Постанова 4854 № 420/5807/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 20 жовтня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/5807/20 Головуючий в 1 інстанції: Кравченко М.М. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача - Шляхтицького О.І., суддів: Домусчі С.Д., Семенюка Г.В., розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04.08.2020 по справі № 420/5807/20 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 13.05.2020 №160-20,- ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог. У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з вищевказаним адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.05.2020 № 160-20. В обґрунтування позовних вимог зазначалось, що Державна міграційна служба України рішенням № 160-20 від 13.05.2020 скасувала рішення Держкомнацрелігій № 602-11 від 31.10.2011 про надання статусу біженця громадянину Афганістану ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що він повідомив недостовірні відомості, що стали підставою для визнання біженцем. Із рішенням відповідача № 160-20 від 13.05.2020 позивач не згоден, вважає його протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Відповідач проти задоволення позову заперечував, надав до суду першої інстанції відзив, у якому вказав, що для оформлення національного паспорта ОСОБА_1 не було необхідності звертатися до посередників-співвітчизників з метою оформлення свідоцтва про народження, як він стверджує під час співбесіди 13.12.2019, а необхідно було надати до Посольства Ісламської Республіки Афганістан в Україні тазкеру, відповідно до якої компетентним органом Афганістану йому було видано і попередній національний паспорт. У ДМС України є підстави вважати, що ідентифікаційні дані ОСОБА_1 , зокрема дата народження, а також його місце народження, внесені до попереднього національного паспорта та паспорта серії НОМЕР_1 , виданого 21.12.2016 Генеральним консульством Афганістану в м. Бонн (Німеччина), є ідентичними: ІНФОРМАЦІЯ_1 - дата народження, м. Кундуз - місце народження. ОСОБА_1 має достатній рівень освіти (анкета від 11.08.2011, арк. 78-79, о/с № 11.2.0103-01), під час співбесід говорить послідовно, планує здійснити роботу пов`язану з бізнесом, і не скаржиться на здоров`я, що виключає втрату пам`яті на частину ідентифікаційних даних (рік та місце народження), тоді як інші ідентифікаційні дані (прізвище, ім`я, по батькові) в пам`яті збереглися. Наведене дає ДМС України підстави вважати, що ОСОБА_1 була відома дата його народження, однак, при зверненні він вказав інший рік народження, що у разі ідентифікації особи за відсутності фото, зокрема за інтегрованою міжвідомчою інформаційно-телекомунікаційною системою щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон, призведе до встановлення двох різних осіб: Афганістан залишила одна особа, а в Україну прибула інша, тощо. ОСОБА_1 під час звернення за наданням статусу біженця вказав неправдиві дату та місце народження, а відсутність у матеріалів справи документів, які б підтверджували причини залишення ним території країни громадянської належності (службові документи батька, свідоцтво про його загибель, листи Талібану , про які він повідомляв під час співбесід, тощо) дають ДМС України підстави вважати, що його обставини справи підпадають під дію пункту 20 параграфу В розділу III Коментаря УВКБ ООН: завідомо неправдиво викладені факти щодо особи заявника та основних причин, що призвели до залишення ним країни громадянської належності, мають важливе значення і породжують питання стосовно достовірності клопотання в цілому. З огляду на викладене є серйозні підстави вважати, що позивач з метою отримання статусу біженця надав завідомо об`єктивно недостовірні відомості про себе, які стали підставою для надання йому захисту в Україні, тому рішенням Держкомнацрелігій від 31.10.2011 № 602-11, згідно з яким він набув статус біженця, мало бути скасовано. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 04 серпня 2020 року позов задовольнив. Визнав протиправним та скасував рішення Державної міграційної служби України № 160-20 від 13.05.2020. Стягнути з Державної міграційної служби України на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 840,80 грн. Короткий зміст вимог апеляційної скарги. Не погоджуючись з даним рішенням суду, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи, у зв`язку з чим просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити. Апелянт, мотивуючи власну правову позицію, фактично акцентує увагу на обставинах справи та процедурі надання статусу біженця. Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення. Обставини справи. Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 набув статус біженця на підставі рішення Державного комітету України у справах національності та релігій Управління міграційної служби у м. Києві № 602-11 від 31.10.2011 відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Згідно із заявою ОСОБА_1 від 24.09.2019 про переведення особової справи з ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області до ГУДМС в Одеській області у зв`язку із зміною місця проживання, на підставі наказу ГУДМС в Одеській області від 18.10.2019 року № 199 його особову справу № 11.25.0103-01 взято на облік з присвоєнням № 2019OD0205. 25.02.2020 року ГУ ДМС в Одеській області було підготовлено подання про скасування рішення про визнання біженцем, яким рекомендовано ДМС прийняти рішення про відсутність підстав для скасування рішення Держкомнацрелігій від 31.10.2011 № 602-11 про визнання ОСОБА_1 біженцем. ДМС України 13.05.2020 року прийняла рішення № 160-20 про скасування рішення про визнання біженцем, яким скасувала рішення Держкомнацрелігій від 31.10.2011 № 602-11 про визнання ОСОБА_1 біженцем у зв`язку з тим, що він повідомив недостовірні відомості, що стали підставою для визнання його біженцем. Вказані обставини сторонами не заперечуються, а отже є встановленими. Висновок суду першої інстанції. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що Державна міграційна служба України приймаючи рішення від 13.05.2020 № 160-20 не дотримала одного з елементів критерію «необхідності у демократичному суспільстві», а саме принципу пропорційності, який, в свою чергу, вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, що призвело до негативних наслідків для позивача за відсутності будь-якої вини останнього. Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Джерела права й акти їх застосування та оцінка суду. За змістом статті 1 Конвенції про статус біженців від 28.07.1951, пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно частини 2 статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Порядок подання та розгляду заяв про визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, регламентований Законом України № 3671-VI та Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884 (далі Правила №

649. Відповідно до частин 1,7 статті 7 Закону України № 3671-VI така заява подається особисто іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з частиною 12 статті 7 Закону України № 3671-VI Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також, зокрема, проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву; заповнює реєстраційний листок та інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз`яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи. Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України № 3671-VI орган, який прийняв до розгляду заяву, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Розділом ІV Правил № 649 встановлено порядок попереднього розгляду заяв. Згідно з пунктом 4.1. розділу ІV Правил № 649 під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: - проводить співбесіду із заявником, результати якої оформлюються відповідним протоколом; - розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту). У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел. Відповідно до частини 4 статті 8 Закону України № 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Частинами 6,7 статті 8 Закону України №3671-VI встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 27 липня 2011 року № 649, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 5 жовтня 2011 року за № 1146/19884, відповідно до підпункту 7.7 яких за результатами всебічного вивчення та оцінки документів і матеріалів, що долучені до особової справи, яка надійшла разом з поданням, ДМС приймає одне з таких рішень (додаток 32): а) про втрату статусу біженця або додаткового захисту; б) про позбавлення статусу біженця або додаткового захисту; в) про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; г) про відсутність підстав для втрати чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту або про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Як встановлено під час розгляду справи та підтверджено матеріалами справи, ДМС України 13.05.2020 прийняла рішення № 160-20 про скасування рішення Держкомнацрелігій від 31.10.2011 року № 602-11 про визнання ОСОБА_1 біженцем у зв`язку з тим, що він повідомив недостовірні відомості, що стали підставою для визнання його біженцем, а саме надані недостовірні відомості про дату та місце народження. В оскаржуваному рішенні відповідач зазначив, що ОСОБА_1 під час звернення за наданням статусу біженця вказав неправдиві дату та місце народження, а відсутність у матеріалах справи документів, які б підтверджували причини залишення ним території країни громадянської належності (службові документи батька, свідоцтво про його загибель, листи Талібану , про які він повідомляє під час співбесід, тощо) дають ДМС підстави вважати, що його обставини справи підпадають під дію пункту 20 § В розділу III Коментаря УВКБ ООН: завідомо неправдиво викладені факти щодо особи заявника та основних причин, що призвели до залишення ним країни громадянської належності, мають важливе значення і породжують питання стосовно достовірності клопотання в цілому. Відповідно до пункту 20 параграфа В розділу ІІІ Коментаря УВКБ ООН щодо питання позбавлення статусу біженця (Женева, 22 листопада 2004 року) коли обман розглядається як підстава для позбавлення статусу біженця, компетентні органи відповідної держави послідовним чином повинні встановити наступні ознаки для застосування цього положення: об`єктивно невірні твердження заявника; причинний зв`язок між цими твердженнями і визначенням статусу біженця; намір вчинити обман з боку заявника. Неправдиві твердження часто стосуються особи заявника та основних причин, що призвели до залишення ним країни громадянської належності. Ураховуючи, що завідомо неправдиво викладені факти щодо цих обставин мають важливе значення і породжують питання стосовно достовірності клопотання в цілому, слідує, що вони відіграють важливу роль при визначенні статусу шукача захисту. При цьому, під час розгляду справи відповідач не надав до ані до суду першої інстанції, ані до суду апеляційної інстанції доказів, що під час звернення за наданням статусу біженця позивач вказав неправдиві відомості. За наявності в анкеті помилки (описки) щодо дати та місця народження заявника не є беззаперечним фактом, який дає підстави вважати такі відомості недостовірними в розумінні звернення за міжнародним захистом, оскільки визначальним є факт обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Як правильно зазначено судом першої інстанції, що у відповідача не було підстав не враховувати повідомлені під час співбесід дані про дату і місце його народження. Як вбачається із оскаржуваного рішення, та зазначено судом першої інстанції, що оцінка вказаним обставинам була надана відповідачем поверхнево, без врахування та аналізу матеріалів особової справи позивача, здійснена на припущення посадових осіб відповідача без наведення належної аргументації відхилення попередніх пояснень щодо дати та місця народження. Матеріали справи не містять доказів про існування інших підстав для скасування рішення про визнання позивачем біженцем, які передбачені статтею 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Отже, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції, що факт надання позивачу в 2011 році статусу біженця свідчить про те, що уповноваженими на те органами було проведено перевірку та підстави для надання позивачу такого статусу, будь-яких порушень виявлено не було. Суд також врахував, що Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області в поданні від 25.02.2020 зазначило, що матеріали особової справи ОСОБА_1 не підпадають під визначення частини 1, 5 та 6 статті 11 Закону, а саме відсутні підстави для втрати, позбавлення та скасування рішення про визнання біженцем громадянина Афганістану ОСОБА_1 . Відповідно до статті 11 Закону, абзацу другого підпункту «в» пункту 7.4 розділу VII Правил, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області рекомендувало Державній міграційній службі України прийняти рішення про відсутність підстав для скасування рішення ДМС про визнання біженцем громадянина Афганістану на установчі дані ОСОБА_1 . Згідно положень статті 9 Конституції України та статті 17, частини 5 статті 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції. За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що Державна міграційна служба України приймаючи рішення від 13.05.2020 року № 160-20 не дотримала одного з елементів критерію «необхідності у демократичному суспільстві», а саме принципу пропорційності, який, в свою чергу, вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, що призвело до негативних наслідків для позивача за відсутності будь-якої вини останнього. У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово робив визначення критерію «необхідності у демократичному суспільстві». Так, за практикою Суду при визначенні питання «необхідності у демократичному суспільстві» держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом. Європейський суд з прав людини оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень. Тому, будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене ст.8 Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві. Таким чином, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що оскаржуване рішення відповідача не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача має наслідком повну зміну способу життя. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, § 31-32 та «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява «№ 20372/11, § 65). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123). Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 наголосив на тому, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі. З огляду на зазначене, можна дійти висновку, що під час надання позивачу статусу біженця в Україні ним не було повідомлено неправдивих відомостей, що ставлять під сумнів обґрунтованість звернення за міжнародним захистом. Європейський суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Крім того, Європейський суд з прав людини у своєму рішення по справі Yvonne van Duyn v.Home Office зазначив, що «принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії». З огляду на принцип юридичної визначеності, держава не може посилатись на відсутність певного нормативного акта, який би визначав механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституції чи інших актах. Така дія названого принципу пов`язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов`язань для запобігання відповідальності. Захист принципу обґрунтованих сподівань та юридичної визначеності є досить важливим у сфері державного управління та соціального захисту. Так, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію своєї політики чи поведінки, така держава чи такий орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки щодо фізичних та юридичних осіб на власний розсуд та без завчасного повідомлення про зміни у такій політиці чи поведінці, позаяк схвалення названої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у названих осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки. У рішенні від 31.07.2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008 року), Європейський суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього. Рішенням Конституційного Суду України у справі № 3-рп/2003р від 30.01.2003 року визначено, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що рішення Державної міграційної служби України № 160-20 від 13.05.2020 року є протиправним та належить до скасування. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. Згідно з пунктом 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року, заява 4909/04, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994 року, серія A, № 303-A, п.29). Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Доводи апеляційної скарги. Оцінивши зміст апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що вона містить детальний опис обставин справи, надання та скасування статусу біженця. Апеляційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів, які б спростовували наведений висновок суду. У ній також не зазначено інших міркувань, які б не були предметом перевірки апеляційного суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення такого аргументу. Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін відповідно до приписів статті 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04.08.2020 по справі № 420/5807/20 - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України. Головуючий суддя Шляхтицький О.І. Судді Семенюк Г.В. Домусчі С.Д.