Постанова 4812 № 487/6896/15-ц

29.10.20 22-ц/812/1808/20 Провадження № 22-ц/812/1808/20 Доповідач апеляційної інстанції-Данилова О.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 жовтня 2020 року м. Миколаїв справа № 487/6896/15ц Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого Данилової О.О., суддів: Коломієць В.В., Шаманської Н.О., із секретарем Лівшенком О.С., переглянувши в апеляційному порядку скаргу ОСОБА_1 на рішення державного виконавця у цивільній справі за позовом прокурора міста Миколаєва в інтересах держави Україна до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасуванні рішень, визнання недійсними державних актів на право власності на землю та витребування земельної ділянки за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва, постановлену 1 липня 2020 року суддею Нікітіним Д.Г. в приміщенні цього ж суду (повну ухвалу складено того ж числа), У С Т А Н О В И В: Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 10 жовтня 2016 року, зміненого ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року, визнано незаконним та скасовані окремі пункти рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 4 вересня 2009 року в частині затвердження проектної документації та передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 697 кв.м по АДРЕСА_1 . Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 1 грудня 2009 року на ім`я ОСОБА_2 . Зобов`язано ОСОБА_1 повернути у комунальну власність спірну земельну ділянку. Вирішене питання щодо розподілу судових витрат (а.с.71-81, 198-201 том 2). На підставі судового рішення Заводським районним судом м.Миколаєва видані виконавчі листи, в тому числі щодо зобов`язання ОСОБА_1 повернути у комунальну власність земельну ділянку площею 697 кв.м по АДРЕСА_1 . Постановою заступника начальника Заводського відділу державної виконавчої служби в м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі державний виконавець) від 25 березня 2020 року за виконавчим листом відкрито виконавче провадження №61637954. У травні 2020 року ОСОБА_1 , діючи через представника, звернулась до суду зі скаргою на рішення державного виконавця, в якій посилалась на порушення вимог виконавчого законодавства. Як зазначала заявниця, в оскаржуваній постанові стягувачем зазначена територіальна громада м.Миколаєва (в особі Миколаївської міської ради), але виконавче провадження відкрито за заявою прокурора, який має повноваження лише на представництво інтересів держави. Посилаючись на те органи прокуратури не наділені законом повноваженнями отримувати виконавчі листи та ініціювати відкриття виконавчого провадження за виконавчими документами, що видані на користь територіальних громад, ОСОБА_1 просила скасувати постанову державного виконавця від 25 березня 2020 року (а.с.22-25 том 3). У відзиві на скаргу прокурор, наголошуючи на обов`язковості судового рішення та положеннях статті 26 Закону «Про виконавче провадження», посилався на те, що порушення порядку використання земель комунальної власності є порушенням інтересів держави, що і зумовлює право прокурора на представництво (а.с.49а-50 том 3). Державний виконавець також доводи заявниці вважає надуманими, посилаючись на дотриманні норм виконавчого законодавства при відкритті виконавчого провадження за заявою прокурора (а.с.51 том 3). Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 1 липня 2020 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено. Судове рішення мотивовано тим, що, відкриваючи виконавче провадження, державний виконавець діяв в межах своїх повноважень та Закону «Про виконавче провадження», а заявниця не довела порушення своїх прав на цій стадії вирішення спору. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , діючи через представника, просила ухвалу суду скасувати та задовольнити її вимоги. Апелянт посилалась на порушення судом норм цивільно-процесуального та виконавчого законодавства, в тому числі вимог статтей 3, 4, 12, 15, 26 Закону «Про виконавче провадження»; безпідставне відкриття виконавчого провадження за заявою прокурора, який може діяти лише в інтересах держави; невмотивованість судового рішення; порушення права на справедливий суд; невиправдане втручання у мирне володіння майном тощо. Водночас апелянт порушує перед апеляційним судом питання права, які вважає визначальними для захисту своїх прав у виконавчому провадженні. Інші учасники справи правом відзиву на апеляційну скаргу не скористались. Справу розглянуто апеляційним судом за участю представника апелянта адвоката Колеснікова В.В. та прокурора Волкожі С.В. Переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з наступного. Основні конституційні принципи щодо обов`язковості судових рішень закріплено статтями 124,129,129-1 Конституції України, статтею 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів», статтями 2,18 ЦПК. При цьому невиконання судових рішень в державі негативно впливає на авторитет судової влади, оскільки не досягається кінцева мета правосуддя захист інтересів громадян, юридичних осіб, держави і реальне поновлення їхніх порушених прав. Саме це питання є предметом більшості скарг проти України, що надходять до Європейського суду з прав людини. Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція). Зі змісту заяви ОСОБА_1 вбачається, що спірне питання виникло на стадії виконання судового рішення, яке набуло законної сили, та регулюється, насамперед, нормами цивільно-процесуального та виконавчого законодавства. Так, відповідно до статті 26 Закону «Про виконавче провадження» (далі Закон) в иконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 Закону, в тому числі за заявою прокурора у разі представництва інтересів громадянина або держави в суді (частина 1). Не пізніше наступного робочого дня з дня надходження виконавчого документа виконавець виносить постанову про відкриття виконавчого провадження (пункт 5). Закон також передбачає перелік обставин, які є підставою для повернення виконавчого документу стягувачу, зупинення та закінчення виконавчого провадження (частина 4 статті 4, статті 37-39 Закону «Про виконавче провадження»), і такий перелік є вичерпним. Такої підстави для повернення виконавчого документу прокурору, який діє в інтересах держави, як зазначення стягувачем органу місцевого самоврядування (а не державного органу), перелік цих обставин не містить. За змістом частини 2 статті 15 Закону «Про виконавче провадження» стягувачем у виконавчому провадженні може бути особа (фізична або юридична), на користь якої видано виконавчий документ, або держава, у чиїх інтересах документ видано. Прокурор, поряд з іншими особами, є учасником виконавчого провадження (стаття 14 Закону «Про виконавче провадження»). Особливості участі прокурора у виконавчому провадженні зумовлені особливим процесуальним статусом прокурора у цивільних справах, порушених за його позовом та у межах його повноважень, зокрема представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом (стаття 121 Конституції України). Представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом (частина 1 статті 23 закону «Про прокуратуру»). Відповідно до частини 5 статті 56 ЦПК (частина 2 статті 45 ЦПК в редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у разі відсутності органу, уповноваженого державою здійснювати функції щодо захисту ії інтересів у спірних правовідносин, або відсутності у цього органу повноважень щодо звернення до суду, прокурор набуває статусу позивача. Повноваження прокурора брати участь у виконавчому провадженні при виконанні рішень у справі, в якій ним здійснювалося представництво, в тому числі, інтересів держави, передбачено частиною 6 статті 23 Закону «Про прокуратуру». Отже, сукупний аналіз вищеназваних норм дає підстави для висновку, що при виконанні рішень у справі, в якій прокурор ініціював розгляд спору щодо порушення інтересів держави, заява прокурора про примусове виконання цього рішення є законною підставою для відкриття виконавчого провадження за статтею 26 Закону «Про виконавче провадження». При цьому суд не дає оцінку наявності у прокурора повноважень на представництво інтересів держави у спірних правовідносинах на стадії примусового виконання судового рішення. Ці факти були предметом дослідження та оцінки судом апеляційної та касаційної інстанції при розгляді спору по суті. Позбавлення прокурора, який був стороною у цивільній справі, права на звернення з заявою про примусове виконання рішення, ухваленого за наслідками розгляду його ж позовної заяви, суперечить не тільки меті надання прокурору повноважень на захист інтересів держави на будь-якій стадії процесу, а й процесуальним правам прокурора як позивача (стаття 57 ЦПК). Такі обмеження процесуальних прав прокурора суттєво ускладнювали би реалізацію конституційного принципу обов`язковості судових тих рішень, які набули законної сили та які були спрямовані на захист публічних інтересів держави. Європейський Суд з прав людини звертав увагу на те, що надмірний формалізм у застосуванні процесуальних норм може вплинути на справедливість провадження та бути порушенням права на справедливий суд. Встановлені обмеження не повинні звужувати доступ до суду у такий спосіб або такою мірою, що підриватимуть саму суть цього права (рішення Європейського Суду від 8 грудня 2016 року у справі «ТОВ «Фрида проти України», п. 32, 33). Такі ж принципи стосуються і стадії виконання судового рішення, як завершальної стадії судового розгляду справи. Отже, апеляційний суд вважає, що державний виконавець, відкривши виконавче провадження №61637954 постановою від 25 березня 2020 року на підставі заяви прокурора за виконавчим листом, виданим 12 лютого 2020 року у справі за №487/6896/15ц, діяв у відповідності з вимогами статті 26 Закону «Про виконавче провадження» та іншими нормами виконавчого законодавства. Підстав для визнання неправомірним рішення державного виконавця судом не встановлено. Питання про те, яка саме особа є дійсним стягувачем у виконавчому провадженні з примусового виконання рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 10 жовтня 2016 року, зміненого ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2019 року, тобто або держава, інтереси якої захищав прокурор, або орган місцевого самоврядування (територіальна громада), якому повертається земельна ділянка, що вибула з його власності з порушенням закону, не є однозначним. Проте вірне визначення та зазначення у виконавчому листі стягувача не може вплинути на можливість примусового виконання цього рішення, в тому числі і за заявою прокурора, який не тільки вже був допущений до участі у справі як представник інтересів держави, а й був ініціатором судового розгляду спору зі статусом позивача на попередніх стадіях цивільного процесу. Необхідність у внесенні виправлень у виконавчий лист, якщо у ньому дійсно допущені помилки, може бути реалізована з застосуванням механізму, передбаченого статтею 432 ЦПК. Але у будь-якому разі, зазначення у виконавчому листі стягувачем Миколаївську міську раду, як власника спірної земельної ділянки, що має бути повернута ОСОБА_1 , не може вважатись порушенням вимог до виконавчого документу та бути достатньою підставою для його повернення за правилами частини 4 статті 4 Закону «Про виконавче провадження». Крім того, Закон «Про виконавче провадження» не зобов`язує прокурора, який здійснював представницькі функції при розгляді справи, обгрунтовувати представництво інтересів держави на стадії виконання судового рішення та не обмежує його повноважень на примусове виконання рішення, ухваленого за його позовом на користь інших осіб. Отже, хоча мотивувальна частина рішення суду першої інстанції містить недоліки, які зазначала апелянт, але основний висновок суду про відсутність порушень державним виконавцем вимог Закону «Про виконавче провадження» відповідає обставинам справи та вимогам процесуального і виконавчого законодавства. Не встановлено апеляційним судом і порушень прав ОСОБА_1 , передбачених статтею 1 Першого Протоколу Конвенції, тобто невиправданого втручанням у мирне володіння майном відкриттям виконавчого провадження. Положення закону щодо підстав для початку примусового виконання рішення на підставі виконавчого документу (стаття 26 Закону «Про виконавче провадження»), в тому числі і щодо ініціативи прокурора у разі представництва інтересів держави в суді, є доступними, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванню, спрямованими на реалізацію основного принципу обов`язковості судового рішення, а тому є сумісними з положеннями статті 1 Першого Протоколу Конвенції. В судовому засіданні апеляційного суду представник ОСОБА_1 зазначав, що порушення права власності боржниці пов`язане з наслідками відкриття виконавчого провадження, а саме з виникненням обов`язку нести додаткові витрати (виконавчий збір тощо), тоді як рішення щодо повернення земельної ділянки взагалі не потребує вчинення виконавчих дій. Відповідним способом поновлення прав належного власника є реєстрація його права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. На підтвердження такого висновку адвокат надав витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в якому 14 серпня 2020 року зареєстроване право власності на спірну ділянку Миколаївської міської ради. Але ці обставини (виконання судового рішення не передбачає вчинення державним виконавцем виконавчих дій), як і посилання на пропуск строку пред`явлення виконавчого документу до виконання (пункт 2 частини 4 статті, частина 1 статті 12 Закону «Про виконавче провадження») не були підставою скарги на дії державного виконавця (а.с.22 том 3), а тому виходять за межі судового розгляду. До того ж питання про те, чи підлягає виконавчий лист виконанню, можуть бути вирішені за правилами статті 432 ЦПК. В провадженні місцевого суду є цивільна справа за заявою ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. Посилання представника ОСОБА_1 на те, що місцевий суд не мав достатніх повноважень на видачу виконавчого листа на підставі рішень апеляційного та касаційного суду, також виходять за межі підстав скарги та можуть бути розглянуті в іншому порядку. Водночас апелянт вимагає від апеляційного суду відповіді на питання права, які вважає визначальними для захисту своїх прав у виконавчому провадженні. Ці ж питання ОСОБА_1 порушувала перед Верховним Судом (як касаційною інстанцією) як підставу для роз`яснення ним свого рішення. Проте за своєю суттю порушені питання є власним тлумаченням заявницею положень закону, вони мають ознаки правової дискусії та виходять за межі оцінки постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження від 25 березня 2020 року на її відповідність Закону «Про виконавче провадження». Як неодноразово наголошував Європейський Суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення полягає в тому, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Мотиви, за яких апеляційний суд не погоджується з основними доводами ОСОБА_1 , викладені в мотивувальній частині цієї постанови. Оскільки апеляційна скарга не містить доводів, які би спростовували ключові висновки суду першої інстанції, або доводили би порушення ним норм процесуального та виконавчого законодавства, апеляційний суд не вбачає підстав для скасування судового рішення. Керуючись статями 374, 375, 382, ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва, постановлену 1 липня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття, але за наявності підстав, передбачених статтею 389 ЦПК, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Головуючий О.О.Данилова Судді: В.В.Коломієць Н.О.Шаманська --------------------------- повну постанову складено 29 жовтня 2020 року