Постанова 4811 № 461/3197/18

Справа № 461/3197/18 Головуючий у 1 інстанції: Чорна С.З. Провадження № 22-ц/811/2667/20 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М. Категорія: 29 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 листопада 2020 року м. Львів Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Ванівського О.М., суддів: Крайник Н.П., Мельничук О.Я., секретаря: Фейір К.О. з участю: представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 , представника ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові в залі суду цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 , представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 05 серпня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення забезпечувального платежу- в с т а н о в и в: В травні 2018 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення забезпечувального платежу. Просила суд стягнути з ОСОБА_4 безпідставно (помилково) перераховану суму коштів у розмірі 125 124,87 грн. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 301,50 грн. Обґрунтовувала уточнені позовні вимоги тим, що вона перерахувала кошти не тому адресату та на неправильний рахунок, позивач одразу зв`язалась з відповідачем та попросила її повернути зазначені кошти, однак станом на день подачі позовної заяви кошти не повернуті. Просила позов задовольнити. Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 05 серпня 2020 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення забезпечувального платежу задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 забезпечувальний платіж, що становить 1 169 470 грн. та 1 021 300 грн. завдатку, а всього 2 190 770 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 6 540,80 грн. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 6 540,80 грн. В решті задоволення позову відмовлено. Рішення суду оскаржили представник ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 , представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 . В своїй апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним і необґрунтованим та прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права, та неповним з`ясуванням усіх обставин справи. Стверджує, що попередній договір купівлі-продажу квартири, укладено між Позивачем ОСОБА_1 та Відповідачем ОСОБА_3 , відповідно ОСОБА_6 не була стороною договору і може нести відповідальність за його невиконання, лише за одночасної наявності ряду імперативних підстав. Покликається на те, що у позовній заяві не наведено жодних правових чи фактичних обґрунтувань вимог про стягнення коштів за невиконання договору саме з дружини сторони Договору. Позивачем не надано, а судом відповідно не досліджено жодних доказів укладення договору в інтересах сім`ї чи використання отриманих коштів в інтересах сім`ї. 31 січня 2017р. між ТзОВ «Львівська інвестиційна компанія» та ОСОБА_3 укладено Договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 . Згідно умов договору вартість квартири визначена в сумі 1 021 300, 00грн. з обов`язком оплати до 26.12.2017р., але не пізніше підписання акту приймання-передачі квартири. В цей же час, згідно усної домовленості з забудовником, було досягнуто згоди про розрахунок вартості майнових прав будівельними матеріалами, а саме цеглою, в кількості еквівалентній вартості майнових прав. Як відомо, на підставі отриманих майнових прав, ОСОБА_3 уклав попередній договір купівлі-продажу квартири з ОСОБА_1 . Отримані по договору кошти, використані ОСОБА_3 для оплати договору купівлі- продажу товару (будівельних матеріалів - цегли), укладеного 11.10.2017р. з ТзОВ «Благо-буд», який на даний час чинний і ніким не оспорювався. Згідно умов Договору ОСОБА_3 придбав в ТзОВ «Благо-буд» керамічну цеглу на загальну суму 1 110 000, 00 грн., яку оплатив під час укладення договору (витяг з банківського рахунку додається). Згідно укладеного договору строк виробництва та передачі цегли визначено до 01.04.2018р. Вказана цегла фактично мала стати оплатою забудовнику за договором купівлі-продажу майнових прав на квартиру. Однак, ТзОВ «Благо-Буд», у зв`язку з зупиненням виробництва досі не виконало умов договору, щодо передачі товару цегли, що фактично і стало підставою неможливості виконання попереднього договору купівлі-продажу укладеного з ОСОБА_1 . Про всі ці обставини ОСОБА_1 була добре обізнана. Звертає увагу на те, що кошти отримані ОСОБА_3 від ОСОБА_1 використані не в інтересах сім`ї, а повністю витрачені самостійно, без погодження з другим з подружжя. Договір з ТзОВ «Благо-буд» не виконано, а тому відповідно сім`я не отримала жодних прибутків, і не отримає, оскільки на даний час ОСОБА_3 та ОСОБА_6 розлучені. Відповідачами не заперечується того факту, що 14.10 та 01.11.2017 року на банківську картку ОСОБА_7 надійшли кошти в розмірі 90000 грн. та 40150 грн. від Позивача ОСОБА_1 . Вказані кошти були частиною оплати за попереднім Договором, і переказані ОСОБА_1 на вимогу ОСОБА_3 , який помилково надав номер картки дружини замість своєї. Однак, в подальшому отримані кошти ОСОБА_6 в повній мірі передала ОСОБА_3 , який визнає і не оспорює отримання даних коштів. Окрім цього, суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про наявність у правовідносинах між Позивачем і Відповідачами солідарного зобов`язання та відповідно солідарного обов`язку боржників, покликаючись на положення статтей 541, 543 ЦК України, у зв`язку з неподільністю предмета зобов`язання. Однак ст.541 ЦК України передбачає, що «Солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання». Попередній договір не встановлює солідарного обов`язку Відповідачів, а як вищевказувалось Законом встановлено солідарний обов`язок подружжя лише за наявності 2-х обов`язкових умов: 1)укладення договору в інтересах сім`ї; 2)одержане за договором майно використане в інтересах сім`ї. Вказані обставини не доведені Позивачем і як вказувалось помилково встановлені судом, а неподільність предмета зобов`язання, що теж є спірним висновком, як самостійна ознака не може бути підставою визнання обов`язку солідарним. Враховуючи вищенаведене вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права: недоведеністю укладення договору в інтересах сім`ї і використання одержаних коштів в інтересах сім`ї; застосування до даних правовідносин положень ЦК України про завдаток, яке не підлягало застосуванню; розгляд справи за відсутності Відповідачів та їх представника., що згідно п.2,3,4 ч.І, ч.2, п.З ч.З ст.376 ЦПК України є підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення. Просить рішення суду в частині стягнення солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 забезпечувальний платіж скасувати та постановити нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. В своїй апеляційній скарзі представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним і необґрунтованим та прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права, та неповним з`ясуванням усіх обставин справи. Зокрема покликається на те, що забезпечувальний платіж за правовою природою ст.. 570 ЦК України є завдатком. Відповідач ОСОБА_3 та ОСОБА_4 взятих на себе зобов`язань за Попереднім договором від 11.10.2017 року купівлі продажу квартири АДРЕСА_2 не виконали. Стверджує, що забезпечувальний платіж у розмірі 1 021 300 грн. є власністю апелянта, який незаконно утримують відповідачі. Також звертає увагу суду на те, що судом неправильно витлумачено ст.. 536 ЦК України. Просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким позов задовольнити повністю. Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на підтримання вимог своєї апеляційної скарги, представника ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 на підтримання вимог своєї апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення враховуючи наступне. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. В силу положень ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення забезпечувального платежу, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 умов Попереднього договору від 11 жовтня 2017 року купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 не виконали, забезпечувальний платіж позивачу не повернули, Основного договору купівлі-продажу квартири не уклали. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду зважаючи на наступне. Матеріалами справи та судом встановлено, що 11 жовтня 2017 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 , було укладено нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Міханошиним М.В. Попередній договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , згідно умов якого сторони зобов`язалися до 15 квітня 2018 року укласти Договір купівлі-продажу квартири за адресою АДРЕСА_4 . Відповідно до п.3 Попереднього договору від 11 жовтня 2017 року позивач ОСОБА_1 в якості забезпечення виконання зобов`язання передала, а відповідач ОСОБА_3 прийняв забезпечувальний платіж за квартиру АДРЕСА_3 в сумі 1 021 300, 00 гривень. Сума забезпечувального платежу була отримана відповідачем ОСОБА_3 в повному обсязі до підписання цього договору, а частина цього платежу позивачем було перераховано ОСОБА_8 , про що вона ствердила у своїй заяві та при наданні пояснень в суді при скасуванні заочного рішення від 13.11.2018 року. Попередній договір передбачав зобов`язання сторін укласти в майбутньому основний договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 . За умовами абз. 2 п. 3 Попереднього договору в разі не укладення Основного договору в обумовлений строк, або невиконання зобов`язань за цим договором, відповідач ОСОБА_3 зобов`язаний сплатити позивачу ОСОБА_1 хайлівні 115% розміру забезпечувального платежу, що становить 1 174 495, 00 грн. У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину). Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У частині першій статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до вимог статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Згідно з частинами першою, третьою статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення. Як вбачається з матеріалів справи та узгоджується з позицією позивача, після укладення попереднього договору відповідачі не вчинили дій, спрямованих на укладення основного договору. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Попередній договір від 11.10.2017 року не розірвано, недійсним не визнано, а тому його умови є чинними. Оскільки сторони не уклали договору купівлі - продажу квартири, то передані позивачем відповідачам гроші не можуть залишатися у останніх в якості авансового платежу, а тому суд першої інстанції вірно прийшов до висновку про їх стягнення. Крім того, оскільки порушення зобов`язання за попереднім договором купівлі-продажу квартири від 11 жовтня 2017 року сталося виключно з вини відповідача ОСОБА_3 , суд першої інстанції вірно вирішив задоволити позов в частині стягнення на користь ОСОБА_1 115% розміру забезпечувального платежу, що становить 1 174 495,00 грн., з врахуванням повернутих відповідачем ОСОБА_8 5 025,13 грн. відповідно до абз.2 п.3 попереднього договору купівлі-продажу квартири та додаткову суму у розмірі завдатку, а саме 1 021 300,00 грн. Безпідставними є покликання представника ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 на те, що кошти отримані ОСОБА_3 від ОСОБА_1 використані не в інтересах сім`ї, а повністю витрачені самостійно, без погодження з другим з подружжя, враховуючи наступне. Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Отже інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України). Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Указаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України висловленої у постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13. За таких обставин згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. Згідно умов п. 6 Попереднього договору від 11 жовтня 2017 року договір укладався за письмовою згодою дружини ОСОБА_3 ОСОБА_4 ( відповідач) також нею отримано частину забезпечувального платежу за цим Попереднім договором від 11 жовтня 2017 року купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , на суму 90 000,00 грн. та 40 150,00 грн., що підтверджується копіями квитанцій, які наявні в матеріалах справи. Враховуючи наведене суд першої інстанції вірно прийшов до висновку про те, що правовідносини що виникли в зв`язку із укладенням Попереднього договору від 11 жовтня 2017 року купівлі-продажу квартири між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , носять характер солідарних в зв`язку з неподільністю предмета зобов`язання, що встановлений Попереднім договором від 11 жовтня 2017 року відповідно до вимог ст.ст. 541, 543 ЦК України. Крім того, слід вказати, що неправильне тлумачення судом першої інстанції ст.. 536 ЦК України, з урахуванням інших вірних висновків місцевого суду, з якими погоджується апеляційний суд, у взаємозв`язку із дослідженими судами матеріалами справи, не призвело до невірного вирішення спору по суті, і не є обов`язковою підставою для скасування оскаржуваного рішення. Згідно п. 3 Попереднього договору в якості забезпечення виконання своїх зобов`язань ОСОБА_1 передала, а відповідач ОСОБА_3 прийняв забезпечувальний платіж за квартиру АДРЕСА_3 в сумі 1 021 300, 00 гривень. Тобто, в нотаріально посвідченому договорі чітко зазначено, що ОСОБА_1 сплатила, а ОСОБА_3 отримавкошти. Будь - яких застережень щодо майбутньої оплати цих коштів в договорі не міститься. Сторони за цим договором встановили, що передбачений у цьому пункті забезпечувальний платіж не є одним із видів забезпечення виконання зобов`язань, які передбачено ст. 546 ЦК України, тобто, не є неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Отже, сторони чітко визначили природу даного платежу. Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду по суті спору. Відповідно до пункту 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Керуючись ст.ст. 374 ч.1 п.1, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,- п о с т а н о в и в : апеляційні скарги представника ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ОСОБА_5 , представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 залишити без задоволення. РішенняСихівського районного суду м. Львова від 05 серпня 2020 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 в користь держави 28 815 грн. судового збору за подачу апеляційної скарги. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 07.12.2020 року. Головуючий : Ванівський О.М. Судді: Крайник Н.П. Мельничук О.Я.