Постанова 4811 № 442/1253/16-ц

Справа № 442/1253/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Крамар О.В. Провадження № 22-ц/811/247/18 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О. Категорія:30 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 жовтня 2020 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Шеремети Н.О. суддів: Крайник Н.П., Цяцяка Р.П. секретаря: Сеньків Х.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Чагарі» на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 червня 2018 року, - ВСТАНОВИВ: у листопаді 2015 року ТзОВ «Чагарі» звернулось з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - приватного нотаріуса Дрогобицького районного нотаріального округу Львівської області Теплої Мар`яни Юріївни, про визнання договору купівлі-продажу нежитлового приміщення літ. «Б-1» (ряд 1, місце АДРЕСА_1 , площею 8.20 кв. м., укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Львівської області Теплою Мар`яною Юріївною 10 липня 2013 року, недійним. В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що скасовано судове рішення про визнання за ОСОБА_1 права власності на вищезазначене нерухоме майно, на підставі якого було укладено договір купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення, який порушує права ТзОВ «Чагарі», оскільки торгові приміщення на АДРЕСА_1 споруджувались на земельній ділянці, яка знаходиться в оренді ТзОВ «Чагарі», яке і здійснювало будівництво ринку за вказаною адресою. Стверджує, що між ТзОВ «Чагарі» та Дрогобицькою міською радою укладалися договори оренди земельної ділянки площею 4626 кв. м. для обслуговування та будівництва ринку, які постійно поновлювалися, а ТзОВ «Чагарі» в свою чергу укладало договори оренди торгових приміщень, в тому числі і з ОСОБА_1 . Зазначає, що приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу Тепла М.Ю. не мала права посвідчувати договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, оскільки таке знаходиться на території міста Дрогобич Львівської області, а її юрисдикція поширюється виключно на правовідносини, які виникають в межах Дрогобицького району Львівської області, відтак приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу Тепла М.Ю. здійснила нотаріальну діяльність за межами свого нотаріального округу. З наведених підстав просить визнати недійним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення літ. «Б-1» (ряд 1, місце АДРЕСА_1 , площею 8.20 кв. м., укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Львівської області Теплою Мар`яною Юріївною 10 липня 2013 року. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 червня 2018 року у задоволенні позову ТзОВ «Чагарі» відмовлено. Рішення суду оскаржило Товариство з обмеженою відповідальністю «Чагарі», в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду незаконне та необгрунтоване, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно з`ясованих обставинах, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. Апелянт вважає, що суд першої інстанції не з`ясував та безпідставно не взяв до уваги те, ким збудовано спірне приміщення, оскільки останнім не було надано належні та допустимі докази на підтвердження цього. Зазначає, що право власності на об`єкт самочинного будівництва набуте ОСОБА_2 ,поза межами судового рішення, а шляхом укладення договору купівлі-продажу, що суперечить законодавству України. Вважає помилковими висновки суду про те, що права та законні інтереси ТзОВ «Чагарі» укладеним договором купівлі-продажу не порушуються. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити повністю. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України). Відмовляючи у задоволенні позову ТзОВ «Чагарі», суд першої інстанції виходив з того, що на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу продавець була власником спірного нежитлового приміщення, оскільки судове рішення, на підставі якого вона набула таке право, на той час не було скасоване, відсутні докази про відсутність волевиявлення учасників правочину щодо його укладення, договір купівлі-продажу вчинений у письмовій формі та посвідчений нотаріально, що відповідає вимогам закону щодо форми вчинення такого правочину, а земельна ділянка, на якій розміщено спірне приміщення не перебувала у власності чи користуванні позивача, що є підтвердженням того, що його права та законні інтереси внаслідок укладення оспорюваного договору купівлі-продажу не є порушеними. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 квітня 2013 року визнано за ОСОБА_1 право власності на самочинно побудоване нежитлове приміщення загальною площею 8.20 кв. м. позначену на плані літ. «Б-1» (1 ряд 35 місце), що розташоване по АДРЕСА_1 . На підставі рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 квітня 2013 року за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на вищезазначене нежитлове приміщення, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 5955786 від 10.07.2013 року (т. 1 а.с. 87). З долученого до матеріалів справи договору купівлі-продажу нежитлового приміщення вбачається, що 10 липня 2013 року між ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 укладено договір, за умовами якого ОСОБА_3 від імені та в інтересах ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_2 купила нежитлове приміщення площею 8.2 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 75-76). Даний договір посвідчено приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Львівської області Теплою М.Ю. та зареєстровано в реєстрі за №

445. Відповідно до п. 6 договору продаж нежитлового приміщення за домовленістю сторін вчинено за 18 500,00 грн., які повністю передані покупцем представнику продавця до підписання цього договору. Згідно з п. 15 договору представник продавця гарантує, що відчужуване нежитлове приміщення буде звільнене та передане в розпорядження покупця до 01 серпня 2013 року. Сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру уявного або удаваного правочину, не приховує іншого правочину і відповідає дійним намірам сторін (п. 24 договору). Пунктом 27 договору передбачено, що договір складено відповідно до їхнього особистого волевиявлення, що відповідає їхнім дійсним намірам, зміст та суть його зрозумілі, після прочитання тексту договору нотаріусом вголос добровільно, без примусу, і насильства ними підписаний. На підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 10.07.2013 року за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на нежитлове приміщення загальною площею 8.20 кв. м. позначену на плані літ. «Б-1» (1 ряд 35 місце), що розташоване по АДРЕСА_1 , що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №5971138 від 10.07.2013 року (т. 1 а.с. 171). Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним. Обгрунтовуючи свої позовні вимоги, ТзОВ «Чагарі» покликається на те, що скасована правова підстава набуття ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення загальною площею 8.20 кв. м. позначену на плані літ. «Б-1» (1 ряд 35 місце), що розташоване по АДРЕСА_1 , оскільки рішенням Апеляційного суду Львівської області від 11 листопада 2014 року скасовано рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 квітня 2013 року у справі № 442/2221/13-ц, яким визнано право власності за ОСОБА_1 на самочинно побудоване спірне нежитлове приміщення. Цим судовим рішенням встановлено, що зазначене нежитлове приміщення споруджено на земельній ділянці, яка передавалась в оренду ТОВ «Чагарі» для будівництва та обслуговування ринку, саме товариством було здійснено будівництво ринку, а між ТОВ «Чагарі» та ОСОБА_1 укладались договори оренди торгових приміщень за вказаною адресою. Отже, на підставі вказаного судового рішення судом встановлено приналежність торгових приміщень саме ТОВ «Чагарі», а не відповідачу. У зв`язку з наведеним, ТзОВ «Чагарі», посилаючись на статті 215, 216 ЦК України, просило суд визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений між відповідачами, посилаючись на те, що саме йому належить право на спірне нежитлове приміщення. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Частиною третьою статті 215 ЦК України визначено, що, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Отже, вимога про визнання оспорюваних правочинів недійсними може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вказаним правочином. Доводи ТзОВ «Чагарі», викладені в позовній заяві та апеляційній скарзі, про те, що вказаним правочином порушені його права, є безпідставними з огляду на таке. Об`єктом оспорюваного договору купівлі-продажу є нежитлове приміщення, що розташоване на АДРЕСА_1 , право власності на яке виникло у ОСОБА_1 на підставі судового рішення, яке згодом було скасовано. До визнання за ОСОБА_1 права власності на спірне нерухоме майно, нежитлове приміщення, що розташоване на АДРЕСА_1 , не було зареєстровано ані за ОСОБА_1 , ані за ТОВ «Чагарі». Відповідно до статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Частиною другою статті 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Таким чином, для того, щоб новостворене майно стало об`єктом цивільно-правових відносин, потрібно виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація. Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна) (частина третя статті 331 ЦК). Відповідно до частин першої, другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Разом з тим, рішенням Апеляційного суду Львівської області від 11 листопада 2014 року у справі № 442/2221/13-ц встановлено, що згідно з рішеннями Дрогобицької міської ради Львівської області від 18 травня 2001 року № 129 та від 10 жовтня 2002 року № 58 Мале приватне підприємство «Романтик» (далі - МПП «Романтик») надано в оренду земельну ділянку під будівництво торгового майданчику для торгівлі товарами на АДРЕСА_1 терміном на три роки. Згодом за рішенням органу місцевого самоврядування вказана земельна ділянка переоформлена на новоутворене ТОВ «Чагарі». Рішенням Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради Львівської області від 21 серпня 2003 року № 179 зобов`язано ТОВ «Чагарі» облаштувати торгівельний майданчик та ввести його в дію. Ухвалою Дрогобицької міської ради Львівської області від 06 жовтня 2003 року № 238 надано дозвіл ТОВ «Чагарі» на виготовлення проекту відведення земельної ділянки площею 0,2415 га для облаштування торгового майданчика. Ухвалою Дрогобицької міської ради Львівської області від 27 грудня 2006 року № 188 надано у користування ТОВ «Чагарі» на умовах оренди земельну ділянку площею 4626 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування ринку терміном на три роки. Строк оренди неодноразово продовжувався. Рішенням Дрогобицької міської ради Львівської області від 23 травня 2013 року № 1035 відмовлено у поновленні строку оренди земельної ділянки ТОВ «Чагарі» у зв`язку з відсутністю права власності на будівлі. Відповідно до договору оренди землі від 08 лютого 2016 року ОК «Єдність разом» передана в оренду земельна ділянка площею 4626 кв. м на АДРЕСА_1 . Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 20 грудня 2017 року Територіальна громада в особі Дрогобицької міської ради Львівської області продала земельну ділянку для будівництва та обслуговування, зокрема, нежитлових приміщень. Таким чином, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною першою статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Судом встановлено, що на час вчинення оспорюваного договору купівлі-продажу ОСОБА_1 мала правові підстави для відчуження майна. Докази про відсутність волевиявлення учасників правочину на його укладення і відсутність їх волі на вчинення правочину, відсутні. Оспорюваний договір купівлі-продажу вчинений у письмовій формі та посвідчений нотаріально, що відповідає вимогам закону щодо форми вчинення такого правочину. Крім того, на час ухвалення рішення суду першої інстанції земельна ділянка, на якій розміщено спірне приміщення, не перебувала у власності чи користуванні позивача, що є підтвердженням того, що його права та законні інтереси внаслідок укладення оспорюваного договору купівлі-продажу не є порушеними, а тому не підлягають судовому захисту. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову. Доводи апеляційної скарги про те, що права ТзОВ «Чагарі» порушені, у зв`язку з чим у нього виникає право на захист своїх порушених прав, оскільки органом місцевого самоврядування земельна ділянка надавалася ТзОВ «Чагарі» для будівництва та обслуговування ринку, тому у нього виникло право на користування земельною ділянкою, на якій розміщено спірне нежитлове приміщення не заслуговують на увагу, оскільки рішенням Дрогобицької міської ради Львівської області від 23 травня 2013 року відмовлено у поновленні строку оренди земельної ділянки ТзОВ «Чагарі» у зв`язку з відсутністю права власності на будівлі. Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані. Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Чагарі» - залишити без задоволення. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 14 червня 2018 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Постанова складена 29.10.2020 року. Головуючий: Шеремета Н. О. Судді: Крайник Н. П. Цяцяк Р. П.