LLegalAIпошук судової практики
← повернутись до результатів

Постанова 4803183/7617/18

від 02.12.2020 ·

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/9820/20 Справа № 183/7617/18 Суддя у 1-й інстанції - Сорока О. В. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 грудня 2020 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого - Городничої В.С., суддів - Лаченкової О.В., Петешенкової М.Ю., за участю секретаря - Солодової І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2019 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про встановлення факту постійного проживання на території України,- ВСТАНОВИЛА: У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеною заявою, обгрунтовуючи свої вимоги тим, що він з 23 березня 1989 року постійно проживав на території України, а саме в місті Новомосковську Дніпропетровської області. У заявника виникла необхідність в отриманні паспорта громадянина України, однак без встановлення в судовому порядку факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року та 30 листопада 1991 року це неможливо. Зважаючи на викладене вище, ОСОБА_1 просив судвстановити факт, що має юридичне значення, а саме факт його постійного безперервного проживання на території України з 23 березня 1989 року по 30 листопада 2018 року. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2019року заяву ОСОБА_1 задоволено. Встановлено факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Артем, Приморського Краю, Російської Федерації, з 23 березня 1989 року по теперішній час безперервно проживає на території України. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2019 року скасовано, у задоволенні заяви відмовлено. Вирішено питання щодо судових витрат. Постановою Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволена частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, з наступних підстав. Судом встановлено, що відповідно акту, складеного головою квартального комітету № 11 ОСОБА_3 від 25 червня 2018 року, за участю сусідів, вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , мешкає без реєстрації по АДРЕСА_1 з 1989 року по теперішній час. Згідно інформації від 18 вересня 2018 року, наданої військовим комісаром Новомосковського ОМВК ОСОБА_4 , ОСОБА_1 1954 року народження, знаходився на військовому обліку в Новомосковському ОМВК з 22.03.1989 року та був знятий з військового обліку 29.12.1994 року, як засуджений до позбавлення волі. Згідно відповіді ДУ «Синельниківська виправна колонія (№94)» від 11.10.2018 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дійсно відбував покарання в період з 04.01.1995 року по 10.11.1997 року. У відповідності до відповіді начальника ДУ «Софіївська виправна колонія (№45)» від 18.10.2018 року, ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , дійсно відбував покарання на підставі вироку Новомосковського міського суду від 10 вересня 1999 року. Звільнився 30 червня 2000 року, вибув за адресою: АДРЕСА_1 . Відомості про паспорт та документи з фотокарткою заявник не надав, так як особова справа знищена по закінченню терміну зберігання. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки від встановлення вказаного факту залежить виникнення у заявника права встановлення належності до громадянства України, суд прийшов до висновку про наявність підстав для встановлення зазначеного факту у судовому порядку. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що відповіді на запити та довідки є вторинними документами та видаються на підставі документів таких як домова книга, картка реєстрації, тощо; заявником не надано жодного доказу, що підтверджує факт проживання останнього на території України на вказаний період. Однак, колегія суддів відхиляє такі доводи апелянта, з наступних підстав. Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Згідно з підпунктами а), в) пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (в редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588/2006) встановлення належності до громадянства України стосується: громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року, в тому числі осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених у підпункті «а» цього пункту; осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України. Пунктом 44 Порядку передбачено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду. На підставі викладеного суд дійшов правильного висновку про задоволення заяви ОСОБА_1 , оскільки встановлення факту його постійного проживання на території України має правове значення, в іншому порядку заявник не може довести вказаного факту, який знайшов підтвердження наявними в матеріалах справи доказами. Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги, що заявник не підтвердив заявлені у справі вимоги, оскільки такі доводи спростовані зібраними у справі доказами, яким судом надана належна правова оцінка, а саме: актом, складеним головою квартального комітету № 11 ОСОБА_3 , від 25 червня 2018 року, за участю сусідів, згідно з яким ОСОБА_1 проживає без реєстрації по АДРЕСА_1 з 1989 року по теперішній час; інформаційною довідкою від 18 вересня 2018 року, наданою військовим комісаром Новомосковського ОМВК Бакун А. І., про те, що ОСОБА_1 знаходився на військовому обліку в Новомосковському ОМВК з 22 березня 1989 року та був знятий з військового обліку 29 грудня 1994 року, як засуджений до позбавлення волі; відповіддю Державної установи «Синельниківська виправна колонія (№94)» від 11 листопада 2018 року про те, що ОСОБА_1 дійсно відбував покарання у період з 04 січня 1995 року по 10 листопада 1997 року; відповіддю начальника Державної установи «Софіївська виправна колонія (№45)» від 18 жовтня 2018 року про те, що ОСОБА_1 дійсно відбував покарання на підставі вироку Новомосковського міського суду від 10 вересня 1999 року, звільнився 30 червня 2000 року. А тому, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень. Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону. Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року). Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області залишити без задоволення. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2019 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: В.С. Городнича Судді: О.В. Лаченкова М.Ю. Петешенкова

релевантний фрагмент
Посилання у тексті:
· понад 3 посилання поспіль згортаються у «+N»