Постанова 4873 № 910/17930/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "03" листопада 2020 р. Справа№ 910/17930/19 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Зубець Л.П. суддів: Андрієнка В.В. Мартюк А.І. секретар судового засідання: Пересенчук Я.Д. за участю представників учасників справи згідно з протоколом судового засідання від 03.11.2020 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Арго-УТН" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2020 (повний текст складено 21.05.2020) у справі №910/17930/19 (суддя - Картавцева Ю.В.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Арго-УТН" до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Нафтаенерджи" про визнання договору недійсним В С Т А Н О В И В: Товариство з обмеженою відповідальністю "Арго-Утн" (надалі - позивач, ТОВ "Арго-Утн") звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (надалі - відповідач, АТ "КБ "Приватбанк") про визнання недійсним договору поруки №4Н15076И/П від 25.10.2016. Позов обґрунтовано тим, що відповідач, як недобросовісна сторона правочину, навмисно, з метою виконання трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля останнього, ініційованої Національним Банком України, ввів в оману позивача про існування у АТ "КБ "Приватбанк" договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитним зобов`язанням боржника - ТОВ "Нафтаенерджи", у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав ТОВ "Арго- Утн" до укладання з АТ "КБ "Приватбанк" пов`язаних між собою, кредитного договору №4А16097 від 25.10.2016 та договорів поруки, в тому числі й оскаржуваного. Відповідач проти задоволення позову заперечував, зазначаючи про те, що отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення спірного договору поруки відбулося внаслідок вільного волевиявлення останнього, здійсненого ним в порядку ст. 627 ЦК України, тому твердження про те, що укладення кредитного договору та договорів поруки, в тому числі спірного договору поруки було направлено на отримання прибутку не відповідає дійсності. Крім того, відповідач зазначив, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами ті обставини на які він посилається, як на підставу своїх вимог, а саме не доведено наявності підстав для визнання недійсним договору поруки на підставі ст. 230 ЦК України. Під час підготовчого провадження, ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.12.2019 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Нафтаенерджи" (надалі - ТОВ "Нафтаенерджи"). Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.05.2020 у справі №910/17930/19 у позові відмовлено повністю. Судове рішення мотивоване тим, що матеріали справи не містять доказів та, відповідно, позивачем не доведено того, що метою укладання кредитного договору №4А16097 від 25.10.2016 та договору поруки №4Н15076И/П від 25.10.2016 було саме - отримання прибутку від реалізації активів, що передані в забезпечення зобов`язань за кредитами боржників. Також місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що ТОВ "Арго-УТН" не надано належних та достатніх, у розумінні ГПК України, доказів введення відповідачем в оману позивача, щодо обставин, які мали істотне значення при укладанні договору поруки №4Н15076И/П від 25.10.2016. Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2020 у справі №910/17930/19 скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю. Судові витрати покласти на відповідача. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що оскаржуване рішення прийняте при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими. Відтак, оскаржуване судове рішення у цій справі ухвалене із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції, без дослідження всіх обставин справи, не надавши належної правової оцінки умовам спірного договору поруки, прийняте помилкове рішення про відсутність порушення прав та законних інтересів позивача, оскільки договір поруки №4Н15076И/П від 25.10.2016, укладено з порушенням норм чинного законодавства, зокрема правочин вчинено під впливом введення в оману ТОВ "Арго-УТН". Скаржник вважає, що місцевим господарським судом при винесенні оскаржуваного рішення, також порушені передбачені ст. 42 ГПК України права позивача, саме щодо розгляду справи за участю останнього. Окрім того, у тексті апеляційної скарги скаржником викладено клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, з обґрунтуванням причин такого пропуску. Водночас, скаржником до апеляційної скарги долучено клопотання про відстрочення сплати судового збору, у якому останній просить відстрочити сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції на 10 календарних днів з моменту відкриття апеляційного провадження у зв`язку із скрутним матеріальним становищем позивача, пов`язаним із введенням карантину по всій території України. Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.07.2020 апеляційну скаргу ТОВ "Арго-УТН" передано на розгляд колегії суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуюча суддя - Зубець Л.П., судді: Мартюк А.І., Калатай Н.Ф. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.07.2020 відмовлено у задоволенні клопотання скаржника про відстрочення сплати судового збору, апеляційну скаргу ТОВ "Арго-УТН" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2020 у справі №910/17930/19 залишено без руху, надано скаржнику строк для усунення недоліків поданої скарги. 21.07.2020 через відділ забезпечення документообігу та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від скаржника надійшов лист на виконання вимог ухвали Північного апеляційного господарського суду від 06.07.2020, до якого останнім в якості доказу сплати судового збору долучено платіжне доручення №151 від 16.07.2020 на суму 2 881, 50 грн. У зв`язку з перебуванням головуючої судді (судді-доповідача) Зубець Л.П. з 20.07.2020 у відпустці, вирішити питання щодо руху апеляційної скарги у цій справі у визначений законодавством строк не було можливо. Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.08.2020, у зв`язку з перебуванням судді Калатай Н.Ф., яка не є головуючою суддею (суддею-доповідачем), у відпустці, для вирішення питання щодо руху апеляційної скарги у даній справі визначено колегію суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуюча суддя - Зубець Л.П. (суддя - доповідач), судді: Мартюк А.І., Алданова С.О. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.08.2020 клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку задоволено, поновлено ТОВ "Арго-УТН" пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження судового рішення. Відкрито апеляційне провадження у справі №910/17930/19 за апеляційною скаргою ТОВ "Арго-УТН" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2020 та призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 15.09.2020. Роз`яснено учасникам справи право та встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, пояснень, заяв та клопотань до суду апеляційної інстанції. Відповідач у порядку ст. 263 Господарського процесуального кодексу України скориставшись своїм правом, подав до Північного апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просив суд відмовити у задоволенні скарги позивача, залишивши оскаржуване судове рішення без змін. Зокрема, відповідач у своєму відзиві зазначив, що позивачем жодних доказів, на підтвердження доводів, викладених у позовній заяві надано не було, а тому господарський суд першої інстанції цілком законно та обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог з підстав, визначених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення. 14.09.2020 через відділ управління автоматизованого документообігу та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, обґрунтоване обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. У зв`язку з перебуванням судді Алданової С.О., яка не є головуючим суддею (суддею-доповідачем), у відпустці, відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.09.2020, для розгляду апеляційної скарги у даній справі визначено колегію суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуюча суддя - Зубець Л.П. (суддя - доповідач), судді: Мартюк А.І., Андрієнко В.В. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.09.2020 прийнято справу №910/17930/19 за апеляційною скаргою ТОВ "Арго-УТН" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2020 до провадження у визначеному вище складі колегії суддів. Розгляд апеляційної скарги ТОВ "Арго-УТН" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2020 у цій справі призначено на 03.11.2020. 02.11.2020 через відділ управління автоматизованого документообігу та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, обґрунтоване обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. У судове засідання 03.11.2020 з`явився представник відповідача, позивач, третя особа представників не направили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Відповідно до ч.ч. 12, 13 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Якщо суд апеляційної інстанції визнав обов`язковою участь у судовому засіданні учасників справи, а вони не прибули, суд апеляційної інстанції може відкласти апеляційний розгляд справи. При цьому, положеннями вказаної статті передбачено право, а не обов`язок суду відкласти апеляційний розгляд справи. За висновками суду неявка представників позивача, третьої особи не перешкоджає розгляду апеляційної скарги за наявними у справі матеріалами. Судова колегія вважає за необхідне зазначити, що у випадку, коли представники сторін чи інші учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відтак, неявка учасника судового процесу у судове засідання за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи. В силу приписів статті 2 Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Одним із основних принципів (засад) господарського судочинства є, зокрема, розумність строків розгляду справи. Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним вважається строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів. Судом також враховано, що в силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку. Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті шостої даної Конвенції (§ 66, § 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»). Колегія суддів звертає увагу на те, що вжиття заходів для прискорення процедури розгляду є обов`язком не тільки для держави, а й усіх осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" (Case of Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain) (заява № 11681/85) зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Враховуючи те, що в матеріалах справи мають місце докази належного повідомлення всіх учасників судового процесу про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції у даній справі в апеляційному порядку за наявними матеріалами справи та без участі представників позивача, третьої особи, а тому відмовляє в задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи. У судовому засіданні 03.11.2020 представник відповідача підтримав доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, зазначаючи про те, що заперечує проти задоволення апеляційної скарги, просив суд рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2020 залишити без змін. Згідно із ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. У судовому засіданні 03.11.2020 оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду. Розглянувши доводи апеляційної скарги, відзиву на неї, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Північний апеляційний господарський суд дійшов наступних висновків. Як встановлено місцевим господарським судом та перевірено судом апеляційної інстанції, 25.10.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Арго-Утн" (поручитель) та Публічним акціонерним товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК", найменування якого змінено на Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк", (кредитор) укладено договір поруки №4Н15076И/П (надалі - Договір поруки), предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "НАФТАЕНЕРДЖИ" (боржник) своїх зобов`язань за кредитним договором №4Н15076И від 30.11.2015 (надалі - Кредитний договір), а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору. Відповідно до п. 2 Договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржника за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору. В пункті 3 Договору поруки зазначено, що поручитель з умовами кредитного договору ознайомлений. У випадку невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору (п. 4 Договору поруки). У випадку невиконання боржником п. 1 цього договору, кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання (п. 5 Договору поруки). Поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений в письмовій вимозі кредитора, впродовж 5 календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної в п. 5 цього договору (п. 6 Договору поруки). У випадку порушення поручителем зобов`язання, передбаченого п. 6 цього договору, кредитор та поручитель прийшли до згоди, що кредитор має право в рахунок погашення боргу за кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунку у ПАТ КБ "Приватбанк". Договірне списання грошових коштів згідно з умовами цього пункту оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті "Призначення платежу" якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього договору (п. 7 Договору поруки). Згідно з п. 8 Договору поруки, до поручителя, що виконав обов`язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договору(ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов`язання. У відповідності до п. 9 Договору поруки, у випадку невиконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором впродовж 5 (п`яти) календарних днів з моменту отримання письмової вимоги кредитора, зазначеної в п. 5 цього договору, поручитель сплачує на користь кредитора пеню в розмірі 1 % від суми заборгованості, яка зазначена в зазначеній письмові вимозі, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожний день прострочення. Сплата пені не звільняє поручителя від виконання зобов`язань за цим договором. Пунктом 10 Договору поруки визначено, що кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором. Цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до повного виконання зобов`язань за цим договором (п. 11 Договору поруки). Дострокове розірвання цього договору здійснюється за письмовою згодою сторін (п.14 Договору поруки). В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що його дії із отримання кредитних коштів за Кредитним договором №4А16097Г були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов`язань "старих" боржників Банку в рамках реалізації плану "трансформації" кредитного портфелю банку, ініційованого НБУ. На виконання такого плану представники Банку та позивача погодили відкриття відновлювальної кредитної лінії шляхом укладення кредитного договору, у зв`язку з чим між позивачем та Банком укладено Кредитний договір №4А16097Г та зокрема, Договір поруки, що в сукупності було направлено на отримання позивачем прибутку від подальшої реалізації активів (чи набуття права власності на них), якими забезпечені зобов`язання боржників-третіх осіб. При цьому, Банк ввів в оману позивача про існування в нього договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язаннями боржників (в тому числі ТОВ "Нафтаенерджи") у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитами, та спонукав позивача до укладення з Банком пов`язаних між собою Кредитного договору №4А16097Г від 25.10.2016 та договорів поруки, в тому числі оспорюваного договору, тоді-як у разі якби позивач знав про відсутність даних забезпечень, він не вчинив би оспорюваний правочин, що, відповідно, підтверджує факт обману позивача. З огляду на наведене, позивач вказує, що відповідач ввів його в оману щодо істотних умов Договору поруки, з огляду на що просить суд визнати такий договір недійсним. Суд першої інстанції враховуючи положення норм чинного законодавства України, приймаючи до уваги встановлені фактичні обставини справи, керуючись принципами розумності та справедливості, дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог. Здійснивши перевірку правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає правомірними висновки суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог, а твердження скаржника вважає безпідставними та необґрунтованими, з огляду на наступне. Статтею 11 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. У п. 3.10 постанови №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" пленум Вищого господарського суду України роз`яснив, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статтей 230-233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину. Відповідно до статті 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору (його частини), позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків. Під час вирішення даної справи суд виходить з того, що договори можуть бути визнані недійсними лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в справі про визнання договорів недійсними суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання їх недійсними і настання певних юридичних наслідків. Дослідивши зміст укладеного Договору поруки, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором поруки. Як вбачається з матеріалів справи, підстави заявленого позову про визнання Договору поруки недійсним зводяться до того, що вказаний правочин є таким, що вчинений під впливом обману. В силу ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину. Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230-233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю. Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін. Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 25.07.2019 у справі №910/9879/18. Як вбачається з матеріалів справи, 25.10.2016 між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір №4А16097Г, за яким позивач отримав грошові кошти у розмірі 4400000000,00 грн. для фінансування своєї поточної діяльності. Водночас 25.10.2016 між позивачем як поручителем та відповідачем як кредитором укладено Договір поруки №4Н15076И/П від 25.10.2016, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання третьою особою (боржник) своїх зобов`язань за кредитним договором №4Н15076И від 30.11.2015. Слід зазначити, що відповідно до протоколу №1/10-2016 від 24.10.2016 загальних зборів учасників ТОВ "АРГО-УТН" по першому питанню порядку денного було запропоновано: "у зв`язку з недостатньою кількістю оборотних коштів та для забезпечення діяльності Товариства укласти кредитний договір з ПАТ КБ "Приватбанк" на суму 4 400 000 000, 00 грн." та було вирішено: "укласти з Публічним акціонерним товариством Комерційним банком "Приватбанк" кредитний договір на суму 4 400 000 000 грн." При цьому, жодних посилань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/Договору поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та відомостей щодо трансформації кредитного портфелю банку. Тобто виходячи з наявних у справі документів, місцевий господарський суд правомірного дійшов висновку про те, що позивач мав намір укласти кредитний договір виключно для фінансування своєї поточної діяльності. Такі висновки суду ґрунтуються в тому числі на тому, що зі змісту поданих сторонами доказів не вбачається жодного погодження умов участі позивача у трансформації кредитного портфелю банку, про яку зазначено у позові, так само як не вбачається будь-якого погодження умов та пов`язаності обставин кредитування позивача, погашення позивачем (поручителем за Договором поруки) за рахунок отриманих в якості кредиту коштів кредитної заборгованості "старих" боржників (третьої особи) та обставин щодо забезпечення зобов`язань "старих" боржників та відповідного переходу прав заставодержателя до позивача. Так, зокрема вказані обставини не визначені у Договорі поруки та кредитному договорі №4А16097Г. Відповідно до ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель зобов`язується перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Згідно зі ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які за одним чи за декількома договорами поруки поручилися перед кредитором за виконання боржником одного і того самого зобов`язання, є солідарними боржниками і відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Відповідно до ст. 555 ЦК України у разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов`язаний повідомити про це боржника, а в разі пред`явлення до нього позову - подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов`язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора. Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов`язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг. Після виконання поручителем зобов`язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов`язок боржника. До поручителя, який виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. До кожного з кількох поручителів, які виконали зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним (ст. 556 ЦК України). Виходячи з правової природи договору поруки, колегія суддів зазначає, що доводи позивача про мету укладання сторонами кредитного договору №4Л16097Г від 25.10.2016 та Договору поруки №4Н15076И/П від 25.10.2016, а саме отримання прибутку від реалізації активів, що передані в забезпечення зобов`язань за кредитами третіх осіб, не підтверджуються матеріалами справи, тоді-як з наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що укладення Договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним в порядку ст. 627 ЦК України. Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього кодексу сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до ч. 1 ст. 180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Договір поруки є забезпечувальним договором, з огляду на що мета укладення договору поруки не може бути одержання прибутку поручителем, що випливає з самої суті договору поруки. Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає необгрунтованими твердження позивача, що його було введено в оману щодо можливості одержання прибутку шляхом укладення Договору поруки, оскільки позивач як суб`єкт підприємницької діяльності, який здійснює таку діяльність на власний ризик, мав був обізнаний при укладенні договору з базовими положеннями цивільного законодавства. З огляду на наведене, оскільки формулювання умов Договору поруки було в тому числі правом позивача (елементом його договірної свободи), апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач реалізував таке право шляхом укладення договору на відповідних умовах, а тому доводи про те, що відповідач ввів позивача в оману щодо істотних умов Договору поруки вважаються судом необґрунтованими, оскільки укладаючи спірний Договір поруки, позивач вважається таким, що ознайомився з усіма його умовами, в тому числі істотними, що викладені в тексті такого договору, тоді-як недосягнення будь-яких власних очікувань, на які імовірно розраховував позивач, однак які не знайшли свого відображення в умовах оспорюваного договору, жодним чином не можуть свідчити про вчинення оспорюваного правочину саме під впливом обману. Беручи до уваги вказані вище обставини, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено наявності умов, які є обов`язковими для визнання договору недійсним на підставі статті 230 Цивільного кодексу України, а тому позов задоволенню не підлягає. Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до ст.ст. 76-77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Відповідно до частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. За встановлених обставин, на думку колегії суддів, висновок місцевого суду про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам. Згідно з ч. 1 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Зазначена правова позиція міститься у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.02.2018 у справі №910/947/17. Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2020 у справі №910/17930/19 прийнято з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги обґрунтованих висновків суду не спростовують, у зв`язку з чим оскаржуване рішення має бути залишеним без змін, а апеляційна скарга ТОВ "Арго-УТН"- без задоволення. Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, з огляду на відмову в задоволенні апеляційної скарги, на підставі статті 129 ГПК України, покладаються на скаржника (ТОВ "Арго-УТН"). Керуючись ст.ст. 267-271, 273, 275-276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, - П О С Т А Н О В И В:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Арго-УТН" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2020 у справі №910/17930/19 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2020 у справі №910/17930/19 залишити без змін.

3. Судовий збір за подачу апеляційної скарги залишити за Товариством з обмеженою відповідальністю "Арго-УТН".

4. Матеріали справи №910/17930/19 повернути до Господарського суду міста Києва. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах, яким є Верховний Суд, шляхом подачі касаційної скарги в порядку і строки, визначені ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст постанови складено - 24.11.2020. Головуючий суддя Л.П. Зубець Судді В.В.Андрієнко А.І. Мартюк