Постанова 4813 № 495/1094/18

Номер провадження: 22-ц/813/7448/20 Номер справи місцевого суду: 495/1094/18 Головуючий у першій інстанції Шевчук Ю. В. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.11.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Сегеди С.М., Гірняк Л.А., розглянувши в порядку письмового провадження без виклику учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 03 березня 2020 року, постановленого під головуванням судді Шевчук Ю.В.,- в с т а н о в и в: У лютому 2018року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача управління соціальної політики Білгород-Дністровської міської ради Одеської області; управління соціального захисту населення та охорони здоров`я Білгород-Дністровської райдержадміністрації Одеської області про стягнення незаконно отриманої державної соціальної допомоги інваліда з дитинства, в якому просив стягнути з відповідача ОСОБА_1 незаконно отриману державну соціальну допомогу інваліда з дитинства, яка була нарахована та отримана відповідачем за той час, коли син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 інвалід з дитинства проживав разом з позивачем. В обґрунтування вимог позивач зазначив, що ОСОБА_2 , як батько з яким проживав син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 інвалід з дитинства, своїми зусиллями займався вихованням та лікуванням сина, відводив його до школи, займався з ним вечорами, гуляв та іншим чином піклувався про нього, тобто у повному обсязі створював всі необхідні умови для проживання та нормального розвитку дитини задовольняючи гармонійний розвиток його особистості в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості. В свою чергу, його мати відповідач по справі ОСОБА_1 , як законний представник своєї дитини, використовуючи статус дитини, яка з нею не проживала, звернулася до Управління соціальної політики Білгород-Дністровської міської ради з заявою встановленого зразка про призначення державної соціальної допомоги на дитину з інвалідністю ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та незаконно привласнила та отримувала державну соціальну допомогу інваліда з дитинства, яку використовувала особисто на себе, а не на сина ОСОБА_4 інваліда з дитинства, який з нею на той час не проживав. Тобто фактично використовувала грошові кошти сина, який є інвалідом з дитинства на себе, а не на його потреби. Заочним рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 03 березня 2020 року позов ОСОБА_2 задоволений частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , що діє в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 незаконно отриману суму державної соціальної допомоги на дитину з інвалідністю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в сумі 14195 грн. Вирішено питання про судові витрати. Не погоджуючись з заочним рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати,ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позову, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, а також неправомірне застосування судом інституту заочного розгляду справи. В обґрунтування своєї апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що суд ухвалив заочне рішення на підставі наявних у справі доказів та без належного повідомлення відповідача, чим порушив порядок розгляду справи в заочному порядку, оскільки не постановив ухвалу про заочний розгляд.Також судом неправомірно стягнуті судові витрати. У своєму відзиві на апеляційну скаргу, голова комісії з припинення (реорганізації) управління соціальної політики Білгород-Дністровської міської ради Одеської області Чернокульський С.С. зазначає, що у управління соціальної політики Білгород-Дністровської міської ради були наявні усі законні підстави для поновлення та виплати відповідачу допомоги на дитину з інвалідністю, а у відповідача законні підстави на її отримання протягом періоду призначення. У відповідності до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Відповідно до ч.1. ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. За правилами п.1 ч.4 ст.274 ЦПК України, в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя. Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що22 листопада 2003 року, ОСОБА_2 зареєстрував шлюб з ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 , яке видане 22 листопада 2003 року Бритівською сільською радою Білгород-Дністровського району Одеської області, актовий запис за №

27. Під час шлюбу у них народилося двоє дітей: - син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , яке видане 07 червня 2004 року відділом реєстрації актів цивільного стану Білгород-Дністровського міського управління юстиції Одеської області, актовий запис за № 266; - донька ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 , яке видане 29 серпня 2008 року відділом реєстрації актів цивільного стану по місту Білгород-Дністровському Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції Одеської області, актовий запис за №

468. Син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є інвалідом з дитинства, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_4 від 06.10.2011 року. Статус дитини з інвалідністю вперше ОСОБА_3 було надано на період з 03.10.2011 року по 16.09.2016 року. Призначення та виплата державної допомоги здійснювалися за місцем фактичного проживання родини управлінням соціального захисту населення та охорони здоров`я Білгород-Дністровської райдержадміністрації, на підставі медичного висновку № 49, виданого 03.10.2011 року КЗ «Білгород-Дністровська центральна районна лікарня». Повторно статус дитини з інвалідністю підтверджено медичним висновком № 28 від 11.08.2017 року, виданим КЗ «Білгород-Дністровська міськрайонна багатопрофільна лікарня» на період з 11.08.2017 року по 20.05.2022 року. Зазначені обставини підтверджуються відповіддю начальника Управління соціальної політики Білгород-Дністровської міської ради Базіленко Д.А. від 21.11.2017 року за вих. № 2624/01-10/4014, яка міститься в матеріалах справи. В період з 02 листопада 2015 року по серпень 2016 року, 1/2 частину вересня 2016 року; жовтень 2017 року; з листопада 2017 року по січень 2018 рік ОСОБА_3 проживав разом з позивачем ОСОБА_2 , що підтверджується: рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області по справі № 495/6559/15-ц; довідкою виконавчого комітету Салганської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 22.12.2017 року за вих. № 618; довідкою виконавчого комітету Салганської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 30.03.2016 року за вих. №156; довідкою виконавчого комітету Салганської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 30.06.2016 року за вих. № 336; довідкою характеристикою виданою головою Салганської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 10.11.2016 року за вих. № 638; Актом обстеження умов проживання, завірений головою Салганської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, який надавався під час розгляду цивільної справи № 495/6559/15-ц. Зазначені обставини не спростовані належними та допустимими доказами відповідачем ОСОБА_1 , оскільки відповідач лише посилалася, на той факт, що вона декілька разів, а саме: 10.11.2015 року, 16.12.2015 року, 09.11.2016 року; 07.08.2017 року відвідувала з сином ОСОБА_3 лікарів, та вони його оглядали, що не може свідчити про той факт, що він з нею у ці періоди проживав та знаходився на її утриманні. Задовольняючи частково позов ОСОБА_2 про стягнення незаконно отриманої державної соціальної допомоги інваліда з дитинства, суд першої інстанції виходив з наступного. Соціальна допомога це одна з основних форм підтримки суспільством осіб, чиє матеріальне становище не відповідає загальноприйнятому рівню забезпечення або є нижчим межі забезпеченості, визначеної законодавством. Соціальна допомога буває державною, благодійною, гуманітарною, грошовою або натуральною тощо. Державна допомога це гарантований саме державою рівень матеріальної підтримки громадян (грошова виплата). Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. За приписом пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України. Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, на отримання державної соціальної допомоги на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю, визначається Законом України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю». Законом України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю», відповідно до Конституції України гарантує особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму. Згідно ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» право на державну соціальну допомогу мають особи з інвалідністю з дитинства і діти з інвалідністю віком до 18 років. Згідно ч.1 ст.3 Конвенції про права дитини від 27.02.1991 року, яка набула чинності в Україні 27.09.1991 року «в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини». Статтею 18 Конвенції передбачено, що держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити виконання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання та розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Також, статтею 27 Конвенції визначено, що держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Відповідно до ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» (зі змінами), кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Відповідно до змісту ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що «в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно з Законом №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі». Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України. Рішення Європейського суду є офіційною формою роз`яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв`язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні. Згідно ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача. Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_1 отримувала державну соціальну допомогу інваліда з дитинства, яка була призначена сину ОСОБА_3 , який в період з період з 02 листопада 2015 року по серпень 2016 року, 1/2 частину вересня 2016 року; жовтень 2017 року; з листопада 2017 року по січень 2018 рік проживав з батьком позивачем по справі ОСОБА_2 , та знаходився на той час на його утриманні, у зв`язку із чим розмір незаконно отриманої відповідачем ОСОБА_1 державної соціальної допомоги на дитину з інвалідністю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , складає: з листопада 2015 року по серпень 2016 року (10 місяців) * 1130,00 = 11300 грн.; 1/2 вересня 2016 року - 1130,00/2=565грн.; за жовтень 2017 року - 1452,00/2=726 грн.; з листопада 2017 року по січень 2018 року (3 місяця) * 1452,00 = 4356 грн. Всього: 11300,00+565,00+726,00+4356,00=16947 грн. В свою чергу під час судового розгляду відповідачем ОСОБА_1 в підтвердження компенсації державної соціальної допомоги інваліда з дитинства за час коли син ОСОБА_3 проживав разом з позивачем ОСОБА_2 було надано фіскальні чеки на перерахунок на користь позивача грошових коштів у сумі 1452 грн. та на 1300 грн. Зазначені обставини були визнані позивачем по справі ОСОБА_2 . Враховуючи вищенаведені обставини, суд прийшов до вірного висновку, що позовні вимоги щодо стягнення незаконно отриманої державної соціальної допомоги інваліда з дитинства підлягають частковому задоволенню з врахуванням отриманих позивачем сум, а саме: 16947 грн. 1452 грн. 1300 грн. = 14195 грн. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Згідно ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача. На підставі вищевикладених обставин, суд обґрунтовано задовольнив частково позов ОСОБА_2 та стягнув незаконно отриману суму державної соціальної допомоги на дитину з інвалідністю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в сумі 14195 грн., оскільки ОСОБА_1 отримувала вказану державну соціальну допомогу на дитину незаконно. З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд ухвалив заочне рішення на підставі наявних у справі доказів та без належного повідомлення відповідача, чим порушив порядок розгляду справи в заочному порядку, оскільки не постановив ухвалу про заочний розгляд, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки справа розглянута судом в заочному порядку у відповідності до вимог ст. 280 ЦПК України, про що було зазначено у судовому рішенні. Щодо неповідомлення ОСОБА_1 про розгляд справи, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до статті 44 ЦПК України, учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається. Зловживанням процесуальними правами в розумінні процесуального закону є, крім іншого, вчинення (або не вчинення) дій, спрямованих на безпідставне затягування розгляду справи. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року, учасником якої є Україна, закріплено право кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. Тобто зловживання процесуальними правами, спрямоване на свідоме невиправдане затягування судового процесу, порушує права інших учасників цього процесу та вимоги названих Конвенції і Кодексу. Ратифікуючи зазначену Конвенцію Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку. З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду слідує, що питання про порушення ст. 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом. У справах «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99, рішення від 24 липня 2003 року, пункт 52) та «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03 від 3 квітня 2008 року, пункт 40) Європейський суд з прав людини зазначив, що сторона, яка приймає участь у судовому процесі, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Проте, будучі повідомленою, про розгляд справи у суді на 03.03.2020 року (а.с. 185) , ОСОБА_1 не поцікавилася рухом справи, про те, що справа відкладена та в призначене судове засідання не з`явилася, не повідомивши суд про причини своєї неявки. Доводи про неправомірно стягнуті судові витрати, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки судові витрати, передбачені ст. 141 ЦПК України, та враховуючи той факт, що позовні вимоги ОСОБА_2 задоволені частково, стягнуто з ОСОБА_1 витрати у заявленій сумі 6000 грн., суд керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, дійшов до вірного та обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 4000 грн. витрат на професійну правничу допомогу та 600 грн. сплаченого судового збору. Зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, оскільки доказів на спростування доводів позовних вимог до суду надано не було. Судом при прийнятті рішення були взяті до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннямич.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судових рішень, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів у справі. За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянути судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має. Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін. З огляду на положення п.1 ч.6 ст.19 ЦПК України ця справа є малозначною, а тому згідно п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Керуючись ст.ст.368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 03 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складений 19 листопада 2020 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ С.М. Сегеда ______________________________________ Л.А. Гірняк