Постанова Київський апеляційний суд № 381/345/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД _________________________ ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И справа № 2-о/381/16/20 Головуючий у 1-й інстанції суддя: Осаулова Н.А. 20 жовтня 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ : судді-доповідача - Саліхова В.В. суддів: Шахової О.В., Вербової І.М., секретаря судового засідання: Яворської А.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 10 червня 2020 року в справі за заявою ОСОБА_2 , заінтересована особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про встановлення факту, що має юридичне значення, ВСТАНОВИВ: У січні 2020 року ОСОБА_2 заявник звернувся до суду із заявою та просив встановити факт, що має юридичне значення, а саме факту постійного проживання на території колишньої УРСР та України з липня 1989 року по серпень 1992 року. Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 10 червня 2020 року заяву залишено без задоволення. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 просить скасувати рішення та ухвалити нове про задоволення заяви. Посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, на неповне з`ясування обставин справи. В обґрунтування своїх доводів вказує, що наявні докази на підтвердження факту постійного проживання заявника на території колишньої УРСР та України з липня 1989 року до серпня 1992 року. Зазначає, що до судом не застосовані норми п. 1-2 ч. 1 ст. 3 та ст. 8 Закону України «Про громадянство України», які стосуються громадян колишнього СРСР та положення Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Звертає увагу на те, що судом не були враховані показання свідків. У відзиві на апеляційну скаргу Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області просило апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення без змін. Зазначило, що доказів безперервного проживання заявника у період з липня 1989 року по серпень 1992 року суду надано не було, а періодичний час знаходження в Україні під час навчання у Фастівському СПТУ-18 з 01.09.1991 по 30.06.1992 жодним чином не вказує на можливість задоволення вимог заяви. № апеляційного провадження: 22-ц/824/10963/2020 У судовому засіданні ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 підтримав апеляційну скаргу в повному обсязі з підстав наведених в ній та просив останню задовольнити. Інші учасники цивільного процесу в судове засідання не з`явилася, будучи належним чином повідомленою про час та місце слухання справи, про причини неявки суд не повідомили. У рішенні ЄСПЛ від 03.04.2008 № 3236/03, § 41«Пономарьов проти України» суд вказав, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. Крім того, як наголошує у своїх рішеннях Європейський суд, сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. На підставі викладеного, та враховуючи вимоги ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів ухвалила розглянути справу за відсутності інших учасників цивільного процесу. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника, перевіривши наведені в скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із наступних підстав. Ухвалюючи рішення про залишення без задоволення заяви, суд першої інстанції, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов до висновку, що вимоги заяви є недоведеними. З таким висновком суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, враховуючи наступне. Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Степанакерт Нагорно-Карабахської автономної області, що підтверджено Свідоцтвом про народження Серія НОМЕР_1 виданим Степанакертським міським ЗАЦС, НКАО 20 жовтня 1974 року (а. с. 11-12). Відповідно до копії Паспорта № НОМЕР_2 виданого 31 березня 2015 року, заявник ОСОБА_2 є громадянином Республіки Вірменія (а. с. 8-10, 13). Згідно з копію Атестату № НОМЕР_3 виданого 3 червня 1992 року та довідку «Фастівського центру професійно-технічної освіти» ДПТНЗ Міністерства освіти та науки України від 22 січня 2020 року за №33, в період часу з 01 вересня 1991 року по 30 червня 1992 року ОСОБА_2 навчався у Фастівському СПТУ-18 за професією слюсар механіко-складальних робіт (а. с. 14, 16). Заявник ОСОБА_2 , з липня 1989 року по серпень 1992 рік проживав по АДРЕСА_1 відповідно до Акту від 23 січня 2020 року за №9 підписаного сусідами (а. с. 15). Звертаючись до суду з даною заявою, заявник посилається на те, що в період з липня 1989 по серпень 1992 року він проживав у сестри своєї матері в м. Фастів Київської області, в тому числі і на момент проголошення самостійності України 24 серпня 1991 року. Однак, при зверненні до Фастівського районного відділу Управління Державної міграційної служби з питань набуття громадянства, з метою отримання громадянства України, йому було відмовлено у видачі громадянства, оскільки факт постійного проживання на території України повинен бути встановлений у судовому порядку. Відповідно до ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Факти, що мають юридичне значення - це факти, з якими закон пов`язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду у порядку окремого провадження, зокрема, за умови, що факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону викликати юридичні наслідки: виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав фізичних та юридичних осіб. Згідно з ст. 318 ЦПК України у заяві повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів. Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: - згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; - чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; - заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; - встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Аналіз зазначених норм права дає можливість дійти до висновку про те, що не можуть розглядатися в порядку окремого провадження заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, якщо чинним законодавством передбачений інший порядок його встановлення. Суд вправі розглядати справи про встановлення юридичних фактів, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки. Тобто, від встановлення такого факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян та встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Заявник звернувся до суду з заявою про встановлення юридичного факту, а саме факту проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року. Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 №302(з урахуванням внесених змін). Згідно з пунктом 1 Порядку паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України. Стаття 4 Конституції України визначає, що в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом. Відповідно до Конституції України правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначає Закон України «Про громадянство України». Відповідно до п.п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України. Відповідно до ч. 1 ст. 8 даного Закону, особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Перелік документів, які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедуру подання цих документів та провадження за ними, виконання прийнятих рішень з питань громадянства України визначає Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень затверджено Указом Президента України від 27.03.2001 №215 (в редакції Указу Президента України від 27.06.2006 №588/2006). Згідно з абзацом сьомим пункту 2 Порядку заяви про оформлення набуття громадянства України особою, яка постійно проживає за кордоном, на ім`я керівника дипломатичного представництва чи консульської установи України за місцем постійного проживання особи. Пункт 8 Порядку визначає, що для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального органу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року. У разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво», або на інших територіях, що входили під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Народної Держави, Української Соціалістичної Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду (пункт 44 Порядку). Таким чином, вказаний Закон та Порядок встановлення належності до громадянства України стосується осіб, які проживали на території України станом на 24 серпня 1991 року і перебували у громадянстві колишнього СРСР, але не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт проживання, тому для встановлення належності до громадянства України особа подає заяву, а також інші відповідні документи передбачені розділом II Порядку до управління, відділу міграційної служби за місцем проживання в Україні. Отже, у разі відсутності передбачених Порядком документів подається відповідне судове рішення, що підтверджує факт постійного проживання особи на території України, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 №1543-ХІІ станом на 24.08.1991. На підтвердження своїх заявлених вимог, заявником надано копію Атестату № НОМЕР_3 виданого 3 червня 1992 року та довідку «Фастівського центру професійно-технічної освіти» ДПТНЗ Міністерства освіти та науки України від 22 січня 2020 року за №33, з яких вбачається, що в період часу з 01 вересня 1991 року по 30 червня 1992 року ОСОБА_2 навчався у Фастівському СПТУ-18 за професією слюсар механіко-складальних робіт (а.с.14, 16). Надано Акт від 23 січня 2020 року за №9 підписаний сусідами, в якому зазначено, що заявник ОСОБА_2 , з липня 1989 року по серпень 1992 рік проживав по АДРЕСА_1 (а. с. 15). При розгляді справи в суді першої інстанції усудовому засіданні 26 травня 2020 року було допитано сусідів, які підписали вказаний акт, в якості свідків: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .. Так, свідок ОСОБА_4 суду показала, що вона є сусідкою заявника, який з 1989 року по серпень 1992 року проживав періодично - «наїздами» у сім`ї ОСОБА_6 , так як навчався у Фастівському ПТУ. Свідок ОСОБА_5 суду показала, що із заявником має дружні відносини, в період часу з липня 1989 року по вересень 1992 року він постійно проживав на території України, оскільки навчався у ПТУ № 18, зараз проживає у м. Фастів, проте на даний час знаходиться на своїй Батьківщині. Сім`ї у заявника на території України не має, його сім`я знаходиться в «Арменії». Свідок ОСОБА_3 суду показав, що з 1976 року він товаришує із сім`єю ОСОБА_6 . У 1989 році до них приїхав племінник та проживав у них по 1992 рік. На даний час ОСОБА_2 перебуває у « Арменії ». Разом з тим, зазначені документи - копія Атестату № НОМЕР_3, довідка «Фастівського центру професійно-технічної освіти» ДПТНЗ Міністерства освіти та науки України, Акт від 23 січня 2020 року за №9 та покази свідків, на думку колегії суддів не підтверджує факт постійного проживання ОСОБА_2 на території колишньої УРСР та України з липня 1989 року по серпень 1992 року, оскільки таке тривале проживання не було оформлено відповідною пропискою. За загальними правилами прописки громадян в Радянському Союзі, поняття прописки, призначення цієї адміністративної процедури встановлювались Положенням про паспортну систему в СРСР, затвердженим Постановою Ради Міністрів СРСР від 28.08.1974 №677 та Постановою Ради Міністрів СРСР від 28.08.1974 №678 «Про деякі правила прописки громадян». Згідно з зазначеними документами був передбачений дозвільний порядок прописки громадянина, тобто, були встановлені умови відмови органів внутрішніх справ в прописці громадянина в тому чи іншому населеному пункті. Метою прописки в даному випадку дійсно була не просто реєстрація місця проживання окремих громадян, але і недопущення проживання окремих осіб, наприклад, в столичних містах республік СРСР. Відповідно до Положення про паспортну систему СРСР 1974 громадянин, який змінив місце проживання або вибув в іншу місцевість на тимчасове проживання на строк понад півтора місяця, зобов`язаний був виписатися перед вибуттям (підтвердивши наявність житлоплощі на новому місці), а при прибутті на нове місце подати по новому місці заяву зі згодою особи, яка надає житлову площу. Виняток становили відрядження, канікули, виїзди на дачу, відпочинок або лікування. Перебувати без прописки на будь-якій території СРСР заборонялося. Таким чином, відповідно до Порядку при зміні місцезнаходження на строк понад півтора місяця виникала законна необхідність оформити тимчасову прописку. Зазначене підтверджувало правомірність знаходження громадянина СРСР далеко від місця його проживання. Таким чином, прописка громадян за місцем проживання у вказаний в заяві період часу була обов`язкова. Будь-яких інших, належних та допустимих доказів, на підтвердження вказаного факту ОСОБА_2 не надав. Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Посилання в апеляційній скарзі на наявність доказів на підтвердження факту постійного проживання заявника на території колишньої УРСР та України з липня 1989 року до серпня 1992 року не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в суді апеляційній інстанції. Доводи апеляційної скарги про необхідність застосування судом норми п. 1-2 ч. 1 ст. 3 та ст. 8 Закону України «Про громадянство України», які стосуються громадян колишнього СРСР та положення Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» є необґрунтованими та засновані на хибному розумінні норм матеріального права. Крім того, приймаючи таке рішення, колегія суддів враховує, що ОСОБА_2 відповідно до копії паспорту є громадянином Вірменії, народився у АДРЕСА_2 , де й прописаний. Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли своє підтвердження при розгляді справи в суді апеляційної інстанції. Судом першої інстанції в повному обсязі досліджені обставини, матеріали справи та надані відповідні висновки з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з якими погоджується і колегія суддів. Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Керуючись ст.ст. 367-368, 371, 374-375, 381-384, 389-390 ЦПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 10 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції. Повний текст постанови складено 22.10.2020. Головуючий: В.В. Саліхов Судді: І.М. Вербова О.В. Шахова