Постанова Донецький апеляційний суд № 219/2786/19

Єдиний унікальний номер 219/2786/19 Номер провадження 22-ц/804/3035/20 П О С Т А Н О В А Іменем України 09 грудня 2020 року Донецький апеляційний суд колегією суддів у складі: Головуючого судді Никифоряка Л.П. Суддів Азевича В.Б., Халаджи О.В., за участі секретаря судового засідання Ротар Я.Б. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бахмут справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України про стягнення майнової та моральної шкоди, в якій подано апеляційну скаргу Державою Україна в особі Кабінету Міністрів України, через представника Богданова Романа Костянтиновича на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 02 червня 2020 року та додаткове рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 10 серпня 2020 року (головуючий у суді першої інстанції Хомченко Л.І.), - В С Т А Н О В И В: В березні 2019 році ОСОБА_1 подав позов до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України - Держава та Державної казначейської служби України в якому висловив вимогу про відшкодування матеріальної шкоди спричиненої пошкодженням будинку по АДРЕСА_1 та автомобілю Mercedes-Benz Sprinter 318 CDI, реєстраційний номер НОМЕР_1 в загальному розмірі 441054,23грн; також вимагав відшкодування моральної шкоди в розмірі 80000,00грн. В обґрунтування позову заявник посилався на те, що його власність пошкоджена під час терористичного акту та саме Держава, яка зобов`язана вживати всіх відповідних, можливих і доступних засобів для забезпечення прав і свобод своїх громадян на всій території України повинна нести відповідальність. Існування шкоди у визначеному позивачем розмірі останній обґрунтовував висновками експертних досліджень. Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 02 червня 2020 року позов задоволено повністю. Згідно висновків суду позивач має право на компенсацію від Держави через її нездатність захистити власність і невиконання позитивного матеріального і процесуального обов`язку відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Додатковим рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 10 серпня 2020 року задоволено заяву позивача та суд поклав на відповідачів також витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 307,70грн та витрати пов`язані з проведенням експертних досліджень в загальному розмір 4 911,60грн. В апеляційній скарзі представник Держави вимагав скасувати рішення суду та додаткове рішення і відмовити в позові. В обґрунтування скарги заявник посилався на те, що суд не визначив, які порушення з боку Держави мали місце. Також заявник стверджував про те, що судом не встановлено всіх елементів цивільного правопорушення, що би давало підстави для стягнення шкоди спричиненої злочином. Інша вимога апеляційної скарги заявником зводилась до того, що Кабінет Міністрів України є неналежним відповідачем, оскільки не являється розпорядником бюджетних коштів. Суд апеляційної інстанції заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту рішення, яке оскаржено, доводів апеляційної скарги та меж, в яких повинна здійснюватись перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, вислухавши пояснення позивача та пояснення представника Держави Україна, за відсутності представника Державної казначейської служби України повідомленого про час та місце судового розгляду належним чином про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. В ході судового розгляду встановлено такі обставини, які підтверджені належними та допустимими доказами. ОСОБА_1 , на праві особистої власності належить будинок по АДРЕСА_1 /а.с.5/. 18 грудня 2017 року о 18.00 годині в ході артилерійського обстрілу незаконними збройними формуваннями селища Новолуганське Бахмутського району Донецької області було пошкоджено будинки та інше майно; за даним фактом здійснюється досудове розслідування за частиною 1 статті 258 КК України, в якому ОСОБА_1 є потерпілим /а.с.6-8/. В Акті обстеження технічного стану житлового приміщення від 20 грудня 2017 року наведено перелік пошкоджень будинку по АДРЕСА_1 ; також зазначено інформацію з приводу того, що пошкоджений автомобіль «Мерседес - відновленню не підлягає» /а.с.9, 18/. Згідно Висновку за результатами проведення будівельно-технічного дослідження №1932 від 19 грудня 2018 року загальна вартість ремонтно-відновлювальних робіт будинку по АДРЕСА_1 201 660,00грн /а.с.10-19/. За результатами проведення судового авто-товарознавчого експертного дослідження від 05 листопада 2018 року загальна вартість ремонтно-відновлювальних робіт належного ОСОБА_1 автомобілю Mercedes-Benz Sprinter 318 CDI, реєстраційний номер НОМЕР_1 становить 239 394,32грн /а.с.20-39/. 15 лютого 2019 року ОСОБА_1 звертався до Бахмутської районної державної адміністрації Донецької області з пропозицію компенсувати йому вартість будинку по АДРЕСА_1 , розмір визначеної заявником компенсації склав 1 336 700,40грн /а.с.40,87/. Бахмутська районна державна адміністрація Донецької області відмовила в компенсації через відсутність правових підстав /а.с.41-43/. Бахмутська районна рада Донецької області у відповіді від 05 березня 2019 року за результатами звернення ОСОБА_1 запропонувала останньому звернутись до Бахмутської районної комісії з питань надання матеріальної допомоги /а.с.88/. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції зробив висновок про те, що доведений факт заподіяння шкоди та через відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту з відповідачів підлягає стягнення компенсація в розмірі що визначений позивачем як шкода; також суд вважав що підтверджено право позивача на відшкодування моральної шкоди. Суд першої інстанції визнав встановленими обставини, що мають значення для справи, які недоведені та неправильно застосував норми матеріального права. Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: "Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи ... незалежним і безстороннім судом ..., який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру...". Згідно статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У розумінні норм процесуального права України особа визначивши свої права, реалізує їх за своїм розсудом та розпорядження своїми правами являється одним із основоположних принципів судочинства. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором /стаття 5 ЦПК України/. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року - Конвенція і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини - ЄСПЛ як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації. У рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (пункт 70). Правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції). Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи суд з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини; та саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові. Позивач свої вимоги обґрунтовував тим, що порушено його право на відшкодування шкоди через пошкодження (знищення) його майна, яке гарантоване Конституцією України, чинним законодавством України, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» і статтею 86 Кодексу цивільного захисту України. Крім того, позивач вказував на те, що держава в особі Кабінету Міністрів України зобов`язана була розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, що передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1002-р, яким затверджено План заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Луганської та Донецької областей, проте держава цього не зробила, що порушує його право власності, право на повагу до його житла, які гарантовані статтею 41 Конституції України, статтями 6, 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції й до сих пір компенсація завданої шкоди не виплачена. У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Відповідно до практики ЄСПЛ принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (пункт 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі «Броньовські проти Польщі», заява № 31443/96). Посилання позивача, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним. Зобов`язання держави щодо поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні. Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини», заява № 44912/98, пункти 49-50). Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Позивач обґрунтував розмір завданої йому шкоди вартістю ремонтно-відновлювальних робіт будинку та вартістю ремонтно-відновлювальних робіт автомобілю, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, та зазначав, що майнова шкода, а також моральна шкода завдана внаслідок терористичного акту має бути відшкодована державою. Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нерухомості та рухомому майну громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України», заява № 38677/06, пункт 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової чи моральної вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» заява № 54904/08). Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання - Порядок, який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений. На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції житловий будинок, рухоме майно чи моральні переживання. З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і застосована судом першої інстанції стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом. Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції, внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності житлового будинку та автомобіля, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача. Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодувань винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України). Отже, вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Позивач, зокрема, зазначав, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважав, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту житлового будинку та автомобілю у визначеному позивачем розмірі. Також позивач посилалася на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення його житлового будинку та автомобілю; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акту майно; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ. Зазначені доводи ОСОБА_1 ґрунтуються на статті 1 Конвенції за змістом якої Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії», заява № 54522/00, пункт 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», пункт 114). Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини», заява № 8803-8811/02; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі «Чірагов та інші проти Вірменії», заява № 13216/05, пункти 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі «Саргсян проти Азербайджану», заява № 40167/06, пункти 152-242). Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції). Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача. До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19). Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06). У справі «Докіч проти Боснії та Герцеговини» (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року, заява № 6518/04) ЄСПЛ підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна». На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України. В будь-якому випадку якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду України впродовж більше ніж 5 років, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України. Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, колегія суддів, вважає, що позивачем доведено, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний щодо права власності позивача на таке майно, а тому порушення його права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави. Визначаючи розмір такої компенсації за принципом розумності та справедливості, колегія суддів, враховуючи фактичні обставини справи, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшла висновку, що на користь позивача стягненню підлягає грошова сума у розмірі 100 000 грн. Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що необхідно скасувати рішення суду першої інстанції відповідно до положень 376 ЦПК України, та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , і стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 100 000грн. Керуючись статтями 368, 369, 376, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України задовольнити частково. Скасувати рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 02 червня 2020 року. Позов ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України про стягнення майнової та моральної шкоди задовольнити частково. Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 100 000(сто тисяч),00 грн. В решті позовних вимог відмовити. Додаткове рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 10 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня прийняття та касаційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 09 грудня 2020 року. Судді: