Постанова Харківський апеляційний суд № 644/8350/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 20 жовтня 2020 року м.Харків справа №644/8350/19 провадження №22-ц/818/4198/20 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю., за участю секретаря: Сізонової О.О. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про визначення місця проживання дитини за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 червня 2020 року, постановлене під головуванням судді Глібко О.В., в залі суду в місті Харкові (повний текст судового рішення складено 24 червня 2020 року), в с т а н о в и в : У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про визначення місця проживання дитини. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 червня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визначено місце проживання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з матір`ю ОСОБА_1 .. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції і постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; зазначає, що ініціюючи судовий спір щодо визначення місця проживання дитини з матір`ю, позивач фактично вирішувала питання щодо надання дозволу батьком виїзду дитини за межі України. Відповідач заперечував проти позовних вимог, посилаючись на відсутність предмету спору, оскільки він не заперечує проти проживання дитини разом з матір`ю. Проте суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги на зазначене уваги не звернув, проігнорував його заяву щодо відсутності спору між сторонами та дійшов помилкового висновку щодо відсутності згоди щодо проживання дитини з кимось із батьків. Вказує, що служба у справах дітей також не підтвердила наявності конфлікту між батьками дитини з приводу визначення місця її проживання, а отже позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог та наявності спору щодо визначення місця проживання дитини. Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 надала відзив на апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , в якому просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що комфортне проживання та належне виховання дитини буде забезпечено у разі її проживання разом із матір`ю. При цьому суд першої інстанції зазначає, що у віці 2 роки 10 місяців дитина безумовно потребує материнської опіки та проживання у звичній для неї обстановці. Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Згідно із частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до ч. 8 ст. 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Статтею 141 СК України передбачено, що батько і мати мають рівні права та обов`язки по відношенню до дитини. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їх прав по відношенню до дитини. Частина 2, 3 Закону України «Про охорону дитинства» передбачає, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Відповідно до ст. ст. 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У п. 1 ст. 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції). У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю. При цьому під забороною розлучення дитини з своєю матір`ю в контексті Декларація прав дитини слід розуміти не обов`язковість спільного проживання матері та дитини, а право на їх спілкування, турботу з боку матері та забезпечення з боку обох батьків, у тому числі матері прав та інтересів дитини, передбачених цією Декларацією та Конвенцією. 01 липня 2017 року Європейським Судом з прав людини (ЄСПЛ) було ухвалено рішення у справі «М.С. проти України», яке набуде статусу остаточного відповідно до порядку, передбаченого пунктом 2 статті 44 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, в якому ЄСПЛ констатував порушення Україною права заявника, гарантованого статтею 8 «Право на повагу до приватного і сімейного життя» Конвенції, у зв`язку з рішеннями національних судів про визначення місця проживання дитини заявника та зазначив, що під час вирішення такої категорії справ судам слід керуватись статтею 51 Конституції України, яка гарантує кожному із подружжя рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї. Схожа норма міститься також у частині шостій статті 7 Сімейного кодексу України, відповідно до якої рівність прав і обов`язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї є однією із загальних засад регулювання сімейних відносин, що в свою чергу узгоджується з практикою ЄСПЛ, який неодноразово наголошував, що батьки повинні мати рівні права у спорах про опіку над дітьми, і жодні презумпції, які ґрунтуються на ознаці статі, не повинні братись до уваги. Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 є матір`ю, а відповідач ОСОБА_2 батьком малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження, серії НОМЕР_1 ( а.с.8). Згідно відомостей Департаменту реєстрації Харківської міської ради місце проживання ОСОБА_4 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 . ( а.с.12) Як на підставу позовних вимог ОСОБА_1 посилалась на те, що з відповідачем у зареєстрованому шлюбі вони не перебували, спільне життя з відповідачем не склалося з причин несумісності характерів, відсутності взаєморозуміння та різних поглядів на життя. На даний час між ними існують непорозуміння щодо місця проживання їх спільної дитини. Крім того відповідач категорично відмовляється надавати їй дозвіл на виїзд з донькою на відпочинок. Згідно ст. 157 СК України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Частиною 5 ст. 157 СК України передбачено, що той із батьків, з яким за рішенням суду визначено або висновком органів опіки та піклування підтверджено місце проживання дитини, крім того з батьків, до якого застосовуються заходи примусового виконання рішення про встановлення побачення з дитиною та про усунення перешкод у побаченні з дитиною, самостійно вирішує питання тимчасового виїзду за межі України на строк, що не перевищує одного місяця, з метою лікування, навчання, участі дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, екологічних, технічних, мистецьких, туристичних, дослідницьких, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку дитини за кордоном, у тому числі у складі організованої групи дітей, та у разі, якщо йому відомо місце проживання іншого з батьків, який не ухиляється та належно виконує батьківські обов`язки, інформує його шляхом надсилання рекомендованого листа про тимчасовий виїзд дитини за межі України, мету виїзду, державу прямування та відповідний часовий проміжок перебування у цій державі. Згідно із ч. 4 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (ч. 5 ст. 19 СК України). Матеріали справи свідчать про те, що згідно висновку Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради від 31.01.2020 року про визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановлено, що батько дитини ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в зареєстрованому шлюбі не перебували, батьківство ОСОБА_2 встановлено відповідно до ст. 126 СК України. Після припинення фактичних шлюбних відносин між батьками малолітня ОСОБА_4 залишилася мешкати з матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , де створено належні житлово-побутові умови для проживання, відповідно до акту обстеження умов проживання від 11.01.2020 року. ( а.с.82) ОСОБА_1 працює, має самостійний дохід, за місцем роботи характеризується позитивно, на обліку в психоневрологічному та наркологічному диспансері не перебуває, виконує батьківські обов`язки по вихованню та догляду за донькою. ОСОБА_1 на співбесіді в Департаменті служб пояснила, що між нею та батьком дитини регулярно виникають сварки з питань, пов`язаних з вихованням доньки, у позивачки виникають побоювання, що батько самочинно змінить місце проживання дитини. ОСОБА_2 мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , відповідно до його письмових пояснень, наданих Департаменту служб, батько не заперечує проти визначення місця проживання дитини з матір`ю та стверджує, що з цього питання є домовленість і він її не порушує. На його думку, суперечки, що виникають між ним та матір`ю дитини, не пов`язані з питанням визначення місця проживання дитини. Питання щодо визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_4 додатково було розглянуто на засіданні Комісії з питань захисту прав дитини, враховуючи рекомендації комісії, в інтересах дитини, Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради вважає за доцільне визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з матір`ю ОСОБА_1 ( а.с.79-81) Суд першої інстанції, враховуючи передусім інтереси дитини, дійшов обґрунтованого висновку про те, що комфортне проживання та належне виховання дитини буде забезпечено у разі її проживання разом із матір`ю. Посилання апелянта на те, що відсутній предмет спору, оскільки він не заперечує проти проживання дитини разом з матір`ю та ним не ставилось питання щодо зміни місця проживання дитини колегією суддів не приймається до уваги. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду ухвалене з додержанням вимог матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - залишити без задоволення. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23 червня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Н.П. Пилипчук О.Ю. Тичкова Повне судове рішення виготовлено 21.10.2020 року.