Постанова 4805 № 295/1805/20

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №295/1805/20 Головуючий у 1-й інст. Лєдньов Д. М. Категорія 19 Доповідач Миніч Т. І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 грудня 2020 року Житомирський апеляційний суд в складі: головуючого судді: Миніч Т.І. суддів: Трояновської Г.С., Павицької Т.М. секретаря судового засідання Ковальської Я.В. з участю сторін розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Житомирі апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 03 червня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Лєдньова Д.М. у цивільній справі № 295/1805/20 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Житомирської міської ради, виконавчого комітету Житомирської міської ради про скасування рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку,- в с т а н о в и в: У лютому 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом. Просили скасувати рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради від 25.01.2001 року №46 в частині передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки розміром 0,0451 га за адресою: АДРЕСА_1 , визнати недійсним державний акт, виданий на ім`я ОСОБА_3 на право власності на землю серії IV-ЖТ № 044521 від 13.02.2001 року. В обґрунтування заявлених вимог зазначали, що ОСОБА_1 на праві власності належить 67/100 ідеальних частин житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Позивачу ОСОБА_2 відповідно належить 33/100 ідеальних частин цього будинку. Відповідач ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_2 будинку. Також, за будинком закріплено земельну ділянку площею 0,0920 га. Рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради від 25.01.2001 року за №46 в порушення принципу пропорційності відповідачу передано у власність земельну ділянку площею 0,0451 га., видано державний акт на підтвердження даного права. Також позивачі вказували на вимоги ст.42 ЗК України (1990 року), згідно якої використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об`єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду. Зазначаючи про порушення їх прав у визначенні розміру земельної ділянки, про яке вони дізнались у листопаді 2019 року під час вивчення документів, долучених до позову ОСОБА_3 про встановлення порядку користування земельною ділянкою, просили задовольнити позов. Рішенням Корольовського районного суду м.Житомира від 03 червня 2020 року відмовлено у задоволенні позову. Цим же рішенням стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судові витрати на правничу допомогу в розмірі 2 000,00 грн. з кожного на користь ОСОБА_3 . У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить вказане рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог та стягнути з відповідачів судові витрати і витрати на забезпечення професійної правничої допомоги адвоката. На думку апелянта, рішення суду першої інстанції незаконне та необґрунтоване, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема зазначає, що земельна ділянка площею 0,0451 га, яку в 2001 році привласнив ОСОБА_3 , не має встановлених меж і плану відведення земельної ділянки. Тобто, на думку апелянта, ОСОБА_3 намагається лише після отримання державного акта, на підставі кадастрового плану 2018 року встановити у судовому порядку погодження меж ділянки вперше із суміжними власниками і землекористувачами (ст.198 ЗК України). Апелянт також вважає, що суд першої інстанції безпідставно не врахував зауваження представника позивачів про те, що відповідний план встановлення меж, підписаний представником ВЖРЕП, не може вважатись належною угодою. Але суд взяв до уваги посилання Житомирської міської ради, що такі межі погоджувались та покладались в основу процедури виготовлення і видачі державного акта. Крім того зазначає, що в порушення норм матеріального права судом першої інстанції застосована Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею, затверджена наказом Державного комітету України по земельних ресурсах 15.04.1993 року №28, яка втратила чинність 04.06.1999 року, а тому не підлягала застосуванню до спірних правовідносин. У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить вказане рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову та вирішити питання судових витрат. На думку апелянта, рішення суду першої інстанції незаконне та необґрунтоване, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема зазначає, що судом першої інстанції не було встановлено наявність у Виконавчого комітету Житомирської міської ради делегованих повноважень на передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1 . Між сторонами існує спір щодо правомірності використання відповідачем земельної ділянки у більшому розмірі, ніж передбачено законодавством, та щодо визначення меж вказаної земельної ділянки, а тому суд повинен був дати оцінку не тільки правомірності рішення виконавчого органу, але і законності отримання відповідачем державного акта на право власності на земельну ділянку площею 0,0451 га, в т.ч. і дотримання процедури його отримання. Також зазначає, що не доведення відповідачами дотримання процедури виготовлення та отримання оспорюваного Державного акта є підставою для визнання його недійсним, що відновить право позивачів на отримання у власність земельної ділянки пропорційно розміру їх часток у будинку. Крім того вказує, що Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею, затверджена наказом Державного комітету України по земельних ресурсах 15.04.1993 року №28, втратила чинність 04.06.1999 року. Розглянувши справу в межах доводів, викладених в апеляційних скаргах, суд вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню, виходячи з наступного. Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_3 станом на 2001 рік був власником 40/100 частин житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.41). Інші 60/100 частин перебували у віданні Житомирської міської ради як державний житловий фонд. Рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради №46 від 25.01.2001 року «Про інвентаризацію земельних ділянок, надання їх в користування та передачу в приватну власність громадянам м.Житомира» вирішено передати у власність ОСОБА_3 ділянку площею 0,0451 га. за адресою: АДРЕСА_1 із загальної ділянки, закріпленої за будинком, розміром 0,092 га. На час розгляду справи судом встановлено, що ОСОБА_3 належить кватира АДРЕСА_2 у вказаному будинку на підставі договору дарування від 27 травня 1994 року (т.1 а.с. 66-67). Відповідач ОСОБА_1 є власником 33/100 та 24/600 частин квартири АДРЕСА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 08.10.2008 року і договору купівлі-продажу частини квартири від 25.11.2013 року. Відповідачу ОСОБА_2 належить 33/100 частин вказаної квартири згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 08.10.2008 року. Первісне право власності на квартиру АДРЕСА_3 виникло у ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в рівних долях на 66% квартири на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації державного житлового фонду 15.07.2003 року. Право власності на будинок по АДРЕСА_1 , згідно довідки КП «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради від 23.11.2003 року становить: за ОСОБА_1 - 40/300, ОСОБА_4 - 40/300, ОСОБА_2 - 40/300, ОСОБА_3 -20/100 (т.2 а.с.52). Тобто, сім`ї позивачів належало 120/300 або 40/100 частин житлового будинку. На даний час позивачі є власниками 60/100 ідеальних частин будинку. До цього часу ОСОБА_4 перебувала у статусі члена сім`ї наймача цієї ж квартири згідно ордера №46 від 17 березня 1976 року (т.2 а.с.55). Вирішуючи спір та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні докази на підтвердження порушень порядку реалізації права громадянина на приватизацію раніше наданої земельної ділянки, оскільки її розмір визначався між співвласниками будинку ОСОБА_3 та Житомирською міської радою і погоджувався іншими користувачами. Проте, погодитися з висновками суду неможливо, оскільки вони зроблені передчасно, без належного з`ясування всіх обставин справи. Так, відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Відповідно до положень статті 30 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року (в редакції, що діяла на момент укладення договору дарування квартири в будинку, далі ЗК України 1990 року) при переході права власності на частину будинку земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об`єктів. Частиною першою статті 356 Цивільного кодексу України передбачено, що власність двох чи більше осіб з визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Частиною першою 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди у судовому порядку. Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, то при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок, слід брати до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі. За правилом частини другої статті 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Аналогічну норму містила і стаття 30 ЗК України 1990 року. При відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, слід враховувати наступне. Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди. Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю та споруди, на якій вони розміщені. Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість. Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості. При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Разом з тим відповідно до частини першої статті 318 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою). Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п`ята статті 319 ЦК України). Отже, при вирішенні спору, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном. В даному випадку, заперечуючи вимоги позивачів, відповідачі посилалися на план встановлення меж, підписаний ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 (т.1 а.ст.77). Із змісту цього акта вбачається, що частка ОСОБА_3 , яка відповідає його долі у праві власності на будинок, складає 368 м.кв. землі, а фактично становить 451 м.кв., тобто, на 93 кв. м. перевищує належну йому площу землі. Проте, вказаний план не може беззаперечно свідчити про укладення саме між співвласниками житлового будинку угоди про порядок користування спільною земельною ділянкою, оскільки відсутня дата його складання, останній підписаний не всіма співвласниками будинку, а лише одним ОСОБА_3 , та не посвідчений в установленому законом порядку. Про відсутність належного погодження між співвласниками меж спільної ділянки свідчать і ті обставини, що відсутня технічна документація із землеустрою на спірну земельну ділянку а також звернення ОСОБА_3 до суду із позовом про встановлення порядку користування спільною земельною ділянкою. Разом з тим, відповідно до роз`яснень, що викладені в п.21 Постанови пленуму Верховного Суду України №7 від 16.04.2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» виходячи з того, що порядок користування спільною земельною ділянкою, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, суд відповідно до статті 88 ЗК бере до уваги цю угоду при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на жилий будинок і для яких зазначена угода також є обов`язковою. Це правило стосується тих випадків, коли жилий будинок було поділено в натурі. Суд може не визнати угоду про порядок користування земельною ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні права когось зі співвласників, позбавляє його можливості належно користуватися своєю частиною будинку, фактично виключає його з числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам. Якщо до вирішення судом спору між співвласниками жилого будинку розмір часток у спільній власності на земельну ділянку, на якій розташовані будинок, господарські будівлі та споруди, не визначався або вона перебувала у користуванні співвласників і ними не було досягнуто угоди про порядок користування нею, суду при визначенні частини спільної ділянки, право на користування якою має позивач (позивачі), слід виходити з розміру його (їх) частки у вартості будинку, господарських будівель та споруд на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на час виникнення останньої. Враховуючи викладене, є всі підстави вважати, що оспорюваним рішенням та виданим на його підставі правовстановлюючим документом порушені права позивачів, які виразилися у зменшенні належної їм земельної ділянки, яка відповідає їх частці у праві власності на будинок, що позбавляє їх можливості належним чином користуватися власним нерухомим майном. За наведених обставин та відповідно до вимог п.1 ч.1 ст.376 ЦПК оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового про задоволення позову. Згідно з положеннями ст.141 ЦПК відшкодуванню за рахунок відповідача підлягають понесені позивачами витрати по оплаті судового збору та витратах на правничу допомогу. Керуючись ст.ст.258,259,367,374,376,381-384 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Корольовського районного суду м.Житомира від 03 червня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов задовольнити. Скасувати рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради від 25.01.2001 року №46 в частині передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки розміром 0,0451 га. за адресою: АДРЕСА_1 . Визнати недійсним державний акт на право власності на землю серії IV-ЖТ № 044521, виданий на ім`я ОСОБА_3 від 13.02.2001 року. Стягнути з ОСОБА_3 понесені судові витрати: на користь ОСОБА_1 в сумі 1920 грн.40 коп.; та на користь ОСОБА_2 3152 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Головуючий: Судді: Повний текст постанови складений 07.12.2020 року.