Постанова 4857 № 460/3748/19

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 листопада 2020 рокуЛьвівСправа № 460/3748/19 пров. № А/857/11639/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді Святецького В.В. суддів Гудима Л.Я., Довгополова О.М. з участю секретаря судового засідання Савки С.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2020 року в справі №460/3748/19 (суддя Недашківська К.М., м. Рівне) за позовом ОСОБА_1 до Володимирецької селищної ради про визнання рішення незаконним, зупинення дії такого рішення, стягнення моральної та матеріальної шкоди, зобов`язання вчинення певних дій,- ВСТАНОВИВ: У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом, в якому просив: а) визнати дискримінаційно - дискредитаційним рішення виконавчого комітету Володимирецької селищної ради №163 від 07 листопада 2019 року «Про забезпечення житлом ОСОБА_2 » поза межами селища Влодимирець за адресою: АДРЕСА_1 без правовстановлюючих документів та зупинити його дію і зобов`язати відповідача відмінити його; б) зобов`язати Володимирецьку селищну раду в особі селищного голови Осмоловича Олександра Григоровича та інших посадових і службових осіб Володимирецької селищної ради утриматись від видачі ордеру на вселення сім`ї ОСОБА_3 в приміщення поза межами АДРЕСА_1 ; в) стягнути на користь позивача з відповідача - суб`єкта владних повноважень кошти на відшкодування шкоди (збитків) в національній валюті (гривні) суму, еквівалентну 45000 доларів США за курсом Національного банку України на день перерахунку, що на час подачі позову становить 1080000 грн, за дискримінаційно-дискредитаційну провокацію щодо отримання ордера на вселення у сумнівне, незаконне, протиправне та зайняте житло поза межами селища Володимирець, що по суті є продовженням дискримінації позивача та дискредитації, бездіяльності і саботажу відповідачем виконання ухвали Вищого адміністративного суду від 16.11.2011, що призвело до надмірно тривалого зволікання (волокити) і невиконання в цілому рішення Європейського суду з прав людини від 06.06.2013; г) стягнути на користь позивача з відповідача моральну шкоду з урахуванням стягнення вищевказаної суми коштів на відшкодування шкоди згідно пункту № 4 позовних вимог, мінімально у розмірі 5000000,00 грн. Рішенням від 25 серпня 2020 року Рівненський окружний адміністративний суд у задоволенні позову відмовив повністю. Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи. В обґрунтування апеляційної скарги скаржник вказує на те, що суд надмірно формалізовано і маніпулятивно вказує про прийняття відповідачем рішення №163 від 07.11.2019 та замовчує і ніяк не мотивує про докази, доводи і переконання, що запропоноване даним рішенням приміщення є нежитловим приміщенням. Суд не дав оцінку тому, що прийняття відповідачем незаконного, протиправного і не позитивного рішення №163 від 07.11.2019, як і лист пропозиція отримати ордер та вселення в приміщення, яке не є житловим, за своєю суттю є дискримінаційно-дискредитаційними рішеннями та діями у їх сукупності. При цьому, суд не врахував і того, що відповідач надмірно тривалий час не приймав і не приймає будь-якого позитивного рішення та дій відповідно до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», направлених на усунення порушеного житлового права сім`ї ОСОБА_3 . Також, на переконання позивача, суд безпідставно і огульно вказує на те, що не було порушено прав позивача, в той час, коли житлове право його сім`ї відповідачем було порушено ще у 1993-1994 роках і не усувається по даний час із-за надмірної судової лояльності до відповідача, які застосовують нейтрально правові критерії оцінки, що породжує нові позови. Також наголошує на тому, що виконання рішень національних судів, як і рішень ЄСПЛ є не правом, а обов`язком. З огляду на викладене, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити повністю. Володимирецька селищна рада правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу вимог ч. 4 ст. 304 КАС України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Учасники справи викликалися в судове засідання, проте у зв`язку з їх неявкою фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється відповідно до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Суд встановив та матеріалами справи підтверджується, що ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 16.07.2002 у справі №6-А-4/08 затверджено мирову угоду між ОСОБА_1 та Володимирецькою селищною радою, відповідно до якої, за порушення правил обліку осіб, що потребують житла, Володимирецька селищна рада зобов`язалася надати позивачу позачергово житло, яке буде в наявності. Ухвалою Володимирецького районного суду від 26.06.2008 у справі №6-А-4/08, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20.09.2009, у зв`язку із тривалим невиконанням рішення суду щодо зобов`язання Володимирецької селищної ради забезпечити ОСОБА_1 житлом відповідно до вказаної мирової угоди (рішення Володимирецького районного суду від 05.06.2007), з метою захисту конституційного права позивача на житло, судом було змінено спосіб виконання постанови Володимирецького районного суду від 05.06.2007 та стягнуто з Володимирецької селищної ради на користь позивача кошти в сумі 164004,00 грн для придбання житла. Проте вказані вище рішення були скасовані ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16.11.2011 у справі №К-7011/09, відповідно до якої також змінено спосіб виконання постанови Володимирецького районного суду Рівненської області від 05.07.2007 та зобов`язано Володимирецьку селищну раду Рівненської області придбати та надати у користування ОСОБА_1 квартиру, яка повинна відповідати вимогам статей 48, 50 Житлового кодексу України» (а.с. 12 том 1). Рішенням Європейського суду з прав людини від 06.06.2013 у справі «Кононова та інші проти України» (заява №11770/03 та 89 інших заяв) зобов`язано державу Україна виконати рішення національних судів, зокрема, ухвалених на користь ОСОБА_1 (заява №37355/0828/07/2008), а саме - ухвалу Володимирецького районного суду Рівненської області від 16.07.2002, яка змінена ухвалою того ж суду 26.06.2008 (у світлі рішень того ж суду від 05.06.2007 та постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 11.09.2008) та сплатити протягом трьох місяців на користь заявника (позивача) 3000 євро в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди (а.с. 14 том 1). Виконавчий комітет Володимирецької селищної ради Рівненської області 07.11.2019 прийняв рішення №163 «Про забезпечення житлом ОСОБА_2 » (надалі - Рішення №163) (а.с. 11 том 1). Відповідно до вказаного рішення, виконавчий комітет селищної ради вирішив надати ОСОБА_1 у користування з 02.12.2019 житлове приміщення загальною площею 48 кв.м., в тому числі - житлова площа 26,8 кв.м., що розміщене за адресою: АДРЕСА_1 ; видати 02.12.2019 ОСОБА_1 ордер на заселення в житлове приміщення, що зазначене у п.1 цього рішення. Відповідач надіслав позивачу лист від 27.11.2019 №02/23/1976, відповідно до якого просив з метою виконання рішення виконавчого комітету Володимирецької селищної ради Рівненської області від 07.11.2019 №163 «Про забезпечення житлом ОСОБА_4 » звернутися позивачу до Володимирецької селищної ради 02.12.2019 для вручення ордера на вселення у житлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 10 том 1). Вважаючи Рішення №163 дискримінаційно-дискредитаційним, а пропозицію щодо прибуття до органу місцевого самоврядування для вручення ордеру (як дію) протиправною, позивач звернувся до суду з позовом. Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні адміністративного позову керувався тим, що частина позовних вимог розглядалася судами першої та апеляційної інстанцій, а отже є рішення, які набрали законної сили. Інша частина позовних вимог є безпідставною та не підлягає задоволенню. Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, враховуючи межі перегляду, передбачені ст. 308 КАС України, апеляційний суд зазначає наступне. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2ст. 19 Конституції України). Відповідно до частини першої статті 255 КАС України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (частина друга статті 255 КАС України). За правилами частини першої статті 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (частина друга статті 370 КАС України). За правилами частини четвертої статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Як правильно встановив суд першої інстанції, рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 06.02.2020 у справі №460/3748/19 про визнання протиправними дій (позовна вимога (1) про визнання пропозиції (як дії) селищного голови О. Осмоловича Володимирецької селищної ради, яка викладена в листі №02-23/1976 від 27.11.2019 звернутися ОСОБА_1 02.12.2019 о 8.00 год. до Володимирецької селищної ради для отримання ордера на вселення у сумнівне, зайняте та непридатне для проживання приміщення у значно меншій площі від потреб сім`ї, яке розташоване поза межами АДРЕСА_1 , дискримінаційно-дискредитаційною провокацією, незаконною і протиправною та її скасування встановлено, що саме на виконання рішення Володимирецької селищної ради від 07.11.2019 №163, відповідно до пункту 2 якого вирішено видати 02.12.2019 ОСОБА_1 ордер, був надісланий лист-пропозиція щодо явки позивача у Володимирецьку селищну раду для отримання вказаного ордера. Також суд дійшов висновку, що пропозиція, сформована в листі №02-23/1976 від 27.11.2019, як дія суб`єкта владних повноважень, як певна форма активної поведінки суб`єкта владних повноважень, здійснена суб`єктом владних повноважень на виконання своїх обов`язків у межах наданих законодавством повноважень, не є рішенням відповідача та є лише документом, який має інформаційний характер і не породжує жодного обов`язку у суб`єкта, якому його адресовано. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. Таким чином, суд дійшов висновку, що неправомірний, на думку позивача, оскаржуваний лист, не є ані нормативно-правовим актом, ані правим актом індивідуальної дії, а тому визнання протиправними листа та дій, пов`язаних з його направленням, не буде мати на меті відновлення порушених прав позивача, а відтак, позовні вимоги не можуть бути задоволеними. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03.06.2020 у справі №460/3748/19 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 06.02.2020 у справі №460/3748/19 залишено без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 06.02.2020 у справі №460/3748/19 - без змін (а.с. 205 том 1). Суд першої інстанції також ретельно дослідив наявність судових рішень щодо визнання рішення виконавчого комітету Володимирецької селищної ради №163 від 07 листопада 2019 року «Про забезпечення житлом ОСОБА_2 » поза межами селища Володимирець за адресою: Незалежності, 5, смт. Рафалівка Володимирецького району Рівненської області без правовстановлюючих документів, дискримінаційно-дискредитаційним та зобов`язання відповідача його скасувати, та встановив, що рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 12.03.2020 у справі №460/3438/19 (головуючий суддя ОСОБА_5 ) адміністративний позов ОСОБА_1 до Володимирецької селищної ради про визнання рішення незаконним та протиправним, стягнення моральної шкоди, зобов`язання вчинення певних дій - задоволено частково: визнано протиправним та скасовано рішення виконавчого комітету Володимирецької селищної ради №163 від 07.11.2019 щодо надання ОСОБА_1 в користування у АДРЕСА_1 з 02.12.2019 житлового приміщення, видачу ордера на заселення та заключення договору найму; у задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16.06.2020 у справі №460/3438/19 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 12.03.2020 у справі №460/3438/19 - без змін. Тобто, оскаржуване Рішення №163 визнане протиправним та скасоване відповідно до вказаних вище судових рішень. А тому суд першої інстанції, з врахуванням норми ст. 55 Конституції України, мотивовано відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання Рішення №163 дискримінаційно-дискредитаційним та зобов`язання відповідача його скасувати з тих підстав, що на момент розгляду справи вже наявне судове рішення, яке набрало законної сили, про визнання протиправним та скасування Рішення №163 (справа №460/3438/19); визнання Рішення №163 дискримінаційно-дискредитаційним жодним чином не стосується поняття «спосіб захисту»; повторне надання правової оцінки Рішенню №163 може свідчити про порушення принципу «правової визначеності»; скасування Рішення №163 жодним чином не призведе до відновлення прав чи захисту інтересів позивача, оскільки ефективність такого способу захисту відсутня, порушене право позивача відновлене - Рішення №163 скасоване судом у справі №460/3438/19). При цьому суд першої інстанції дослідив також чи є Рішення №163 дискримінаційно-дискредитаційним, що спростовує твердження апелянта про залишення судом першої інстанції цього аспекту поза увагою. Так, за визначенням, наведеним в пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (надалі - Закон України №5207-VI) дискримінація - ситуація, за якої особа або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (пункт 3 частини першої статті 1 Закону України №5207-VI). Пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою або групою осіб за їх даними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України №5207-УІ). Відповідно до статті 24 Конституції України, статей 2,7 Загальної декларації прав людини, статей 2, 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (стаття 14, стаття 1 Протоколу №12 до Конвенції, стаття 2-1 Кодексу законів про працю України) тощо необхідною підставою для встановлення факту дискримінації є обумовленість відмінного ставлення за певними ознаками. З врахуванням також рішень Європейського суду з прав людини, зокрема, рішень у справах «Карсон та інші проти Сполученого Королівства», «Кьєльдсен, БускМадсен і Педерсен проти Данії», суд першої інстанції дійшов підставного висновку, що факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою. Необхідним елементом прямої дискримінації є наявність певної порівняної особи, з якою поводяться більш прихильно, ніж з іншою особою в аналогічній ситуації. Разом з тим, як вбачає колегія суддів з матеріалів справи, позивач не навів жодних даних, які б дозволили обґрунтовано припустити, що різниця у ставленні до позивача зі сторони Володимирецької селищної ради має місце саме через будь-яку наявну в нього персональну ознаку. Відтак, позовна вимога про визнання Рішення №163 дискримінаційно-дискредитаційним, зупинення його дії і зобов`язання відповідача відмінити його обґрунтовано не задоволена судом першої інстанції, оскільки також така форма захисту як зупинення рішення чи його відміна не передбачені нормами КАС України. Мотивованою вважає колегія суддів відмову судом першої інстанції у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання Володимирецької селищної ради в особі селищного голови Осмоловича Олександра Григоровича та інших посадових і службових осіб Володимирецької селищної ради утриматись від видачі ордеру на вселення сім`ї ОСОБА_1 в приміщення поза межами АДРЕСА_1 . Адже з врахуванням положень ст. 55 Конституції України, відповідно до якої права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання у сфері цивільних, господарських , публічно-правових відносинта за наявності неврегульованих питань. Натомість в даному випадку такі обставини відсутні. Оцінюючи законність рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про стягнення на користь позивача на відшкодування шкоди (збитків) в національній валюті (гривні) суму, еквівалентну 45000 доларів США за курсом Національного банку України на день перерахунку, у розмірі 1080000 грн та стягнення моральної шкоди мінімально у розмірі 5000000,00 грн, колегія суддів керується наступним. Положеннями статті 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до частини першої статті 23 Цивільного кодексу України (ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 №4 (пункти 4, 5) встановлено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. З матеріалів справи колегія суддів вбачає, що цю частину позовних вимог позивач мотивував тим, що він отримав значне накопичення негативних емоцій, стресу та переживань які негативно відображаються як на його здоров`ї, так і на ділових якостях, а також на репутації як громадянина, так і адвоката. Проте, як правильно встановив суд першої інстанції, під час розгляду справи позивач не надав належних та допустимих доказів заподіяння йому діями відповідача моральної шкоди, що є необхідною умовою відшкодування такої шкоди, зокрема, спричинення моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав`язків, додаткових зусиль, спрямованих на організацію свого життя тощо, що є підставою для відмови у задоволенні такої позовної вимоги. Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Отже, обов`язковими умовами відшкодування шкоди з бюджету згідно з вказаними нормами є неправомірність дій органу місцевого самоврядування та наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями та завданою шкодою. Відтак, позивач повинен довести факт заподіяння майнової шкоди відповідачем та її розмір. Проте, ОСОБА_1 , визначаючи розмір матеріальної шкоди у 1080000 грн не надав суду будь-яких належних та допустимих доказів наявності такої майнової шкоди. При цьому, оскаржуване Рішення №163 не призвело до втрат, яких позивач зазнав у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі та витрат, які позивач зробив або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), а також доходу, який позивач міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене (упущена вигода). Відтак, висновки суду першої інстанції про безпідставність вимоги про стягнення з відповідача коштів на відшкодування шкоди (збитків), завданої їх незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю, на переконання колегії суддів, є правильними. Оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи позивача, наведені в позовній заяві, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку. Наведені вище обставини спростовують доводи апеляційної скарги про невідповідність рішення суду першої інстанції нормам матеріального та процесуального права, а тому апеляційний суд не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги. Інші, зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об`єктивно і всебічно з`ясованих обставинах, доводи апеляційної скарги їх не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає. Керуючись ст. ст. 243, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2020 року в справі №460/3748/19 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя В. В. Святецький судді Л. Я. Гудим О. М. Довгополов Повне судове рішення складено 11.11.2020.