Постанова 4855 № 580/83/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 580/83/20 Головуючий у 1 інстанції: Гарань С.М. Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 червня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р. Суддів Ганечко О.М. Кузьменка В.В. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 27 березня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Черкаській області про визнання протиправною та скасування вимоги, - ВСТАНОВИЛА: Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління ДПС у Черкаській області, в якому просив визнати протиправною і скасувати вимогу Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області від 21.05.2019 року № Ф-1541-51 У про сплату ОСОБА_1 боргу з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в сумі 5 211 грн 36 коп. Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 27 березня 2020 року у задоволенні позову відмовлено повністю. Не погодившись з рішенням суду позивач - ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вказує, що в період, за який винесена оскаржувана вимога, єдиний внесок за нього нараховував і сплачував роботодавець. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні. Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав. Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, Головним управлінням Державної фіскальної служби в Черкаській області, на підставі ст. 25 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування", було прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 21 травня 2019 року № Ф-1541-51 У, якою позивачу визначено суму боргу з єдиного внеску на загальну суму 5 211 грн. 36 коп. Не погоджуючись із зазначеною вимогою про сплату боргу (недоїмки), позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне. Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08 липня 2010 року № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI), (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Частиною 2 статті 2 вищевказаного Закону передбачено, що виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 1 Закону № 2464-VI, єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Положеннями статті 2 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" визначено, що дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску. Як визначено пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону № 2464-VI, платниками єдиного внеску, є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Згідно ч. 4 ст. 4 Закону № 2464-VI, особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування. За приписами пункту 2 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI, єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Положеннями пункту 3 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI передбачено, що для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, єдиний внесок нараховується на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Частиною 5 статті 8 Закону №2464-VI встановлено, що єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску. У відповідності до абзацу 3 пункту 1 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI, платниками єдиного внеску є роботодавці: фізичні особи - підприємці, зокрема ті, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством про працю, чи за цивільно-правовим договором (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців). Пунктом 1 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI визначено, що єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами. Як вбачається з матеріалів справи, Головним управлінням ДФС в Черкаській області було винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 21 травня 2019 року № Ф-1541-51 У (а.с. 10). Згідно вказаної вимоги, ОСОБА_1 повідомлено про те, що станом на 30 квітня 2019 року заборгованість зі сплати єдиного внеску становить 5 211,36 грн. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувана вимога прийнята на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначений чинним законодавством України, оскільки, станом на час її прийняття, ОСОБА_1 ще був зареєстрований та мав статусу фізичної особи-підприємця. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його помилковим, з огляду на наступне Матеріали справи свідчать, що оскаржувану вимогу винесено на підставі даних з інформаційної системи органу доходів і зборів. Відповідно до інтегрованої картці платника ІС «Податковий блок», ОСОБА_1 , по коду платежу 71040000 (єдині соціальний внесок) контролюючим органом нараховано суму єдиного внеску за четвертий квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн. та за перший квартал 2019 року у сумі 2754,18, всього в сумі 5 211,36 грн. (а.с. 39). Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 04 грудня 2019 року у справі №440/2149/19 та від 27 березня 2020 року у справі №140/2214/19 зазначив наступне: «…особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем. Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску». Як вбачається з Довідки від 19 лютого 2020 року Вих. №17, ОСОБА_1 з 17 березня 2017 року по 28 грудня 2019 року працював за основним місцем роботи у Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 та займав посаду механіка (а.с. 49). Згідно зазначеної довідки, ФОП ОСОБА_2 було нараховано позивачу за 2017 рік дохід у розмірі 49 061,33 грн. та сплачено ЄСВ - 10 793,49 грн., за 2018 рік нараховано дохід у розмірі 100 473,20 грн. та сплачено ЄСВ - 22 104,10 грн., за 2019 рік нараховано дохід у розмірі 166 885,76 грн. та сплачено ЄСВ - 36 714,87 грн. Виходячи з вищезазначене, колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що ОСОБА_1 є застрахованою особою і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті єдиного внеску позивачем, як особою, що провадить підприємницьку діяльність. При цьому, той факт, що позивач ще був зареєстрований та мав статусу фізичної особи-підприємця не змінює вищенаведених висновків, оскільки, взяття на облік фізичних осіб-підприємців здійснюється незалежно від наявності чи відсутності обов`язку щодо сплати того чи іншого податку або збору. Колегія суддів зазначає, що у даному випадку, врахування та прийняття позиції податкового органу призвело б до подвійного стягнення з позивача ЄСВ, що суперечить вимогам законодавства та положенню статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує право на мирне володіння майном і обумовлює випадки втручання у таке право мирного володіння майном, а відповідно до тлумачення й усталеної практики Європейського суду з прав людини (напр. рішення в справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції», «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства». «Іммобільяре Саффі» проти Італії», «East/West Alliance Limited» проти України». «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» тощо) в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції слід виокремлювати три норми: перша норма (перше речення першого абзацу) - має загальний характер і закладає принцип мирного володіння майном; друга норма (друге речення першого абзацу) - охоплює питання позбавлення права власності та визначає для цього певні критерії и умови; третя норма (другий абзац) - визнає право договірних держав, зокрема, контролювати використання майна в загальних інтересах. При цьому, як підтверджується практикою Суду, друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-11). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22.09.1994, Series А N 296-А, п. 42, та «Куиюглу проти Болгарії», заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10.05.2007). При цьому, будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірним тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23.09.1982 у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series А N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення віл 21.02.1986 у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства». п. 50, Series А N 98). Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що, в даному випадку, право позивача на володіння своїми грошовими, коштами в розумінні положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, є порушеним та підлягає відновленню. Таким чином, колегія суддів вважає, що вимога про сплату боргу (недоїмки) Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області від 21 травня 2019 року № Ф-1541-51 У є протиправною та такою, що підлягає скасуванню. Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , а тому, рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення адміністративного позову. Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України). При цьому, доводи викладені в апеляційній скарзі спростовують висновки суду першої інстанції та знайшли своє належне підтвердження в суді апеляційної інстанції. Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Таким чином, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають встановленим обставинам по справі, допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального права призвели до неправильного вирішення справи, а тому, оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 27 березня 2020 року скасувати та прийняти нове рішення. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити. Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області від 21 травня 2019 року № Ф-1541-51 У. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області (18002, м. Черкаси, вул. Хрещатик, 235, код ЄДРПОУ 39392109) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) судові витрати в загальному розмірі 1 992 (одна тисяча дев`ятсот дев`яносто дві) грн. 80 коп. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України. Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р. Судді Ганечко О.М. Кузьменко В.В.