, питання щодо вступу прокурора у справу №826/15470/15 було розглянуто та вирішено Вищим адміністративним судом України під час розгляду вказаної справи в суді касаційної інстанції і даний розгляд справи господарський судом є за своєю суттю продовженням її розгляду у безперервно пов`язаному процесі зі збереженням як сутності спору так і його учасників, по-третє, прокуратура вже була учасником провадження у справі №10/11 про банкрутство АТ "Градобанк", в межах якої розглянуто відповідний спір та прийнято оскаржувану ухвалу. Таким чином, посилання скаржників на порушенням господарським судом міста Києва норм матеріального та процесуального права не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в апеляційному порядку. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла до висновку, що оскаржувану ухвалу прийнято у відповідності до норм чинного законодавства, доводи скаржників, викладені в апеляційних скаргах, є недоведеними, безпідставними, необґрунтованими та правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, з огляду на що правових підстав для її задоволення та скасування ухвали місцевого господарського суду не вбачається. Керуючись статтями 255, 269, 270, 271, 273, 275, 276, 281-284 ГПК України та Кодексом України з процедур банкрутства, Північний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційні скарги Акціонерного товариства "Градобанк" та Національного банку України на ухвалу господарського суду міста Києва від 04.08.2020 року у справі №826/15470/15 залишити без задоволення.

2. Ухвалу господарського суду міста Києва від 04.08.2020 року у справі №826/15470/15 залишити без змін.

3. Копію постанови суду надіслати учасникам провадження у справі.

4. Справу №826/15470/15 повернути до господарського суду міста Києва. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку, строки та випадках, передбачених ст.ст. 286-291 ГПК України та ст. 9 Кодексу України з процедур банкрутства. Повний текст постанови підписано 15.12.2020 року. Головуючий суддя О.М. Остапенко Судді С.В. Сотніков М.Л. Доманська