Постанова 4824 № 700/728/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 700/728/16-ц Головуючий у суді І інстанції Чірков Г.Є. Провадження № 22-ц/824/9156/2020 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 9 грудня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 25 лютого 2020 року у справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, в с т а н о в и в: У серпні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк» або АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з вказаним вище позовом, посилаючись на те, що 20 серпня 2008 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № K2U4AN05664582, за умовами якого відповідачу надано кредит на суму 19 168,97 дол. СШАзі сплатою 15 % річних строком до 19 серпня 2015 року. В забезпечення виконання зобов`язань за цим договором 20 серпня 2008 року між банком та з кожним окремо із відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договори поруки. Оскільки позичальник свої зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, у нього станом на 14 липня 2016 року утворилась заборгованість у загальному розмірі 80 151,22 дол. США (тіло, відсотки, комісія і пеня), проте законодавством не передбачено вимагати від боржника повернення повної суми заборгованості, тому позивач за власним розсудом просив суд стягнути солідарно з відповідачів на свою користь лише 25 379,64 дол. США заборгованості, що за офіційним курсом НБУ становить 629 922,66 грн і складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 15 664,19 дол. США, заборгованості по відсоткам за користування кредитом у розмірі 7 644,61 дол. США, заборгованості по комісії за користування кредитом у розмірі 2 070,84 дол. США, а також витрати по сплаті судового збору у розмірі 9 448,84 грн. Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 25 лютого 2020 рок у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, виходив із недоведеності позовних вимог щодо наявності заборгованості за кредитно-заставним договором у заявленому розмірі та істотного порушення самим позивачем умов цього договору, і, як наслідок, не вбачав підстав для задоволення позову АТ КБ «ПриватБанк». Не погоджуючись з даним судовим рішенням, позивач через представника за довіреністю - Крилову О.Л. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі. На обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що відповідно до пункту 14.11 кредитно-заставного договору сторони погодили строки позовної давності по вимогам про стягнення кредиту, процентів за користування коштами та винагороди кредитора тривалістю 5 років. 25 вересня 2013 року заставний автомобіль було реалізовано за 5 066,93 дол. США, які були спрямовані на погашення заборгованості за кредитним договором. Після реалізації предмета застави у позичальника залишилась не погашена заборгованість у розмірі 15 664,19 дол. США. За змістом положень статті 591 ЦК України та статті Закону України «Про заставу» якщо сума, одержана від продажу предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя у такому випадку закон передбачає право кредитора одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення його вимоги, з іншого майна боржника. На підставі вищевикладеного вбачається, що строк позовної давності було перервано 25 вересня 2013 року зарахуванням коштів від продажу заставного автомобіля на рахунок кредитного договору, відтак ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося у серпні 2016 року з позовною заявою про стягнення заборгованості в межах строку позовної давності. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_1 просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а оскаржуване судове рішення залишити без змін, посилаючись на його законність і обґрунтованість. Як на підставу своїх заперечень посилається на те, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог банку внаслідок їх недоведеності належними і допустимими доказами, однак в апеляційній скарзі позивач безпідставно вказує на відсутність пропуску строку позовної давності, що взагалі не було предметом судового розгляду. Відзиви інших відповідачів на апеляційну скаргу до суду не надійшли. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи та їх представників, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону ухвалене у справі рішення не відповідає. Судом встановлено, що 20 серпня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитно-заставний договір № K2U4AN05664582, відповідно до умов якого позивач надав, а відповідач отримав кредит на суму 19 168,97 дол. США з процентною ставкою за користування кредитом у розмірі 15 % річних та з кінцевим строком повернення до 19 серпня 2015 року (а.с. 10-15, т. 1). Відповідно до пункту 17.1 договору банк надав відповідачу кредит у розмірі 19 168,97 дол. США, при цьому частина кредиту у розмірі 17 399,13 дол. США надається з метою придбання позичальником автомобіля; частина кредиту у розмірі 1 196,54 дол. США - для оплати перших страхових платежів за договорами страхування на перший рік дії кредиту; частина кредиту у розмірі 7,38 дол. США - для оплати реєстрації предмета застави в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна; частина кредиту у розмірі 521,97 дол. США - для оплати винагороди банку за надання фінансового інструменту; частина кредиту у розмірі 43,95 дол. США - для оплати вартості поліса обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитно-заставним договором ОСОБА_1 передав в заставу банку автомобіль марки «Chery Tiggo», 2008 року випуску, № кузова/шасі НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 , що належав йому на праві власності на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу № НОМЕР_3 від 6 серпня 2008 року (пункти 8.1, 17.9 договору). Згідно із пунктами 17.10 договору сторони погодилися, що на дату підписання цього договору вартість предмета застави становила 93 000 грн. За змістом пункту 17.3 договору якщо відповідно до пункту б) статті 17.1.3 договору в загальний розмір кредиту не включено суму перших страхових платежів за договорами страхування, позичальник зобов`язується на день укладання даного договору надати банку відповідні договори страхування та докази сплати страхових платежів. Зокрема, за відповідним договором страхування предмет застави повинен бути застрахований на суму 93 000 грн на строк 12 місяців на користь банку від ризиків КАСКО. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитно-заставним договором 20 серпня 2008 року між позивачем та з кожним окремо із відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договори поруки, за яким поручителі зобов`язались перед кредитором відповідати у повному обсязі по зобов`язанням позичальника за кредитним договором (а.с. 17, 18, т. 1). 20 серпня 2008 року ОСОБА_1 уклав із ЗАТ «СК «Інгосстрах» договір страхування наземного транспорту № K2U4AN05664582, предметом якого є майнове страхування заставного транспортного засобу «Chery Tiggo», д.н.з. НОМЕР_2 , стоком на 12 місяців та на страхову суму 93 000 грн (а.с. 108, т. 1). 23 грудня 2009 року ОСОБА_1 став учасником дорожньо-транспортної пригоди, внаслідок якої автомобіль марки «Chery Tiggo», д.н.з. НОМЕР_2 , отримав механічні пошкодження, що засвідчено у відповідній довідці, виданій ІДПС Вишгородського взводу (а.с. 107, т. 1). Встановлено, що страхове відшкодування за компенсацію збитків, заподіяних заставному транспортному засобу 23 грудня 2009 року страховим випадком, виплачено страховиком ЗАТ «СК «Інгосстрах» у лютому 2010 року на користь АТ КБ «ПриватБанк» у розмірі 20 231,22 грн, а також у листопаді 2010 року на користь АТ КБ «ПриватБанк» у розмірі 15 958,85 грн. Зазначене підтверджується листом ПрАТ «СК «Інгосстрах» № 20-09/02-01 від 20 вересня 2018 року, а також платіжними дорученнями № 1993 від 24 лютого 2010 року, № 885-1 від 25 лютого 2010 року, № 2928 від 17 листопада 2010 року та № ВО118В264А від 18 листопада 2010 року (а.с. 111-115, т. 1). 4 лютого 2010 року у зв`язку з простроченням сплати обов`язкових платежів за кредитно-заставним договором № K2U4AN05664582 від 20 серпня 2008 року, працівниками ПАТ КБ «ПриватБанк» в присутності ОСОБА_1 оглянуто та вилучено предмет застави, а саме: автомобіль марки «Chery Tiggo», № кузова/шасі НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 , який на момент огляду був справний, однак потребував фарбування капоту, переднього і заднього бампера, що засвідчено в акті приймання в заклад ПАТ КБ «ПриватБанку» автомобіля (а.с. 110, т. 1). Відповідно до листа Територіального сервісного центру № 3245 РСЦ МВС в Київській області № 786 від 2 жовтня 2018 року, транспортний засіб «Chery Tiggo», д.н.з. НОМЕР_2 , який значився в числі зареєстрованих за ОСОБА_1 , 13 лютого 2013 року знятий з обліку для реалізації та 30 листопада 2013 року зареєстрований за новим власником (а.с. 116, т. 1). Під час розгляду справи позивачем надано суду першої інстанції копію довідки-рахунку серії ДПІ № 747465 від 25 вересня 2013 року, виданої ОСОБА_4 про те, що йому продано і видано автомобіль марки «Chery Tiggo», рама № НОМЕР_1 , а також свідоцтво про реєстрацію (технічний паспорт) № НОМЕР_3 , вартістю 40 500 грн (а.с. 217, 225, т. 1). 18 липня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» було направлено позичальнику ОСОБА_1 та поручителям ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повідомлення про те, що метою погашення заборгованості за договором № K2U4AN05664582 від 20 серпня 2008 року банком найближчим часом заплановані наступні заходи: звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості та збитків; передача інформації про відповідачів, як про неплатників до Бюро кредитних історій (а.с. 8, т. 1). Із реєстру згрупованих поштових відправлень - рекомендованих листів вбачається, що відповідачам було направлено вказані вище повідомлення банку 22 липня 2016 року (а.с. 9, т. 1), проте відомостей про отримання таких повідомлень позичальником та поручителями позивачем не надано. Згідно з наданим позивачем розрахунком, заборгованість ОСОБА_1 за вищевказаним кредитно-заставним договоромстаном на 14 липня 2016 року становить 80 151,22 дол. США і складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 15 664,19 дол. США, заборгованості по відсоткам за користування кредитом у розмірі 7 644,61 дол. США, заборгованості по комісії за користування кредитом у розмірі 2 070,84 дол. США та заборгованості по пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором у розмірі 54 771,58 дол. США (а.с. 3-6, т. 1). Як зазначив позивач законодавством не передбачений обов'язок кредитора вимагати від боржника повернення лише повної суми заборгованості, а кредитодавець на свій розсуд може вимагати від боржника будь-яку частину суми заборгованості за кредитом. У зв`язку з цим, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь 25 379,64 дол. США заборгованості, що за курсом 24,82 грн за 1 дол. США відповідно до службового розпорядження НБУ від 14 липня 2016 року становить 629 922,66 грн і складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 15 664,19 дол. США, заборгованості по відсоткам за користування кредитом у розмірі 7 644,61 дол. США, заборгованості по комісії за користування кредитом у розмірі 2 070,84 дол. США. Тобто зі складу боргу позивачем виключно нараховану пеню (неустойку) за кредитним договором. Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 10 жовтня 2018 року за клопотанням представника відповідачів ОСОБА_5 витребувано у ПАТ КБ «ПриватБанк» оригінали документів, що підтверджують реалізацію банком легкового автомобіля марки «Chery Tiggo», 2008 року випуску, № кузова/шасі НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 , який був переданий ПАТ КБ «ПриватБанк» згідно акту приймання автомобіля від 4 лютого 2010 року (а.с. 120, 137, т. 1). На виконання вимог зазначеної ухвали позивач надав суду тільки неналежним чином засвідчені копії меморіальних ордерів та виписок по всім рахункам кредитного договору клієнта, в яких зазначено суму, яка надійшла від реалізації заставного майна та відображено яким шляхом розподілено кошти між рахунками за кредитним договором (а.с. 145-160, т. 1). За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України). Відповідно до статей 525, 526, 530 ЦК України зобов`язання мають виконуватися належним чином і у встановлений законом строк. Частиною першою статті 546 ЦК України визначено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою, порукою, заставою. Згідно з частиною першою та третьою статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб. Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення, а згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України). Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України). Поняття «строк виконання зобов`язання» і «термін виконання зобов`язання» визначені у статті 530 ЦК України. Згідно з частиною першою цієї статті, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Умовами кредитно-заставного договору сторони визначили окремі самостійні зобов`язання позичальника, деталізувавши його обов`язок повернути весь борг частинами та встановили самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку - дострокове повернення всієї суми кредиту, виплати процентів за користування кредитом, виконання всіх інших грошових зобов`язань за договором у повному обсязі, а також можливість одностороннього розірвання договору банком, розірвання договору у судовому порядку та звернення стягнення на предмет застави тощо. Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу. Оскільки сторони визначили строк усунення позичальником порушення умов договору та правовий наслідок неусунення - дострокове повернення кредиту у договорі, то саме він застосовується під час визначення обсягу заборгованості позичальника за процентами, штрафними санкціями, обрахування позовної давності та строку існування поруки. Статтею 598 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). Згідно зі статтею 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Відповідно до статті 1 Закону України від 2 жовтня 1992 року № 2654-XII «Про заставу» (далі - Закон № 2654-XII) застава - це спосіб забезпечення зобов`язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Відповідно до статті 19 Закону № 2654-XII за рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначаються на момент фактичного задоволення, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором (частини перша, друга статті 20 Закону № 2654-XII ). Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позичальник належним чином взяті на себе зобов`язання не виконував, своєчасно та в погодженому з кредитором розмірі платежі у рахунок погашення заборгованості не вносив відповідно до графіку погашення кредиту, який є додатком № 1 до кредитно-заставного договору № K2U4AN05664582 від 20 серпня 2008 року, у зв`язку з чим 4 лютого 2010 року позивач із застосуванням процедури, визначеної у пункті 12.2.2. кредитно-заставного договору, здійснив вилучення у відповідача предмета застави. Відповідно до пункту 12.1. кредитно-заставного договору, до істотних порушень позичальником умов договору відноситься затримання позичальником частин наданого кредиту та/або процентів щонайменше один календарний місяць, перевищення заборгованості більше як на 10% суми наданого кредиту, несплата позичальником більше однієї виплати, яка перевищує 5% суми наданого кредиту. Пунктом 12.2.1., 12.2.2 кредитно-заставного договору передбачено, що у разі настання події дефолту банк надає позичальнику письмове повідомлення про настання події дефолту та реєструє у державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави. У повідомленні ставиться вимога про повернення наданої суми кредиту в повному обсязі. Позичальник зобов`язаний усунути подію дефолту негайно або передати предмет застави у володіння банку за актом приймання-передачі протягом 30 днів з моменту реєстрації відомостей про звернення стягнення на предмет застави у Державному реєстрі. У пункті 12.2.4 кредитно-заставного договору передбачено, що якщо протягом 30 календарних днів з моменту отримання позичальником повідомлення про дефолт (або з моменту реєстрації у Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет застави , якщо дата такої реєстрації буде пізнішою) позичальник усуне подію дефолту, вимоги банку зазначені у повідомленні, втрачають чинність. Пунктом 12.2.5 зазначеного договору визначено, якщо протягом строку, вказаного у пункті 12.2.4, позичальник не усунув подію дефолту, позичальник зобов`язаний негайно повернути суму кредиту у повному обсязі, виплатити винагороди, проценти за користування кредитом, виконати усі інші грошові зобов`язання за договором у повному обсязі, а банк має право, за своїм вибором, здійснити одну або декілька з наступних дій: згідно зі статтею 651 ЦК України) здійснити одностороннє розірвання договору з надсиланням позичальникові відповідного повідомлення, розірвати договір у судовому порядку, звернути стягнення на предмет застави в порядку, визначеному у статті 12 договору, застосувати будь-який спосіб захисту своїх прав, дозволений законодавством України. Згідно з пунктами 13.2., 13.3., 13.9. кредитно-заставного договору банк має право на власний розсуд обрати процедуру позасудового звернення стягнення на предмет застави в один з таких способів: передача предмета застави у власність банку; продаж предмета застави третій особі; звернення стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса; будь-який інший спосіб, дозволений законодавством, або звернутися до суду. Відповідно до наведених обставин колегія суддів дійшла висновку про те, що подія дефолту настала і для її усунення позичальник передав предмет застави банку. Враховуючи зазначене, банк застосував передбачену договором процедуру дефолту, що призвело до зміни строку повернення кредиту. Аналогічний висновок також викладений Верховним Судом у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 753/3519/17 (провадження № 61-38885св18). Колегія суддів погоджується з висновком районного суду про те, що надані АТ КБ «ПриватБанк» копії меморіальних ордерів, виписок по рахункам, а також довідка-рахунок не відповідають вимогам статті 95 ЦПК України, Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», Закону України «Про банки і банківську діяльність» та постанови Правління Національного банку України № 75 від 4 липня 2018 року, тому вони не є належними і допустимими доказами в розумінні статей 76-80 ЦПК України та не можуть бути покладені в основу судового рішення про вирішення спору по суті. На виконання ухвали суду від10 жовтня 2018 року про витребування оригіналів документів про реалізацію банком заставного транспортного засобупредставник позивача Гаренко Н.В. надіслала тільки ксерокопії меморіальних ордерів та виписок по рахункам, які виконані з порушенням встановлених вимог, адже не підписані та/або не завірені уповноваженою особою банку без ідентифікуючих ознак щодо кредитно-заставного договору. Однак, вищенаведені обставини не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позову банку в повному обсязі, оскільки суд першої інстанції не врахував, що фактично отримані та використані позичальником кошти, а також нараховані відсотки за користування кредитом у добровільному порядку кредитору не повернуто, а на підтвердження позовних вимог суду було представлено інші докази, яким не надано належної правової оцінки. Відповідно до вимог статей 263 - 264 ЦПК України суд у мотивувальній частині рішення повинен наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У зв`язку з цим, належним чином дослідити поданий стороною доказ (у даному випадку - розрахунок заборгованості за кредитним договором), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Відмовляючи повністю у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за кредитно-заставним договоромз підстав їх недоведеності, суд не врахував наведені обставини та вимоги процесуального законодавства і фактично не вирішив спір по суті. Районний суд не звернув уваги на те, що застосування норм права, оцінка доказів є саме прерогативою суду. У цій категорії справ розмір кредитної заборгованості має визначатись відповідно до наданих доказів, вимог закону та умов договору. При цьому суд не позбавлений права і зобов`язаний при наявності кредитної заборгованості стягнути ту суму, яка є для суду доведеною, а не взагалі відмовляти у позові. Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 3 липня 2019 року в справі № 204/2217/16-ц (провадження 61-47244св18). Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. У відповідності до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року (провадження № 14-318цс18) дійшла висновку про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. З наведеного вище слідує, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Із закінченням строку дії кредитного договору припиняється право кредитора нараховувати відсотки за користування кредитними коштами. Зазначені висновки також викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18). Суд першої інстанції, встановивши факт передачі 4 лютого 2010 року відповідачем заставленого автомобіля позивачу, не перевірив, чи зумовило це настання строку виконання зобов`язання з дострокового повернення кредиту (частина друга статті 1050 ЦК України), закінчення строку кредитування і припинення у зв`язку з цим права кредитора нараховувати проценти за користування кредитними коштами та неустойки (пені) за порушення сплати обов`язків платежів; суд достовірно не з`ясував розміру заборгованості за кредитним договором та не перевірив періоду за який вона нарахована, не встановив періоду нарахованих ОСОБА_1 процентів за користування кредитними коштами і не встановив чи не мало місце нарахування цих платежів за межами строку кредитування. Із розрахунку заборгованості за договором № K2U4AN05664582 від 20 серпня 2008 року вбачається, що загальна сума непогашеного кредиту станом на день вилучення автомобіля, тобто станом на 4 лютого 2010 року, складала 21 014,10 дол. США, з яких: заборгованість по тілу кредиту - 19 044,56 дол. США; заборгованість по відсоткам - 1 361,62 дол. США; заборгованість по комісії - 304,29 дол. США; заборгованість по пені - 303,63 дол. США. В той же час банк пред`явив позовні вимоги про солідарне стягнення з відповідачів на свою користь 25 379,64 дол. США заборгованості, яка складається із: заборгованості за кредитом - 15 664,19 дол. США, заборгованості по відсоткам - 7 644,61 дол. США, заборгованості по комісії - 2 070,84 дол. США. Зважаючи на те, ПАТ КБ «ПриватБанк» використало право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати відсотків, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, застосувавши процедуру дефолту, передбачену кредитним договором, що призвело до зміни строку повернення кредиту на підставі частини другої статті 1050 ЦК України, то подальше нарахування відсотків та пені не допускалося, а відтак примусове стягнення заборгованості можливе тільки у розмірі, яка існувала на день вилучення обтяженого автомобіля. Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що після зміни строку повернення кредиту позивач отримував на погашення кредитної заборгованості грошові кошти у вигляді страхових виплат та плати від реалізації предмета застави, а саме: 25 лютого 2010 року страховий платіж у розмірі, еквівалентному 2 532,07 дол. США; 18 листопада 2010 року страховий платіж у розмірі, еквівалентному 2 010,51 дол. США; 25 вересня 2013 року виплату від реалізації автомобіля у розмірі, еквівалентному 5 068,93 дол. США. Крім того у подальшому в рахунок погашення заборгованості за кредитно-заставним договором № K2U4AN05664582 від 20 серпня 2008 року надійшли грошові кошти на загальну суму 210,23 дол. США, що підтверджується випискою по рахунку позичальника. Вимог про стягнення неустойки (пені) запрострочення виконання грошового зобов`язання з підстав та у розмірах встановлених кредитним договором та актами законодавства, позивач у межах даної справи не пред`являв. При цьому вимоги банку про стягнення заборгованості з урахуванням суми комісії є безпідставними. Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (з подальшими змінами) у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції Закону України від 13 січня 2006 року № 3161-IV, чинній на момент укладення кредитного договору) визначено, що договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. Обов`язок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається на кредитодавця. Споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Згідно із Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» частину четверту статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» доповнено новим абзацом: «Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною». Застосовуючи положення рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011, колегія суддів дійшла висновку про припинення права банку на отримання усіх платежів, пов`язаних з обслуговуванням кредиту, незалежно від часу укладення кредитного договору, що відповідає імперативному припису частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у наведеній редакції. Встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за надання фінансового інструменту, банк не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються відповідачу. При цьому банк нарахував, а відповідач сплатив цю комісію одноразово при отриманні кредиту у вигляді оплати винагороди банку за надання фінансового інструменту. Враховуючи вищевикладене, ПАТ КБ «ПриватБанк» має право на стягнення з позичальника в судовому порядку заборгованості за кредитним договором № K2U4AN05664582 від 20 серпня 2008 року у загальному розмірі 10 584,41 дол. США, що за курсом Національного банку України відповідно до службового розпорядження від 14 липня 2016 року становить 262 705,06 грн Вказана сума заборгованості обрахована судом, виходячи з такого: 21 014,10 дол. США /загальна суму боргу/ - 2 532,07 дол. США /страховий платіж/ - 2 010,51 дол. США /страховий платіж/ - 5 068,93 дол. США /виплата від реалізації автомобіля/ - 210,23 дол. США /платежі за кредитом/ - 304,29 дол. США /комісія/ - 303,63 дол. США /пеня/ = 10 584,41 дол. США. Звертаючись до суду з позовом, банк просив стягнути солідарно з позичальника ОСОБА_1 та поручителів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на його користь заявлену суму заборгованості. Згідно із частиною четвертою статті 559 ЦК України (в чинній на час виникнення спірних правовідносин редакції) порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). Отже, порука - це строкове зобов`язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб`єктивне право кредитора. З аналізу частини четвертої статті 559 ЦК України (в чинній на час виникнення спірних правовідносин редакції) можна зробити висновок, що строк поруки відноситься до преклюзивних, це строк існування самого зобов`язання поруки, а застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою, як видом забезпечення зобов`язання. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому і право кредитора, і обов`язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може. У правовому висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14 щодо початку перебігу строку для пред`явлення позову зазначено, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов`язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем). Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 7 вересня 2016 року у справі №6-691цс16, пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання й був зобов'язаний пред'явити позов до поручителя протягом шести місяців від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту. Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18), в якій підтримала правову позицію Верховного Суду України, викладену у постановах від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16 та в інших, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 200/15135/14-ц (провадження № 14-23цс19). Відповідно до пункту 12 укладеного між кредитором та поручителями договорів поруки порука припиняється після закінчення п`яти років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором. За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється саме після закінчення строку, встановленого в договорі поруки, і лише у разі, якщо такий строк не визначено в договорі, то застосовується шестимісячний строк для припинення поруки.. Договірний строк застосовується до всіх без винятку зобов`язань. Визначення строку дії поруки як припиняючого тягне певні юридичні наслідки, зокрема, його закінчення є підставою для припинення поруки. Таким чином, оскільки у зв`язку з невиконанням позичальником умов кредитного договору по сплаті щомісячних платежів ПАТ КБ «Приватбанк» вчинило дії по вилученню заставного майна у позичальника, у зв`язку з чим за умовами договору у позичальника настав обов`язок дострокового виконання зобов`язань за кредитним договором та повернення усієї суми кредиту, сплати процентів та інших платежів 4 лютого 2010 року, то порука ОСОБА_2 та ОСОБА_3 припинилась після закінчення п`яти років з дня настання зазначеного строку виконання зобов`язання, тобто 4 лютого 2015 року. Враховуючи, що з позовом до суду про стягнення заборгованості з позичальника та поручителів позивач звернувся лише 22 серпня 2016 року (а.с. 28, т. 1),колегія суддів дійшла висновку, що на момент ухвалення рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором зобов`язання поручителів припинились відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України. Колегія суддів також зауважує, що з огляду на преклюзивний характер строку поруки та зумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію забезпеченого порукою зобов`язання застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Вказана правова позиція також висловлювалася Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 3-1169/11 (провадження № 14-265цс18). При цьому положення статті 559 ЦК України у редакції Закону України від 3 липня 2018 року 2478-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування», незважаючи на те, що цей Закон застосовується також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, не можуть бути застосовані до врегулювання спірних правовідносин в частині припинення поруки, оскільки на дату набрання ним чинності строк виконання зобов`язань за кредитним договором № K2U4AN05664582 від 20 серпня 2008 року вже настав. Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України). За частиною першою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим, суд першої інстанції повинен був неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі, втім зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що розглядаючи вказаний позов, суд першої інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не дослідив наявні у справі докази та не надав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову. За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. На підставі викладеного та у відповідності до вимог статті 382 ЦПК України пропорційно до розміру задоволених позовних вимог з відповідача ОСОБА_1 стягуються документально підтвердженні судові витрати, понесені позивачем, а саме 3 940,58 грн судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та 5 910,87 грн - в апеляційному суді, а всього стягується 9 851,45 грн сплаченого судового збору. Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 25 лютого 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № K2U4AN05664582 від 20 серпня 2008 року у загальному розмірі 10 584,41 дол. США (десять тисяч п`ятсот вісімдесят чотири долари 41 цент), що за курсом Національного банку України відповідно до службового розпорядження від 14 липня 2016 року становить 262 705,06 грн (двісті шістдесят дві гривні сімсот п`ять гривень 06 копійок). Стягнути з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» витрати по сплаті судового збору у розмірі 9 851,45 грн (дев'ять тисяч вісімсот п'ятдесят одну гривню 45 копійок). У задоволенні решти позовних вимог публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , а також до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній