Постанова 4804 № 221/2635/15-ц

22-ц/804/2666/20 221/2635/15-ц Єдиний унікальний номер 221/2535/15-ц Номер провадження 22-ц/2666/20 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 листопада 2020 року м. Маріуполь Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Мальцевої Є.Є., суддів Баркова В.М., Лопатіної М.Ю., секретар судового засідання Сікора М.М., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Маріуполі апеляційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Волноваського районного суду Донецької області від 11 вересня 2015 року, ухвалене у складі судді Ковей Л.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, В С Т А Н О В И В: В липні 2015 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення боргу, і свої доводи мотивує тим, що відповідач по справі взяв у нього в борг на підставі договору позики від 27.11.2014 року 55 000 євро. В підтвердження укладення договору займу відповідач власноруч склав розписку про отримання ним грошових коштів в сумі 55 000 євро, вказавши строк повернення боргу 21.01.2015 року. В зазначений термін відповідач борг не повернув, тому позивач вважає, що відповідач порушує його права і просить стягнути з відповідача борг в сумі 55000 євро, що згідно з курсом НБ України на 21.07.2015 року становить 1 315 009,36 грн, і відшкодувати судові витрати в сумі 3654 грн. Заочним рішенням Волноваського районного суду Донецької області від 11 вересня 2015 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу задоволений, вирішено стягнути з відповідача на користь позивача борг в сумі 1315009,36 грн і судові витрати в сумі 3654 грн, а всього 1 318 663 грн 36 коп. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові. В обґрунтування скарги вказує, що суд не з`ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального і процесуального права, тому висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції не відповідають обставинам справи. Рішення є незаконним та необґрунтованим, підлягає скасуванню. Так, суд не встановив наявність правовідносин між сторонами, які б свідчили про укладення договору позики, не встановив справжню правову природу відносин сторін. Суд не з`ясував, що розписка про отримання грошей не є складовою частиною договору позики, оскільки не містить в собі ідентифікуючих ознак позикодавця. Не звернув уваги, що в позові вказаний договір позики від 22.10.2014 року, а стягнута сума боргу за договором від 27.11.2014 року. Крім того, позивач долучив до заяви копію даних паспорта відповідача, при цьому вказавши в розписці інші паспортні дані. Оригінал розписки суду не надано. Боргову розписку відповідач не складав, таких зобов`язань перед позивачем не має. Про розгляд справи відповідач не повідомлений був взагалі. Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Авдєєнко В. надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що рішення суду є правильним і скасуванню не підлягає. Рішення суду відповідає вимогам процесуального закону, містить усі необхідні складові для його реалізації та виконання. Судом правильно і всебічно встановлені обставини, що підтверджують факт укладання позивача договору позики з відповідачем, вивчені і проаналізовані доказі, які є достатніми для доведення позову. В свою чергу доказів на спростування позовних вимог відповідач не надав, клопотання про почеркознавчу експертизу не заявляв. Судом вірно застосовані норми матеріального права, зокрема, ті, що регулюють правовідносини, пов`язані з передачею грошової суми в позику. Крім того, в розписці вказана дата її складання 27.11.2014 року, що не спростовує факт укладення договору 22.10.2014 року. Розписка є єдиним належним доказом укладення і виконання договору позики в частині передання грошей. Наявність у позивача копії попереднього паспорта відповідача, в той час, як на момент укладення договору він мав інший паспорт, про що й зазначив у договорі, не має значення для вирішення спору, а вказана копія була долучена позивачем до матеріалів позову виключно з метою підтвердити адресу відповідача для визначення територіальної підсудності спору. Сторони до суду не явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином: відповідач повідомлений через представника, а також поштою, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, позивач надав заяву про розгляд справи без його участі. Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Тернову В.О., яка просила задовольнити апеляційну скаргу, заперечення представника позивача ОСОБА_1 адвоката Авдєєнка В.В., перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Перевіряючи справу в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд виходить з наступного. Як встановлено судом, відповідач взяв у позивача в борг грошові кошти в сумі - 55 000 тисяч євро, що підтвердив письмово. Так, з розписки, складеної відповідачем, вбачається, що 22 жовтня 2014 року ОСОБА_2 взяв в борг у ОСОБА_1 55000 тисяч євро і зобов`язався повернути до 21.01.2015 року. Розписка складена 27.11.2014 року (а.с.7). Статтею 1046 ЦК України встановлено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Наведені норми статті 1046 ЦК України розкривають поняття такого окремого виду цивільного зобов`язання як позика, встановлюючи його зміст та момент укладення договору. З аналізу даної норми можна встановити, що предметом договору позики можуть бути, зокрема, грошові кошти, які передаються однією стороною (позикодавцем) у власність другій стороні (позичальникові) з обов`язковим поверненням суми позики. При цьому для укладення договору позики обов`язковим є передання грошей позичальникові, тобто даний вид договору є реальним. Після передання грошей договір вважається укладеним та у сторін виникають взаємні права та обов`язки, зокрема у позичальника виникає обов`язок повернути всю суму коштів. Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Письмова розписка позичальника сама по собі є письмовою угодою та документальним підтвердженням передачі грошей та укладення договору позики. Судом першої інстанції встановлено, що позивач надав в борг відповідачу 55 000 тисяч євро, а відповідач взяв на себе зобов`язання повернути борг до 21.01.2015 року, про що склав власноруч розписку і передав її позивачу. Так, суд дослідив розписку, підписану ОСОБА_2 , встановив на підставі цього доказу зміст і правову природу договору, з якого вбачається, що 22 жовтня 2014 року відповідач взяв у ОСОБА_1 в борг грошові кошти в сумі 55 000 євро, про що склав розписку 27.11.2014 року. Наведені обставини достатньо свідчать про укладення договору позики, і немає жодних протиріч у висновках суду про наявність підстав стягнення боргу за договором позики від 27.11.201 року, оформленим власноручно складеною відповідачем розпискою, і обставинами, викладеними у позовній заяві, а саме, що гроші були отримані відповідачем 22 жовтня 2014 року. З наведених обставин неможливо прийти до висновку, що йдеться про різні договори, оскільки в тексті розписки позичальником зазначено, коли саме він отримав гроші в позику, і коли він зобов`язується їх повернути позикодавцю. Істотною умовою договору позики відповідно до вимог законодавства є його предмет, а саме грошові кошти в сумі 55 000 євро, факт отримання яких чітко викладений у розписці. Вбачається, що основна обов`язкова умова для укладення договору позики між сторонами була визначена і однозначно обговорена в тексті договору. З урахуванням вказаного, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що між позивачем та відповідачем був укладений договір позики на суму 55 000 євро, який за своїми правовими ознаками є реальною, односторонньою, оплатною угодою, на підтвердження якої відповідачем було підписано договір позики та розписка про отримання грошових коштів, що посвідчує факт передання грошової суми позичальникові. З цих підстав колегія суддів відхиляє доводи представника відповідача в апеляційній скарзі стосовно відсутності правовідносин позики між сторонами. Щодо тверджень відповідача в апеляційній скарзі про те, що він не складав розписку, то він не надав колегії суддів жодних доказів на спростування таких обставин. Представником відповідача було заявлено клопотання про проведення судової почеркознавчої експертизи, але не було виконано процесуальних дій для її проведення відповідач клопотання не підтримав, експертизу не провів. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях, відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України. Відповідно ч. 2 ст.77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Крім того, відповідно до положень статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). З матеріалів справи вбачається, що позивачем наданий належні докази його вимог розписка про отримання грошей позичальником. Факт наявності таких документів у позикодавця свідчить про існування таких зобов`язань відповідача у зв`язку із укладеним договором позики. Згідно з ст. 545 ЦК України прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. Отже, ч.3 ст. 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. Справа розглянута судом в заочному порядку, але апеляційному суду позивач надав оригінал розписки від 27.11.2014 року, який долучений до матеріалів справи (а.с. 127). Цей доказ, як вже зазначалося вище, відповідачем не спростований. Доводи відповідача про те, що в реквізитах розписки вказані паспортні дані відповідача, які відрізняються від паспортних даних, наданих позивачем суду, не впливають на правильність рішення суду, оскільки вбачається, що такі дані, долучені ОСОБА_1 до матеріалів позовної заяви, містилися в документі, виданому відповідачу ОСОБА_2 до укладення договору позики. Факт зміни паспорту відповідачем не спростований і не підтверджений, оскільки ОСОБА_2 не надав апеляційному суду актуальних паспортних даних, незважаючи на те, що колегією суддів були роз`яснені наслідки невчинення таких процесуальних дій. Між тим, з копії паспорту, наданою позивачем (а.с.5), і інших особистих документів, долучених відповідачем до справи (а.с.83), його заяв суду, вбачається, що особа відповідача встановлена у справі правильно. Отже, немає підстав для висновку про відсутність між сторонами визначених договірних умов, а також про те, ще відповідач не має зобов`язань перед позивачем. Відповідно до частини 1 статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання. Згідно з п.5 ч.2 статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути примусове виконання обов`язку в натурі. Враховуючи викладене, колегія суддів не може не погодитися із висновком суду, що відповідач ОСОБА_2 взяті на себе договірні зобов`язання не виконав, внаслідок чого утворилася відповідна заборгованість в розмірі 55 000 євро, яка має бути стягнута в судовому порядку. Враховуючи встановлені у справі обставини, колегія суддів вважає правильним і законним висновок суду про наявність підстав для задоволення вимог позивача і стягнення суми боргу за договором позики. Разом з тим, необхідно звернути увагу, що суд першої інстанції дійшов висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума боргу 55 000 євро, але в резолютивній частині рішення стягнув суму боргу в гривневому еквіваленті станом на 21.07.2015 року. Як встановлено статтями 524, 533 ЦК України, зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено в договорі, чинне законодавство не містить. Із аналізу наведених норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним платіжним засобом на території України. Сторони можуть визначати в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачено законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана в позику, тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Такий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц. Між тим рішенням суду першої інстанції у порушення норм ст.ст.1046, 1049 ЦК України зменшено суму, що підлягає поверненню позивачу: сума в гривнях, зазначена судом до сплати позивачу, за рахунок курсу євро, визначеного судом в рішенні на час первісного звернення до суду позивача, хоча й визначеного позивачем у позові. Згідно з ч.4 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У зв`язку з викладеним, враховуючи ст.ст.1046,1049 ЦК України, правові позиції Верховного Суду від 16.01.2019 року, колегія суддів вважає, що сума боргу підлягає стягненню з ОСОБА_2 у валюті, визначеній в договорі позики. Крім того, переглядаючи рішення, неможливо не погодитися із доводами апеляційної скарги про те, що судом допущено порушення норм процесуального права щодо належного повідомлення відповідача про розгляд справи. Так, це вбачається не тільки з матеріалів справи, також зі змісту оскарженого рішення, оскільки судом зазначено, що судова повістка повернена до суду у зв`язку із тим, що «Укрпошта» не обслуговувала непідконтрольну державі Україна територію, де мешкав відповідач на час розгляду. Згідно з ч.3 статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. А у відповідності до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення є: неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Підсумовуючи викладене, відповідно до положень ч.1, п.3 ч.3 ст.376 ЦПК України, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції постановлено з порушенням вимог процесуального закону, тому підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення з аналогічним висновком про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 боргу в сумі 55 000 євро та відшкодування відповідачем судових витрат 3654 гривні. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-382 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Заочне рішення Волноваського районного суду Донецької області від 11 вересня 2015 року скасувати. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу задовольнити. Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) борг в сумі 55 000 (п`ятдесят п`ять тисяч) євро та у відшкодування судових витрат 3654 (три тисячі шістсот п`ятдесят чотири) гривні. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до суду касаційної інстанції з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складений 02 грудня 2020 року. Судді : Є.Є. Мальцева В.М. Барков М.Ю. Лопатіна