Постанова 4824 № 372/123/20

Справа № 372/123/20 Головуючий 1 інстанція- Висоцька Г.В. Проваження № 22-ц/824/13163/2020 Доповідач апеляційна інстанція- Савченко С.І. П О С Т А Н О В А іменем України 12 листопада 2020 року м.Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Савченка С.І., суддів Верланова С.М., Мережко М.В., за участю секретаря Вергелес О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Обухівського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2020 року у справі за позовомОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно та звільнення майна з-під арешту,- в с т а н о в и в: У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, який мотивував тим, що 10 червня 2019 року на підставі постанови приватного виконавця виконавчого округу Київської області Трофименка М.М. йому було передано нерухоме майно, а саме: житловий будинок площею 336,3 кв.м. з надвірними будівлями та земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 3223110104:02:002:0152 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташовані по АДРЕСА_1 . Вказане нерухоме майно було передане йому як стягувачу у виконавчому провадженні і раніше належало боржнику ОСОБА_2 та не було реалізоване на третіх електронних торгах за ціною 4532430 грн. Посилався, що 14 червня 2019 року приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М.В. йому видано свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів № 1886 та проведено державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте станом на момент звернення до суду з позовом в Державному реєстрі містяться відомості про реєстрацію обтяження арешту придбаного позивачем нерухомого майна в інтересах ОСОБА_3 . Вказує, що він, як законний власник нерухомого майна, через наявність накладеного арешту обмежений у здійсненні свого права на розпорядження власністю. У зв`язку з наведеним просив визнати за ним право власності на житловий будинок площею 336,3 кв.м. з надвірними будівлями і спорудами та на земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 3223110104:02:002:0152, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , та звільнити зазначене майно з-під арешту, - 2 - накладеного на підставі ухвали Обухівського районного суду Київської області від 19 травня 2016 року у справі № 372/807/16-ц. Рішенням Обухівського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із судовим рішенням, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким його позов задоволити в повному обсязі, посилаючисьна невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права. Скарга мотивована тим, що при розгляді справи суд належним чином не з`ясував чи порушені права позивача, який не має змоги розпорядитися своєю власністю з огляду на наявність арешту, накладеного ухвалою суду в порядку забезпечення позову. Рішення суду не свідчить про дотримання судом Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а саме ст.6 Конвенції в частині доступу до правосуддя та ст.13 Конвенції в частині ефективного способу захисту його прав. При вирішенні спору судом не враховано, що зняття арешту, застосованого судом в порядку забезпечення позову можливе лише за заявою учасника справи, а в інших випадках лише шляхом подання позову про звільнення з-під арешту (постанова Верховного Суду від 22 квітня 20202 року у справі № 607/15533/17). При вирішенні спору судом не врахована практика ЄСПЛ у справах «Ван де Гурк проти Нідерландів», «Мала проти України», Руїс Торіха проти Іспанії» та інших, оскільки судом не було належним чином досліджено докази, які мають значення для правильного вирішення даного спору. Третя особа ОСОБА_3 подав відзив на апеляційну скаргу, де вказав, що суд першої інстанції прийняв законне і обгрунтоване рішення і правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними і надуманими, не грунтуються на вимогах закону, не спростовують висновків суду. Вказав, що він у встановленому заоном порядку як стягувач оспорив правомірність передачі приватним виконавцем позивачу нерухомого майна і за його позовом ухвалою Обухівського районного суду Київської облаті від 28 вересня 2020 року відкрите провадження (справа № 372/2555/20). В суді апеляційної інстанції представник позивача ОСОБА_1 адвокат Кучерявий Д.В. подану апеляційну скаргу та викладені в ній доводи підтримав, просив задоволити та скасувати рішення Обухівського міськрайонного суду Київської області як незаконне. Третя особа ОСОБА_3 в суді апеляційної інстанції проти задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та відсутність підстав для його скасування. Відповідач ОСОБА_2 в особі його представника адвоката Маковій В.М. подав заяву про розгляд справи у його відсутність. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що право власності на спірні житловий будинок і земельну ділянку зареєстровано у встановленому законом порядку за позивачем, а наявність накладеного ухвалою суду арешту не є фактом, який ставить під сумнів наявність права власності у позивача, а лише - 3 - встановлює тимчасові обмеження, пов`язані із повноваженням щодо розпорядження цим майном. Також суд керувався тим, що арешт на нерухоме майно був накладений ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 19 травня 2016 року у справі № 372/807/16-ц у якості забезпечення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу. Учасники виконавчого провадження, в якому стягувачем виступив ОСОБА_1 , як були обізнані про наявність арешту, накладеного на житловий будинок в іншому виконавчому провадженні, відкритому за заявою ОСОБА_4 , а тому позивач ОСОБА_1 мав усвідомлювати усвідомлювати ризики набуття майна, яке перебуває під арештом. Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону. Згідно положень ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право мирно володіти своїм майном та неможливість позбавлення особи свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права закріплені у статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Відповідно до статей 317, 319, 321 ЦК України право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Власник майна володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно ст.391 ЦК України власник майна вправі вимагати усунення будь-яких порушень його права, в т.ч. порушення прав користування та розпорядження майном, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володінням. Судом першої інстанції встановлено, що ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 19 травня 2016 року у цивільній справі № 372/807/16-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на належне ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме: житловий будинок площею 336,3 кв. м. з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Вказане обтяження у вигляді накладеного ухвалою суду арешту на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 у встановленому законом порядку 06 червня 2016 року було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про обяження 32009374 (а.с.8). Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 31 серпня 2017 року у вказаній справ і№ 372/807/16-ц позов задоволено та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість за розпискою в сумі 4252500,73 грн. та судовий збір у сумі 6890 грн. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 28 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції скасоване та ухвалене нове рішення, яким позов задоволено та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 борг у розмірі 3106932,17 грн., 3% річних у розмірі 229113,71 грн., проценти у розмірі 916454,85 грн., а всього 4252500,73 грн. та судовий збір у розмірі 6890 грн. Постановою Верховного Суду від 20 березня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Судові рішення у справі в частині вирішення позовних вимог - 4 - ОСОБА_3 про стягнення із ОСОБА_2 процентів за період з 16 липня 2013 року по 21 березня 2016 року у сумі 916454,85 грн. скасовано і ухвалено нове про відмову у задоволенні вказаних вимог. Зменшено суму боргу із 4252500,73 грн. до 3336045,88 грн. Також, змінено рішення апеляційного суду Київської області від 28 листопада 2017 року в частині розподілу судових витрат, зменшено судовий збір із 6890 грн. до 802,35 грн. В іншій частині рішення Апеляційного суду Київської області від 28 листопада 2017 року залишено без змін. Також, судом встановлено, що відповідно до акта про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу від 10 червня 2019 року у зведеному виконавчому провадженні ВП № 57663312 приватним виконавцем виконавчого округу Київської області Трофименком М.М. при примусовому виконанні виконавчих написів № 914 від 02 листопада 2018 року та № 901 від 11 травня 2019 року, виданих приватними нотаріусами про стягнення з ОСОБА_2 на користь стягувача ОСОБА_1 боргу за договорами позики та витрат, пов`язаних з вчиненням виконавчих написів нотаріуса в сумі 6506200 грн. надійшла заява стягувача від 07 червня 2019 року про залишення за ним нереалізованого на третіх електронних торгах нерухомого майна боржника, що складається з житлового будинку площею 336,3 кв.м. з надвірними будівлями та спорудами і земельної ділянки площею 0,25 га, кадастровий номер 3223110104:02:002:0152, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Постановою про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу від 10 червня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу Київської області Трофименком М.М. постановлено в рахунок часткового погашення заборгованості за зведеним виконавчим провадженням № 59265237, до складу якого входить виконавче провадження № 57663312 з примусового виконання виконавчого напису № 914 від 02 листопада 2018 року та виконавче провадження № 59264529 з примусового виконання виконавчого напису № 901 від 11 травня 2019 року, передати стягувачу ОСОБА_1 не реалізоване на третіх електронних торгах нерухоме майно за ціною 4532430 грн., а саме: житловий будинок площею 336,3 кв.м. з надвірними будівлями та спорудами та земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 3223110104:02:002:0152, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 та припинити чинність арешту вказаного нерухомого майна. 14 червня 2019 року стягувачу ОСОБА_5 приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М.В. видане свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів № НОМЕР_1 та проведено державну реєстрацію його права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Ухвалою Обухівського районного суду від 14 лютого 2020 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року, відмовлено ОСОБА_2 у скасуванні заходів забезпечення позову у вигляді накладення арешту на житловий будинок по АДРЕСА_1 , вжитих на підставі ухвали суду від 19 травня 2016 року у цивільній справі № 372/807/16-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, оскільки на підставі заяви позивача (стягувача) ОСОБА_3 відкрито виконавче провадження, а борг не погашено. За таких обставин суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні вимог з урахуванням того, що на момент набуття у власність нерухомого майна позивачем ОСОБА_5 останній був обізнаний про наявність арешту, накладеного на спірний житловий будинок у встановленому законом порядку на користь ОСОБА_3 , відомості про який наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а відтак позивач несе усі ризики, - 5 - пов`язані із придбанням майна, яке перебуває під арештом. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, де Велика Палата вкзала, що ухвала суду про забезпечення позову, зокрема про заборону відчуження нерухомого майна, встановлює обтяження такого майна незалежно від того, зареєстроване це обтяження в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно чи ні. Водночас відповідно до п.1 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (п.п.36-38). Отже, у випадку придбання нерухомого майна у власність із зареєстрованими у встановленому законом порядку обтяженнями на користь третіх осіб, якщо набувач знав або мав знати про існування таких прав чи обтяжень, новий власник набуває право на таке майно із зареєстрованими правами інших осіб та обтяженнями, підстави для зняття яких відсутні. Доводи апеляційної скарги про те, що при розгляді справи суд належним чином не з`ясував чи порушені права позивача, який не має змоги розпорядитися своєю власністю з огляду нанаявність арешту, накладеного ухвалою суду в порядку забезпечення позову колегія суддів відхиляє з викладених вище підстав, оскільки на момент придбання нерухомого майна, як встановлено судом першої інстанції, позивач був обізнаний про наявність арешту і придбав майно із обтяженнями. При цьому колегія суддів враховує, що накладений ухвалою суду арешт на майно ОСОБА_6 у встановленому законом порядку зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 06 червня 2016 року, а відтак як зареєстрований раніше, має вищий пріоритет, ніж будь-які інші обтяження, які були зареєстровані пізніше (п.40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17). Відхиляючи дані доводи, колегія суддів керується тим, що арешт на будинок був накладний ухвалою суду у цивільній справі № 372/807/16-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу для забезпечення позову і його подальшого виконання судового рішення, яке ухвалене на користь ОСОБА_3 . Відповідно до ст.1291 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. Відповідно до приписів ст.18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Відповідно до приписів ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Виконання судових рішень як завершальна стадія судових проваджень у цивільних - 6 - справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. У пункті 40 рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції» (заява №18357/91) Європейський суд з прав людини зазначив, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін. … Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід`ємна частина «судового процесу» для цілей ст.6 Конвенції про захист прав людини і очновоположних свобод. Колегія суддів в даному випадку враховує, що наявність арешту лише не дає можливості розпорядитися спірним нерухомим майном, проте не позбавляє позивача права власності на це майно, що відповідає положенням ст.41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо неможливості протиправного позбавлення особи права власності. Доводи апеляційної скарги про неврахування судом того факту, що зняття арешту, застосованого судом в порядку забезпечення позову, можливе лише за заявою учасника справи, а в інших випадках лише шляхом подання позову про звільнення з-під арешту, що підтверджується постановою Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 607/15533/17, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані. По-перше, суд відмовив у задоволенні позову не з підстав неналежного способу захисту, а з підстав його необгрунтованості. По-друге, постанова Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 607/15533/17 не може бути застосована, оскільки ухвалена у справі з іншими фактичними обставинами і стосується поділу майна подружжя та послідуючого звільнення частини майна з-під арешту за позовом дружини. В даній справі судами встановлено, що рішення про розподіл майна подружжя набрало чинності 18 травня 2017 року, а рішення про стягнення боргу з одного з подружжя на користь банку набрало законної сили 02 жовтня 2019 року, тобто після розподілу майна і реєстрації права власності. Доводи скарги щодо недотримання судом Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а саме ст.6 Конвенції в частині доступу до правосуддя та ст.13 Конвенції в частині ефективного способу захисту його прав необгрунтовані. Судом забезпечено прийняття позовної заяви позивача ОСОБА_1 та належний розгляд його позовних вимог у урахуванням наведених позивачем аргументів, яким дана відповдіна оцінка. Незгода позивача із оцінкою суду не свідчить про перешкоджання йому у доступі до правосуддя та порушення ст.6 Конвенції. Це ж стосується посилань скаржника на порушення ст.13 Конвенції, оскільки судом відмовлено у позові з підстав його необгрунтованості. Доводи апеляційної скарги про те, що суд не врахував практику ЄСПЛ у справах «Ван де Гурк проти Нідерландів», «Мала проти України», «Руїс Торіха проти Іспанії» та інших, оскільки судом не було належним чином досліджено докази, які мають значення для правильного вирішення даного спорута не наведено аргументів відхилення доводів позивача, необгрунтовані. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен - 7 - аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Відхиляючи даний довід колегія суддів враховує, що оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки при його ухваленні, суд навів чіткі висновки щодо підстав відмови у задоволенні вимог та дав належну і достатню оцінку доводам позивача з урахуванням змісту його позовних вимог. Такі висновки є достатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону. Залишаючи рішення без змін, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч.ч.1 та 3 ст.13 ЦПК України). Відповідачем у справі може бути фізична або юридична особа, а також держава (ч.2 ст.48 ЦПК України) до якої звернуті матеріально-правові вимоги позивача і яка, за твердженням позивача, є або порушником його прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права, і на якого внаслідок цього може бути покладено обов`зки судовим рішенням. Аналогічні роз`яснення містить п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», згідно якогооскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (п.41); від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (п.49); від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (п.50); від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (п.п.37,54); від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (п.31.4); від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (п.38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (п.31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (п.63) та від 11 вересня 2019 року у справі № 203/3682/17). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 зроблено висновок, що «спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано». Зміст і характер правовідносин між учасниками даної справи засвідчують, що спір виник саме між позивачем ОСОБА_1 і третьою особою ОСОБА_3 з приводу порушення права власності позивача на нерухоме майно внаслідок накладенння ухвалою суду арешту в інтересах ОСОБА_3 з метою забезпечення виконання його вимог. Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для закриття - 8 - провадження у справі, а є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог до цього відповідача, який не є належним (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (п.40), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (п.50), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (п.37,44), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (п.31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (п.39), від 01 квітня 2020 року в справі № 520/13067/17). Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Отже, апеляційним судом в даній справі встановлено, що спір у позивача ОСОБА_1 виник із третьою особою ОСОБА_3 , який є неналежним відповідачем, а позовна вимога про звільенння мйна з-під арешту не може бути звернена до відпоідача ОСОБА_2 , якого позивач визначив відповідачем. Водночас дане порушення норм процесуального права не призвело до неправильного вирішення справи, а тому згідно ч.2 ст.376 ЦПК України не є підставоюдля скасування судвого рішення, оскільки ОСОБА_3 брав участь у справі як третя особа і реалізував свої процесуальні права (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц). Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому визнає дане рішення законним та обґрунтованим. Підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає. Керуючись ст.ст.259, 374, 375, 381 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Обухівського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Головуючий Судді: