Постанова 4818 № 642/2054/17

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 27 жовтня 2020 року м. Харків справа № 642/2054/17 провадження № 22-ц/818/2692/20 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П., за участю секретаря: Сізонової О.О. учасники справи: позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 , відповідач за первісним позовом, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного сумісного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 30 січня 2020 року, постановлене під головуванням судді Бородіної О.В., в залі суду в місті Харкові (повний текст судового рішення складено 13 лютого 2020 року), - в с т а н о в и в: У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного сумісного майна подружжя. У травні 2017 року ОСОБА_2 подала до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю. Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 30 січня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в порядку поділу майна грошову компенсацію вартості 1/2 частки автомобіля марки HYUNDAI ACCENT, 2008 року випуску, д.н. НОМЕР_1 , у розмірі 86 921,70 грн. В іншій частині у задоволення зустрічних позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні його позову та в частині часткового задоволення зустрічного позову у формі стягнення компенсації; просив ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі, а у задоволенні зустрічного позову - відмовити. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; вказує, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 - є спільною сумісною власністю подружжя. Після придбання вказаної квартири за 54 000 грн. її вартість наразі істотно збільшилася до 695 526 грн. внаслідок проведених спільно подружжям ремонтних робіт за спільні сумісні кошти та вкладених його трудових затрат на проведення ремонту. ОСОБА_1 вважає, що наявні підстави для визнання за ним право власності на Ѕ частину квартири за вищевказаною адресою. Крім того вважає безпідставним стягнення з нього на користь ОСОБА_2 в порядку поділу майна грошову компенсацію вартості 1/2 частки автомобіля марки HYUNDAI ACCENT, 2008 року випуску, д.н. НОМЕР_1 , у розмірі 86 921,70 грн., оскільки така компенсація допускається лише за згодою подружжя за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 надала заперечення на апеляційну скаргу, просила рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 30 січня 2020 року залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, стягнути з позивача судові витрати. Вказувала, що ремонті роботи у спірній квартирі проводились не особисто ОСОБА_1 , а грошові затрати не були його особистими коштами та не могли бути спільними коштами подружжя, виходячи з довідок про доходи та декларації сторін. Щодо зустрічного позову зазначила, що суд не застосував порядок про згоду подружжя на компенсацію за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, оскільки на момент винесення рішення ОСОБА_1 продав автомобіль арки HYUNDAI ACCENT, 2008 року випуску, д.н. НОМЕР_1 , що був у спільній власності подружжя, тому суд не міг визнати за сторонами по Ѕ його частині. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується. Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 30 січня 2020 року ОСОБА_2 не оскаржується; судом апеляційної інстанції рішення суду переглядається лише в частині первісного позову та в частині задоволених вимог за зустрічним позовом. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 та задовольняючи частково зустрічний позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що спірна квартира придбана відповідачкою за первісним позовом у період шлюбу, проте на кошти її батьків, у зв`язку із чим права власності на вказану квартиру, позивач, як чоловік, не має, і правовий режим спільного майна на це нерухоме майно не розповсюджується. Належних доказів на підтвердження витрат та особистого вкладу позивача на здійснення ремонтно-будівельних робіт, поліпшення квартири, внаслідок яких вартість квартири значно збільшилась, - ОСОБА_1 суду не надано. При цьому наявні підстави для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в порядку поділу майна грошову компенсацію вартості 1/2 частки автомобіля марки HYUNDAI ACCENT, 2008 року випуску, д.н. НОМЕР_1 , у розмірі 86 921,70 грн., оскільки автомобіль відчужений відповідачем за зустрічним позовом без згоди ОСОБА_2 , факт використання коштів від продажу зазначеного автомобіля в інтересах сім`ї та на її потреби, відповідачем не надано. Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 24 листопада 2012 року (а.с.6 т.1). 13 липня 2013 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_2 (а.с.25 т.1). При укладенні вказаного договору купівлі-продажу, 13 липня 2013 року ОСОБА_1 надано нотаріально-посвідчену заяву, в якій він надав згоду своїй дружині на купівлю зазначеної квартири, яка придбана нею у період шлюбу на кошти батьків його дружини ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . У зв`язку із чим права власності на вказану квартиру, він, як чоловік, не має, і правовий режим спільного майна на це нерухоме майно не розповсюджується (а.с.169 т.1). Звітом оцінки вартості невід`ємних поліпшень житлового приміщення - однокімнатної квартири АДРЕСА_3 .23 від 21 листопада 2016 року встановлено, що вартість невід`ємних поліпшень квартири становить 210 000 грн. (а.с.8-23 т.1). Згідно звіту про оцінку майна від 13 березня 2017 року, ринкова вартість однокімнатної квартири АДРЕСА_4 становить 1 050 477 грн. (а.с.35-41 т.1). Сторони не заперечують, що наразі вони спільно не проживають. Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилався на те, що квартира АДРЕСА_4 є спільною сумісною власністю подружжя. Квартира придбана ОСОБА_2 у період шлюбу, в інтересах сім`ї для спільного їх проживання. Крім того в квартирі було проведено великий обсяг ремонтних робіт. Ринкова вартість спірного об`єкту за час шлюбу збільшилась з 54 000 грн. до 1 050 477 грн. ОСОБА_1 зазначає, що стосунки між ним та відповідачкою погіршились і вона не визнає його права на частку в даній квартирі. У зв`язку з цим, позивач за первісним позовом просив суд визнати спільною сумісною власністю подружжя, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , нерухоме майно-однокімнатну квартиру та розділити спільне сумісне майно подружжя, визнавши за сторонами право власності по Ѕ частині спільного сумісного майна - однокімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Також матеріали справи свідчать про те, що згідно фіскального чеку ТОВ «Дієса» магазин 063, 25 вересня 2014 року придбано холодильник Samsung RL 55 TTE2C, вартістю 13 471,88 грн. (а.с.136 т.1). 13 квітня 2016 року за договором купівлі-продажу, ОСОБА_1 придбав автомобіль марки HYUNDAI ACCENT, 2008 року випуску, д.н. НОМЕР_1 (а.с. 133 т.1). Відповідно до інформаційної довідки про вартість колісного транспортного засобу, яку надав суб`єкт оціночної діяльності - ПП «Асса-А», вартість автомобіля марки HYUNDAI ACCENT, 2008 року випуску, д.н. НОМЕР_1 станом на 15 травня 2017 року становить 185 700 грн.(а.с.128 т.1). Сторони не заперечують, що спірний автомобіль ОСОБА_1 було відчужено у 2017 році. Вказані відомості також зазначені відповідачем за зустрічним позовом у поданій ним декларації перед звільненням за період січень 2017-липень 2017 року. Як на підставу зустрічних позовних вимог, ОСОБА_2 посилалася на те, що вказаний автомобіль та холодильник є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Проте зазначене рухоме майно знаходиться у власності ОСОБА_1 . ОСОБА_2 вважає, що наявні підстави для стягнення з ОСОБА_1 на її користь грошову компенсацію в розмірі 92 850 грн. за належну їй Ѕ частку у праві спільної сумісної власності на автомобіль марки HYUNDAI ACCENT, 2008 року випуску, д.н. НОМЕР_1 та стягнути з відповідача на її користь грошову компенсацію у розмірі 6 735,94 грн. за належну їй Ѕ частку у праві спільної сумісної власності на холодильник Samsung RL 55 TTE2C; просила суд припинити її право спільної сумісної власності на вказане рухоме майно. Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 30 січня 2020 року ОСОБА_2 не оскаржується; судом апеляційної інстанції рішення суду переглядається лише в частині первісного позову та в частині задоволених вимог за зустрічним позовом. За загальним правилом, відповідно до ст. ст. 60, 61, 63 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно п.1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбними договором. Відповідно до ч.2 п.1 ст. 71 СК України якщо дружина та чоловік не домовились про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України). Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання. Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України). Частина четверта статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. За системним тлумаченням частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України згоду на отримання компенсації за частину майна при його поділі повинен надати той з подружжя, на чию користь така компенсація присуджується, оскільки іншому з подружжя присуджується майно. Вимога одного з подружжя (позивача) про стягнення з іншого з подружжя (відповідача) грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, не породжує обов`язку такого відповідача попередньо вносити відповідну грошову суму на депозитний рахунок суду. Відповідно до пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (надалі Постанова) спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу відповідно до частин другої та третьої статті 325 ЦК України, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Постановою роз`яснено, що сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Поділу підлягає усе майно, що є у спільній сумісній власності подружжя. Якщо під час вирішення спору про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. При цьому статтею 57 СК України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов`язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Сторони не заперечують, що квартира АДРЕСА_5 придбана ОСОБА_2 у період шлюбу з ОСОБА_1 на кошти батьків ОСОБА_2 . 13 липня 2013 року ОСОБА_1 надано нотаріально-посвідчену заяву, в якій він надав згоду своїй дружині на купівлю зазначеної квартири; підтвердив факт придбання квартири за кошти батьків дружини та те, що, він, як чоловік, не має право на квартиру, і правовий режим спільного майна на це нерухоме майно не розповсюджується (а.с.169 т.1). Реєстрація права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Таким чином квартира АДРЕСА_5 є особистою приватною власністю ОСОБА_2 . Конституція України у статті 41 гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції», пункти 69 і 73). У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу №1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом. Обгрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказував, що спірна квартира значно збільшилась у своїй вартості після проведення у ній капітального ремонту ним особисто та за їхні спільні кошти. Тому вважає, що наявні підстави для визнання однокімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 - спільною сумісною власністю подружжя. Статтею 62 СК України передбачено, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тобто у статті 62 СК України передбачено втручання у право особистої приватної власності. Однак при цьому обмежуються саме права особистої власності одного з подружжя, а відтак зменшується обсяг правомочностей колишнього одноособового власника. Тому у статті 62 СК України передбачені умови, за яких таке втручання у право власності буде не лише законним, але і необхідним з точки зору забезпечення інтересів іншого, не власника, з подружжя та гарантуватиме дотримання балансу інтересів кожного з подружжя. Зі змісту статті 62 СК України вбачається, що втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником. Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна. Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин. Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті. Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником. У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі. Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном. В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу. Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Згідно звіту про оцінку майна від 13 березня 2017 року, ринкова вартість однокімнатної квартири АДРЕСА_5 становить 1050477 грн. (а.с.35-41 т.1). Висновком судової будівельно-технічної експертизи № 13746/11289 від 19.07.2018 року ХНДІСЕ ім. засл. проф. М.С. Бокаріуса МЮ України встановлено, що: -Ринкова вартість квартири АДРЕСА_6 станом на липень 2013 року складала 305 340 грн.; -Види та обсяги фактично виконаних станом на квітень 2017 року будівельних робіт в квартирі АДРЕСА_5 вказані в додатку №4 до висновку експертизи у локальному кошторисі №1 та відомості ресурсів до нього; - Загальна вартість фактично виконаних будівельних робіт в квартирі АДРЕСА_5 , з урахуванням вартості будівельних матеріалів, станом на квітень 2017 року складає 157 844 грн.; - Перелік та обсяги будівельних матеріалів використані в процесі виконання будівельних робіт в квартирі АДРЕСА_5 , вказані в додатку №4 до висновку експертизи у відомості ресурсів до локального кошторису №1; - Визначити загальну вартість поліпшень в квартирі АДРЕСА_5 станом на квітень 2017 року не надається можливим з причини, зазначеній в дослідницькій частині; - Фактично виконані з липня 2013 року до квітня 2017 року роботи в квартирі АДРЕСА_5 належать до завершуючого етапу будівельних робіт; - Вартість квартири АДРЕСА_5 з 13.07.2013 року до моменту проведення експертизи збільшилась на 695 526 грн. (а.с.52 т.2). Вирішення питання, чи є це збільшення істотним не входить до компетенції експертів з будівельно-технічних досліджень. При цьому у дослідницькій частині експертом міститься посилання на невід`ємні поліпшення - фізичні наслідки заходів, спрямованих на покращення технічного стану нерухомого майна та (або) споживчих якостей, відокремлення яких призведе до зменшення його ринкової вартості. При обстеженні спірної квартири експертом встановлено наявність інших робіт з благоустрою квартири - встановлення кухонних меблів, улаштування вбудованих шаф та ін.. Та зазначено, що визначення даних поліпшень не входить до компетенції експерта-будівельника. Тому визначити загальну вартість поліпшень у квартирі АДРЕСА_5 , станом на квітень 2017 року не надається можливим. Так у вказаному висновку відсутні дані про те, яка загальна вартість поліпшень спірної квартири, здійснених сторонами у справі, а також, що вартість квартири істотно збільшилась саме внаслідок їх проведення, а не в зв`язку з іншими чинниками, зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна, коливання курсу валюти. Так відповідно до відомостей зазначених у дослідницькій частині вартість квартири станом на липень 2013 року прийнята експертом у розмірі 305 340 грн. (38 201 дол. США), та станом на липень 2018 року - 1 000 866 грн. (38 051 дол. США). Під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції був допитаний експерт лабораторії будівельно-технічних досліджень ХНДІСЕ ім. засл. проф. М.С. Бокаріуса МЮ України - ОСОБА_6, яка проводила зазначену експертизу. При допиті вона пояснила, що для визначення ринкової вартості спірної квартири експертом був застосований метод порівняльного підходу про продаж аналогічних об`єктів нерухомого майна і дана експертиза не визначає збільшення вартості майна та істотність такого збільшення шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення. Сама різниця у вартості об`єкта дослідження не свідчить про те, що ця різниця виникла внаслідок істотного збільшення вартості майна. Зазначила, що збільшення вартості квартири відбулося внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів. При цьому вартість квартири у доларах США залишилася майже незмінною. З урахуванням вказаного, колегія суддів вважає, що з матеріалів справи не вбачаються передбачені статтею 62 СК України підстави виникнення права спільної сумісної власності подружжя на квартиру, що належала ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 не надав належних доказів на підтвердження того, що його внесок у переобладнання спірної квартири у розумінні частини першої статті 62 СК України є достатньо значним для можливості визнання спірного майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тоді як сам по собі факт перебування сторін у шлюбі на момент придбання спірного об`єкта нерухомого майна не є підставою для визнання зазначеного майна спільним сумісним майном подружжя. Крім того суд першої інстанції також обгрунтовано виходив з того, що наявні підстави для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в порядку поділу майна грошову компенсацію вартості 1/2 частки автомобіля марки HYUNDAI ACCENT, 2008 року випуску, д.н. НОМЕР_1 , у розмірі 86 921,70 грн., оскільки автомобіль відчужений відповідачем за зустрічним позовом без згоди ОСОБА_2 , факт використання коштів від продажу зазначеного автомобіля в інтересах сім`ї та на її потреби, відповідачем не надано. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції. ОСОБА_1 не надав суду належних та допустимих доказів на спростування презумпції спільності майна - автомобіля марки HYUNDAI ACCENT, 2008 року випуску, д.н. НОМЕР_1 , набутого за час шлюбу. Спірний автомобіль було відчужено третій особі без згоди дружини, а доказів того, що отримані відповідачем кошти було використано в інтересах сім`ї, - матеріали справи не містять. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 30 січня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: С.С. Кругова Н.П. Пилипчук Повне судове рішення виготовлено 30.10.2020 року.