Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/1339/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 листопада 2020 рокуЛьвівСправа № 380/1339/20 пров. № А/857/9864/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Шинкар Т.І., суддів Кухтея Р.В., Онишкевича Т.В., розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Гулик А.Г.), ухвалене у відкритому судовому засіданні в м.Львові о 15 год. 21 хв. 13 липня 2020 року, повне судове рішення складено 16 липня 2020 року, у справі №380/1339/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправною бездіяльність, скасування рішення, зобов`язання провести поновлення виплати пенсії, В С Т А Н О В И В: 13.02.2020 ОСОБА_2 звернувся в суд в інтересах ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не поновлення пенсії позивачу; визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії позивачу, викладене у листі від 27.12.2019; зобов`язати відповідача провести поновлення виплати пенсії позивачу з 07.09.2009 відповідно до вимог Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 13 липня 2020 року позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо поновлення ОСОБА_1 пенсії, виплата якої відновлена на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»; зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області провести ОСОБА_1 поновлення та виплату пенсії за віком з 07.10.2009 відповідно до Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі, з компенсацією втрати частини доходів. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом. Суд першої інстанції вказав, що з 07.10.2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої зупинена на підставі положень зазначеного Закону України № 1058-ІV, і з цього часу орган Пенсійного фонду має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Суд першої інстанції зазначив, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо поновлення позивачу пенсії, виплата якої відновлена на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 та дійшов висновку, що з метою повного та ефективного захисту прав позивача необхідно зобов`язати відповідача провести позивачу поновлення та виплату пенсії за віком з 07.10.2009 відповідно до Закону України № 1058-IV, в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі, з компенсацією втрати частини доходів. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 липня 2020 року в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що позивач, звернувшись 13.02.2020 до суду з позовними вимогами щодо поновлення виплати пенсії з 07.09.2009 пропустила строк звернення до суду не навівши при цьому поважних та об`єктивних причин пропуску вказаного строку. Скаржник вказує, що позивачем до заяви про поновлення виплати пенсії надано копію паспорта для виїзду за кордон, що виданий СРСР і термін якого закінчився 09.03.1997. Скаржник зазначає, що позивачем та представником позивача не надано документів, які б підтверджували наявність у ОСОБА_1 громадянства України. Скаржник вказує, що жодних винних дій відповідачем вчинено не було. Представник позивача подав відзив на апеляційну скаргу, вказавши, що строки звернення із позовом до суду не підлягають застосування до спорів, які виникли у зв`язку з поновленням виплати раніше призначених (нарахованих) пенсій громадянам України, пенсія позивачу вже була призначена до виїзду за кордон, а питання громадянства у випадку поновлення пенсії вважає не актуальним. Враховуючи відсутність клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю, а також можливість вирішення справи на підставі наявних у ній доказів, суд апеляційної інстанції, керуючись статтею 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), дійшов висновку про можливість розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами. Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає. Як встановлено судом першої інстанції з матеріалів справи, з 21.06.1989 у зв`язку з досягненням пенсійного віку, ОСОБА_1 призначено пенсію за віком, що підтверджується копією посвідчення № НОМЕР_1 . 04.05.1992 ОСОБА_1 виїхала з України до Держави Ізраїль на постійне місце проживання, де прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль. Виплата пенсії ОСОБА_1 припинена у зв`язку із виїздом Позивача на постійне місце проживання до Ізраїль. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2019 року у справі № 1.380.2019.003474, яке набрало законної сили 11.12.2019, визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо неналежного розгляду заяви ОСОБА_1 ; зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії від 08.01.2019. Листом Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області від 27.12.2019 №14695/03.(02-28)-36 повідомлено представника ОСОБА_1 , що за результатом повторного розгляду заяви ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії за віком відповідно до Закону №1058 відділ з питань перерахунків пенсій №6 Управління застосування пенсійного законодавства Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області дійшов висновку про відсутність правових підстав для поновлення ОСОБА_1 виплати пенсії за віком відповідно до Закону №1058, оскільки в поданих заявницею документах відсутні відомості (документи), які б стверджували належність ОСОБА_1 до громадянства України. Вважаючи вказану відмову протиправною, Маламед Вадим Борисович в інтересах ОСОБА_1 звернувся із позовом до суду. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Статтею 46 Конституції України закріплено право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Зі змісту частини 3 статті 23 Загальної Декларації прав людини та пункту 4 частини 1 Європейської Соціальної хартії випливає, що кожна особа похилого віку має право на справедливу і задовільну винагороду, соціальний захист, за роки важкої праці та шкідливих робіт, - яка є основним джерелом існування для них самих та їхніх сімей. Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій визначені Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі Закон №1058-IV). Статтею 1 Закону №1058-ІV встановлено, що пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом. Статтею 5 Закону №1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49 Закону №1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Згідно зі статтею 51 Закону №1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Як зазначено в пункті 3.3. вказаного Рішення оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами. Відповідно до статті 152 частини 2 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. З огляду на зазначене, положення пункту 2 частини 1 статті 49 та другого речення статті 51 Закону втратили чинність з 07.10.2009, тобто від дати прийняття рішення Конституційним Судом України №25-рп/2009. Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Європейський суд з прав людини, практика якого в силу приписів частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» підлягає застосуванню судами разом з Конвенцією як джерело права, у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, акцентував увагу на тому, що: якщо в Договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства; хоча Перший протокол не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат з соціального страхування, якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 […]; сторони провадження не оскаржували того, що якби заявник продовжив проживати на території України, він і надалі б отримував пенсію; із цього випливає, що інтереси заявника належать до сфери застосування статті 1 Першого протоколу та права на майно, яке вона гарантує; Судом встановлено, що Уряд не надав ніякого обґрунтування позбавлення заявника його пенсії лише через те, що він проживав за кордоном; ані рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року не вказує на те, що національні органи наводили відповідні причини для виправдання відмінності у ставленні, на яку заявник скаржився, ані Уряд під час провадження в Суді не навів жодних таких обґрунтувань. У пункті 53 цього рішення також наголошено, що Суд неодноразово повторював, що Конвенція є живим інструментом, який повинен тлумачитися «з огляду на умови сьогодення» (див. рішення ЄСПЛ від 25 квітня 1978 року у справі «Тайрер проти Сполученого Королівства» (Tyrer v. the United Kingdom), пункт 31, Series A № 26), а підвищення мобільності населення, більш високі рівні міжнародного співробітництва та інтеграції, а також розвиток банківського обслуговування та інформаційних технологій більше не виправдовують здебільшого технічних обмежень щодо осіб, які отримують соціальні виплати, проживаючи за кордоном, що могли вважатися розумними на початку 1950-х років. Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав, незалежно від країни свого проживання, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, у тому числі, і на пенсійне забезпечення. Відповідно до вказаних правових норм право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом. Таким чином, з 07 жовтня 2009 року виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону № 1058-ІV, і з цього часу орган Пенсійного фонду має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Вказане відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 815/1226/18. У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України» Суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (пункт 70 цього рішення). Відповідно до частини 2 статті 49 Закону №1058-ІV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону. Згідно з частинами 1, 2 статті 46 Закону №1058-ІV нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії. Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом. Водночас згідно з пунктом 2.8 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого Постановою Правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1, поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії. Орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2) (пункт 4.1 Порядку №22-1). Не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України (пункт 4.3 Порядку № 22-1). При вирішенні справи № 1.380.2019.003474 Львівський окружний адміністративний суд у постанові від 12 вересня 2019 року дійшов висновку, що позивач ОСОБА_1 проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання. Суд першої інстанції зазначив, що позивач є громадянкою України, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією закордонного паспорта №41, виданого 09.03.1992 органом УВД-988. В свою чергу, скаржник належних та допустимих доказів того, що позивач вибула із громадянства України ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції не надав. Відповідно до долучених до матеріалів справи копій листів головного управління державної міграційної служби України у Львівській області від 12.05.2020, Посольства України в Державі Ізраїль від 02.06.2020, Посольства Держави Ізраїлю в Україні від 13.07.2020 ОСОБА_1 є живою, на консульському обліку Посольства України в Державі Ізраїль не перебуває, підтвердити належність/неналежність до громадянства України не надається можливим. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що положеннями статтей 17-19 Закону України «Про громадянство України» встановлено, що громадянство України припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України. Підставами для втрати громадянства України є, зокрема, добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто. Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного указу Президента України. Існування обставин з якими вказані законодавчі положення пов`язують припинення громадянства України скаржник в апеляційній скарзі не зазначає, належних та допустимих доказів припинення позивачем громадянства України не надає. Водночас, закінчення строку дії паспорта для виїзду за кордон, виданого СРСР, не є самодостатнім доказом припинення громадянства України. Згідно з частиною 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. За встановлених обставин, надаючи правову оцінку аргументам сторін, суд апеляційної інстанції вважає вірним висновок суду першої інстанції, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо поновлення позивачу пенсії, виплата якої відновлена на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009. Щодо аргументів скаржника, що позивач пропустив строк звернення до суду, то суд апеляційної інстанції звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 вже сформулювала висновок щодо застосування норми у подібних правовідносинах про те, що непроведення виплати пенсії особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, відбулося з вини держави в особі її компетентних органів, тому поновлення виплати пенсії на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 має проводитися без обмеження будь-яким строком. Водночас, у зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права, викладених у постановах від 08.12.2015 у справі №21-5653а15, від 12.04.2016 у справі №462/9427/13-а, від 08.06.2016 у справі №505/2135/14-а та від 11.10.2016 у справі №404/4541/15-а, якими керувалися у цій справи суди попередніх інстанцій, про те, що виниклі спори щодо поновленням виплати раніше призначених пенсій громадянам України, які проживають за її межами, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 мають вирішуватися з урахуванням норм процесуального права статей 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2015 року; аналогічні положення містяться у статтях 122 та 123 КАС України). Отже, під час вирішення питання про поновлення виплати пенсії строки звернення до адміністративного суду, передбачені статтею 122 КАС України, не застосовуються. Окрім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 31 липня 2020 року справа № 724/286/16-а зазначив, що пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. Якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України та Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» гарантують всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій. Верховний Суд зазначив, що сам факт прийняття Конституційним Судом України Рішення від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 та рішення Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України» не забезпечує необхідної правової визначеності, яка є головною умовою дії «презумпції знання закону», тим більше коли мова йде про літню людину, яка проживає в іншій країні, тобто поза інформаційним полем України. Саме з метою забезпечення правової визначеності Конституційний Суд України у своєму рішенні звернув увагу Верховної Ради України на необхідність внесення відповідних змін до законодавства, які до цього часу не були внесені. Зважаючи на те, що нарахування пенсії в повному обсязі («правильному» розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, не проведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачці після 7 жовтня 2009 року свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права позивачки на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного рішення Конституційного Суду України. Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення рішення Конституційним Судом України від 7 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками. Щодо аргументів скаржника про відсутність правових підстав для проведення компенсації втрати частини доходів, то суд апеляційної інстанції вважає такі безпідставними, оскільки спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме стаття 46 Закону № 1058-IV, визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, щодо зобов`язати відповідача провести позивачу поновлення та виплату пенсії за віком з 07.10.2009 відповідно до Закону № 1058-IV, в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі, з компенсацією втрати частини доходів. Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 24 вересня 2020 року (справа №569/19123/17), від 20 серпня 2020 року (справа №560/1119/19), від 29 липня 2020 року (справа № 160/771/19). В свою чергу, скаржник не наводить жодних доказів того, що: - відповідачем або іншими суб`єктами владних повноважень України розроблялися та були прийняті акти, спрямовані на врегулювання ситуації, яка виникла після ухвалення Конституційним Судом України рішення від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009; - наявна вина позивача у припиненні виплати пенсії; - підстава, яка зумовила припинення пенсії, була правомірною (конституційною); - існують положення закону, який зобов`язує позивача вживати будь-які дії (подавати заяви, ініціювати позови до суду тощо) для поновлення виплати пенсії, виплата якої була йому припинена Пенсійним фондом України саме на підставі, яка в подальшому була визнана компетентним органом (Конституційним Судом України) неконституційною. Оскільки позивач не оскаржує рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову, в силу приписів статті 308 КАС України рішення суду першої інстанції в цій частині не є предметом перегляду судом апеляційної інстанції. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що судом при винесені оскаржуваного рішення викладено мотиви протиправності бездіяльності відповідача щодо поновлення виплати пенсії позивачу, на основі об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 13 липня 2020 року у справі №380/1339/20 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Суддя-доповідач Т. І. Шинкар судді Р. В. Кухтей Т. В. Онишкевич