Постанова 4824 № 756/10280/16-ц

Справа № 756/10280/16-ц Головуючий в суді І інстанції Луценко О.М. Провадження № 22ц-824/12208/2020 Доповідач в суді ІІ інстанції Мельник Я.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 листопада 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Мельника Я.С., суддів: Матвієнко Ю.О., Поливач Л.Д., за участі секретаря Примушка О.В., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Київська міська рада, ОСОБА_4 , про визнання договору недійсним, ВСТАНОВИВ: У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом, в якому просила суд визнати недійсним договір купівлі квартири АДРЕСА_1 від 09 липня 1992 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідченого державним нотаріусом 11-ї київської нотаріальної контори та зареєстрованому в реєстрі за №3с-1055. Мотивує позов тим, що 07 лютого 1974 року на підставі ордеру її батько ОСОБА_5 отримав квартиру АДРЕСА_1 у користування на сім`ю, яка складалась з 4-х осіб: ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та неї. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. У січні 2016 року їй стало відомо, що між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 09 липня 1992 року було укладено договір купівлі спірної квартири, за яким ОСОБА_5 набув в одноособову власність цю квартиру. Вказує, що ОСОБА_5 цим правочином порушив її законні права та інтереси, оскільки вона не надавала згоду на придбання квартири у власність батька, і цей договір був укладений з порушенням вимог нормативних актів, які діяли в той час, при цьому зазначає, що їй стало відомо про існування такого договору лише після смерті батька у судовому засіданні у 2016 році, оскільки до того часу вона вважала, що ця квартира була приватизована батьком на усіх членів родини. Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з`ясування судом усіх обставин справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення з наступних підстав. Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не довела факту порушення оскаржуваним договором будь-яких її прав, та не надала належних і допустимих доказів на підтвердження своїх вимог, через що місцевий суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, ордер № Г226326 на право зайняття квартири АДРЕСА_1 ) був виданий на сім`ю з чотирьох чоловік: ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 (позивачка), ОСОБА_8 (а.с.6). Згідно з розпорядженням представника Президента України «Про затвердження оціночних актів на квартири у Мінському районі та дозвіл їх на продаж» від 02 червня 1992 року дозволено ОСОБА_5 придбати в особисту власність кв. АДРЕСА_1 (а.с.78). Відповідно до договору купівлі житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 від 09 липня 1992 року ОСОБА_5 придбав вказану квартиру у начальника ЖЕКу № 1204 ОСОБА_6 (а.с.77). Відповідно до договору купівлі-продажу від 09 липня 1992 року за реєстровим №3с-1055 та після укладення договору дарування 1/5 частини квартири 19 березня 1997 року за реєстровим №1045 ОСОБА_5 був власником 4/5 частин квартири АДРЕСА_2 , власником іншої 1/5 частини є відповідач ОСОБА_3 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, після смерті якого спадщину прийняла ОСОБА_2 якій було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 4/5 частину квартири АДРЕСА_1 (а.с.154-156). Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 19 березня 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_9 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_9 ) продали (передали платно) належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1 (а.с.152). За положеннями ст. 65-1 ЖК УРСР наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством. На момент укладення вказаного договору купівлі-продажу було чинним Положення про продаж громадянам у власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 19 травня 1989 року (далі - Положення), норми якого підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Зазначене Положення втратило чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572 «Про механізм впровадження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». У пункті 9 цього Положення передбачалось, що громадянин, який бажає придбати в власність займану квартиру (будинок), подає заяву за місцем проживання до виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів або адміністрації підприємства, об`єднання, організації, у віданні або власності яких перебуває будинок. До заяви додається письмова згода членів сім`ї, які проживають разом з ним, на придбання квартири (будинку) у його власність і довідка з місця проживання про склад сім`ї та прописку. Таким чином, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду у межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виходив з того, що оскаржуваним договором права позивачки не були порушені, оскільки внаслідок цього правочину вона не втратила право користування, яке мала до укладення оспорюваного договору купівлі-продажу, і позивачкою не надано жодних належних, допустимих і достатніх доказів того, що нею за увесь цей час вчинялися будь-які дії, спрямовані на отримання спірної квартири у власність за час проживання в ній, при цьому будь-яких доказів того, що від неї приховувалася інформація щодо дійсного власника квартири, позивачкою також не надано. Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 21 травня 2020 року у справі № 336/7156/16-ц (провадження № 61-45267св18). Крім того, при вирішенні позову про визнання недійсним оскаржуваного правочину, підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось. Однак, колегія суддів вважає, що позивачкою не доведено, що оскаржуваний договір є таким, що порушує її права, оскільки, як зазначалося вище, вона не втратила право користування спірною квартирою та не надала належних, достатніх і допустимих доказів, що укладеним договором були порушені будь-які її права. Доводи апеляційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції, власного тлумачення норм матеріального права та характеру спірних правовідносин. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга та зміст оскаржуваного рішення не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст. 376 ЦПК України могли б бути підставою для його скасування, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 374, 375 ЦПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 лютого 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: Судді: