Постанова 4811 № 442/1995/15-ц

Справа № 442/1995/15-ц Головуючий у 1 інстанції: Гарасимків Л.І. Провадження № 22-ц/811/2625/19 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. Категорія:31 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 листопада 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі: головуючої - судді Копняк С.М., суддів - Бойко С.М., Ніткевич А.В. секретар Жукровська Х.І., з участю представників апелянта ОСОБА_6, ОСОБА_7, відповідача ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні місті Львові, в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 червня 2019 року, постановлене у складі головуючого судді Гарасимків Л.І., у справі за позовом ОСОБА_4 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , до ОСОБА_1 за участю третьої особи приватного нотаріуса Дрогобицького районного нотаріального округу Головного управління юстиції у Львівській області Лютик Р.В. про визнання недійсним правочину, - В С Т А Н О В И Л А: У березні 2015 року ОСОБА_4 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , звернулася в суд із позовом до відповідача з участю третьої особи про визнання недійсними договорів дарування частини будинку та земельної ділянки, скасування державної реєстрації. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 08 грудня 2015 року, позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування 70/100 ідеальних часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та договір дарування 70/100 ідеальних часток земельної ділянки по АДРЕСА_1 , укладені між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 12 травня 2014 року. Скасовано державну реєстрацію речових прав ОСОБА_4 на 70/100 ідеальних часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами та 70/100 ідеальних часток земельної ділянки по АДРЕСА_1 . Вирішено питання судових витрат. Не погоджуючись із рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 липня 2015 року та ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 08 грудня 2015 року, такі в касаційному порядку оскаржила ОСОБА_1 . Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 липня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 08 грудня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Дрогобицького районного суду Львівської області від 20 червня 2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , яка є правонаступником ОСОБА_4 , до ОСОБА_1 , за участю третьої особи приватного нотаріуса Дрогобицького районного нотаріального округу Головного управління юстиції у Львівській області Лютик Р.В., про визнання недійсним правочину, відмовлено. Не погоджуючись з даним рішенням ОСОБА_5 оскаржила таке в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції належним чином не проаналізував мотиви з яких виходив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, при направленні справи на новий розгляд, у своїх висновках допустив аналогічні помилки, які були допущені судами першої та апеляційної інстанції при попередньому розгляді справи, допустив порушення норм процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. В обґрунтування вимог покликається на те, що при укладенні спірних договорів дарування, первісний позивач була особою похилого віку, яка потребувала стороннього догляду, мала проблеми зі здоров`ям, спірне житло було її єдиним місцем проживанням, у якому вона залишилась проживати після укладення договору, у неї не було наміру укладати спірні договори і на передачу майна вона погоджувалась лише на випадок своєї смерті, про що було складено заповіти на користь двох доньок, які за життя не скасовувались, а тому укладаючи спірні договори дарування помилялась щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею та відповідачем. Крім того, позивач вказала, що при укладенні договорів вважала, що підписує документи пов`язані з приватизацією земельної ділянки, розташованої під житловим будинком, який є предметом дарування, тобто вчинила односторонній правочин, пов`язаний з набуттям речового права на землю. Підготовкою документів для приватизації землі займалась донька первісного позивача ОСОБА_1 , про що було складено відповідну довіреність, адже ОСОБА_4 була особою похилого віку і їй важко було самостійно вчиняти зазначені дії. Просить скасувати рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 червня 2019 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю. У відзиві на апеляцій скаргу адвокат Петрінець Б.Р., який діє в інтересах ОСОБА_1 зазначив, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, доводи апеляційної скарги такого не спростовують. Підстав для скасування рішення відсутні. 15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п.9 ст.1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд. Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення зазначеним вимогам відповідає. Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Суд першої інстанції зазначених вимог закону дотримався. За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги. Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Аналогічні за змістом положення містилися в частині четвертій статті 338 ЦПК України (в редакції чинній на час постановлення ухвали судом касаційної інстанції). Скасовуючи судові рішення у справі та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив того, що наведені позивачкою підстави позову про вчинення договорів дарування одночасно внаслідок помилки, під впливом обману та у зв`язку із тяжкими обставинами є взаємовиключними, оскільки предмет доказування кожної із обставин, на яку посилається на підтвердження своїх вимог позивач, передбачає встановлення відмінних за правовою природою юридичних фактів. Вирішуючи справу, суд першої інстанції не з`ясував, якою була дійсна воля позивачки, як власника житлового будинку і земельної ділянки у момент їх дарування відповідачці, та які саме обставини: власна помилка щодо правової природи й змісту правочину, умисел обдарованої у введенні її в оману щодо істотних умов вчинених договорів чи тяжкі обставини, якими скористалася відповідач, зумовили укладення позивачем оспорюваних договорів та призвели до безоплатного позбавлення частини єдиного житла і частини відповідної земельної ділянки. Під час нового розгляду справи, процесуальний правонаступник позивачки як у своїх письмових поясненням так і усно уточнила, що підставою пред`явленого позову є вчинення (укладення) оспорюваних договорів внаслідок помилки, а саме позивачка думала, що підписує документи на приватизацію землі, а не договори дарування. Вона їх не читала, намірів у такий спосіб розпорядитися належним їй майном вона не мала, так як ним вже розпорядилась, склавши заповіти на випадок своєї смерті. Аналогічне у суді апеляційної інстанції підтвердили представники процесуального правонаступникапозивачки. Судом встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 6 січня 2005 року ОСОБА_4 була власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що по АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,1335 га за цією ж адресою згідно свідоцтва про право власності від 23 вересня 2013 року. 13 вересня 2013 року ОСОБА_4 видала ОСОБА_1 довіреність, якою уповноважила останню представляти її інтереси з питань оформлення права власності на земельну ділянку. 12 травня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладений договір дарування 70/100 ідеальних часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами і договір дарування 70/100 ідеальних часток земельної ділянки по АДРЕСА_1 . Загальна площа будинку 76,9 кв.м., житлова 49,4кв.м. Будинок складається з трьох житлових кімнат і однієї кухні. До будинку належать сарай Б, вбиральня В, огорожа 1, замощення

1. Зокрема, будинок складається з коридору 1-1 площею 6,6кв.м.; кладової 1-7 площею 1-7кв.м., коридору 1-2 площею 7,2 кв.м.; кухні 1-6 площею 11, 1 кв.м.; житлової кімнати 1-3 площею 15,3 кв.м.; житлової кімнати 1-4 площею 17,3 кв.м.; житлової кімнати 1-5 площею 17,3 кв.м. У будинку є одинвхід, якимвсі користуються. В даному будинку зареєстровані та проживають: вона з онукою (яка на даний час навчається у Польші); відповідач - старша дочка та молодша дочка ОСОБА_3 . З матеріалів справи також убачається, що 31 березня 2005 року позивачка склала два заповіти, які посвідчені у Меденицькій сільській раді, та не скасовані, згідно яких кожна з дочок успадковує після її смерті по 1/2 ідеальній частині житлового будинку в селищі Меденичі Дрогобицького району. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина третя статті 13 ЦПК України). Дане положення узгоджується з нормами частини третьої та четвертої статті 49 ЦПК України. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; інші юридичні факти (пункти 1, 4 частини другої статті 11 ЦК України). Згідно з частинами першою, другою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов`язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов`язку щодо першої сторони. Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (правовий висновок викладений в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18) та від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19). Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Саме такий висновок щодо застосування цієї норми викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17. Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх і непрацездатних дітей. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України). Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю Частиною першою статті 229 ЦК України визначено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом. Отже, правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце і що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. При цьому, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на обман або помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише у разі встановлення цих обставин норми статей 203 та 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими. Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 16 березня 2016 року у справі № 6-93 цс 16; від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372 цс 16, і від цих висновків щодо застосування вказаних норм права Велика Палата Верховного Суду на даний час не відступала. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим». У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)». Відповідно до частини першої статті 81ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав, передбачених статтею 229 ЦК України, для задоволення позову, установивши, що оспорюваний договір дарування укладений та підписаний у присутності нотаріуса, яка відповідно до вимог законодавства встановила особи дарувальника та обдарованого, які є матір`ю та дочкою, перевірила їх дієздатність та правостановлюючі документи на відчужуваний житловий будинок і земельну ділянку, про що зазначено у спірнихдоговорах дарування, також сторонам роз`яснено зміст відповідних норм ЦК України. Як пояснила нотаріус, яка посвідчувала оспорювані договори, ОСОБА_4 ознайомлювалась із проектами договорів на протязі 2 годин, читала з лупою, розмовляла з нотаріусом, пояснювала їй, що хоче подарувати відповідачці частину будинку, а частину залишити у своїй власності, щоб не бути позбавленою житла, та щоб друга дочка, яка проживає закордоном, приїхавши в гості мала де розміститись. У цьому зв`язку, сам по собі факт похилого віку позивачки та наявності в неї захворювання (зріла стареча катаракта правого ока, афанія лівого ока, на одне око взагалі не бачить) не свідчать про укладення договору дарування під впливом помилки. Враховуючи предмет оспорюваних договорів, за якими відчужується лише 70/100 ідеальних часток в будинку та земельній ділянці, а 30/100 ідеальних часток в будинку та земельній ділянці залишається на праві власності у неї, колегія суддів приходить до висновку, що внаслідок їх укладення позивачка не позбулася єдиного житла, адже у належній їй частці будинку (не відчуженій за цими договорами), з урахуванням його площі, вона залишилась проживати після їх укладення, та була зареєстрована, як і відповідачка у цьому будинку (за цією адресою). Та обставина, що 13 вересня 2013 року ОСОБА_4 видала відповідачці довіреність, якою уповноважила останню представляти її інтереси з питань оформлення права власності на земельну ділянку, вірно не взята судом першої інстанції, як підстава помилки щодо правової природи оспорюваних договорів, оскільки не свідчить про наявність помилки щодо правової природи правочину, зокрема, договору дарування 70/100 ідеальних часток будинку, саме в момент укладення оспорюваних договорів, адже між моментом видачі довіреності та моментом укладення оспорюваного договору щодо земельної ділянки наявний значний проміжок часу та між процесом приватизації земельної ділянки та укладенням договорів дарування відсутній зв`язок. Окрім цього, згідно матеріалів справи, процес приватизації земельної ділянки здійснений ще у 2013 році, тобто задовго до часу укладення оспорюваних договорів у травні 2014 року. З урахуванням висновку, що слід розуміти під «природою правочину», мотиви позову, що насправді підписуючи договори дарування, позивачка мала на меті підписати документи, а не договір, щодо приватизації землі, не підпадають під нормативне регулювання статей 203, 205 та 229 ЦК України. Так само, наявність не скасованих заповітів позивачки, згідно із якими вона заповіла своїм дочкам по Ѕ належного їй житлового будинку (земельна ділянка, вказаним заповітами не охоплена), не свідчить про те, що укладаючи договір дарування будинку, позивачка діяла всупереч своїй попередній волі, викладеній в заповіті, адже за оспорюваним договором до відповідачки, яка прописана за адресою даного будинку, перейшло права власності не на весь будинок, а лише на його частку, у розмірі 70/100. При цьому особа обдаровуваного згідно із цим договором, та особа призначеного згідно із заповітом спадкоємця, збігаються. Оскільки цивільна дієздатність позивачки, на момент укладення оспорюваних договорів не була обмежена, отже вона самостійно та на власний розсуд користувалася усіма своїми правами, у тому числі, й щодо розпорядження нерухомістю, яка йому належала, незважаючи на наявність заповіту щодо майна, яке виступило предметом оспорюваного правочину (правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 709/1547/17 (провадження № 61-38409св18. Встановивши, що підстави для визнання оспорюваних договорів дарування недійсними відсутні, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову. Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).В контексті вказаної практики колегія суддів вважає оскаржуване судове рішення та обґрунтування цієї постанови достатніми. Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, а відтак ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Таким чином, доводи апеляційної скарги, які є ідентичними доводам позовної заяви є необґрунтованими, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи, і його слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Відповідно до ст. 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки, колегія суддів прийшла до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів ст.141 ЦПК України підстав вирішення питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні. Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 372, 374 ч.1 п.1, 375, 381-384, 389, 390, 393 ЦПК України, колегія суддів,- п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 червня 2019 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складено 30 листопада 2020 року. Головуюча Копняк С.М. Судді: Бойко С.М. Ніткевич А.В.