Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/7225/22

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 березня 2023 рокуЛьвівСправа № 380/7225/22 пров. № А/857/17344/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії : судді-доповідача: Судова-Хомюк Н.М., суддів: Обрізко І.М., Сеника Р.П. розглянувши у порядку письмового провадження в місті Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2022 року у справі № 380/7225/22 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправними дій, зобов`язання провести поновлення і виплату пенсії,- В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (надалі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (надалі також ГУ ПФ України у Львівській області, відповідач), в якому просив суд: - визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо припинення виплати мені, ОСОБА_1 , пенсії та щодо відмови у поновленні виплати пенсії; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області провести мені, ОСОБА_1 , поновлення та виплату пенсії за віком з 01 березня 2020 року по 22 жовтня 2021 року відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі, з компенсацією втрати частини доходів. На обґрунтування позовних вимог зазначає, що має право на поновлення виплати пенсії, адже 07.10.2009 року Рішенням Конституційного суду України № 25-рп/2009 були скасовані положення законодавства, що забороняли виплату пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, і яке обґрунтоване нормами ст. ст. 35, 46, 49 Закону про пенсії та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. 3 метою реалізувати своє право на поновлення виплати пенсії, у жовтні 2021 року позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області з заявою про поновлення виплати йому пенсії за віком з 01.03.2020 року, проте, Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області в своєму рішенні було відмовлено позивачу у поновленні виплати пенсії у зв`язку із необхідністю звернення позивача до відділу обслуговування громадян (сервісного центру) з документом, який посвідчує особу та місце проживання (реєстрації). Відмова обґрунтована тим, що позивачем не дотриманий порядок звернення за пенсією та відсутність укладеної угоди з Німеччиною щодо пенсійного забезпечення. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2022 року позов задоволено повністю. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо припинення виплати ОСОБА_1 пенсії та щодо відмови у поновленні виплати пенсії. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області провести ОСОБА_1 поновлення та виплату пенсії за віком з 01 березня 2020 року по 22 жовтня 2021 року відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі, з компенсацією втрати частини доходів. Судовий збір в розмірі 992,40 грн. стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області. Не погодившись із ухваленим рішенням в частині задоволених вимог, його оскаржив відповідач, який вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення та постановити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Свою апеляційну скаргу мотивує тим, що судом першої інстанції не взято до уваги, те що згідно Порядку №1566/11846 передбачено, що заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або через законного представника. Скаржник зокрема зазначає, що відповідно ст.51 Закону №1058 передбачено що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон, пенсія призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Апелянт також вказує, що під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Апелянт зазначає також те, що у зв`язку із неналежним зверненням, заяву ОСОБА_1 зареєстровано в управлінні 07.10.2021 року за №15241/Р-1300-21 та розглянуто відповідно до Закону України «Про звернення громадян» із наданням йому роз`яснення щодо поновлення виплати пенсії, жодного рішення щодо поновлення чи щодо відмови у поновлені виплати пенсії позивачу не приймалося. Апелянт звертає увагу, що Головним управлінням, листом від 03.11.2021 №16016-15241/Р-55/8-1300/21 роз`яснено позивачу, що для поновлення виплати пенсії необхідно особисто звернутися до відділу обслуговування з заявою та паспортом або іншим документом, що посвідчує особу та місце проживання (реєстрації). Апелянт вказує, що нараховані та невиплачені суми пенсії позивача в ГУ ПФУ у Львівській області не обліковуються, що свідчить про відсутність підстав для виплати компенсації втрати частини доходів. Вважає, що суд першої інстанції надав неналежну правову оцінку всім суттєвим обставинам справи та не повною мірою оцінив докази у справі, доводи відповідача, прийняв рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому рішення суду першої інстанції слід скасувати та прийняти постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Позивач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України) відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження згідно положень статті 311 КАС України. Частиною 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Судом першої інстанції вірно встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 призначено пенсію за віком довічно та видано пенсійне посвідчення № НОМЕР_1 (бланк серії НОМЕР_2 ), та присвоєно особовий рахунок № НОМЕР_3 . У грудні 2019 року позивач виїхав на постійне місце проживання до Федеративної Республіки Німеччина, де був прийнятий на консульський облік в Генеральному консульстві України в Мюнхені. З березня 2020 року виплату пенсії позивачу припинено у зв`язку із отриманням листа Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 28.12.2019 №4601.3.7-27621/46.2-19 для з`ясування певних обставин, зокрема, адреси проживання позивача, оскільки, за інформацією вищезазначеної установи, 28.12.2019 позивачу оформлено виїзд на постійне місце проживання до Німеччини. 04.10.2021 позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області із заявою щодо безпідставного припинення виплати пенсії, у якій просив невідкладно провести йому поновлення та виплату пенсії за віком з 01 березня 2020 року відповідно до Закону №1058-VII на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі, з компенсацією втрати частини доходів. Відповідно до довідки Генерального консульства України в Мюнхені, припинено громадянство України позивача відповідно до Указу Президента України від 22.10.2021 №547/2021. Листом від 03.11.2021 №16016-15241/Р-55/8-1300/21 Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області повідомило позивача про те, що на підставі листа Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 28.12.2019 №4601.3.7-27621/46.2-19 виплату пенсії позивачу було призупинено з березня 2020 року для з`ясування певних обставин, зокрема, адреси проживання позивача, оскільки, за інформацією вищезазначеної установи, 28.12.2019 позивачу оформлено виїзд на постійне місце проживання до Німеччини. Зазначеним листом відповідач, в порядку норм Закону №1058 та Порядку №22-1, рекомендував позивачу особисто звернутись до відділу обслуговування громадян (сервісного центру) з заявою та паспортом або іншим документом, що посвідчує особу та місце проживання (реєстрації) з метою поновлення виплати пенсії. Вищевказані обставини встановлені матеріалами справи та не заперечуються сторонами по справі. Позивач вважаючи, що відмова у поновлені виплати пенсії є протиправною, звернувся до суду з вказаним позовом. Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами. При цьому, суд звертає увагу на те, що виходячи із чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця її проживання. Судом першої інстанції встановлено, що позивач у жовтні 2021 року подав до пенсійного органу особисту заяву про поновлення та виплату пенсії, при цьому суд зауважує, що згідно з п. 2.8 Порядку № 22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії. Враховуючи вищенаведене суд першої інстанції прийшов до висновку, що поведінка держави в особі її компетентних органів по відношенню до пенсіонера, який є громадянином України та проживає за її межами, не відповідає принципу належного урядування, зміст якого розкритий у багатьох рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема, у рішенні від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України». Суд першої інстанції зазначає, що оскільки припинення пенсійних виплат ОСОБА_1 мало місце вже після того як відповідні положення Закону №1058 були визнані неконституційними та втратили чинність, позивач має право на поновлення виплати пенсії з моменту її припинення без обмеження будь-яким строком, тобто з 01 березня 2020 року по 22 жовтня 2021 року у зв`язку із припиненням позивачем громадянства України. Надаючи правову оцінку обставинам справи та доводам апелянта, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Спеціальний Закон, який визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел є Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-IV (далі - Закон №1058-ІV), а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом. Згідно із ч.1 ст.5 Закону №1058-ІV, цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Відповідно до ч.3 ст.4 Закону №1058-ІV, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення. Статтею 8 Закону №1058-IV закріплено право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг. Так, відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом. Згідно із п.2 ч.1 ст.49 Закону №1058-IV, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Згідно ч.2 ст.62 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 №2262-ХІІ (далі - Закон №2262-ХІІ), пенсії, призначені зазначеним особам в Україні до виїзду на постійне місце проживання за кордон, виплачуються в порядку, встановленому Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Згідно зі статтею 51 Закону №2262-ХІІ, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Як зазначено у Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами. Згідно ч.2 ст.152 Конституції України, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за рішеннями Конституційного Суду України неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (абзац 6 п.4 Рішення Конституційного Суду України у справі №1-31/2000 про порядок виконання рішень Конституційного Суду України). Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.2000 у справі №1-31/2000 про порядок виконання рішень Конституційного Суду України вказав, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Отже, рішення Конституційного Суду України має преюдиціальне значення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв`язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії положень законів України, визнаних неконституційними. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення). Відповідно до ст.1 Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001 №2235-III (далі Закон №2235-III), громадянство України визначається як правовий зв`язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов`язках, а громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. Згідно зі ст.2 Закону №2235-III, законодавство України про громадянство ґрунтується, у т.ч., на принципі неможливості позбавлення громадянина України громадянства України. Положеннями ст.ст.17-19 Закону №2235-III встановлено, що громадянство України припиняється: внаслідок виходу з громадянства України; внаслідок втрати громадянства України; за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України. Підставами для втрати громадянства України є: добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття; набуття особою громадянства України на підставі ст.9 цього Закону внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів; добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є військовим обов`язком чи альтернативною (невійськовою) службою. Цей перелік є вичерпним. Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного указу Президента України. У свою чергу, відомостей щодо існування таких обставин на момент припинення виплати пенсії позивачу, з якими вказані законодавчі положення пов`язують припинення громадянства України, відповідач в апеляційній скарзі не вказав та належних і допустимих доказів припинення позивачем громадянства України ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надав. Отже, позивач, як громадянин України, проживаючий у Федеративній Республіці Німеччина, має такі ж конституційні права, як і інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання. Відповідно до довідки Генерального консульства України в Мюнхені, припинено громадянство України позивача відповідно до Указу Президента України від 22.10.2021 №547/2021. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що порушене право позивача має бути поновлено шляхом покладання на ГУ ПФУ у Львівській області обов`язку поновити ОСОБА_1 виплату пенсії за віком з моменту її припинення, тобто з 01 березня 2020 року по 22 жовтня 2021 року у зв`язку із припиненням позивачем громадянства України. Суд першої інстанції вірно зазначає, що з дня набрання чинності Рішенням №25-рп/2009, тобто з 07.10.2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. Відповідач зобов`язаний здійснювати виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Більше того, відповідно до частини другої статті 2 Закону України від 11 грудня 2003 року №1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Таким чином, право позивача на отримання пенсії в Україні є конституційним правом громадянина України та не залежить від місця проживання особи. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №428/6624/17, висновок якого суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин (частина 5 статті 242 КАС України). Стаття 49 Закону №1058-ІV регулює питання припинення та поновлення виплати пенсії, згідно з якою виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону. Цей перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом. Доводи відповідача про те, що до заяви позивачем не долучені документи про зареєстроване місце проживання на території України, колегія суддів вважає необґрунтованими та зазначає наступне. Поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії. П. 2.9 «Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»«, особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік). Документи мають бути чинними (дійсними) на дату їх подання. Враховуючи це, поновлення виплати пенсії здійснюються за документами, що є в пенсійній справі. Таким чином, подання позивачем додаткових документів при поновленні виплати пенсії є виключно його правом та не створює відповідного обов`язку щодо їх подачі. Волевиявлення позивача щодо поновлення виплати йому пенсії оформлене ним письмово з наданням відповідних документів та засвідчене особистим підписом. Згідно пункту 2 статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що у матеріалах справи відсутній розпорядчий акт (рішення, протокол, розпорядження) відповідача про припинення виплати позивачу пенсії починаючи з 01.03.2020 року, проте факт нездійснення пенсійних виплат з 01 березня 2020 року відповідач не спростовує. Також варто зазначити, що сама лише відповідь Головного управління оформлена листом від 03.11.2021 №16016-15241/Р-55/8-1300/21 про відмову в поновлені виплати пенсії за своїм змістом і формою не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні вимог КАС України. Таким чином, всупереч положенням ст.49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» рішення про поновлення чи про відмову у поновленні виплати пенсії відповідачем не приймалось, що не відповідає вимогам чинного законодавства. Аналіз наведених вище правових норм дає підстави зробити висновок, що вимога про поновлення нарахування та виплати пенсії позивачу у зазначений період є обґрунтованою. У спірних правовідносинах позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права на поновлення виплат призначеної йому пенсії, оскаржуючи лис-відповідь відповідача про відмову в здійсненні такого поновлення. Колегія суддів звертає увагу, що законодавцем чітко встановлено, що поновлення виплати пенсії проводиться протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Пункт 3 резолютивної частини Рішення від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними. Однак, відповідні зміни до законодавства до цього часу не внесені. Суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що відсутність чіткого, визначеного законодавством, механізму відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду. Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 20.05.2020 року по справі № 815/1226/18. Отже, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області щодо припинення нарахування та виплаті ОСОБА_1 пенсії по віку є протиправними, а належним способом захисту порушеного права позивача є покладання на ГУ ПФУ у Львівській області обов`язку поновити ОСОБА_1 виплату пенсії за віком з моменту її припинення, тобто з 01 березня 2020 року по 22 жовтня 2021 року у зв`язку із припиненням позивачем громадянства України. Щодо покликання апелянта про відсутність підстав для проведення виплати пенсії з компенсацією втрати частини доходів, оскільки позивачем заявлена вимога про нарахування компенсації щодо недосплаченої суми пенсії, яка позивачу нарахована небула, колегія суддів вважає зазначити наступне. Відповідно до ст.1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-III (далі Закон № 2050-ІІІ) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Стаття 2 Закону № 2050-ІІІ визначає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у Законі № 2050-ІІІ слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Пункти 1, 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 відтворюють положення Закону № 2050-ІІІ, конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій. Згідно зі статтею 3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). За змістом статті 4 Закону № 2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Відповідно до ст. 7 Закону № 2050-ІІІ відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку. Використане у статті 3 Законі № 2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення. Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону № 2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені. Також слід зазначити, що частиною 2 ст. 46 Закону № 1058 передбачено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом. Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції обґрунтовано зазначено, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20 травня 2020 року по справі № 815/1226/18 та Верховний Суд в постановах від 30 липня 2020 року по справі № 461/5775/16-а, від 30 липня 2020 року по справі № 802/798/18-а, від 24 вересня 2020 року по справі № 0240/3646/18-а та від 24 вересня 2020 року по справі № 806/1754/18 у правовідносинах, подібних тим, які є спірними у справі № 640/21066/18, дійшли висновку про необхідність задоволення позовних вимог про поновлення виплати пенсії без обмеження будь-яким строком та з нарахуванням компенсації втрати частини доходів відповідно до ч. 2 ст. 46 Закону № 1058, оскільки непроведення виплати пенсії позивачу відбулося з вини держави в особі її компетентних органів. Крім того, колегія суддів зазначає, що інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було. З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2022 року у справі № 380/7225/22 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк судді І. М. Обрізко Р. П. Сеник Повне судове рішення складено 15 березня 2023 року