Постанова Одеський апеляційний суд № 522/20669/21

Номер провадження: 22-ц/813/1142/25 Справа № 522/20669/21 Головуючий у першій інстанції Косіцина В.В. Доповідач Погорєлова С. О. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 01.04.2025 року м. Одеса Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі: головуючого судді: Погорєлової С.О. суддів: Таварткіладзе О.М., Сєвєрової Є.С. за участю секретаря: Зєйналової А.Ф.к., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором займу, на заочне рішення Приморського районного суду міста Одеси, постановлене під головуванням судді Косіциної В.В. 13 квітня 2022 року у м. Одеса, - встановила: У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором займу у розмірі 68580 грн. та судових витрат. В своєму позові позивач вказував, що 25 листопада 2019 року між сторонами було укладено договір позики на суму 5000 грн., що еквівалентно 200 доларів США строком на 12 місяців. Проте, після 21 серпня 2020 року позику не було повернуто та відсотки за користування не сплачені. Заходи досудового врегулювання спору результатів не дали. За розрахунками позивача, загальна сума боргу складає 68580 грн. Заочним рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 13 квітня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості у розмірі 11870,18 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід Держави судовий збір у розміні 750,92 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 в дохід Держави судовий збір у розмірі 157,08 грн. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, стягнувши з відповідача тіло кредиту в сумі 5000 грн., про що не було заявлено у позові. Крім того, судом не враховано, що позивач має право заявити про стягнення процентів після спливу строку дії договору кредиту, про що зазначено у постанові Верховного Суду від 05 березня 2019 року у справі №5017/1987/2012. Сторони про розгляд справи на 01 квітня 2025 року були сповіщені належним чином, у судове засідання не з`явились. Сповіщення сторін у справі здійснено за допомогою месенджера Viber на підставі Порядка надсилання судових повісток, повідомлень і викликів учасникам судового процесу в електронній формі, затвердженого наказом ДСА України від 23 січня 2023 року №

28. Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав. Згідно п.п. 1-3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, підставами для часткового скасування судового рішення та ухвалення нового рішення у відповідній частині є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення судом норм процесуального права. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Як вбачається з матеріалів справи, 25 листопада 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений письмовий Договір позики. Предметом договору було передання у власність позичальника грошових коштів у сумі 5000 грн., що еквівалентно 200 доларам США на строк 12 місяців. Згідно розписки від 25 листопада 2019 року, ОСОБА_2 отримав по договору позики від 25 листопада 2019 року 5000 грн., що еквівалентно 200 доларам США. Згідно п.п. 4.1 4.5 Договору позики, плата за користування позикою складає 120% річних, тобто позичальник сплачує щомісячно до 25 числа кожного місяця суму відсотків в розмірі 500 грн. (еквівалент 20 доларів США). У випадку, якщо позичальник не здійснив плановий щомісячний платіж за користування позикою повністю, на дату, вказаною в пункті 4.1 договору, відсоткова сплата буде складати 732 відсотки річних від суми позики в розмірі 100 грн. (еквівалент 4 доларів США) в день. Після погашення, протягом строку на який затримано платіж, суми відсотків, згідно п. 4.2 договору та пені, згідно п. 8.3, сплата здійснюється відповідно до п. 4.1 договору. Прострочення сплати позики та відсотків згідно п. 4.1 та п. 4.2 не зупиняє нарахування відсотків, крім випадку прийняття окремого письмового рішення про це позикодавцем. У випадку виникнення заборгованості за цим Договором, сторони передбачили таку послідовність її погашення: 1)в першу чергу здійснюються платежі з погашення заборгованості по відсоткам та штрафам за користування позикою; 2)в другу чергу здійснюються поточні платежі згідно п. 4.1; 3)в третю чергу здійснюються платежі на погашення заборгованості за позикою. Вартість позики, при простроченні сплати, складає за 3 місяці 1500 грн., еквівалент 60 доларів США. Відповідно до п. 7.1 Договору, даний договір вступає в силу з дня його укладення та діє до повного виконання позичальником всіх зобов`язань по цьому Договору. Як слідує з розписки від 25 листопада 2019 року, ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 5000 грн. (200 доларів), чим підтвердив свої зобов`язання по договору позики від 25 листопада 2019 року особистим підписом. Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивач свої зобов`язання перед відповідачем, за договором позики, виконав. В свою чергу, відповідач свої зобов`язання перед позивачем не виконував з 21 серпня 2020 року. Частиною 1 ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. У ч. 1 ст. 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною 1 ст. 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Частиною 1 ст. 1050 ЦК визначено, що в тому разі, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 ЦК. Відповідно до ч. 1 ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , на підставі власного розрахунку, просив стягнути суму заборгованості у загальній сумі 68580 грн. Зазначена сума складається з наступного: заборгованість по відсоткам 39000 грн., пеня 19500 грн. штраф 5000 грн. Всього 63500 грн. Водночас, сума боргу складає 5000 грн., а враховуючи п. 8.6 Договору (63500:25*27), остаточна сума до повернення, за розрахунком позивача, складає 68580 грн. В обґрунтування вказаного розрахунку ОСОБА_1 посилався на те, що відповідно до умов договору, за період з 25 серпня 2020 pоку пo 20 вересня 2021 року відсотки за користування позикою за 390 днів складають 39000 грн. (100x390). Пеня складе 19500 грн. (5000x1 %х390днів). Штраф складе 5000 грн. Однак, як вбачається з позовної заяви, відповідачем було здійснено останній платіж 21 серпня 2020 року. При цьому, наступний платіж повинен був здійснений не пізніше 25 вересня 2020 року, відтак за період з 26 серпня 2020 року по 25 вересня 2020 року відповідач мав сплатити 120 відсотків річних, а з 26 вересня 2020 року по 25 листопада 2020 року (останній день строку кредитування) 732 відсотка річних, а саме 100 грн. в день як передбачено у п. 4.2 договору, як вірно зазначено у оскаржуваному судовому рішенні. Щодо розміру відсотків 732 відсотки річних, передбачених у договорі, які позивач просив стягнути після закінчення терміну кредитування, колегія суддів зазначає наступне. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-16гс22) виклала такі правові висновки. Велика Палата Верховного Суду наголосила, що проценти відповідно до ст. 1048 ЦК України сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає ч. 2 ст. 1050 ЦК України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до ст. 1048 ЦК України. Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно "користуватися кредитом", натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за "користування кредитом") за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу. Разом з цим, зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до ст. 1048 ЦК України. Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов`язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов`язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов`язання зі сплати процентів відповідно до ст. 1048 ЦК України. За таких обставин, надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до ст. 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов`язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця. Отже, припис абз. 2 ч. 1 ст. 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із ч. 2 ст. 1050 ЦК України. Вказаних вище висновків Велика Палата Верховного Суду також дійшла у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (п. 53, 54) та від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (п. 6.19). Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відступу від таких висновків немає. Велика Палата Верховного Суду підкреслила, що зазначене вище не означає, що боржник не повинен у повному обсязі виконувати свій обов`язок за кредитним договором. Боржник не звільняється від зобов`язань зі сплати нарахованих у межах строку кредитування, зокрема до пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, процентів за «користування кредитом». Установлений кредитним договором строк кредитування лише визначає часові межі, в яких проценти за «користування кредитом» можуть нараховуватись, не скасовуючи при цьому обов`язок боржника щодо їх сплати. Отже, якщо позичальник прострочив виконання зобов`язання з повернення кредиту та сплати процентів за «користування кредитом», сплив строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту не може бути підставою для невиконання такого зобов`язання. Зазначене також є підставою для відповідальності позичальника за порушення грошового зобов`язання. Регулятивні відносини між сторонами кредитного договору обмежені, зокрема, часовими межами, в яких позичальник отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг (строком кредитування та визначеними у його межах періодичними платежами). Однак якщо позичальник порушує зобов`язання з повернення кредиту, в цій частині між ним та кредитодавцем регулятивні відносини трансформуються в охоронні. На період після прострочення виконання зобов`язання з повернення кредиту кредит боржнику не надається, боржник не може правомірно не повертати кредит, а тому кредитор вправі вимагати повернення боргу разом з процентами, нарахованими на час спливу строку кредитування. Тобто боржник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до ст. 1048 ЦК України; натомість настає відповідальність боржника - обов`язок щодо сплати процентів відповідно до ст. 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання (п. 17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц). Тому наслідки порушення грошового зобов`язання не можуть залежати від того, з яких підстав виникло грошове зобов`язання: з позадоговірних чи договірних відносин, або з якого саме договору. Якщо грошове зобов`язання виникло з договірних відносин, то прострочення його виконання призводить до відповідальності боржника перед кредитором, зокрема - настання обов`язку зі сплати процентів річних у розмірі, встановленому законом або договором, але саме грошове зобов`язання залишається при цьому незмінним. Наприклад, якщо боржник не сплатив гроші за куплене майно, надані послуги в певній сумі, то прострочення грошового зобов`язання не змінює його розміру, яке залишається без змін незалежно від часу прострочення, але в боржника виникає додатковий обов`язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до ст. 625 ЦК України. Так само якщо боржник не сплатив суму боргу, яка складається з тіла кредиту та процентів, нарахованих в певній сумі на час закінчення строку кредитування чи на час пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, то прострочення такого грошового зобов`язання не призводить до подальшої зміни його розміру, але в боржника виникає додатковий обов`язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до ст. 625 ЦК України. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що підхід, за якого проценти за «користування кредитом» могли нараховуватися та стягуватися за період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, не тільки не відповідає правовій природі таких процентів, а й призводить до вочевидь несправедливих результатів. Отже, у разі порушення позичальником зобов`язання з повернення кредиту настає відповідальність - обов`язок щодо сплати процентів відповідно до ст. 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором. Велика Палата Верховного Суду зауважила, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до ст. 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (п. 8.35). Відтак, безпідставними є доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що позивач має право заявити про стягнення процентів після спливу строку дії договору кредиту, оскільки у даному випадку права позивача підлягають захисту у порядку, передбаченому ст. 625 ЦК України, однак, такі позовні вимоги ОСОБА_1 не заявлялись. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із доводами суду першої інстанції, що з відповідача підлягали стягненню відсотки за період з 26 серпня 2020 року по 25 вересня 2020 року у розмірі 120 % річних, що згідно п. 4.1 складає 500 грн. Відсотки за період строків сплати, а саме з 26 вересня 2020 року по 25 листопада 2020 року (61 один день) у розмірі 100 грн. в день., 100 грн.*61 день=6100 грн. Згідно п. 8.3 Договору, позикодавець має право утримувати з позичальника пеню в розмірі 1% від суми займу за кожну добу прострочення платежу. Підпункт 8.4-8.5 Договору передбачає, що у випадку прострочення платежу більше ніж на 30 днів, стягується штраф в розмірі суми позики. Сплата неустойки (пені, штрафу) не звільняє позичальника від сплати позики та нарахованих за час користування позикою відсотків. Згідно п. 15 «Прикінцевих та перехідних положень» Цивільного Кодексу України, у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» на всій території України з 12 березня 2020 року встановлено карантин. При цьому, Закон України «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19» від 16 червня 2020 року № 691-IX набрав чинності 04 липня 2020 року. Відтак, суд дійшов правильного висновку, що у відповідача відсутній обов`язок щодо сплати пені за несвоєчасне повернення коштів за період з 25 серпня 2020 року по 20 вересня 2021 року, та штрафу у розмірі 5000 грн. Однак, дійшовши вірних висновків щодо вказаних обставин, суд першої інстанції необґрунтовано стягнув з відповідача предмет Договору позики від 25 листопада 2019 року - 5270,18 грн., не врахувавши, що позовні вимоги про стягнення основної суми боргу ОСОБА_1 не заявлялись. Згідно з ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Конституційний Суд України у рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив про те, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Формування змісту та обсягу заявлених позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Згідно із ч. 2 ст. 264 ЦПК України, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Враховуючи викладене, колегія суддів суд доходить висновку, що з відповідача підлягає стягненню сума боргу у розмірі 6600 грн. (500 грн.(120% річних)+6100 грн.(732% річних)=6600 грн.). При зазначених обставинах колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не у повному обсязі з`ясував обставини справи що, відповідно, призвело до частково неправильного її вирішення, у зв`язку із чим заочне рішення Приморського районного суду міста Одеси від 13 квітня 2022 року підлягає скасуванню в частині стягнення з відповідача суми основного боргу у розмірі 5270,18 грн. В іншій частині судове рішення підлягає залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 375, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Приморського районного суду міста Одеси від 13 квітня 2022 року - скасувати в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми основного боргу у розмірі 5270,18 гривень. Викласти абзац другий резолютивної частини в наступній редакції: Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) суму боргу в розмірі 6600 гривень. В іншій частині судове рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню у касаційному порядку не підлягає за винятками, передбаченими п. 2 «а» - 2 «г» ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Повний текст постанови складено 21 квітня 2025 року. Головуючий С.О. Погорєлова Судді Є.С. Сєвєрова О.М. Таварткіладзе