Постанова 4803 № 213/1947/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/8085/20 Справа № 213/1947/19 Суддя у 1-й інстанції - Алексєєв О. В. Суддя у 2-й інстанції - Барильська А. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2020 року м.Кривий Ріг справа № 213/1947/19 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Барильської А.П., суддів: Бондар Я.М., Зубакової В.П., секретар судового засідання: Голуб О.О. сторони: позивач: ОСОБА_1 відповідач: ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 , який діє в інтересах та від імені ОСОБА_1 , на рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 липня 2020 року, яке ухвалено суддею Алексєєвим О.В. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області та повний текст рішення складено 03 липня 2020 року, - ВСТАНОВИВ: В травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики. В обґрунтування позову зазначено, що 15 травня 2016 року між позивачем та відповідачем було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач надав у позику відповідачу 31 813 грн., а остання зобов`язалась повернути позику до 31 грудня 2021 року. Договором передбачена сплата процентів до 15 числа кожного місяця в розмірі 0,1 % від суми позики 31 813 грн. за день користування позикою, що в перерахунку на 30 днів у місяці складає 954 грн. Договором також встановлено неустойку у вигляді нарахування пені в розмірі 0,2 % щоденно від суми позики, у разі прострочення відповідачем погашення процентів у встановлений строк. Окрім того, 29 квітня 2018 року між сторонами було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач надав у позику відповідачу 85 118 грн., а остання зобов`язалась повернути позику до 31 грудня 2021 року. Договором передбачено, що з дня укладення договору позики до 15 числа кожного місяця відповідач зобов`язалась сплачувати позивачу проценти в розмірі 0,1 % від суми 85 118 грн. за день користування позикою, що в перерахунку на 30 днів у місяці складає 2 554 грн. Договором також встановлено неустойку у вигляді нарахування пені в розмірі 0,2% щоденно від суми позики у разі прострочення відповідачем погашення процентів у строк до 15 числа кожного місяця. Також 29 квітня 2018 року між сторонами було укладено договір позики, відповідно до якого позивач надав у позику відповідачу 109 430 грн., а остання зобов`язалася повернути позику до 31 грудня 2021 року. Розмір процентів та неустойку сторонами в тексті розписки не встановлено. Позивач посилається на те, що відповідач ухиляється від виконання своїх обов`язків за вказаними договорами позики, що полягає у несплаті процентів за договорами, тому вважає що з відповідача на його користь підлягають стягненню проценти за договорами та пеня за прострочення відповідачем погашення процентів, а договір позики від 29.04.2018 року на суму 109 430 грн. має бути розірваний у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем умов договору із стягненням з відповідача на користь позивача суми позики. Крім того позивач зазначає, що внаслідок незаконної поведінки відповідача йому спричинена моральна шкода, оскільки він є особою з інвалідністю та через відсутність коштів, які планував використати на придбання ліків, вирішення життєвих проблем, має необхідність змінювати життєві плани. Також моральна шкода полягає в почутті образи, відчутті власної незахищеності, несправедливого відношення до себе з боку відповідача. На підставі наведеного вище позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором позики від 15 травня 2016 року, яка складається з 33 898,80 грн. процентів за користування позикою за період з 16 травня 2016 року по 16 квітня 2019 року (1066 днів) та 23 214,00 грн. пені за прострочення сплати процентів за період з 15 червня 2016 року по 16 квітня 2019 року, але обмежуючись строком позовної давності (365 днів). Стягнути за договором позики від 29 квітня 2018 року (розмір позики 87 574,30 грн.), заборгованість, яка складається з 30 046,70 грн. процентів за користування позикою за період з 29 квітня 2018 року по 16 квітня 2019 року (353 дні), 57 527,60 грн. - пені за прострочення мплати процентів за період з 15 травня 2018 року по 16 квітня 2019 року (338 днів). Розірвати договір позики на суму 109 430,00 грн., укладений між сторонами та оформлений розпискою від 29 квітня 2018 року, та стягнути з відповідача суму позики в розмірі 109 430 грн., проценти за користування позикою відповідно до облікової ставки НБУ за період з 29 квітня 2018 року по 16 квітня 2019 року (353 дні) на загальну суму 18 741,01 грн, а всього стягнути 128 171 грн. Стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі 10 000 грн. Рішенням Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 липня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за договором позики від 29 квітня 2018 року на суму 85 118 грн. - проценти за користування позикою за період з 29 квітня 2018 року по 16 квітня 2019 року у розмірі 29 961 гривень 54 копійки. За договором позики від 29 квітня 2018 року на суму 109 430 грн. - проценти за користування позикою за період з 29 квітня 2018 року по 16 квітня 2019 року у розмірі 18741 грн. 01 коп. Всього стягнуто 48702 грн. 55 коп. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 487 грн. 02 коп. Додатковим рішенням Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 серпня 2020 року частково задоволено заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування витрат на правничу допомогу та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійу правничу допомогу у розмірі 1334 грн. 55 коп. В стягненні іншої частини витрат на правничу допомогу - відмовлено. В апеляційній скарзі представник позивача ставить питання про скасування рішення суду в частині відмови в задоволені позовних вимог позивача і ухвалення в цій частині нового рішення про задоволення вказаних позовних вимог, посилаючись на те, що допущення в прохальній частині позовної заяви описки в частині дати складення розписки 16.05.2016 року замість вірної дати 15.05.2016 року не може бути правовою підставою для відмови в задоволенні позовних вимог в цій частині. Зауважує на тому, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для стягнення пені, оскільки в даному випадку пеня передбачена не за порушення строку виконання основного зобов`язання, а за порушення строків сплати процентів. Також вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для розірвання договору позики від 29 квітня 2018 року на суму 109 430 грн. та стягнення з відповідача на користь позивача вказаної суми, оскільки підставою розірвання вказаного договору є його неналежне виконання. Наполягає на тому, що внаслідок незаконної поведінки відповідача позивачу спричинена моральна шкода, оскільки він є особою з інвалідністю та через відсутність коштів, які планував використати на придбання ліків, вирішення життєвих проблем, має необхідність змінювати життєві плани. Також моральна шкода полягає в почутті образи, відчутті власної незахищеності, несправедливого відношення до себе з боку відповідача. Моральну шкоду позивач оцінює в 10 000 грн. та просить стягнути з відповідача на свою користь. Відзив на апеляційну скаргу не подавався. Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилася та про причини своєї неявки суд не повідомили, що, у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розглядові справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав. Рішення суду першої інстанції не оскаржено в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 за договором позики від 29 квітня 2018 року на суму 85 118 грн. процентів за користування позикою за період з 29 квітня 2018 року по 16 квітня 2019 року у розмірі 29 961 гривень 54 копійки та за договором позики від 29 квітня 2018 року на суму 109 430 грн. процентів за користування позикою за період з 29 квітня 2018 року по 16 квітня 2019 року у розмірі 18741 грн. 01 коп., тому, відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, в цій частині не підлягає перегляду судом апеляційної інстанції. Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, між сторонами по справі було укладено три договори позики. Так, 15 травня 2016 року між сторнами було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач надав у позику відповідачу 31 813 грн., а відповідач зобов`язалась повернути позику до 31 грудня 2021 року. Вказаним договором позики обумовлена сплата процентів до 15 числа кожного місяця в розмірі 0,1 % від суми позики 31 813 грн. за день користування позикою, що згідно договору позики складає 954 грн. на місяць. Договором також встановлено неустойку у вигляді нарахування пені в розмірі 0,2 % щоденно від суми позики, у разі прострочення відповідачем погашення процентів у встановлений строк. 29 квітня 2018 року між сторонами було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач надав у позику відповідачу 85 118 грн., а остання зобов`язалась повернути позику до 31 грудня 2021 року. Вказаним договором позики обумовлено, що з дня укладення договору позики, до 15 числа кожного місяця, відповідач зобов`язалась сплачувати позивачу проценти в розмірі 0,1 % від суми 85 118 грн. за день користування позикою, що згідно договору позики складає 2 554 грн. в місяць. Договором також встановлено неустойку у вигляді нарахування пені в розмірі 0,2% щоденно від суми позики у разі прострочення відповідачем погашення процентів у строк до 15 числа кожного місяця. Також 29 квітня 2018 року між сторонами було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач надав у позику відповідачу 109 430 грн., а остання зобов`язалася повернути позику до 31 грудня 2021 року. Розмір процентів та неустойку сторонами в тексті розписки не встановлено. Звертаючись до суду з даним позовом позивач посилався на те, що відповідач ухиляється від виконання своїх обов`язків за вказаними договорам позики, що полягає у несплаті процентів за договорами, тому вважає що з відповідача на його користь підлягають стягненню проценти та пеня за прострочення відповідачем погашення процентів за договорами від 15.05.2016 року та 29.04.2018 року, а договір позики від 29.04.2018 року на суму 109 430 грн. має бути розірваний у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем умов договору із стягненням з відповідача на користь позивача суми позики. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог позивача про стягнення з відповідача заборгованості за договором позики від 15 травня 2016 року, яка складається з 33 898,80 грн. процентів за користування позикою за період з 16 травня 2016 року по 16 квітня 2019 року (1066 днів) та 23 214,00 грн. пені за прострочення сплати процентів за період з 15 червня 2016 року по 16 квітня 2019 року, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача заборгованості за договором позики від 16 травня 2016 року у розмірі 57112,80 грн., однак доказів на підтвердження того, що між сторонами 16 травня 2016 року було укладено договір позики суду надано не було, а договір позики, укладений між сторонами 15 травня 2016 року, не є належним доказом. Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до статті 599 ЦК України, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно зі статтею 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Згідно ч.2 ст.1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості грошей. Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України, договір позики, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб`єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором. Відповідно до частин першої, третьої статті 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. Згідно із частинами першою, четвертою статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. За змістом статей 525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Положеннями статті 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Як вбачається із матеріалів справи, 15 травня 2016 року між позивачем та відповідачем було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач надав у позику відповідачу 31 813 грн., а остання зобов`язалась повернути позику до 31 грудня 2021 року. Договором передбачена сплата процентів до 15 числа кожного місяця в розмірі 0,1 % від суми позики 31 813 грн. за день користування позикою, що згідно умов договору позики складає 954 грн. на місяць. Договором також встановлено неустойку у вигляді нарахування пені в розмірі 0,2 % щоденно від суми позики, у разі прострочення відповідачем погашення процентів у встановлений строк. Як вбачається із матеріалів справи, позивачем по справі заявлені позовні вимоги саме на підставі договору позики від 15 травня 2016 року, про що свідчить

описова частина позовних вимог та наданий суду першої інстанції договір позики від 15.05.2016 року. При цьому, допущена в прохальній частині позову описка в даті складення розписки 16.05.2016 року, замість вірної дати 15.05.2016 року, не може бути правовою підставою для відмови в задоволенні позовних вимог в цій частині, у зв`язку з чим доводи апеляційної скарги представника позивача, в цій частині, заслуговують на увагу. Європейським судом з прав людини зазначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справах «Zubac v. Croatia», «Beles and Others v. the Czech Republic», № 47273/99, пп. 50-51 та 69, та «Walchli v. France», № 35787/03, п. 29). При цьому, Європейський суд з прав людини (далі також - ЄСПЛ) провів лінію між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Надмірний ж формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Kutic v. Croatia», заява №48778/99, пункт 25). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) може позбавити заявників права звертатися до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»). З огляду на наведене вище, беручи до уваги положення договору позики від 15 травня 2016 року, який укладений між сторонами по справі, колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог позивача про стягнення з відповідача 33 898,80 грн. процентів за користування позикою за період з 16 травня 2016 року по 16 квітня 2019 року та 23 214 грн. пені за прострочення сплати процентів за період з 15 червня 2016 року по 16 квітня 2019 року, та постановити в цій частині нове рішення про часткове задоволення вказаних позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором позики від 15 травня 2016 року у розмірі 56 604 грн., яка складається з 33 390 грн. - процентів за користування позикою за період з 16 травня 2016 року по 16 квітня 2019 року (з наступного розрахунку: 954 грн. (проценти, погоджений договором розмір процентів)* 35 місяців прострочення = 33 390 грн.) та 23 214 грн. пені за прострочення сплати процентів за період з 15 червня 2018 року по 16 квітня 2019 року (з наступного розрахунку: 31 813 грн. (загальний розмір позики)/100% * 0,2 (визначений договором розмір пені) * 365 днів (в межах вимог п.1 ч.1 ст.258 ЦК України) = 23 214 грн.) Відмовляючи в задоволенні позовних вимог позивача про стягнення з відповідача заборгованості за пенею за договором позики від 29 квітня 2018 року на суму 85 118 грн. в розмірі 57 527 грн. 60 коп., суд першої інстанції виходив з того, що строк повернення коштів за даним договором встановлений до 31 грудня 2021 року, тому вимога про стягнення з відповідача на користь позивача пені в розмірі 0,2% від суми позики, строк повернення якої не настав, суперечить вимогам ст. 549 ЦК України. Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Як вбачається із матеріалів справи, умовами укладеного між сторонами договору позики від 29 квітня 2018 року, відповідно до якого позивач надав у позику відповідачу 85 118 грн., сторони, окрім щомісячних процентів в розмірі 2 554 грн., які відповідач мала сплачувати щомісячно до 15 числа місяця, обумовили неустойку у вигляді нарахування пені в розмірі 0,2% щоденно від суми позики у разі прострочення відповідачем погашення процентів у строк до 15 числа кожного місяця. Тобто, сторони у письмовому вигляді погодили, що у разі несплати процентів за користування коштами, для відповідача наступає відповідальність у вигляді нарахування пені. При цьому пеня нараховується не по закінченню строку дії договору, як то вважав суд першої інстанції. З огляду на наведене вище, беручи до уваги положення договору позики від 29 квітня 2018 року на суму 85 118 грн., який укладений між сторонами по справі, колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог позивача про стягнення з відповідача 57 527 грн. 60 коп. пені за прострочення сплати процентів за період з 15 травня 2018 року по 16 квітня 2019 року, та постановити в цій частині нове рішення про задоволення вказаних позовних вимог (з наступного розрахунку: 85 118 грн. (загальний розмір позики)/100% * 0,2 (визначений договором розмір пені) * 338 днів (в межах заявлених позовних) = 57 527,60 грн.), у зв`язку з чим доводи апеляційної скарги представника позивача, в цій частині, заслуговують на увагу. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача про розірвання договору позики від 29 квітня 2018 року на суму 109 430 грн., та стягнення з відповідача на користь позивача вказаної суми позики, суд першої інстанції виходив з того, що істотних порушень умов вказаного договору відповідачем не допускалось. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, 29 квітня 2018 року між сторонами було укладено договір позики, відповідно до якого позивач надав у позику відповідачу 109 430 грн., а остання зобов`язалася повернути позику до 31 грудня 2021 року. Розмір процентів та неустойку сторонами в тексті розписки не встановлено. Частиною 2 ст. 651 ЦК України визначено, що договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Договором позики від 29 квітня 2018 року на суму 109 430 грн. визначено строк повернення позики до 31 грудня 2021 року, який на час звернення з даним позовом до суду не настав, договором не визначено умов щодо повернення суми позики частинами, не обумовлена сплата відсотків та інші умови повернення суми позики. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що істотного порушення договору позики від 29 квітня 2018 року на суму 109 430 грн. відповідачем не встановлено, а тому позовні вимоги частині розірвання вказаного договору та стягнення суми позики в розмірі 109 430 грн. задоволенню не підлягають. При цьому не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції в цій частині доводи апеляційної скарги про те, що підставою розірвання вказаного договору є його неналежне виконання, оскільки матеріалами справи не встановлено неналежність виконання відповідачем договору позики від 29 квітня 2018 року на суму 109 430 грн. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено факту спричинення йому моральної шкоди. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Відповідно до статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Відповідно до ст.1167 ЦК України та Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 із змінами від 25.05.2001 року № 5 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», моральна шкода заподіяна фізичній особі неправомірними діями або бездіяльністю відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду. Одночасно суди повинні з`ясовувати, чи підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних або фізичних страждань чи втрат немайнового характеру. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх з тривалість, можливість відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Проте, відповідно до вимог ст.ст. 12,81 ЦПК України, позивачем не надано належних та допустимих доказів заподіяння йому моральних чи фізичних страждань. При цьому не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції в цій частині та задоволення позовних вимог позивача про стягнення з відповідача на його користь моральної шкоди доводи апеляційної скарги про те, що внаслідок незаконної поведінки відповідача позивачу спричинена моральна шкода, оскільки він є особою з інвалідністю та через відсутність коштів, які планував використати на придбання ліків, вирішення життєвих проблем, має необхідність змінювати життєві плани, оскільки матеріалами справи не доведено вказаних позивачем обставин. А посилання в апеляційній скарзі на те, у зв`язку з діями відповідача в нього присутнє почуття образи, відчуття власної незахищеності, несправедливого відношення до себе з боку відповідача, не являється достатньою підставою для стягнення моральної шкоди. На підставі наведеного вище колегія суддів вважає за необхідне частково задовольнити апеляційну скаргу представника позивача, скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики від 15 травня 2016 року та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 15 травня 2016 року у розмірі 56 604 грн., яка складається з 33 390 грн. - процентів за користування позикою за період з 16 травня 2016 року по 16 квітня 2019 року та 23 214 грн. пені за прострочення сплати процентів за період з 15 червня 2018 року по 16 квітня 2019 року, в іншій частині в задоволенні цих позовних вимог відмовити, та скасувати рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за пенею за договором позики від 29 квітня 2018 року на суму 85 118 грн. та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за пенею за договором позики від 29 квітня 2018 року в розмірі 57 527 грн. 60 коп. за період з 15 травня 2018 року по 16 квітня 2019 року. Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір в розмірі 1141,32 грн. за розгляд справи судом першої інстанції. В іншій оскаржуваній частині рішення суду слід залишити без змін. При цьому, відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір в розмірі 1711,97 грн. за розгляд справи судом апеляційної інстанції. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-383,386 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , який діє в інтересах та від імені ОСОБА_1 , задовольнити частково. Рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 липня 2020 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики від 15 травня 2016 року та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 15 травня 2016 року у розмірі 56 604 (п`ятдесят шість тисяч шістсот чотири) грн., яка складається з 33 390 грн. - процентів за користування позикою за період з 16 травня 2016 року по 16 квітня 2019 року та 23 214 грн. пені за прострочення сплати процентів за період з 15 червня 2018 року по 16 квітня 2019 року. В іншій частині в задоволенні цих позовних вимог відмовити. Рішення суду скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за пенею за договором позики від 29 квітня 2018 року на суму 85 118 грн. та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за пенею за договором позики від 29 квітня 2018 року в розмірі 57 527 (п`ятдесят сім тисяч п`ятсот двадцять сім) грн. 60 коп. за період з 15 травня 2018 року по 16 квітня 2019 року. Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави 1141 (одна тисяча сто сорок одна) грн. 32 коп. судового збору. В іншій оскаржуваній частині рішення суду залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 1711 (одна тисяча сімсот одинадцять) грн. 97 коп. за розгляд справи судом апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 11 листопада 2020 року. Головуючий: Судді: