Постанова 4870 № 914/2508/19

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД 79010, м.Львів, вул.Личаківська,81 _________________________________________________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "21" жовтня 2020 р. Справа №914/2508/19 Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії: головуючого судді: Плотніцького Б.Д. суддів: Матущак О. І., Мирутенко О.Л., при секретарі Карнидал Л. Ю. за участю представників: від позивача: не з`явився від відповідача: не з`явився розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю Надрагідробурмаш вх. № ЗАГС 01-05/2241/20 від 13.08.2020 року, на рішення Господарського суду Львівської області від 25.06.2020 року (повний текст рішення складено 06.07.2020 року, м. Львів, суддя Петрашко М.М.) у справі № 914/2508/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Ремонт та обладнання, м. Полтава до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Надрагідробурмаш, Дрогобицький район Львівської області про стягнення 493463,16 грн, ВСТАНОВИВ: Рішенням Господарського суду Львівської області від 25.06.2020 року у справі № 914/2508/19 частково задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю Ремонт та обладнання, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю Надрагідробурмаш (82193, Львівська область, Дрогобицький район, село Старий Кропивник, вулиця Першотравнева, будинок 35А, ідентифікаційний код 37349225) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Ремонт та обладнання (36000, місто Полтава, вулиця Котляревського, будинок 3, ідентифікаційний код 40507173) 433776,00 грн. основного боргу, 5498,21 грн. інфляційних втрат, 12188,58 грн. 3% річних та 6771,94 грн. судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 13.08.2020 року до Західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю Надрагідробурмаш вх. № ЗАГС 01-05/2241/20 від 13.08.2020 року на рішення Господарського суду Львівської області від 25.06.2020 року у справі № 914/2508/19, в якій останній просить скасувати рішення місцевого суду в частині задоволених позовних вимог та прийняти нове, яким в позові відмовити повністю. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосував норми матеріального права. Апелянт зазначає про те, що Товариством з обмеженою відповідальністю Ремонт та обладнання не виконано умови договору в повному обсязі, оскільки постачальник не надав вимоги до товару, які б могли підтвердити якість поставленого товару, а також не надано гарантійні умови до труби бурильної 73х9,19 NС 31 ЕUІ С105-R2, що, на думку відповідача, свідчить про невиконання господарських зобов`язань зі сторони позивача. Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат, 3% річних та штрафних санкцій, то такі, на думку відповідача, не підлягають задоволенню, оскільки не передбачені в укладеному між сторонами договорі. У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечив проти її задоволення, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Як вказав позивач, він надав покупцю належним чином засвідчену копію сертифікату якості виробника. Окрім того, подав клопотання про розгляд справи без його участі. В судове засідання представники сторін не з`явились, хоча належним чином були повідомлені про час та місце судового засідання. Колегія суддів Західного апеляційного господарського суду зазначає, що неявка в судове засідання сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Врахувавши те, що явка сторін в судове засідання не визнавалась судом обов`язковою, клопотань про відкладення розгляду справи на адресу суду не надходило, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за наявними матеріалами. Апеляційний господарський суд, розглянувши наявні в справі докази, давши належну оцінку доводам та запереченням, які містяться в апеляційній скарзі, дійшов висновку, що рішення господарського суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Згідно з статтею 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Як передбачено статтею 174 Господарського кодексу України, однією з підстав виникнення господарського зобов`язання є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди не передбачені законом, але які йому не суперечать. Згідно з статтею 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. За умовами статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами. За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (стаття 712 Цивільного кодексу України). Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Як вбачається з матеріалів справи, 01.02.2019р. між Товариством з обмеженою відповідальністю Ремонт та обладнання (постачальник, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю Надрагідробурмаш (покупець, відповідач) укладено договір поставки № 1549, відповідно до пункту 1.1. якого позивач зобов`язався поставити та передати у власність відповідача товар, у відповідності до специфікацій, які оформляються додатками до цього договору і є його невід`ємними частинами, а відповідач прийняти цей товар та оплатити його. Факт поставки товару підтверджується рахунками №П-0065 від 09.04.2019р. та № П-0095 від 07.05.2019р., накладними № 0043 від 23.04.2019р. та № 0056 від 07.05.2019р., товаро-транспортними накладними №0043 від 23.04.2019р. та №0056 від 07.05.2019р. та довіреностями на отримання матеріальних цінностей №504/1 від 11.04.2019р. та №634/2 від 07.05.2019р., підписаними представниками обох сторін (належним чином засвідченні копії містяться в матеріалах справи). Матеріалами справи підтверджується, що відповідач з порушенням строків оплати перерахував позивачу лише частину вартості поставленого товару. Неоплаченим залишився товар на суму 433776,00 грн. Щодо заперечень апелянта про те, що постачальником не виконано умови договору №1549 від 01.02.2019р. в повній мірі, оскільки постачальником не надано вимоги до товару, які б могли підтвердити якість поставленого товару, та не надано гарантійних умов до труби бурильної 73х9,19 №31 ЕU G105-R2, колегія суддів зазначає таке. Згідно з пунктом 6.1. договору приймання-передача товару здійснюється шляхом підписання товаросупровідних документів в місці поставки. Відповідно до пункту 6.3. договору перехід права власності та ризиків на товар, що постачається, відбувається в момент його фактичної передачі покупцю та підписання товаро-супровідних документів. Пунктом 6.4 договору передбачено, якщо під час приймання-передачі товару буде виявлено товар з відхиленням його якості або буде виявлено відхилення від кількості товару умовам цього договору, додатків до нього, або умовам чи змісту товаро-супровідних документів, або документам щодо якості або кількості товару, або іншим документам, які стосуються якості товару приймання товару призупиняється, викликається представник постачальника для вирішення питання заміни неякісного товару чи допостачання товару. У разі розбіжностей сторін приймання-передача неякісного товару чи недопоставка товару оформлюється відповідно до інструкцій П-6 та/або П-7 Державного арбітражу СРСР. Якщо розрахунок за товар, з відхиленням від встановленої якості, не був здійснений у повному обсязі на умовах попередньої оплати, то частина вартості товару, що залишилась не оплаченою, оплаті не підлягає, а якщо такий товар було оплачено на умовах попередньої оплати покупець має право вимагати заміни неякісного товару або повернення сплачених коштів за неякісний товар (або його частку), така вимога повинна бути задоволена у семиденний строк з дня отримання. Відповідно до пункту 6.5 договору, якщо після поставки, під час монтажу товару буде виявлений неякісний товар, викликається представник постачальника для складання акту про невідповідність товару вимогам щодо його якості. Представник постачальника повинен прибути до місця зберігання неякісного товару у строк, що не перевищує п`яти робочих днів. У разі відмови постачальника направити свого представника, неприбуття представника постачальника у встановлений строк або у разі відмови представника постачальника від підписання акту, акт складається без участі представника постачальника. Суд зазначає, що відповідачем не доведено та в матеріалах справи відсутні докази того, що під час приймання-передачі товару чи під час підписання товаро-супровідних документів відповідач заявляв претензії позивачу щодо якості товару, звертався з вимогою про надання гарантійних умов виробника або з вимогою заміни неякісного товару. При цьому слід зазначити, що факт передання та отримання товару підтверджується лише первинними документами бухгалтерського обліку, а тому заперечення відповідача щодо такого факту з посиланням на невиконання постачальником свого обов`язку за договором щодо надання покупцю гарантійних умов виробника чи документів щодо якості є безпідставними. Окрім цього, суд звертає увагу, що 27.12.2019 року відповідачем було проведено часткову оплату за поставлений товар у розмір 40 000 грн., у зв`язку з чим позивач спочатку звернувся з заявою про зменшення розміру позовних вимог (вх. № 217/20 від 27.01.2020р.). Дана обставина спростовує наявність претензій у відповідача стосовно невиконання позивачем вимог щодо якості поставленого товару. Також позивачем подавались до суду копії сертифікату якості виробника поставленої продукції QC №18СО53-2 від 28.08.2018 року. (а.с. 134). У відповідності із статтею 193 Господарського кодексу України, зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно з статтею 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Згідно з статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). За умовами статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання свого зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Згідно з частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом наведеного положення законодавцем передбачено можливість погодження умовами договору іншого розміру процентів. З урахуванням того, що договором не визначено інший розмір процентів, а зобов`язання зі сплати 3% річних та інфляційних прямо передбачено статтею 625 Цивільного кодексу України, суд відхиляє заперечення відповідача стосовно необгрунтованості нарахування позивачем інфляційних втрат та 3% річних. Згідно з положеннями пунктів 3.1 та 4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. Таким чином, твердження апелянта про безпідставність нарахування таких не відповідає чинному законодавству. А тому враховуючи те, що відповідачем було порушено грошове зобов`язання, позивач вправі на підставі частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України нараховувати інфляційні втрати та 3% річних за допущені відповідачем прострочення. Перевіривши розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача 5498,21 грн. інфляційних втрат та 12188,58 грн. 3% річних є обґрунтовані. Щодо вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача 42000,37 грн. штрафних санкцій в розмірі облікової ставки НБУ суд зазначає таке. Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України визначено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. Відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України передбачено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. З аналізу положень статті 231 ГК України вбачається, що нею передбачено можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов`язань штрафних санкцій, що мають імперативний характер (тобто, їх розмір не може бути змінений за згодою сторін та не залежить від їх волевиявлення), а також можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов`язань штрафних санкцій, розмір яких може бути змінений сторонами за умовами договору. Частиною четвертою статті 231 ГК України законодавець передбачає застосування штрафних санкцій, у разі якщо їх розмір законом не визначено, у розмірі, визначеному умовами господарського договору, а також надає сторонам право встановлювати різні способи визначення штрафних санкцій, - у відсотковому відношенні до суми зобов`язання (виконаної чи невиконаної його частини) або у певній визначеній грошовій сумі, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Положення частини шостої статті 231 ГК України регулюють виключно правовідносини сторін щодо їх відповідальності за невиконання грошових зобов`язань, передбачаючи їх встановлення у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. На відміну від, наприклад, частини другої статті 231 ГК України, у частині шостій цієї статті не вказано про застосування штрафної санкції у певному розмірі, а йдеться про спосіб її визначення. Разом з тим за частиною другою статті 343 ГК України, як спеціальною нормою, яка регулює відповідальність за порушення строків розрахунків, платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Також за статтями 1 та 3 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. За змістом наведених вище положень законодавства розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Між тим, частина шоста статті 231 ГК України не встановлює розмір штрафної санкції за порушення грошового зобов`язання, а визначає певний спосіб її формування (у відсотковому відношенні, розмір відсотків визначається через облікову ставку Національного банку України), а відтак не може бути застосована у даному випадку як законна підстава для визначення розміру стягуваної пені. Така правова позиція викладена у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 року у справі № 904/4156/18. Умовами договору № 1549 від 01.02.2019р. не встановлено розмір пені та умови про її стягнення за порушення виконання грошового зобов`язання покупцем, а частина шоста статті 231 ГК України також не встановлює конкретного розміру (відсотку) належної до стягнення пені, а лише встановлює порядок його визначення у договорі виходячи з облікової ставки Національного банку України та період, протягом якого може бути застосовано таку санкцію. Отже, як вірно зазначив суд першої інстанції, враховуючи те, що в укладеному між сторонами договорі не встановлено відповідальності відповідача у вигляді штрафних санкцій за порушення ним своїх зобов`язань щодо оплати поставленого йому товару, тому позовна вимога про стягнення з нього 42000,37 грн. штрафних санкцій не підлягає задоволенню. Враховуючи наведене, перевіривши розрахунок позовних вимог, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що задоволенню підлягають позовні вимоги про стягнення з відповідача 433776,00 грн. основного боргу, 5498,21 грн. інфляційних втрат та 12188,58 грн. 3% річних. Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року). Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвеція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України», no. 4241/03, від 28.10.2010 року). Судові витрати, в силу ст.129 ГПК України, покладаються на апелянта. керуючись ст.ст. 86, 255, 269, 275, 276, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Надрагідробурмаш вх. № ЗАГС 01-05/2241/20 від 13.08.2020 року залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Львівської області від 25.06.2020 року у справі № 914/2508/19 залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

4. Порядок та строки оскарження постанов апеляційного господарського суду до суду касаційної інстанції визначені ст. ст. 287-289 ГПК України. Повний текст постанови виготовлено та підписано 26.10.2020. Головуючий -суддя Плотніцький Б.Д. Суддя Матущак О. І. Суддя Мирутенко О.Л.