Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 620/1345/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 620/1345/20 Суддя першої інстанції: Скалозуб Ю.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача - Степанюка А.Г., суддів - Бужак Н.П., Костюк Л.О., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України в Чернігівській області на прийняте за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 червня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, - В С Т А Н О В И Л А: У квітні 2020 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Служби безпеки України в Чернігівській області (далі - Відповідач, Управління СБ в Чернігівській області), в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Управління СБ в Чернігівській області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 08.09.2017 року; - зобов`язати Управління СБ в Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016 - 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 08.09.2017 року; - визнати протиправною бездіяльність Управління СБ в Чернігівській області щодо не проведення із ОСОБА_1 своєчасного повного розрахунку при звільненні; - стягнути з Управління СБ в Чернігівській області середній заробіток на користь ОСОБА_1 за час затримки розрахунку за період з 09.09.2017 року по день розгляду справи в суді, з розрахунку середньоденного заробітку (грошового забезпечення) у розмірі 592,60 грн Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 16.06.2020 року з урахуванням ухвали 25.06.2020 року про виправлення описки, позов задоволено частково: - визнано протиправною бездіяльність Управління СБ в Чернігівській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 08.09.2017 року; - зобов`язано Управління СБ в Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 08.09.2017 року; - стягнуто з Управління СБ в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 35 000 (тридцять п`ять тисяч) грн 00 коп. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Крім того, стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Управління СБ в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 3000 (три тисячі) грн 00 коп. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що припинення надання додаткових відпусток на час особливого періоду не тягне за собою позбавлення особи права на таку відпустку, яке може бути реалізовано шляхом безпосереднього надання її після закінчення особливого періоду або отриманням грошової компенсації за неї, яка повинна бути виплачена при виключенні військовослужбовця із списів особового складу. Крім того, зазначив, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню загальні положення ст. ст. 116, 117 КЗпП України, а відтак Позивачу повинен бути виплачений середній заробіток за час затримки розрахунку однак із зменшенням його розміру пропорційно до недоплаченої суми. Вирішуючи питання про наявність підстав для стягнення на користь Позивача витрат на професійну правничу допомогу, суд зауважив, що оскільки всі включені до їх складу витрати не є належним чином обґрунтованими, то вони підлягають зменшенню до 3 000,00 грн. Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти нове, яким повністю відмовити у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що, по-перше, положення ст. 117 КЗпП України не поширюються на правовідносини, які виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, що узгоджується з позицією Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України», а відтак стягнення з Управління СБ у Чернігівській області середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є безпідставним, по-друге, додаткова відпустка учасникам бойових дій не має обов`язкового щорічного характеру, її надання припинено на час особливого періоду, а відтак компенсація за її невикористання не може виплачуватися, по-третє, належність даної справи до справ незначної складності та існування сталої практики вирішення аналогічних спорів на час звернення до суду свідчить про неспівмірність стягнутої суми витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн., а тому остання підлягає зменшенню. Після усунення визначених в ухвалі від 28.07.2020 року про залишення апеляційної скарги без руху недоліків ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 25.08.2020 року відкрито апеляційне провадження у справі, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 11.11.2020 року. Відзиву на апеляційну скаргу не надійшло. Учасники справи, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання не прибули, а тому справа розглядалася у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позовних вимог не є предметом апеляційного оскарження, судова колегія вважає за необхідне здійснювати перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги Управління СБ у Чернігівській області. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого. Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 проходив військову службу в період з 01.08.1991 року (наказ УКДБ УРСР по Чернігівській області від 01.08.1991 № 74-ЛС) по 08.09.2017 року (наказ УСБУ в Чернігівській області від 07.09.2017 № 197-ОС) в Службі безпеки України. Наказом Служби безпеки України від 28.08.2017 року № 1008-ОС підполковник ОСОБА_1 звільнений з військової служби за підпунктом «а» пункту 61 та підпунктом «б» пункту 63 та підпунктом «б» пункту 88-1 (за станом здоров`я - непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час) у запас Служби безпеки України з правом носіння військової форми одягу. Відповідно до Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України виключений зі списків особового складу з 08.09.2017 року наказом начальника т.в.о. начальника Управління СБ України в Чернігівській області № 197-ОС від 07.09.2017 року, що підтверджується довідкою Управління СБ в Чернігівській області від 10.04.2020 року №74/17/Г-6п/14/433 (а.с. 17). Судом першої інстанції також встановлено, що у період проходження служби 09.02.2016 року Позивач отримав статус учасника бойових дій та отримав право на додаткову відпустку зі збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік відповідно до п. 12 ст. 12 Закону України від 22.10.1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», ст. 16-2 Закону України «Про відпустки», що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 від 09.02.2016 (а.с. 15). При цьому, згідно довідки Управління СБ в Чернігівській області від 09.04.2020 року №20 ОСОБА_1 додаткова відпустка як учаснику бойових дій в 2016-2017 роках не надавалась, грошова компенсація за невикористані дні вказаної відпуски - не виплачувалася (а.с. 16). На підставі встановлених вище обставин, виходячи з системного аналізу приписів ст. 4, 16-2 Закону України «Про відпустки», ст. ст. 5, 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», ст. ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України, а також ряду підзаконних актів, суд першої інстанції, з урахуванням правової позиції Верховного Суду у зразковій справі №620/4218/18 та практики Верховного Суду у справах щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог, адже чинним законодавством гарантовано право особи на отримання компенсації за невикористану частину додаткової відпустки незалежно від нормативного обмеження її надання, а також право її на отримання відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні пропорційно до недоплаченої суми. Крім того, з посиланням на приписи ст. ст. 132, 134, 139 КАС України і ст. ст. 1, 19 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» судом було зменшено розмір належної до стягнення суми витрат на професійну правничу допомогу до 3 000,00 грн. з огляду на її необґрунтованість у розрізі складності справи, кількості витраченого часу та співмірності обсягу цих послуг із розміром заявленої суми витрат. З таким висновком суду першої інстанції не можна не погодитися з огляду на таке. Порядок надання військовослужбовцям відпусток визначений ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон про військовослужбовців). Відповідно до ч. 8 ст. 10-1 Закону про військовослужбовців військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення. Згідно п. 12 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік. Абзацами 2-3 п. 14 ст. 10-1 Закону про військовослужбовців передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті. У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей. Відповідно до п. п. 17, 18 ст. 10-1 Закону про військовослужбовців в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів. В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Приписами п. 19 ст. 10-1 Закону про військовослужбовців передбачено, що надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється. При цьому, згідно п. 21 ст. 10-1 вказаного Закону, у разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв`язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об`єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об`єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів. Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону «Про відпустки» та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Водночас, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, у тому числі додаткових, припиняється. Стаття 1 Закону України «Про мобілізацію і мобілізаційну підготовку» визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Так, Указом Президента України від 17.03.2014 року № 303/2014, затвердженим Законом України від 17.03.2014 року № 1126-VI, в Україні оголошено часткову мобілізацію, після якої, Президент України своїми указами оголошував часткову мобілізацію (чергові хвилі мобілізації). Отже, особливий період закінчується не з моменту демобілізації (часткової демобілізації) осіб призваних на військову службу, а лише з моменту закінчення воєнного часу і частково відбудовного періоду після закінчення воєнних дій, а закінчення періодів мобілізацій не є самостійною підставою для припинення особливого періоду. Відповідно до абз. 3-4 п. 56 Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затвердженого Указом Президента України від 27.12.2007 року № 1262/2007, військовослужбовцям Служби безпеки України, які звільняються зі служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, встановлені пунктами 54 та 58 цього Положення. У рік звільнення зазначених в абзацах другому та третьому цього пункту військовослужбовців Служби безпеки України зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям, які мають дітей. Таким чином, вказані вище обставини не звільняють Відповідачів від обов`язку виплатити відповідну грошову компенсацію з урахуванням того, що законодавством припинено надання зазначеного виду відпустки в певний період, однак не припинено відповідних виплат грошової компенсації у разі її невикористання. Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом не встановлено можливості припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку Позивач набув за період проходження ним військової служби. Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому в особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі. Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пунктом 8 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтею 16-2 Закону України «Про відпустки». Указана правова позиція висловлена Верховним Судом у зразковій справі № 620/4218/18, щодо якої справа № 620/2561/19 є типовою. Відповідно до ч. 3 ст. 291 КАС України суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи при ухваленні рішення у типовій справі. Як вірно встановлено судом першої інстанції та не заперечується сторонами, питання щодо компенсації невикористаних додаткових відпусток у зв`язку із звільненням зі служби виникло у ОСОБА_1 під час дії особливого періоду та мобілізації. З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що при звільненні з військової служби у запас Позивач мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2016-2017 роках додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з Управління СБ в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 35 000,00 грн. з урахуванням загального розміру грошового забезпечення та зволікання Позивача із зверненням до суду з вказаним позовом, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке. Відповідно до абз. 1 ст. 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Ні Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у даному випадку Управлінням СБ в Чернігівській області) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Дана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 року у справі №21-8а15 та була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 року у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 року у справі № 805/2948/17-а 08.11.2018 року у справі №821/1333/16, від 16.04.2020 року у справі № 822/3307/17, від 20.05.2020 року у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 року у справі № 400/2884/18. Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з військової служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, судова колегія приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України. Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. При цьому згідно ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України. Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15.09.2015 року у справі №21-1765а15. При цьому, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Наведений правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 року у справі № 826/9793/18 та від 23.04.2020 року у справі № 810/3573/18. Крім того, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 року у справі № 810/451/17. У контексті наведеного посилання Апелянта на неврахування судом першої інстанції рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України», за яким зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права, судова колегія вважає безпідставним, оскільки в указаному ж рішенні у пункті 58 Європейський суд з прав людини наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (див., наприклад, рішення у справі «Вайт та Кенеді проти Німеччини» (Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, п. 54, ЕСПЛ 1999-I). У даному випадку, на переконання судової колегії, вина Управління СБ в Чернігівській області полягала у тому, що останнім при проведенні розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні не було вірно обчислено грошове забезпечення Позивача у зв`язку з протиправним, як було встановлено вище, ненарахуванням та невиплатою останньому компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки. Разом з тим, суд першої інстанції вірно звернув увагу, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. У вказаному рішенні також зазначено, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц. Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми. Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: 1) розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2) період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3) ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4) інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. З огляду на наведені висновки Великої Палати Верховного Суду у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17 у постановах від 26.06.2019 року та від 26.02.2020 року відповідно, суд першої інстанції, врахувавши тривале зволікання Позивача із зверненням до суду із вказаним позовом, а також зважаючи на істотність розміру належної до стягнення за 690 днів суми середнього заробітку (408 894,00 грн.), прийшов до правильного висновку про наявність правових підстав для її зменшення, що не заперечується ОСОБА_1 . Посилання Апелянта на те, що заявлені позовні вимоги про стягнення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є передчасними, судовою колегією оцінюється критично, оскільки факт непроведення таких розрахунків ще у 2017 році підтверджується матеріалами справи. Щодо доводів Управління СБ в Чернігівській області про неспівмірність та завищення стягнутої судом першої інстанції на користь ОСОБА_1 суми витрат на професійну правничу допомогу в сумі 3 000,00 грн., судова колегія вважає за необхідне зазначити таке. Крім того, судом апеляційної інстанції враховується, що приписи ч. 3 ст. 139 КАС України визначають, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. За правилами ч. ч. 1, 2 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Приписи ч. 3 ст. 134 КАС України визначають для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. При цьому в силу положень ч. 5 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Згідно ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що на підтвердження надання правової допомоги необхідно долучати у тому числі розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором. Розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді тощо. Аналогічна позиція підтримується Верховним Судом у постанові від 01.10.2018 року у справі № 569/17904/17. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 при поданні позовної заяви було заявлено вимогу про стягнення витрат на професійну правничу допомогу та одночасно додано до неї документи на підтвердження їх понесення, а саме - договір про надання юридичних послуг від 07.04.2020 року, у пункті 1.2 якого визначено предмет договору, а в п. 2.1 встановлено вартість послуг (а.с. 18-19); протокол погодження договірної ціни від 07.04.2020 року, в якій наведено вартість години роботи адвоката та перелік послуг, які надавалися (а.с. 20); акт про прийняття-передачі наданих послуг від 16.04.2020 року з зазначенням того, що вони були надані в обсязі, передбаченому протоколом погодження договірної ціни від 07.04.2020 року, а їх вартість складає 6 306,00 грн. (а.с. 21); квитанцію до прибуткового касового ордера від 16.04.2020 року №28 на суму 6 306,00 грн. (а.с. 22). Судова колегія, з урахуванням правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, у постанові від 19.09.2019 року у справі № 810/2760/17, вважає за необхідне звернути увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо. Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи. Колегією суддів, враховуючи приписи ст. 19 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», погоджується з посиланням суду першої інстанції на те, що вивчення документів, моніторинг законодавства та аналіз правозастосовної практики і опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні відносини з метою формування правової позиції, не можуть бути віднесені до жодного з видів правничої допомоги, та, відповідно, здійснення вказаних видів роботи не можуть бути відшкодовані як витрати на професійну правничу допомогу. Крім того, із посиланням на правову позицію Верховного Суду, висловлену, зокрема, у справах № 810/3806/18, Чернігівський окружний адміністративний суд вірно зауважив, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди досліджують на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31.03.2020 року у справі №826/6493/18 та від 31.03.2020 року у справі №160/7049/19. Крім того, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що Відповідач, як особа, яка заперечує зазначений Позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами. Водночас доводи суб`єкта повноважень щодо невідповідності затраченого адвокатом часу на підготовку позовної заяви не містять належних обґрунтувань; при цьому Управлінням СБ в Чернігівській області не надано доказів, як і не зазначено обставин, які б спростували відповідний розмір судових витрат. Посилання Апелянта на те, що розмір витрат є необґрунтованим, судовою колегією відхиляються, оскільки нормами чинного законодавства не передбачено обов`язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Натомість саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов`язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів, що Відповідачем не здійснено. Наведена вище позиція узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 21.10.2020 року у справі № 804/4736/18 та від 25.02.2020 року у справі № 813/1966/18. До того ж, колегією суддів враховується, що з урахуванням принципу співмірності та з використанням критерію обґрунтованості судом першої інстанції було зменшено заявлену до відшкодування суму витрат на професійну правничу допомогу з 6 306,00 грн. до 3 000,00 грн., що, з урахуванням наведених вище міркувань, свідчить про правильність відповідних висновків суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вказати, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 134, 139, 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України в Чернігівській області - залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 16 червня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України. Суддя-доповідач А.Г. Степанюк Судді Н.П. Бужак Л.О. Костюк Повний текст постанови складено та підписано « 11» листопада 2020 року.