Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 826/1538/16

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/1538/16 Суддя (судді) першої інстанції: Чудак О.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 грудня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді Файдюка В.В. суддів: Земляної Г.В. Мєзєнцева Є.І. При секретарі: Марчук О.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби в місті Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2020 року у справі за адміністративним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби в місті Києві про скасування рішення, - В С Т А Н О В И В : Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної податкової служби в місті Києві, в якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу від 23 листопада 2015 року за №Ф-0101671701 про сплату недоїмки в сумі 17343,22 грн. На обґрунтування вказаних позовних вимог позивач зазначив, що підставою для прийняття оскаржуваного рішення слугував висновок відповідача про заниження позивачем чистого оподатковуваного доходу за 2014 рік на суму 50 420 грн шляхом включення у 2014 році до складу витрат вартості придбаних позивачем ліцензій на провадження господарської діяльності у загальній сумі 37 500 грн та витрат на технічне та сервісне обслуговування реєстраторів розрахункових операцій (РРО) в сумі 12 920 грн. Позивач вважає, що такий висновок є необґрунтованим, адже вказані витрати враховуються при визначенні оподатковуваного доходу. Крім того, визначена відповідачем сума не відповідає дійсності. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2020 року задоволено даний позов. Не погоджуючись з вказаним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. На думку апелянта, оскаржуване рішення винесене судом з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказано, що до складу витрат фізичних осіб-підприємців, які враховуються при визначенні розміру об`єкту нарахування єдиного внеску, не включаються витрати на придбання ліцензій на провадження господарської діяльності та витрати на технічне обслуговування РРО. Відповідно до ч.1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявності у ній і додатково поданими доказами, і перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав. Як вбачається з матеріалів справи, ДПІ у Деснянському районі Головного управління ДФС у м. Києві проведена документальна планова виїзна перевірка фінансово-господарської діяльності з питань дотримання ФОП ОСОБА_1 податкового, валютного та іншого законодавства, правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2014 року відповідно до затвердженого плану перевірки. За результатами перевірки складено акт від 23 листопада 2015 року №6423/26-52-17-01/ НОМЕР_1 . В ході перевірки встановлено, що задекларована сума витрат, пов`язаних з господарською діяльністю за 2014 рік склала 14 315 186,05 грн, а у ході перевірки підтверджено витрати у сумі 14 264 766,05 грн, тобто позивачем завищено валові витрати на 50 420 грн. Вказане завищення зумовлене безпідставним включенням позивачем до складу витрат у 2014 році вартості придбаних позивачем ліцензій на провадження господарської діяльності у загальній сумі 37 500 грн та витрат на технічне та сервісне обслуговування РРО в сумі 12 920 грн, які на думку відповідача не включаються до складу витрат для цілей визначення бази нарахування єдиного внеску. З урахуванням наведеного у акті перевірки зафіксовано порушення позивачем, зокрема, вимог: - пунктів 177.2, 177.4 статті 177 Податкового кодексу України, шляхом завищення позивачем обсягів валових витрат у 2014 році на загальну суму 50 420 грн; - статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», шляхом не перерахуванням до бюджету ФОП ОСОБА_1 за період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2014 року єдиного внеску на загальну суму 17 343,22 грн. На підставі вказаних висновків акту перевірки відповідачем сформовано та направлено позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 23 листопада 2015 року №Ф-0101671701 про сплату суми недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в сумі 17 343,22 грн. Позивач оскаржив вказану вимогу в адміністративному порядку, однак рішенням Головного управління ДФС у м. Києві від 29 грудня 2015 року №4265/0/2615-10-08-16 скаргу позивача залишено без розгляду. Не погоджуючись з таким рішенням відповідача та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з даним позовом. Надаючи правову оцінку вищевикладеним обставинам справи, колегія суддів приходить до наступного висновку. Пунктом 2 ч. 1 статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Статтею 2 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» передбачено, що дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. Згідно п. 4 ч. 1 статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Платник єдиного внеску зобов`язаний, зокрема, своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; вести облік виплат (доходу) застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком, зберігати такі відомості в порядку, передбаченому законодавством; виконувати інші вимоги, передбачені цим Законом (ч. 2 статті 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування»). Відповідно до ч. 12 статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника. Базою нарахування єдиного внеску для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 ч. 1 статті 4 цього Закону є сума доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладанню податком на доходи фізичних осіб. При цьому, сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. Відповідно до п. 3 ч. 1 статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у п. 4 ч. 1 статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Базою нарахування єдиного внеску є сума доходу, отримана від діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб (п.2 ч.1 статті 7 Закону). Сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, є недоїмкою (п. 6 ч. 1 статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування»). За змістом ч.3 статті 9 та ч.11 статті 25 Закону №2464-VІ у разі донарахування контролюючим органом за результатом перевірки своєчасно не нарахованого платником єдиного внеску застосовуються відповідні штрафні санкції. Відповідно до ч.4 статті 25 Закону №2464-VІ орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату. Оподаткування доходів, отриманих фізичною особою-підприємцем від провадження господарської діяльності, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування, регулюються статтею 177 ПК України. Згідно п.177.2 статті 177 ПК України об`єктом оподаткування є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та негрошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов`язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи - підприємця. Відповідно до п.177.4 статті 177 ПК України до переліку витрат, безпосередньо пов`язаних з отриманням доходів, належать документально підтверджені витрати, що включаються до витрат операційної діяльності згідно з розділом III цього Кодексу. При цьому, норма п.177.4 статті 177 ПК України не містить вказівки на виключність таких витрат і не конкретизує зміст такого переліку. Обов`язковими умовами для врахування витрат фізичної особи-підприємця при визначенні об`єкта оподаткування, є зв`язок понесених витрат з господарською діяльністю такої фізичної особи-підприємця та їх документальне підтвердження. Так, згідно п.138.1 статті 138 Кодексу витрати, що враховуються при обчисленні об`єкта оподаткування, складаються із: - витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті; - інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; - крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу. За пп. 138.1.1 п. 138.1 статті 138 ПК України витрати операційної діяльності включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об`єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2-140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку, а також витрати банківських установ. Відповідно до пп. 138.10.6 п. 138.10 статті 138 ПК України до складу інших витрат включаються в тому числі інші витрати звичайної діяльності (крім фінансових витрат), не пов`язані безпосередньо з виробництвом та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг. Зокрема, пунктом «ж» вказаної норми до таких віднесено витрати на придбання ліцензій та інших спеціальних дозволів (крім тих, вартість та строк використання яких відповідають ознакам, встановленим для основних засобів розділом I цього Кодексу, та підлягають амортизації у складі нематеріальних активів), виданих державними органами для провадження господарської діяльності, в тому числі витрати на плату за реєстрацію підприємства в органах державної реєстрації, витрати на придбання ліцензій та інших спеціальних дозволів на право здійснення за межами України вилову риби та морепродуктів, а також надання транспортних послуг. Підпунктом 145.1.1 п.145.1 статті 145 ПК України передбачено, що нарахування амортизації нематеріальних активів здійснюється за певними методами і протягом певних строків по групах, до яких крім інших, входить група 6 «інші нематеріальні активи (право на ведення діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо). Строк дії права користування нематеріальними активами групи 6 визначається відповідно до правовстановлюючого документа. За визначенням статті 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку у разі його встановлення Кабінетом Міністрів України за умови виконання ліцензійних умов. Отже, якщо термін дії ліцензії, виданої відповідним державним органом для провадження господарської діяльності, не перевищує одного року, та/або її вартість не перевищує 2500 грн, то витрати на придбання такої ліцензії включаються до складу інших витрат звичайної діяльності. В свою чергу, якщо вартість ліцензії, виданої відповідним державним органом для провадження господарської діяльності, перевищує 2500 грн та строк її використання становить понад один рік, то витрати на придбання такої ліцензії обліковуються як витрати на придбання нематеріального активу 6 групи, який підлягає амортизації. Згідно п.26 вказаного Тимчасового порядку видачі ліцензій на право імпорту, експорту спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів і роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 року №493, ліцензії на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами видаються уповноваженими на те Мінекономрозвитку органами у районах, районах у містах Києві та Севастополі, а у містах обласного підпорядкування - виконкомами міських Рад за місцем торгівлі суб`єкта підприємницької діяльності за погодженням з територіальними управліннями Міністерства фінансів терміном на один рік і підлягають обов`язковій реєстрації у відповідній державній податковій інспекції. Таким чином, витрати на придбання ліцензій на роздрібну торгівлю алкогольними напоями та тютюновими виробами включаються до складу інших витрат звичайної діяльності, оскільки термін дії таких ліцензій не перевищує одного року. У 2014 році ФОП ОСОБА_1 поніс витрати на внесення плати за ліцензії у загальному розмірі 42 000 грн, що документально підтверджується записами у Книзі обліку доходів і витрат ФОП ОСОБА_1 , наявними у матеріалах справи копіями ліцензії із відмітками про сплату на звороті та виписок з банківського рахунку позивача. Отже, позивач ОСОБА_1 правомірно включив у перевіряємому періоді до складу витрат, які враховуються при визначення бази нарахування єдиного внеску, витрати на придбання ліцензій на роздрібну торгівлю алкогольними напоями та тютюновими виробами. Окремо слід зазначити, що правомірність таких дій позивача підтверджена ДФС України листом від 21 квітня 2016 року №4156/С/99-99-17-0-014, яким у відповідь на звернення ФОП ОСОБА_1 роз`яснено, що у 2014 році фізичні особи-підприємці мали право відносити до операційних витрат суми сплачених платежів за придбання ліцензій у разі, якщо вони відповідали критеріям, визначеним пп. 14.1.138 п. 14.1 статті 14 Кодексу. Крім того, у листі ДФС України від 20 серпня 2018 року №12440/С/99-99-13-01-02-14 ФОП ОСОБА_1 надано індивідуальну податкову консультацію, за змістом якої фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування має право включати до складу витрат витрати, пов`язані з придбанням ліцензій на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, які пов`язані з його господарською діяльністю, за фактом їх сплати на підставі підтверджуючих документів. Апелянт у скарзі наведені доводи ані ДФС України, ані суду першої інстанції не спростував, жодних пояснень з цього приводу не надав. Відтак, твердження відповідача про неможливість формування витрат за рахунок коштів, сплачених на придбання ліцензій на роздрібну торгівлю алкогольними напоями та тютюновими виробами є безпідставними та необґрунтованими. У власній господарській діяльності позивач використовує зареєстровані РРО, перелік яких міститься й у акті перевірки, у зв`язку з чим 31 грудня 2013 року між ФОП ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_3 укладено договір №ФП-119 на абонентське технічне (сервісне) обслуговування і ремонт реєстраторів розрахункових операцій (РРО), GSM Модема, за умовами якого ФОП ОСОБА_3 приймає зобов`язання по введенню в експлуатацію, інструктажу по роботі на РРО, GSM Модему обслуговуючого персоналу ФОП ОСОБА_1 , технічному обслуговуванню та ремонту в гарантійний та післягарантійний періоди експлуатації реєстраторів розрахункових операцій по 1-й категорії. У 2014 році ФОП ОСОБА_1 відповідно до умов договору №ФП-119 сплачено ФОП ОСОБА_3 за введення в експлуатацію, інструктажу по роботі на РРО, GSM Модем обслуговуючого персоналу ФО-П ОСОБА_1 , технічному обслуговуванню та ремонту в гарантійний та післягарантійний періоди експлуатації реєстраторів розрахункових операцій по 1-й категорії кошти у сумі 10 520 грн. Також, 31 грудня 2013 року ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «ФЛЕКС» укладено договір №13/698 на сервісне обслуговування реєстраторів розрахункових операцій (РРО), за умовами якого ТОВ «ФЛЕКС» приймає на себе зобов`язання щодо сервісного обслуговування РРО. У 2014 році ФОП ОСОБА_1 відповідно до умов договору №13/698 сплачено ТОВ «ФЛЕКС» за сервісне обслуговування РРО 2 880 грн. 24 червня 2014 року між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «ФЛЕКС» укладено аналогічний договір №14/236 на сервісне обслуговування реєстраторів розрахункових операцій (РРО), на виконання якого ТОВ «ФЛЕКС» надано відповідні послуги, а ФОП ОСОБА_1 проведено оплату таких послуг у сумі 2 880 грн. Таким чином, ФОП ОСОБА_1 у 2014 році понесено витрати на сервісне обслуговування РРО у загальному розмірі 16 280 грн. Питання щодо можливості включення до складу витрат, які враховуються при визначення бази нарахування єдиного внеску, витрат на технічне та сервісне обслуговування РРО позивач порушив у зверненні до ДФС України про надання індивідуальної податкової консультації з цього питання. У відповідь на вказане звернення ДФС України листом від 29 серпня 2018 року №3763/С/99-99-13-01-02-14/ІПК надала ФОП ОСОБА_1 індивідуальну податкову консультацію, згідно якої до витрат, безпосередньо пов`язаних з отриманням доходів фізичною особою-підприємцем, зокрема, належать інші витрати, до складу яких включаються витрати, що пов`язані з веденням господарської діяльності, які не зазначені в пп. 177.4.1 - 177.4.3 п. 177.4 статті 177 ПК України, в тому числі витрати на оплату ремонту та експлуатацію майна, що використовується в господарській діяльності та вартість придбаних послуг, прямо пов`язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг (пп. 177.4.4 п. 177.4 статті 177 ПК України). Крім того, згідно п.138.1 статті 138 ПК України витрати операційної діяльності, визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті. Підпункт 138.10.2 пу.138.10 статті 138 ПК України до витрат операційної діяльності відносив адміністративні витрати, спрямовані на обслуговування та управління підприємством, зокрема: в) витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів загальногосподарського використання (оперативна оренда (у тому числі оренда легкових автомобілів), придбання пально-мастильних матеріалів, стоянка, паркування легкових автомобілів, страхування майна, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, охорона); г) винагороди за консультаційні, інформаційні, аудиторські та інші послуги, що отримує платник податку для забезпечення господарської діяльності; ґ) витрати на оплату послуг зв`язку (пошта, телеграф, телефон, телекс, телефакс, стільниковий зв`язок та інші подібні витрати); є) плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків; ж) інші витрати загальногосподарського призначення. Підпункт 138.10.3 п.138.10 статті 138 ПК України до витрат операційної діяльності відносив витрати на збут, які включають витрати, пов`язані з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, зокрема: д) витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, пов`язаних зі збутом товарів, виконанням робіт, наданням послуг (оперативна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона); є) витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування; з) інші витрати, пов`язані зі збутом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; Підпункт 138.10.4 п.138.10 статті 138 ПК України містить перелік інших операційних витрат, який не є вичерпним. За змістом даного пункту можливе віднесення до складу інших операційних витрат інших витрати операційної діяльності, які пов`язані з господарською діяльністю. Отже, як вірно зазначено судом першої інстанції, фізична особа-підприємець на загальній системі оподаткування має право включати до складу документально підтверджених витрат витрати, пов`язані з розрахунково-касовим обслуговуванням (технічним та сервісним обслуговуванням реєстраторів розрахункових операцій) по факту їх сплати на підставі підтверджуючих документів та за умови реєстрації реєстраторів розрахункових операцій у встановленому порядку. Таким чином, необґрунтованими є доводи відповідача про неможливість включення до складу витрат, які враховуються при визначення бази нарахування єдиного внеску, витрат на технічне та сервісне обслуговування РРО. Відтак, необґрунтованими є висновки відповідача про завищення позивачем витрат у 2014 році, тому донарахування позивачу єдиного внеску у сумі 17 343,22 грн здійснено відповідачем безпідставно, що свідчить про протиправність спірної вимоги від 23 листопада 2015 року №Ф-0101671701, у зв`язку з чим вона підлягає скасуванню. При цьому, аргументи апеляційної скарги відповідача є безпідставними та необґрунтованими, носять формальний характер і не ґрунтуються ні на фактичних обставинах, ні на вимогах закону та спростовуються матеріалами справи. Крім того, апеляційна скарга не містить посилань на обставини, передбачені статтями 317-319 КАС України, за яких рішення суду підлягає скасуванню. Щодо решти аргументів сторін, суд звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року). За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи. Отже при винесенні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для його скасування. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 316, 321, 325, 329, 331 КАС України суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби в місті Києві - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтями 329, 331 КАС України. Повний текст рішення виготовлено 08 грудня 2020 року. Головуючий суддя: В.В. Файдюк Судді: Г.В. Земляна Є.І. Мєзєнцев