Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/1/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 25 березня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/1/20 П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді - Коваля М.П., суддів - Домусчі С.Д., - Кравця О.О., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2020 року, прийняте у складі суду судді Стефанова С.О. в місті Одеса по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №244 від 20.12.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання прийняти рішення,- В С Т А Н О В И В: У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №244 від 20.12.2019 року про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийняти рішення про оформлення документів громадянину Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позовні вимоги ґрунтуються на тому, що 09 грудня 2019 року позивач звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та 27 грудня 2019 року отримав висновок від 20 грудня 2020 року та наказ №244 від 20.12.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає зазначену відмову надуманою, незаконною та такою, що порушує його права як людини, яка потребує захисту та притулку, та такою яка ґрунтується на припущеннях відповідачів, складена без урахування всіх підстав та підлягає скасуванню, оскільки відповідачем не надано обґрунтованих доводів про безпечність перебування позивача в країні походження. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №244 від 20.12.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання прийняти рішення відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вважає, що судове рішення прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, суд неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають обставинам справи, тому просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що винесенню наказу про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, передує процедура розгляду питання щодо прийняття заяви до розгляду, проте відповідачем ці дії проведені не були, що позбавило позивача права на надання додаткових пояснень або доказів щодо обставин надання йому захисту в Україні, а також позбавило позивача права на оскарження цих дій. Апелянт вказує, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка погребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Що стосується відсутності загрози перебування у країні, апелянт вказує, що його побоювання за своє життя не стосуються цивільної влади країни, а стосується загрози від військових злочинних формувань, які знаходяться на території Афганістану. Крім того, апелянт вважає, що на підставі моніторингу відкритих міжнародних Інтернет джерел та інформації по країні громадянської належності позивача встановлено, що ситуація в країні походження позивача є нестабільною та що існує загальновідома інформація, яка підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт. Відповідачем надано до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Афганістану; за національністю - пуштун; віросповідання - іслам, мусульманин-суніт; сімейний стан - одружений на гр. Грузії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач документований паспортом громадянина Ісламської республіки Афганістан № НОМЕР_1 (а.с.131-132) та довідкою про звернення за захистом в Україні №011245 (а.с.73). 12 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначив, що в період проживання в країні походження позивач приймав участь в молодіжній організації, яка підтримувала політику керівництва Афганістану, яка виступала проти дій талібів та інших екстремістських у;групувань та закінчення війни в Афганістані, за що його стали переслідувати люди, які були пов`язані з талібами, стали погрожувати вбивством позивачу та його родині та жорстоко побили його. Позивач зазначив, що боявся за своє життя та вимушений був покинути свою батьківщину, відкрив візу та приїхав до України (а.с.69-71). За результатами розгляду заяви-анкети позивача від 09 грудня 2019 року та особової справи заявника №2019OD00262, головним спеціалістом відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області Осадчою Марією, на підставі проведених анкетування, інтерв`ю та вивчення наявних матеріалів особової справи разом з актуальною ІКП складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.112-119). У висновку головний спеціаліст зазначила, що за матеріалами особової справи не встановлено жодної обставини, яка б давала підстави для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, в поданій заяві відсутні посилання на матеріали, які підтверджують обґрунтованість побоювань зазнати переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або серйозної шкоди життю або свободі у разі добровільного повернення до країни громадянської належності. Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області №244 від 20.12.2019 року, відповідно до п.п. 4, 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2011 року та п.п.4.3, 4.4. Правил наказу МВС №649 від 07.09.2011 року, приймаючи до уваги письмовий висновок головного спеціаліста відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Марії Осадчої, стосовно матеріалів особової справи №2019OD00262, громадянина Афганістану на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відмовлено (а.с.120). Повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.12.2019 року №5/1-451, позивач отримав 27.12.2019 року (а.с.122-124). Не погоджуючись з наказом ГУ ДМС України в Одеській області №244 від 20.12.2019 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду. Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування в Україні та подальшого документування. Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що у разі повернення до Афганістану буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості позивача та інші суттєві порушення прав людини, або позивач зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Афганістан. Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено наявності підстав для визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, а відповідач, відмовляючи в оформленні документів щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України №3671-VI, відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Аналізуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI, суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Критерій "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Відповідно до ч.ч.1, 7 ст.7 Закону України №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Зі змісту ст.8 Закону №3671-VI вбачається, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Разом з цим, процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884 (далі - Правила). Відповідно до п. 4.1 Правил, під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону. Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди (додаток 12) з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності); б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 13). У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел. Відповідно до п.4.3 Правил, на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень: а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з п.4.6 Правил, у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття територіальний орган ДМС надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень. Як встановлено колегією суддів, наказ ГУ ДМС в Одеській області України в Одеській області від 20.05.2019 № 94 прийнято на підставі частини шостої статті 8 Закону України №3671-VI, а саме у зв`язку із очевидною необґрунтованістю заяви, тобто відсутністю у позивача умов, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також такою, що носить характер зловживання. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.. Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених обставин дійсності. Так, згідно вимог абзацу 7 частини 1 статті 6 Закону № 3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Так, як вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 вибув з території Афганістану 13.03.2019 року, авіарейсом Кабул (Афганістан) - Душанбе (Таджикистан), на підставі паспортного документу та візи. На території Таджикистану перебував протягом 9 діб, однак за наданням міжнародного захисту не звертався. 22.03.2019 року позивач прибув до України авіарейсом Душанбе (Таджикистан) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна) на підставі паспортного документу та візи типу С (дійсна до 15.06.2019 року), пункт пропуску міжнародний аеропорт м. Одеса. Таким чином, колегія суддів звертає увагу, що позивач перебував у третіх безпечних країнах (Таджикистан, Туреччина), проте за наданням міжнародного захисту не звертався. При цьому, ОСОБА_1 в`їхав на територію України легально 23.03.2019 року. З викладеного вбачається, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 09.12.2019 року, тобто через 8 місяців та 16 днів після потрапляння на територію України. Колегія суддів зазначає, що факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України. Аналогічний правовий висновок викладено зокрема у постановах Верховного Суду від 24 січня 2020 року (справа №420/2921/19), від 16 лютого 2018 року (справа №825/608/17). Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування в Україні та подальшого документування. Разом з тим, як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач не переслідувався в регіоні постійного проживання за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи, що підтверджується арк.7 протоколу співбесіди від 20.12.2019 року (а.с.110). Також, по відношенню до позивача не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Аналізом проведених із позивачем анкетування та протоколу співбесіди можливо підтвердити відсутність у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв`язку із ймовірною загрозою зазнати смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання за вищевказаними ознаками, відповідно до п.13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Щодо обґрунтування причин, з яких позивач наразі не може повернутися до країни походження, судом встановлено, що ОСОБА_1 надає суперечливу інформацію, що істотно зменшує рівень довіри до його клопотання в цілому, а саме, в заяві-анкеті від 09.12.2019 року позивач стверджував, що на батьківщині він був членом групи провладних активістів «Де Хавад Сара Міна », яка діяла у соціальній мережі «Facebook», які вели пропаганду проти угруповання «Талібан», в результаті чого почав отримував листи з погрозами від представників вказаного руху, його товаришів було вбито талібами (а.с.69-70). Натомість, під час проведення протоколу співбесіди від 20.12.2019 року, позивачем було зазначено, що таліби писали погрози у месенджері «Facebook», вбито було лише 1 товариша особи (а.с.108-109). Крім цього, з анкетування вбачається, що в 2016 році позивач та інші активісти, почали отримувати погрози на сторінку «Facebook» від членів « Талібану », в 2017 році від рук представників вказаного руху загинув їх товариш (а.с.82). Однак, згідно з протоколу співбесіди від 20.12.2019 року вбачається, що перша погроза надійшла в 2015 році, а один з членів групи загинув в 2016 році (а.с.102-103). Аналізуючи матеріали особової справи позивача №2019OD00262, судом апеляційної інстанції встановлено, що у випадку повернення до Афганістану позивачу не можуть загрожувати смертна кара, нелюдське, або таке, що принижує людську гідність поводження або покарання. До того ж, згідно даних проведеного анкетування та протоколу співбесіди від 20.12.2019 року вбачається, що позивач не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до регіону постійного проживання. Крім цього, позивач зазначає, що за певних обставин передбачає повернення на Батьківщину, його рідні, а саме батько, матір, 2 брати та 2 сестри проживають в Афганістані, місця проживання не змінювали, їм нічого не загрожує, зазначене підтверджується арк.3, 7 протоколу співбесіди від 20.12.2019 року (а.с.106, 110). Таким чином, колегія суддів наголошує, що заявлена позивачем інформація про причини неможливості повернутися до Афганістану носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині за політичною, релігійною чи іншими ознаками, що свідчить про необґрунтованість доводів скаржника та, як наслідок, відсутність умов, за яких він може вважатися біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" № 3671-VI від 08 липня 2011 року. Аналогічний правовий висновок викладено зокрема у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року (справа № 522/11197/18). Доводи апеляційної скарги, що відповідачем процедуру розгляду питання щодо прийняття заяви до розгляду не дотримана, колегія суддів оцінює критично, оскільки як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було вчинено всі дії, передбачені п. 4.1 Правил, письмовий висновок щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту містить посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронні адреси, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником. Крім того, посилання апелянта на ситуацію в країні та на адреси веб-сайтів, на яких розміщено відповідні відомості, носять загально-інформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності. Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Аналогічний правовий висновок викладено зокрема у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 (справа № 826/14576/16), постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17, який в силу ч.5 ст.242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Таким чином, суд враховує аналіз матеріалів по країні походження апелянта, однак, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо. При цьому, згідно актуальної інформації, яка є загальновідомою та міститься у мережі Інтернет, США й Талібан підписали угоду про початок мирного процесу в Афганістані, за яким послідує поступове виведення військ з країни (https://rubryka.com/2020/02/29/ssha-afganistan-i-taliban-pidpysaly-istorychnu-ugodu/), Сполучені Штати та афганське ісламістське угруповання «Талібан» підписали мирну угоду, яка має покласти край 18-річній війні в Афганістані (https://hromadske.ua/posts/ssha-i-taliban-pidpisali-mirnu-ugodu). Враховуючи викладене, дослідивши матеріали справи, колегія суддів не погоджується з доводами апелянта, що існує загальновідома інформація, яка підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт, Таким чином, ОСОБА_1 не довів, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивачем не доведено наявності підстав для визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, а відповідач, відмовляючи в оформленні документів щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, при цьому доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2020 року - залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 лютого 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №244 від 20.12.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання прийняти рішення - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду. Головуючий суддя: М. П. Коваль Суддя: С.Д. Домусчі Суддя: О. О. Кравець