Постанова Київський апеляційний суд № 362/2573/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 362/2573/18 Головуючий 1 інстанція - Марчук О.Л. Провадження № 22-ц/824/10911/2020 Доповідач 2 інстанція - Суханова Є.М. П О С Т А Н О В А іменем України 05 листопада 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді: Суханової Є.М., суддів: Гуля В.В., Сержанюка А.С. розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Васильківського районного суду Київської області від 22 червня 2020 року у справі за позовом Київського національного університету імені Тараса Шевченка до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів,- ВСТАНОВИЛА: У травні 2018 року Київський національний університет імені Тараса Шевченка звернувся до суду із позовом, уточненим у подальшому, до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів. В огрнутування позову зазначив, що Наказом ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 25.10.2012 № 704-34 ОСОБА_1 було зарахована до аспірантури факультету соціології унівесритету на навчання з відривом від виробництва за державним замовленням, за спеціальністю 22.00.03 «Соціальні структури та соціальні відносини» з 01.11.2012 року. Відповідно до п. 17 Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 березня 1999 року № 309, яке діяло на момент вступу відповідача до аспірантури, взаємозобов`язання аспіранта, підготовка якого здійснюється за державним замовленням, та вищого навчального закладу, визначаються в типовій угоді, форма якої визначена цією ж постановою. На виконання вказаної норми Положення, між відповідачем та Київським національним університетом імені Тараса Шевченка, укладено Угоду про підготовку аспіранта, який навчається в аспірантурі з відривом від виробництва, за рахунок державного замовлення від 01.11.2012 року №

457. На підставі рішення кафедри та у зв`язку із невиконанням індивідуального навчального плану, без поважних причин, вченою радою економічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 28.10.2015 року прийнято рішення про відрахування відповідача, аспіранта факультету соціології третього року навчання з відривом від виробництва. Наказом № 768-34 від 12 листопада 2015 року ОСОБА_1 відраховано з 28 жовтня 2015 року зі складу аспірантів факультету соціології у зв`язку із невиконанням індивідуального плану роботи аспіранта без поважних причин. В результаті виконання своїх зобов`язань, університет виплатив відповідачу стипендіїю, а також поніс витрати на оплату праці наукового керівника. Поряд з тим, не виконавши своїх зобов`язань за Угодою, відповідач порушив права університету на підготовку науково-педагогічних кадрів, оскільки за кошти, що витрачені на його навчання, позивач міг результативно підготувати іншого науковця. У зв`язку із зазначеним позивач просить суд стягнути з відповідача на свою користь суму грошових коштів, що була виплачена відповідачу як стипендія за навчання та заробітну плату його наукового керівника в загальному розмірі 179 977 гривень 05 копійок. Рішенням Васильківського районного суду Київської області від 22 червня 2020 року задоволено позов Київського національного університету імені Тараса Шевченка до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Київського національного університету імені Тараса Шевченка грошові кошти в сумі 179 977 гривень 05 копійок та 2 699 гривень 65 копійок судових витрат. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування всіх обставин справи та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилався на те, що задовольняючи позов суд першої інстанції помилково не застосував до даних правовідносин положення п.1 ч.1 ст.1215 ЦК України.. ст.ст.53, п.22 ст.92 Конституції України та положення абз.4 ч.1 ст.4, ст.5 Закону України «Про вищу освіту» від 01.07.2014 №1556-VII. Апелянт посилався на те, що виплачена йому стипендія не підлягає поверненню в силу положень статті 1215 ЦК України, оскільки її виплата була направлена на забезпечення його існування, а не на власне збагачення. Вважає, що рішення суду є докорінно необгрнутованим та помилковим, суд не надав оцінку доводам відповідача про відсутність підстав для задоволення позову. Своїм правом на подачу відзиву Київський національний університет імені Тараса Шевченка не скористався. Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Відповідно до ч.1. ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Згідно ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Частина перша статті 15 Цивільного кодексу України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Разом з тим, вимогами цивільного процесуального законодавства суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від встановленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Так, задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з доведеності та обгрнутованості заявлених позовних вимог. Суд дійшов висновку про те, що відповідач порушив умови укладеної між ним та позивачем угоди, не виконав взяті на себе зобов`язання, а тому повинен відшкодувати витрати, пов`язані із його навчанням в аспірантурі. При цьому суд зазначив, що отримана відповідачем стипендія не є безпідставно набутим майном, що не підлягає поверненню, так як її виплата, а також її відшкодування у разі порушення зобов`язань, передбачені умовами укладеної між сторонами угоди. Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, оскільки такі висновки суду є законними та обґрунтованими, вони відповідають встановленим у справі обставинам, з огляду на наступне. Відповідно до загальних умов виконання зобов`язання, встановлених частиною першою статті 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною першої статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). За змістом статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди. В ч. 1 ст. 46 Закону України від 01 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» (далі - Закон № 1556-VII) в редакції, чинній на час відрахування відповідача, підставами для відрахування здобувача вищої освіти є: завершення навчання за відповідною освітньою (науковою) програмою; власне бажання; переведення до іншого навчального закладу; невиконання навчального плану; порушення умов договору (контракту), укладеного між вищим навчальним закладом та особою, яка навчається, або фізичною (юридичною) особою, яка оплачує таке навчання; інші випадки, передбачені законом. Підготовка в аспірантурі і докторантурі здійснюється за рахунок, зокрема, коштів Державного бюджету України - за державним замовленням для роботи у державному секторі народного господарства (пп. 1 п. 4 Положення). Відповідно до пп. 4 п. 16 Положення аспіранти і докторанти зобов`язані виконувати індивідуальний план роботи над дисертацією. Індивідуальний план роботи аспіранта передбачає складання кандидатських іспитів із спеціальності, іноземної мови та філософії, а у разі необхідності - додаткового іспиту, визначеного рішенням спеціалізованої вченої ради закладу, установи, де передбачається захист дисертації, і заліків з дисциплін, визначених рішенням вченої ради вищого навчального закладу, наукової установи з урахуванням профілю підготовки, а також педагогічна практика. За змістом п. 22 цього Положення, аспірант або докторант може бути відрахованим з аспірантури або докторантури за грубе порушення правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу, наукової установи, за вчинення протиправних дій, а також за невиконання індивідуального плану роботи без поважних причин, передбачених пунктом 19 цього Положення. Рішення про відрахування аспіранта або докторанта приймає вчена рада вищого навчального закладу, наукової установи. На підставі рішення вченої ради, аспірант або докторант відраховується з аспірантури або докторантури наказом керівника вищого навчального закладу, наукової установи. Аспірант або докторант, який був зарахований до аспірантури або докторантури за державним замовленням і відрахований через зазначені причини, відшкодовує вартість навчання згідно із законодавством України. Як вбачається із матеріалів справи та було встановлено судом, Наказом ректора № 704-34 від 25 жовтня 2012 року ОСОБА_1 зараховано до аспірантури Київського національного університету імені Тараса Шевченка з відривом від виробництва з 01 листопада 2012 року та призначено наукового керівника ОСОБА_2 . Згідно п. 17 Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), взаємозобов`язання аспіранта, підготовка якого здійснюється за державним замовленням, та вищого навчального закладу визначаються в типовій угоді. 01 листопада 2012 року між ОСОБА_1 і Київським національним університетом імені Тараса Шевченка було укладено Угоду № 457 про підготовку аспіранта, який навчається в аспірантурі з відривом від виробництва, за рахунок державного замовлення. Відповідно до Угоди Університет зобов`язувався здійснити якісну підготовку аспіранта згідно з програмою та індивідуальним планом та виплачувати аспіранту відповідно до законодавства стипендію. Відповідно до Угоди, аспірант, серед іншого. зобов`язався, зокрема, дотримуватися всіх умов Положення про підготовку науково-педагогічних та наукових працівників. В разі відрахування за наслідками атестації, невиконання індивідуального плану без поважних причин, грубе порушення Правил внутрішнього розпорядку університету, повинен відшкодувати вартість навчання згідно з чинним законодавством. Вченою радою економічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на підставі рішення кафедри та у зв`язку із невиконанням індивідуального навчального плану, без поважних причин, 28.10.2015 року прийнято рішення про відрахування відповідача, аспіранта факультету соціології третього року навчання з відривом від виробництва. Наказом в.о. проректора з наукової роботи № 768-34 від 12 листопада 2015 року ОСОБА_1 відраховано 28 жовтня 2015 року зі складу аспірантів факультету соціології у зв`язку із невиконанням індивідуального плану роботи аспіранта без поважних причин. Судом першої інстанці вірно встановлено, що позивач належним чином виконував свої обов`язки за укладеною із відповідачем угодою № 457 від 01 листопада 2012 року про підготовку аспіранта та не вчинив жодних дій, спрямованих на безпідставне і необґрунтоване припинення навчання відповідача в аспірантурі.Натомість відповідач умов договору належним чином не виконав, що призвело до відрахування його зі складу аспірантів. Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Статтею 610 цього Кодексу передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Отже, відповідач всупереч укладеній між сторонами угоді про підготовку аспіранта за рахунок державного замовлення не виконав індивідуального плану без поважних причин, у результаті чого останнього відраховано з аспірантури Університету, рішень позивача, яким вирішено питання про відрахування його з аспірантури в установленому порядку відповідач не оскаржив, не відшкодував позивачу витрати, пов`язані з навчанням. За таких обставин відповідач зобов`язаний сплатити Університету грошові кошти в розмірі отриманої ним стипендії. Зазначене відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 755/7554/18-ц, провадження № 14-135цс19. За змістом ч.4 ст.12, ч.1 ст.13 ЦПК України обов'язок доказування покладається на сторін у справі. Положеннями ст.89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Відповідно до ч.2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Жодних доказів на спростування встановлених судом обставин в частині оскарження рішення суду скаржником у розпорядження суду першої інстанції надано не було. Таких доказів не додано і до апеляційної скарги. Із матеріалів справи вбачається, що визначаючи розмір суми грошового відшкодування,який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, судом першої інстанції було враховано розмір нарахованої ОСОБА_1 стипендії за час навчання з грудня 2012 року по жовтень 2015 року, що відображено у довідці позивача № 1228 від 26 вересня 2018 року про доходи ОСОБА_1 , а також надані позивачем на підтвердження своїх вимог розрахунку оплати праці наукового керівника ОСОБА_2 на одного аспіранта і довідку про її педагогічне навантаження з наукового керівництва аспіранта ОСОБА_1 за вказаний період часу. Проте позивачем у апеляційній скаргі не наведено доводів щодо визначеного судом розміру грошового відшкодування,який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. А тому колегія суддів не перевіряє законність та обгрутінтованість рішення суду в цій частині. Доводи касаційної скарги про те, що виплачена ОСОБА_1 стипендія не підлягає поверненню в силу положень статті 1215 ЦК Українибезпідставні, так як положення цієї статті ЦК України на правовідносини, які виникли між сторонами, не поширюються. При цьому отримана відповідачем стипендія не є безпідставно набутим майном, що не підлягає поверненню, так як її виплата, а також її відшкодування у разі порушення зобов`язань, передбачені умовами укладеної між сторонами угоди. Безпідставними є доводи апеляційної скарги щодо неналежного обґрунтування судом ухваленого рішення, з огляду на таке. Так, загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція). За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Тобто Україна, як учасниця Конвенції, повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства. У кожному конкретному випадку суд повинен ретельно оцінити докази й мотиви заявника, уважно вивчити обставини справи та надати мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку. При цьому колегія суддів зазначає, що аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес. Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи. Суд у своєму рішенні навів достатні мотиви з яких прийняв до уваги доводи позивачащодо наявності підстав для задоволення позову, дав вірну оцінку запереченням відповідача. Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з`ясував обставин справи, надав правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності у відмові у задоволенні позову у повному обсязі, також не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів. Питання щодо розподілу судових витрат пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати ОСОБА_1 по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення. Керуючись ст.ст.7,367, 369, 374, 375, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Васильківського районного суду Київської області від 22 червня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Головуючий: Є.М. Суханова Судді: В.В. Гуль А.С. Сержанюк