Постанова 4811 № 447/1571/19

Справа № 447/1571/19 Головуючий у 1 інстанції: Карбовнік І.М. Провадження № 22-ц/811/1135/20 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М. Категорія:64 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 жовтня 2020 року м. Львів Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Ванівського О.М., суддів: Крайник Н.П., Цяцяка Р.П. секретаря: Матяш С.І., з участю: апелянта ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 17 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення, - в с т а н о в и в: В липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення ОСОБА_3 . В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що йому на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 . В даному житловому будинку проживає його колишня дружина ОСОБА_3 . Відповідач систематично виражається нецензурними словами в його сторону, вчиняє моральний та психічний тиск, виносить речі з житлового будинку, перешкоджає користуватися побутовими приладами, тобто порушує правила спільного проживання. До відповідача працівниками Миколаївського ВП Пустомитівського ВП ГУНП у Львівській області вживались заходи запобігання і громадського впливу, у зв`язку з чим просив позов задоволити. Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 17 лютого 2020 року позов задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_4 йлу Олесійовичу в користуванні житловим будинком №11 по вул. Миру в с. Демня, Миколаївського району, Львівської області. Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 . Апелянт вважає рішення суду частково незаконним, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, без з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Покликається на те, що суд першої інстанції не об`єктивно дослідив зібрані у справі докази, не врахував те, що будинок по АДРЕСА_1 не єдине житло у відповідача.Суд не врахував, що сімейне життя сторін не склалося, шлюб між ними розірвано, а подальше спільне проживання з відповідачем в одному будинку суперечить його інтересам. Вважає, що відмова у задоволенні позовної вимоги в частині виселення ОСОБА_3 порушує його право власності на будинок. Просить частково скасувати рішення Миколаївського районного суду Львівської області та ухвалити нове рішення в частині виселення ОСОБА_3 з житлового будинку по АДРЕСА_1 . Заслухавши суддю-доповідача, пояснення апелянта ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, відповідача ОСОБА_3 на заперечення вимог апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам. Згідно з вимогами ч.1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивачем доказів наявності підстав для виселення відповідачки, передбачених ст.ст. 116,157 ЖК УРСР, порушення прав позивача на вільне володіння, користування та розпорядження своєю власністю, не надано та судом у судовому засіданні не встановлено, а тому суд вважав, що позов підлягає до часткового задоволення в частині усунення перешкод у користуванні спірним житловим будинком. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції. Встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 до 2014 року перебували в шлюбі. Від подружнього життя у них народилися діти, які на даний час є повнолітніми, мають свої сім"ї та своє місце проживання. З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 . Після реєстрації шлюбу та до сьогоднішнього дня ОСОБА_3 проживає в будинку АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 . У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також частина перша статті 405 ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Право вимагати у судовому порядку виселення членів сім`ї, у тому числі колишніх, власник жилого будинку (квартири) має відповідно до ст. 157 ЖК УРСР, але за наявності обставин, передбачених ч. 1, ст. 116 цього Кодексу, зокрема, якщо вони систематично руйнують чи псують жиле приміщення, використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними. А для застосування норми статті 116 ЖК УРСР необхідна наявність двох умов: систематичне руйнування чи псування жилого приміщення, використання його не за призначенням або ж систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача. Оскільки в судовому засіданні не знайшла свого підтвердження протиправна антигромадська поведінка відповідача щодо позивача, чи псування та руйнування належного йому будинку, суду не надано доказів безпосередньої винності відповідача у створенні неможливих умов для проживання позивача з ним в одному будинку, а також документів про застосування заходів попередження або громадського впливу відносно відповідача, то підстав для виселення відповідача із зазначеного будинку немає. Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції. Отже, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідачів. Зазначений правовий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у справі № 1326/1314/2012, провадження № 14-358звц18 від 06 листопада 2018 року. Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Відповідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому його відповідно до ст.. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись ст.ст. 374 ч.1 п.1, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,- п о с т а н о в и в : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 17 лютого 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 06.11.2020 року. Головуючий : Ванівський О.М. Судді: Крайник Н.П. Цяцяк Р.П.