Постанова 4811 № 445/1064/19

Справа № 445/1064/19 Головуючий у 1 інстанції: Пилип"як П.В. Провадження № 22-ц/811/4049/19 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О. Категорія:66 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 жовтня 2020 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Шеремети Н.О. суддів: Ванівського О.М., Мельничук О.Я. секретаря: Матяш С.І. з участю: ОСОБА_2, ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Золочівського районного суду Львівської області від 07 листопада 2019 року, - ВСТАНОВИВ: у червні 2019 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням. В обґрунтування позовних вимог покликаються на те, що вони є співвласниками житлового будинку по АДРЕСА_1 . 30 червня 2016 року зі згоди ОСОБА_2 у будинку був зареєстрований та проживав її колишній чоловік, ОСОБА_1 , який припинив користуватися житлом за вищевказаною адресою з березня 2018 року, оскільки переїхав на постійне місце проживання в будинок своїх батьків за адресою: АДРЕСА_2 . Стверджують, що перешкод у користуванні житловим будинком відповідачу ніхто не чинить, домовленості чи договір з приводу проживання відповідача у спірному житловому будинку після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 відстуні. Зазначають, що ОСОБА_1 відмовляється добровільно знятися з реєстрації, чим порушує їхнє право, як власників будинку, володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. З наведених підстав просять визнати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право на користування житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 07 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено. Рішення суду оскаржили ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в апеляційній скарзі покликаються на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Апелянти стверджують, що відповідач з моменту набрання законної сили рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 13 червня 2018 року, яким розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , не є членом сім`ї власників будинку та добровільно не проживає у спірному будинку більше року, тому наявні підстави для визнання його таким, що втратив право на користування житловим приміщенням. Зазначають, що 1/2 частку будинку ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 , таким чином 1/2 частка будинку належить ОСОБА_2 на праві приватної власності, тому судом невірно застосовано норму ст. 60 СК України щодо спільної сумісної власності подружжя на спірний будинок, та помилково вказано в рішенні суду, що ОСОБА_1 є співвласником 1/2 частки будинку, яку позивач набула під час перебування з ним у шлюбі. З наведених підстав просять скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення ОСОБА_1 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач протягом тривалого часу не проживає у житловому будинку АДРЕСА_1 , однак зважаючи на те, що доказів належності спірного будинку на праві особистої власності, а не спільної сумісної, позивачі суду не надали, суд вважав відсутніми підстави для визнання ОСОБА_1 в порядку ч.2 ст.405, ч.2 ст.406 ЦК України, таким, що втратив право користування цим житловим будинком. Колегія судді не погоджується з такими висновками суд з огляду на таке. У відповідності до ст. 1 Першого протоколу до Європейської Конвенції з прав людини та основних свобод, що згідно ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Частинами першою, другою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Статтею 346 ЦК України врегульовані підстави припинення права власності, а саме: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп пам`яток культурної спадщини; примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерті власника. Відповідно до роз`яснень п. 34 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» зазначено, що оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом (стаття 41 Конституції України, статті 316-319 ЦК), то власник на підставі статті 391 ЦК не може бути визнаний таким, що втратив право користування своїм майном, зокрема жилим приміщенням або виселений із нього, оскільки це не відповідає характеру спірних правовідносин, й такі вимоги регулюються, зокрема, статтями 71, 72, 109, 110, 116 Житлового кодексу Української РСР. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. За приписами частини 2 статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Частиною 2 статті 406 ЦК України визначено, що сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 10.05.2003 по 13.06.2018 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 13.06.2018. 19.04.2005 за договором дарування частки незавершеного будівництвом житлового будинку ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_2 прийняла у дар належну останньому на праві власності 1/2 частку незавершеного будівництвом, 68% готовності, житлового будинку, що знаходиться у АДРЕСА_1 . На підставі розпорядження Золочівської районної державної реєстрації №493 від 06.10.2008 ОСОБА_2 та ОСОБА_4 набули право спільної часткової власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1 (в розмірі 1/2 частки кожний), що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 23.12.2008 та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №21374429 від 23.12.2008. Згідно з договором дарування від 20.05.2017 ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_3 прийняв у дарунок належну йому на праві власності 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 . Державна реєстрація вказаного права власності проведена 20.05.2017, що підтверджується витягом за індексним номером 87593758. Відповідно до довідки Золочівського МВЖКП від 03.05.2019 №466 та будинкової книги в будинку АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 . З актів, складених депутатом міської ради Анін І.В. та представником міської ради Тимків І.Й. від 30.05.2018, 29.08.2018, 04.04.2019, 20.05.2019 вбачається, що ОСОБА_1 зареєстрований у будинку АДРЕСА_1 , але не проживає за даною адресою. Суд першої інстанції, на підставі вищезгаданих актів, показань свідків, дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 дійсно, після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 , у житловому будинку АДРЕСА_1 , не проживає. Даючи пояснення в суді апеляційної інстанції, відповідач ОСОБА_1 не заперечував цієї обставини, визнав, що дійсно тривалий час не проживає у житловому будинку АДРЕСА_1 , так як шлюб між ним та ОСОБА_2 розірвано, а ОСОБА_2 створила іншу сім`ю, і з іншим чоловіком проживає у цьому житловому будинку. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції врахував положення ст. 60 СК України, відповідно до якої майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Суд першої інстанції, встановивши, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 10.05.2003 по 13.06.2018 перебували у зареєстрованому шлюбі, у вказаний період позивач ОСОБА_2 набула право власності в розмірі 1/2 частки на будинок АДРЕСА_1 , дійшов висновку про те, що відповідно до статті 60 СК України даний будинок має статус спільної сумісної власності подружжя, а отже презюмується, що відповідач є співвласником 1/2 частки вказаного будинку. Такий висновок суду першої інстанції суперечить матеріалам справи, встановленим фактичним обставинам справи, оскільки правовстановлюючими документами на житловий будинок АДРЕСА_1 підтверджується, що ОСОБА_2 на праві власності належить лише 1/2 частина цього житлового будинку. На думку колегії суддів, суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги твердження позивача ОСОБА_2 про те, що спірний будинок належить на праві власності лише їй та її батькові, ОСОБА_3 , оскільки за ними у встановленому законом порядку зареєстровано право власності, що підтверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно серії ССО №582081, виданим 12.02.2009 року, з якого вбачається, що на підставі розпорядження голови Золочівської районної державної адміністрації №493 від 06.10.2008 року право приватної спільної часткової власності в розмірі по 1/2 зареєстровано за ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , який належну йому на праві власності 1/2 частку подарував ОСОБА_3 , що підтверджується договором дарування, укладеним між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 20.05.2017 року, а також витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, виданим 20.05.2017 року. Наведене спростовує висновки суду першої інстанції про відсутність доказів на підтвердження належності спірного житлового будинку на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . На час звернення ОСОБА_2 з даним позовом, і на час розгляду справи судами, розпорядження голови Золочівської районної державної адміністрації №493 від 06.10.2008 року на підставі якого зареєстровано право приватної спільної часткової власності в розмірі по 1/2 за ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , відповідачем не оспорювалося. Як ствердив в суді апеляційної інстанції відповідач, з позовом про визнання за ним права власності на частку у житловому будинку АДРЕСА_1 , він не звертався, право власності ОСОБА_2 на 1/2 частку у спірному житловому будинку ним не оспорювалося. Висновки суду про те, що відповідачу чинилися перешкоди у користуванні спірним житловим будинком спростовуються, в тому числі і твердженнями відповідача, який пояснив суду апеляційної інстанції, що він дійсно більше року не проживає у спірному житловому будинку, так як його колишня дружина проживає у спірному житловому будинку з іншим чоловіком. Матеріали справи не містять доказів на підтвердження звернення ОСОБА_1 до правоохоронних органів чи до суду з приводу чинення йому перешкод у користуванні житловим будинком, з приводу усунення цих перешкоди чи його вселення. За вищенаведеного, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, який встановивши, що ОСОБА_1 дійсно більше року не проживає у спірному житловому будинку, дійшов висновку про відсутність підстав для визнання ОСОБА_1 в порядку ч.2 ст. 405, ч.2 ст.406 ЦК України, таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 з тих підстав, що позивачі не надали належних та допустимих доказів належності житлового будинку АДРЕСА_1 на праві особистої власності, а не спільної сумісної власності. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Згідно з п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - задовольнити. Рішення Золочівського районного суду Львівської області від 07 листопада 2019 року - скасувати та ухвалити постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити. Усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 . Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 22.10.2020 року. Головуючий: Шеремета Н. О. Судді: Ванівський О.М. Мельничук О.Я.