Постанова Львівський апеляційний суд № 465/7379/18

Справа № 465/7379/18 Головуючий у 1 інстанції: Кузь В.Я. Провадження № 22-ц/811/1241/20 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В. Категорія: 6 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01 грудня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Ніткевича А.В. суддів Бойко С.М., Копняк С.М. секретаря Жукровської Х.І. з участю представника позивача ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 , представника третьої особи Кизик І.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в приміщенні Львівського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою Львівської міської ради на рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2019 року в складі судді Кузя В.Я. у справі за позовом ОСОБА_3 до Львівської міської ради, треті особи без самостійних вимог Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" про скасування права власності за громадою міста Львова в особі Львівської міської ради на підвальне приміщення,- встановила: У листопаді 2018 року позивач ОСОБА_3 звернулась до суду з вказаним позовом до Львівської міської ради про скасування права власності на підвальне приміщення. В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що відповідно до свідоцтва про реєстрацію права власності їй на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 . Вказана квартира підвалом не забезпечена, що вбачається із договору купівлі-продажу квартири. Починаючи з моменту набуття права приватної власності на помешкання вона використовує підвальне приміщення, яке розташовано під житловою кімнатою її квартири, вхід у яке здійснюється виключно через її квартиру, де вона провела ремонт за рахунок своїх коштів. Однак, як їй стало відомо у вересні 2018 року з письмової відповіді Управління комунальної власності, спірні приміщення були зареєстровані за громадою міста Львова в особі Львівської міської ради, що відповідно підтверджується інформаційною довідкою №138529011. Згідно із висновком спеціалістів, підвальне (цокольне) приміщення, яке розташовано під житловою кімнатою квартири АДРЕСА_1 та позначено на поверховому плані будинку під індексом 1-2 загальною площею 19,4 кв.м., є допоміжним приміщенням. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 18.04.2018 року встановлено факт, що підвальне приміщення, яке розташоване під житловою кімнатою квартири АДРЕСА_1 та позначено на поверховому плані будинку під індексом 1-2 загальною площею 19, 4 кв.м, є допоміжним приміщенням. З врахуванням заяви від 12 лютого 2019 року про уточнення позовних вимог, просила скасувати реєстрацію права власності за Львівською міською радою на нерухоме майно - нежитлове приміщення загальною площею 19,4 кв.м. в будинку АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 229666246101, здійсненого на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 03.12.2013 №13854214, виданого Реєстраційною службою Львівського міського управління юстиції. Оскаржуваним рішенням Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2019 року поновлено позивачці строк на звернення до суду із вказаним позовом. Позовні вимоги задоволено частково. Скасовано право власності за громадою міста Львова в особі Львівської міської ради (інформаційна довідка № 138529011) на підвальне приміщення, що розташоване під житловою кімнатою квартири АДРЕСА_1 . В решті позовних вимог відмовлено за відсутністю на те підстав. Рішення суду оскаржив відповідач Львівська міська рада, з рішенням не погоджується, вважає ухваленим з підстав неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи, з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що суд поновив строк звернення до суду безпідставно, так як ні позивачем, ні його представником, заяви про поновлення строку звернення до суду не подавалось, таке питання не обговорювалось під час розгляду справи по суті. Тим самим суд вийшов за межі позовних вимог. Відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного 18.07.2000 між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , остання купила квартиру АДРЕСА_1 . Квартира складається з однієї кімнати, житловою площею 20,5 кв.м., кухні та вигод. Загальна площа квартири становить 41,8 кв.м. Спірне приміщення не входить до складу купленої квартири. 31.03.2014 року між Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики ЛМР та ОСОБА_3 укладено договір оренди на спірне нежитлове приміщення, загальною площею 19,4 кв.м., під індексом приміщення 2-1 за адресою: АДРЕСА_2 . Отже, з 2014 року позивачу було відомо, що спірне нежитлове приміщення відноситься до комунальної власності. Право власності Львівської міської ради, розпорядником якого виступає Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, на спірний об`єкт підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно (індексний номер:13854214 від 03.12.2013) по АДРЕСА_2 , площею 19,4 кв.м. Зазначає, що судом вирішено питання про права та обов`язки всіх співвласників будинку АДРЕСА_2 стосовно спірного нежитлового приміщення, без їх залучення до розгляду у справі. Вказує на те, що матеріали справи не містять жодних доказів, що саме позивачкою було проведено ремонт спірного приміщення за власні кошти. Висновок експертного будівельно-технічного дослідження №25-19Д, складений 12 липня 2019 року ФОП ОСОБА_5 є неповним, взаємосуперечливим, неясним та не є допустимим доказом, оскільки складений без виклику та при відсутності власника спірного приміщення, при існуванні судового спору та вже після закриття підготовчого провадження і призначення судом справи до розгляду по суті. Зазначає, що спірне приміщення на АДРЕСА_2 не відноситься до житлового фонду і виступає самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. Звертає увагу на те, судом скасовано право власності за громадою міста Львова в особі ЛМР на підвальне приміщення, що розташоване під житловою кімнатою АДРЕСА_3 , тоді як спірне нежитлове приміщення немає статусу підвального приміщення. Згідно поверхового плану нежитлове приміщення розміщено в цоколі, а не на рівні підвалу. Суд, як і експерт, не взяли до уваги розташування спірного приміщення в будинку, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права при вирішенні даного спору. Просить скасувати рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2019 року і постановити нове рішення про відмову ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення виходячи з такого. Згідно із ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів чинних на час вчинення окремих процесуальних дій , розгляду і вирішення справи. Відповідно до ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Згідно із ч. 1 ст. 367 Цивільно-процесуального кодексу України (надалі ЦПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 та скасовуючи право власності за громадою міста Львова в особі Львівської міської ради на підвальне приміщення, що розташоване під житловою кімнатою квартири АДРЕСА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що у Львівської міської ради відсутнє право власності на будь яку із квартир у даному будинку, відтак відсутнє право і на допоміжні приміщення у цьому будинку. Суд прийшов висновку, що оскільки підвальне приміщення, що розташоване під житловою кімнатою квартири АДРЕСА_1 , є допоміжним приміщенням, а відтак є спільною сумісною власністю власників квартир багатоквартирного житлового будинку, то право власності на вказане приміщення, що зареєстроване за громадою міста Львова, необхідно скасувати. Перевіряючи законність оскаржуваного рішення колегія суддів виходить із такого. Згідно із Витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (індексний номер № 79307214) від 01.02.2017 позивачці ОСОБА_3 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 41,8 кв.м., житловою площею 20,5 кв.м. (т. 1 а.с. 29). Підставою виникнення права власності є договір купівлі-продажу, серія та номер 923, виданий 18.07.2000, видавник: Приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Гарасиняк І.І. (т. 1 а.с. 179-180). Згідно із листа Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради від 07.09.2018, будинок АДРЕСА_2 зареєстрований за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради на підставі рішення Франківського (Радянського) райвиконкому м. Львова № 271 від 26.05.1987, нежитлові приміщення, що знаходяться за цією ж адресою, загальною площею 19,4 кв.м. також перебувають у комунальній власності (т. 1 а.с. 4). Так, згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 03.12.2013 Львівська міська рада є власником приміщення, площею 19,4 кв.м. за адресою АДРЕСА_2 , яке у свідоцтві значиться, як нежитлове. Зазначене підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, за якою власником нежитлового приміщення, загальною площею 19,4 кв.м. в будинку АДРЕСА_2 . Підставою виникнення права власності стало свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1 від 03.12.2013, видане Реєстраційною службою Львівського міського управління юстиції (т. 1 а.с. 34). Натомість, незважаючи на те, що будинок, який знаходиться за адресою АДРЕСА_2 зареєстрований за Львівською міською радою 20.04.2010, право комунальної власності на спірне приміщення площею 19,4 кв.м., за адресою АДРЕСА_2 зареєстроване за Львівською міською радою лише 03.12.2013, державна реєстрація проведена 19.11.2013. Згідно із договором оренди № Ф-8981-14 від 31.03.2014 ОСОБА_3 була орендарем приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 19,4 кв.м., що знаходиться в цоколі для господарських потреб. Термін договору оренди був визначений на 2 роки 364 дні з 31.03.2014 до 30.03.2017 включно (т. 1 а.с. 88-91). Орендодавцем у цьому договорі виступало Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради. При цьому, спірний об`єкт нерухомості орендувався позивачкоюОСОБА_3 саме у статусі «нежитлове приміщення». Як вбачається з матеріалів справи, позивачка ОСОБА_3 ще раніше зверталася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення та просила встановити, що підвальне (цокольне) приміщення, яке розташовано під житловою кімнатою квартири АДРЕСА_1 та позначено на поверховому плані будинку під індексом 1-2 загальною площею 19,4 кв.м. є допоміжним приміщенням, вказана заява задоволена рішенням Франківського районного суду м. Львова від 18 квітня 2018 року. Разом з цим, постановою Львівського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року (справа № 465/1019/18) задоволено частково апеляційну скаргу Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, рішення Франківського районного суду м. Львова від 18 квітня 2018 рокускасовано, заяву ОСОБА_3 з участю заінтересованих осіб Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради та Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» про встановлення факту, що має юридичне значення- залишено без розгляду. Роз`яснено заявнику ОСОБА_3 , що вона має право подати позов на загальних підставах. Вирішено питання судових витрат. Фактично скасовуючи рішення Франківського районного суду м. Львова від 18 квітня 2018 рокуапеляційний суд дійшов висновку про те, що між ОСОБА_3 та Управлінням комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради виник спір про право, який має вирішуватися в порядку позовного провадження, оскільки право власності Львівської міської ради зареєстроване на спірне приміщення, як на нежитлове приміщення площею 19,4 кв.м. за адресою АДРЕСА_2 , а заявник вважає таке приміщення допоміжним. Обгрунтовуючи у даній справі свої вимоги відповідними доводами позивачка ОСОБА_3 просить її позов задовольнити та скасувати право власності за громадою міста Львова в особі Львівської міської ради (інформаційна довідка № 138529011) на підвальне приміщення, що розташоване під житловою кімнатою квартири АДРЕСА_1 . Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.09.2018 року у справі №306/2659/16-ц, застосування конкретного способу захисту права залежить, як від захисту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Захист порушеного права має бути ефективним. Згідно із ст. 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" багатоквартирний будинок визначено як житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна. У Законі наведено ряд визначень, зокрема: співвласник багатоквартирного будинку - власник квартири або нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку; спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія. За приписами ст. 1 Закону допоміжними є приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення), а нежитловим - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна. Крім цього, у п. 2 ст. 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" встановлено, що власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають. Офіційне тлумачення положень п. 2 ст. 10 Закону наведено у рішенні Конституційного Суду України №4-рп/2004 від 02.03.2004 зі змінами, згідно з рішенням Конституційного Суду України №14-рп/2011 від 09.11.2011. У п. 1.1 рішення Конституційного Суду України №4-рп/2004 від 02.03.2004 роз`яснено, що допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні та ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Згідно із ч. 2 ст. 382 Цивільного кодексу України, усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території. Відповідно до ст. 4 Житлового кодексу УРСР до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру. З огляду на викладене, нежилим є приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 552/7636/14-ц. Таким чином, нежитлове приміщення ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна. Аналогічне визначення нежитлового приміщення міститься в ДБН В.3.2-2-2009 Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт. Таке ж визначення нежитлового приміщення міститься і у п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку». ДБН також дає визначення поняття «ізольоване приміщення» - як частина будівлі або її відсік, який має окремий вхід ззовні, власне освітлення, вентиляцію (природну або механічну) та відокремлений від іншого об`єму споруди (будівлі) стінами та перекриттями. Спірне приміщення знаходиться у підвалі житлового будинку АДРЕСА_2 , державна реєстрація права власності Львівської міської ради на яке проведена 19.11.2013, значиться, як нежитлове приміщення, об`єкт нежитлової нерухомості. Таким чином, для правильного вирішення даної справи суду необхідно з`ясувати статус спірного приміщення, а саме чи таке належить до нежитлового, чи є допоміжним, оскільки саме в залежності від цього, суд може зробити висновок про можливість набуття його у власність суб`єктами цивільно-правових відносин. Між тим, для розмежування понять допоміжні приміщення багатоквартирного будинку та нежитлові приміщення у багатоквартирному будинку, значення мають технічні характеристики відповідного приміщення, місце їхнього розташування, загальна характеристика сукупності властивостей таких приміщень, а також його значення для експлуатації всього будинку. Відповідно до висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 08.04.2020 у справі № 915/1096/18, від 18.07.2018 у справі № 916/2069/17, від 22.11.2018 у справі №904/1040/18, від 15.05.2019 у справі № 906/1169/17, від 06.08.2019 у справі №914/843/17, допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень. Про наведене йдеться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15 вересня 2020 року, справа № 904/5047/18. Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», допоміжні приміщення багатоквартирного будинку приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення). Аналогічне за змістом визначення поняття допоміжних приміщень закріплювалось в ст. 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку». Крім того, згідно з Правилами утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2005 року № 76, допоміжні приміщення житлового будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку. Перелік допоміжних приміщень, закріплений у ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», ст. 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» та у ст. 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» не є вичерпним. З аналізу зазначених нормативно-правових актів слідує висновок, що приміщення, що має статус допоміжного має слугувати для: 1) забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку; 2) забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку. Згідно із Звітом про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій цокольного приміщення під індексом 2-1 житлового будинку АДРЕСА_2 , таке приміщення може використовуватися тільки як допоміжне для технічних цілей, у зв`язку з тим, що через дане приміщення проходять комунікації інженерних мереж (ввід водопроводу та каналізаційний випуск) (а.с. 2). З іншого експертного будівельно-технічного дослідження від 12.07.2019 слідує, що цокольне приміщення, яке розташовано в будинку АДРЕСА_2 та позначено на поверховому плані будинку під індексом 1-2 загальною площею 19,4 кв.м., не є ізольованим від будинку, має вхід зі сходової клітки, розміщеної всередині будинку, яка виходить на сходову площадку 1-го поверху. Цокольне приміщення є допоміжним приміщенням багатоквартирного будинку і призначене для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (підвали та інші підсобні і технічні приміщення) (т. 1 а.с. 130-134). Таким чином, колегією суддів встановлено, що спірне приміщення не є повністю ізольованим від житлового фонду, оскільки не має окремого входу з вулиці, що підтверджується технічним паспортом. Натомість, як зазначає позивачка, спірне приміщення використовується нею як підвальне та знаходиться під її квартирою, яка не була забезпечена підвалом (а.с. 76-79). Заперечуючи відповідні висновки експертних досліджень, сторона відповідача не представила протилежні суду, про призначення експертизи, як у суді першої інстанції, а також під час апеляційного розгляду справи, не клопотала. Представником позивача додатково надано апеляційному суду лист ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» № 4812 від 30.11.2020, у якому зазначено, що як вбачається з матеріалів проведених інвентаризацій в різні роки, зокрема і первинної у 1950 році, приміщення площею 19,4 кв.м. позначене № НОМЕР_2 на поверховому плані півпідвального поверху у будинку АДРЕСА_2 , ніколи не було в статусі нежитлового з окремим входом, доступ до нього здійснюється через загально будинкову сходову клітку. При цьому, сам факт про те, що спірне приміщення впродовж тривалого часу було об`єктом оренди і не використовувалось для обслуговування будинку, з 02.04.2014 року був укладений договір оренди № Ф-8981-14 між Управлінням комунальної власності та ОСОБА_3 для господарських потреб, не може свідчити однозначно про те, що відповідне приміщення є нежитловим. Зокрема, в матеріалах справи відсутні будь які докази щодо того, у який спосіб спірне приміщення використовувалося, зокрема з 1987 року і до укладення договору оренди між позивачкою та Львівською міською радою, як власником такого та чи було таке окремим об`єктом цивільних правовідносин. Разом з цим, наявні матеріали справи та встановлені обставини дають підстави для висновку про те, що спірне приміщення першочергово планувалося та будувалося як допоміжне. Таким чином, реєстрація права власності Львівської міської ради позбавляє власників квартир будинку АДРЕСА_2 спільної сумісної власності та можливості забезпечення його належної експлуатації. Матеріали справи не містять доказів існування в житловому будинку АДРЕСА_2 окремих нежитлових приміщень, які не належать до житлового фонду, тобто є самостійними об`єктами нерухомого майна, з іншим призначенням, ніж допоміжні приміщення, зокрема проектної документації, акта введення будинку в експлуатацію. Також, відсутні в матеріалах справи і докази створення міською радою або іншими особами спірних приміщень шляхом нового будівництва або проведення реконструкції підвалів житлового будинку, їх перебудови у нежитлові приміщення на підставі відповідних рішень органів місцевого самоврядування. При цьому, підставою оформлення за територіальною громадою міста Львова в особі Львівської міської ради права комунальної власності шляхом видачі свідоцтва про право власності на спірне приміщення було рішення Радянського райвиконкому м. Львова № 271 від 26.05.1987, яке не стосувалося зміни статусу спірного приміщення та було спрямовано на оформлення документів про право власності територіальної громади на це приміщення після прийняття будинку, у якому таке знаходиться, у комунальну власність в цілому, тому не підтверджує набуття права власності на спірне приміщення, як окреме нерухоме майно. Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що спірне приміщення є допоміжним приміщення, а тому на нього не може бути зареєстроване право власності. З огляду на встановлені судом у справі обставини щодо належності спірного приміщення до спільної сумісної власності спільного майна власників квартир у багатоквартирному будинку, позовні вимоги про скасування реєстрації права власності за Львівською міською радою на нерухоме майно - нежитлове приміщення загальною площею 19,4 кв.м. в будинку АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 229666246101, здійсненого на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 03.12.2013 № 13854214, виданого Реєстраційною службою Львівського міського управління юстиції, є підставними. Зазначене має наслідком скасування запису про реєстрацію права власності територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради на нежитлове приміщення загальною площею 19,4 кв.м. в будинку АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 229666246101, здійсненого на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 03.12.2013 № 13854214, без скасування підстави виникнення права власності. Колегія суддів також погоджується із висновком суду першої інстанції в частині аналізу та дотримання строку давності звернення з позовом до суду, що виключає можливість застосування наслідків спливу такого та свідчить про необхідність захисту порушеного права. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Зміст оскаржуваного рішення відповідає вимогам ст. 265 ЦПК України, в тому числі в частині щодо мотивованої оцінки доводів сторін, наданих ними доказів, норм права, які суд застосував та мотивів їх застосування, порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, а тому апеляційний суд приходить висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду без змін. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу Львівської міської ради - залишити без задоволення. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2019 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 03 грудня 2020 року. Головуючий: А.В. Ніткевич Судді: С.М. Бойко С.М. Копняк