Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/23623/21

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 січня 2023 рокуЛьвівСправа № 380/23623/21 пров. № А/857/11012/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії : судді-доповідача: Судової-Хомюк Н.М., суддів: Обрізка І.М., Сеника Р.П. розглянувши у порядку письмового провадження в місті Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 червня 2022 року у справі № 380/23623/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії,- суддя в 1-й інстанції Гавдик З.В. час ухвалення рішення не зазначено, місце ухвалення рішення - м. Львів, дата складання повного тексту рішення 23.06.2022, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (надалі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (надалі також ГУ ПФ України у Львівській області, відповідач), в якому просив суд: - визнати бездіяльність відповідача, щодо не поновлення пенсії позивача - протиправною та дискримінаційною, визнати протиправними та дискримінаційними та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії позивачу викладене в листах відповідача №13451-12489/Ц-55/8-1300/21 від 22.09.2021 року та визнати протиправними та дискримінаційними дії відповідача стосовно відмови поновити виплату пенсії позивача; - зобов`язати відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області вчинити певні дії - поновити виплату пенсії позивачу з 01.02.2011 року, на вказаний ним банківський рахунок, з нарахуванням індексації та компенсації втрати частини доходів, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»; - стягнути з відповідача кошти в сумі 100000 гривень (сто тисяч гривень) на відшкодування моральної шкоди, заподіяної йому протиправними та дискримінаційними рішеннями, дією та бездіяльністю, в результаті яких відповідач відмовив у поновленні пенсії позивачу. На обґрунтування позовних вимог зазначає, що має право на поновлення пенсії з 01.07.2019 року, адже 07.10.2009 року Рішенням Конституційного суду України № 25-рп/2009 були скасовані положення законодавства, що забороняли виплату пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, і яке обґрунтоване нормами ст. ст. 35, 46, 49 Закону про пенсії та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. 3 метою реалізувати своє право на поновлення виплати пенсії, 23.03.2021 року позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області з заявою про поновлення виплати йому пенсії з 01.02.2011, засвідченою нотаріально в державі Ізраїль та легалізованою печаткою апостиль у відповідності до Гаазької Конвенції. Проте, Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області в своєму рішенні оформленому листом від 22.09.2021 вих. № 13451-12489/Ц-55/8-1300/21 протиправно відмовив у поновленні виплати пенсії позивачу. Відмова обґрунтована тим, що позивачем не дотриманий порядок звернення за пенсією. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 23 червня 2022 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо не розгляду заяви ОСОБА_1 про призначення пенсії. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та прийняти рішення за результатами її розгляду із врахуванням висновків суду. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 454 грн.00 коп. Не погодившись із ухваленим рішенням в частині задоволених вимог, його оскаржив відповідач, який вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення та постановити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Свою апеляційну скаргу мотивує тим, що судом першої інстанції не взято до уваги, те що Пунктом 1.5 Розділу І Порядку №1566/11846 передбачено, що заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або через законного представника. Скаржник зокрема зазначає, що відповідно ст.51 Закону №1058 передбачено що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон, пенсія призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Апелянт також вказує, що під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Апелянт зазначає також те, що Рішення Конституційного суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009 року в частині визнання неконституційним положення п.2 ч.1 ст.49 та друге речення ст.51 Закону №1058 стосується лише громадян України, яким була призначена пенсія та які залишаються громадянами України на сьогоднішній день. Апелянт звертає увагу, що Головним управлінням, листом від 22.09.2021 №13451-12489/Ц-55/8-1300/21 роз`яснено позивачу, що для поновлення виплати пенсії необхідно особисто звернутися до відділу обслуговування. Вважає, що суд першої інстанції надав неналежну правову оцінку всім суттєвим обставинам справи та не повною мірою оцінив докази у справі, доводи відповідача, прийняв рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому рішення суду першої інстанції слід скасувати та прийняти постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Позивач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України) відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження згідно положень статті 311 КАС України. Частиною 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом першої інстанції вірно встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 із 21.07.2008 до 01.11.2012 року перебував на обліку як одержувач пенсії за віком. 01.11.2012 виплату пенсії позивачу припинено у зв`язку із отриманням довідки з Управління громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Головного управління МВС України у Львівській області від 07.09.2012 № 19/3470 про зняття з реєстраційного обліку по причині виїзду на постійне проживання в Державу Ізраїль та довідки Львівського комунального підприємства «Цитадель-центр» від 18.10.2012 №2129. 23.03.2021 року та 19.07.2021 року повторно представник позивача за довіреністю, посвідченою нотаріально, направив до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області заяву про поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 22.09.2021 року Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області відмовлено позивачу у поновленні пенсії. Дана відмова обґрунтована тим, що позивачем не дотриманий порядок звернення за пенсією. Однією з обов`язкових вимог до заявника є подання ним паспорту або іншого документу, що засвідчує особу. Однак такий документ при зверненні подано не було. Також згідно даних електронного журналу звернень підсистеми «Звернення» ІКІС ПФУ заява про поновлення пенсії ОСОБА_1 упродовж 2021 року не подавалась. У даному листі ГУ ПФ України у Львівській області зазначило, що для поновлення виплати пенсії позивачу необхідно звернутися до відділу обслуговування громадян (сервісного центру) з заявою та паспортом або іншим документом, що посвідчує особу, місце проживання (реєстрації). Вищевказані обставини встановлені матеріалами справи та не заперечуються сторонами по справі. Позивач вважаючи, що відмова у поновлені виплати пенсії є протиправною, звернувся до суду з вказаним позовом. Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що предметом спору у даній справі є оцінка наявності чи відсутності підстав для поновлення позивачу пенсії за віком на підставі Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-IV. Суд першої інстанції зазначає, що з дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону №1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплату якої було припинено на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу пенсійні органи мають відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. При цьому, суд взяв до уваги те, що із листа ГУ ПФУ у Львівській області №13451-12489/Ц-55/8-1300/21 від 22.09.2021 р., представника позивача ОСОБА_2 повідомлено про порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій та вказано про те, що відповідна заява за формою згідно з додатком 2 до Порядку № 22-1 про призначення пенсії позивачу до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області не надходила. Судом першої інстанції встановлено, що 23 березня 2021 року та 19 липня 2021 року повторно уповноважений представник заявника Вадим Меламед подав заяву позивача та документи для призначення пенсії до Головного управління Пенсійного фонду України в Львівській області, а згідно частини п`ятої статті 45 Закону №1058-ІV, документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії. Враховуючи вищенаведене суд першої інстанції прийшов до висновку, що рішення щодо призначення/відмови у призначенні пенсії позивачу відповідачем не приймалось, а тому суд приходить до висновку, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо не розгляду заяви ОСОБА_1 про призначення пенсії відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Надаючи правову оцінку обставинам справи та доводам апелянта, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Спеціальний Закон, який визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел є Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-IV (далі - Закон №1058-ІV), а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом. Згідно із ч.1 ст.5 Закону №1058-ІV, цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Відповідно до ч.3 ст.4 Закону №1058-ІV, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення. Статтею 8 Закону №1058-IV закріплено право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг. Так, відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом. Згідно із п.2 ч.1 ст.49 Закону №1058-IV, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Згідно ч.2 ст.62 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 №2262-ХІІ (далі - Закон №2262-ХІІ), пенсії, призначені зазначеним особам в Україні до виїзду на постійне місце проживання за кордон, виплачуються в порядку, встановленому Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Згідно зі статтею 51 Закону №2262-ХІІ, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Як зазначено у Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами. Згідно ч.2 ст.152 Конституції України, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за рішеннями Конституційного Суду України неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (абзац 6 п.4 Рішення Конституційного Суду України у справі №1-31/2000 про порядок виконання рішень Конституційного Суду України). Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.2000 у справі №1-31/2000 про порядок виконання рішень Конституційного Суду України вказав, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Отже, рішення Конституційного Суду України має преюдиціальне значення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв`язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії положень законів України, визнаних неконституційними. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення). Відповідно до ст.1 Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001 №2235-III (далі Закон №2235-III), громадянство України визначається як правовий зв`язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов`язках, а громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. Згідно зі ст.2 Закону №2235-III, законодавство України про громадянство ґрунтується, у т.ч., на принципі неможливості позбавлення громадянина України громадянства України. Положеннями ст.ст.17-19 Закону №2235-III встановлено, що громадянство України припиняється: внаслідок виходу з громадянства України; внаслідок втрати громадянства України; за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України. Підставами для втрати громадянства України є: добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття; набуття особою громадянства України на підставі ст.9 цього Закону внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів; добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є військовим обов`язком чи альтернативною (невійськовою) службою. Цей перелік є вичерпним. Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного указу Президента України. У свою чергу, відомостей щодо існування обставин, з якими вказані законодавчі положення пов`язують припинення громадянства України, відповідач в апеляційній скарзі не вказав та належних і допустимих доказів припинення позивачем громадянства України ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надав. Отже, позивач, як громадянин України, проживаючи у Державі Ізраїль, має такі ж конституційні права, як і інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання. Суд першої інстанції вірно зазначає, що з дня набрання чинності Рішенням №25-рп/2009, тобто з 07.10.2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. Відповідач зобов`язаний здійснювати виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Більше того, відповідно до частини другої статті 2 Закону України від 11 грудня 2003 року №1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Таким чином, право позивача на отримання пенсії в Україні є конституційним правом громадянина України та не залежить від місця проживання особи. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №428/6624/17, висновок якого суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин (частина 5 статті 242 КАС України). Стаття 49 Закону №1058-ІV регулює питання припинення та поновлення виплати пенсії, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; Положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність, як такі, що є неконституційними на підставі Рішення Конституційного Суду № 25-рп/2009 від 07.10.2009 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону. Цей перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом. Також варто зазначити, що сама лише відповідь Головного управління від 22.09.2021 №13451-12489/Ц-55/8-1300/21 про відмову в поновлені виплати пенсії за своїм змістом і формою не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні вимог КАС України. Таким чином, всупереч положенням ст.49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» рішення про поновлення чи про відмову у поновленні виплати пенсії відповідачем не приймалось, що не відповідає вимогам чинного законодавства. Аналіз наведених вище правових норм дає підстави зробити висновок, що вимога про поновлення нарахування та виплати пенсії позивачу є обґрунтованою. У спірних правовідносинах позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права на поновлення виплат призначеної йому пенсії, оскаржуючи лис-відповідь відповідача про відмову в здійсненні такого поновлення. Отже, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо припинення нарахування та виплати ОСОБА_1 пенсії по віку є протиправними, а належним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області розглянути заяву позивача про поновлення нарахування виплати пенсії, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та прийняти рішення за результатами її розгляду із врахуванням висновків суду. Доводи апеляційної скарги відповідача в цій частині не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Крім того, колегія суддів зазначає, що інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Суд апеляційної інстанції також враховує, що рішення суду першої інстанції від 23.06.2022 року в частині відмови у задоволенні решта позовних вимог, не оскаржене позивачем в апеляційному порядку. Порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було. З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 червня 2022 року у справі № 380/23623/21- без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк судді І. М. Обрізко Р. П. Сеник Повне судове рішення складено 11 січня 2023 року