Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/9462/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/9462/19 Суддя (судді) першої інстанції: Аверкова В.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого - судді Лічевецького І.О., суддів - Оксененка О.М., Шурка О.І., при секретарі - Рейтаровській О.С., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства розвитку громад та територій України про скасування наказу, ВСТАНОВИВ ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житло-комунального господарства України, в якому просив визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 22 листопада 2018 року № 315 "Про затвердження Методики розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг". На обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що спірна Методика порушує баланс щодо настання несприятливих наслідків для прав, свобод та інтересів позивача як споживача послуг і є такою, що порушує його права. Умови Методики є несправедливими та такими, що суперечать Закону України "Про захист прав споживачів". Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2020 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення і ухвалити нове про задоволення позовних вимог. Доводи апеляційної скарги аналогічні тим, які викладені в позовній заяві та стосуються неправомірності спірної Методики. Крім того, скаржник вказує на те, що відповідно до ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) має право на звернення з даним позовом до суду з метою захисту своїх прав та інтересів, які вважає порушеними в межах спірних правовідносин. Також зазначено, що позивачем подано даний позов з метою захисту порушеного права у процесі виконання чинних договорів із виконавцями щодо надання житлово-комунальних послуг. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства, а відповідачем безпідставно подано зазначений позов, оскільки його суб`єктивні права та інтереси в межах спірних правовідносин та в результаті прийняття наказу № 315 від 22.11.2018 "Про затвердження Методики розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг" не порушені, що не спростовано доводами апеляційної скарги. Також відповідачем звернуто увагу на те, що відповідно до пункту 3 розділу VI Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09.11.2017 № 2189-VІІІ договори про надання послуг, укладені до введення в дію цього Закону, зберігають чинність на умовах, визначених такими договорами, до дати набрання чинності договорами. Відтак, застосування спірної Методики можливе лише за умови укладення нових договорів, тому нарахування плати за комунальні послуги підприємствами тепло-, водопостачання та водовідведення здійснюватиметься на умовах договорів, укладених до 01.05.2019, що також вказує на необґрунтованість мотивів позивача, та відсутність порушеного права останнього. Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, Шостий апеляційний адміністративний суд дійшов наступного. Судом першої інстанції встановлено, що Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України 22 листопада 2018 року відповідно до статті 10 Закону України "Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання", пункту 4 частини другої статті 4 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", пункту 8 Положення про Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 квітня 2014 року, прийнято наказ № 315, яким затверджено Методику розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг (далі по тексту - Методика). Ця Методика встановлює порядок визначення обсягів спожитої у будівлі теплової енергії на опалення житлових та нежитлових приміщень, які є самостійними об`єктами нерухомого майна, опалення місць загального користування, гаряче водопостачання (у разі обліку теплової енергії у гарячій воді), забезпечення функціонування внутрішньобудинкових систем опалення та гарячого водопостачання (за наявності циркуляції); обсягів холодної, гарячої води, витраченої на загальнобудинкові потреби; обсягів холодної та гарячої води, спожитої споживачами, приміщення яких не оснащені вузлами розподільного обліку; порядок розподілу обсягів спожитих комунальних послуг з постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання (далі - комунальні послуги), визначає вимоги до приладів-розподілювачів теплової енергії, поправкові коефіцієнти для розподілу обсягу спожитої теплової енергії між окремими споживачами у будівлях, оснащених вузлами комерційного обліку теплової енергії та/або гарячої, та/або холодної води, де налічуються два та більше споживачів (пунктом 1 Методики). Вважаючи, що оскаржуваний наказ та Методика є такими, що суперечать та порушують права споживача та порушують баланс щодо настання несприятливих наслідків для прав, свобод та інтересів позивача як споживача послуг, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог виходив з того, що ОСОБА_1 не навів аргументів і не надав жодних доказів щодо протиправності оскаржуваного наказу та порушення, внаслідок його прийняття, прав чи інтересів позивача. Колегія суддів, оцінюючи обгрунтованість висновків суду першої інстанції та доводи апелянта зазначає наступне. Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Згідно з частиною 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Пунктом 2 частини 1 статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень. Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України (п. 1 резолютивної частини Рішення № 6-зп від 25 листопада 1997 року; п. 1 резолютивної частини Рішення № 9-зп від 25 грудня 1997 року; та п. 1 резолютивної частини Рішення №19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року). Так, у рішенні № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Отже системне тлумачення ст. 55 Конституції України дозволяє дійти висновку, що ч. 2 цієї статті гарантує «кожному» захист «своїх прав», які були порушені органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Саме в такому значенні сформульовано ч. 3, 5 та 6 ст. 55 Конституції України. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. З аналізу вищезазначених норм, слідує, що під час розгляду справи позивач повинен довести, а суд встановити факти або обставини, які б свідчили про порушення індивідуально виражених прав чи інтересів позивача з боку відповідача, внаслідок прийняття оскаржуваного рішення. У постанові Верховного Суду України від 23 травня 2017 року по справі № 800/541/16, суд підкреслив, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Наведені вище положення нормативних актів не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявник вважає начебто певні положення норм законодавства впливають на його правове становище. Аналогічну позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 11.05.2018 у справі № 766/7172/17. Право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав. Отже, для того, аби надати судовий захист, суд повинен встановити, що ця особа дійсно має право, свободу чи інтерес, про захист яких вона просить, і це право, свобода чи інтерес були порушені відповідачем. Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначав, що спірна Методика порушує його права, оскільки при наданні теплоенергії з початкової точки відпуску, теплоенергія, яка буде втрачена на шляху до споживача є енергією, яка використана споживачем та сплачується останнім, проте такий розподіл є несправедливим, його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків, що порушує права права як споживача. Також, зазначено, що положення Методики будуть в майбутньому відображенні в договорі про надання комунальних послуг або такі, що будуть впливати чи на основі яких буде вираховуватися тариф за надані послуги, що також є несправедливим по відношенню до споживача. Оцінюючи такі твердження позивача, колегія суддів вказує, що відповідно до Закону України "Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання" та Закону України від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII "Про житлово-комунальні послуги" (далі - Закон № 2189-VIII), на виконання яких розроблена та затверджена Методика, комунальними послугами є, зокрема, послуги: з постачання теплової енергії; з постачання гарячої води; з централізованого водопостачання; з централізованого водовідведення. Закон № 2189-VIII введений в дію з 01 травня 2019 року, з цієї дати визнано такими, що втратив чинність Закон України від 24 червня 2004 року № 1875-ІV "Про житлово-комунальні послуги". До 01 травня 2019 року підприємства тепло-, водопостачання та водовідведення надають комунальні послуги та нараховують плату за них відповідно до вимог Закону № 1875-ІV та Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та типового договору про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення та договорів, оформлених на підставі типових договорів про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року №

630. Відповідно до вимог пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2189-VIII договори про надання комунальних послуг, укладені до введення в дію цього Закону, зберігають чинність на умовах, визначених такими договорами, до дати набрання чинності договорами про надання відповідних комунальних послуг, укладеними за правилами, визначеними цим Законом. Враховуючи викладене, суд першої інстанції вірно вказав, що до 01 травня 2019 року та після 01 травня 2019 року залишаються чинними та продовжують діяти договори про надання комунальних послуг, які були укладені до введення в дію Закону № 2189-VIII та до вказаних договорів не передбачає можливості застосування виконавцями послуг оскаржуваної Методики, що виключає можливість впливу спірної Методики на права та інтереси апелянта. А отже, наведені вище аргументи позивача є безпідставними та спростовуються вищевикладеним. Колегія суддів звертає увагу на те, що під час апеляційного розгляду справи, ОСОБА_1 не надав жодних доказів щодо укладення ним договорів про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, у яких би застосовувались положення спірної Методики розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг, затвердженої наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 315 від 22.11.2018 року, що є додатковим свідченням відсутності порушеного права чи інтересів ОСОБА_1 в межах спірних правовідносин. Відтак, позивач не є суб`єктом правовідносин, які склались в результаті прийняття оскаржуваного наказу відповідачем, відповідно і даний наказ не може порушувати прав, свобод чи інтересів ОСОБА_2 . З огляду на наведені правові норми та фактичні обставини справи слід погодитись з висновком суду попередньої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Крім того, у контексті наведеного судова колегія вважає за необхідне зазначити таке. Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 року (заява № 38722/02). Отже, ефективний спосіб захисту, у розумінні Конвенції, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі. Разом з тим, апелянтом не вказано, яким чином задоволення даного адміністративного позову може призвести до поновлення (захисту) його суб`єктивних прав чи інтересів. За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 березня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та в силу частини 5 статті 328 КАС України оскарженню не підлягає. Головуючий суддя І.О.Лічевецький Суддя О.М.Оксененко Суддя О.І.Шурко