Постанова Одеський апеляційний суд № 520/5749/17

Номер провадження: 22-ц/813/1305/20 Номер справи місцевого суду: 520/5749/17 Головуючий у першій інстанції Луняченко В.О. Доповідач Громік Р. Д. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07.10.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого - Громіка Р.Д., суддів - Драгомерецького М.М., Дрішлюка А.І., за участю секретаря - Фабіжевської Т.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 липня 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Київського районного у місті Одесі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області про визнання розірвання шлюбу фіктивним, ВСТАНОВИВ: 18 травня 2017 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання розірвання шлюбу фіктивним, після уточнення якого просить визнати фіктивним розірвання шлюбу, яке було зареєстроване Київським районним у місті Одесі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області 25.11.1993 року, актовий запис №1190, мотивуючи свої вимоги посиланням на те, що вона з 08.06.1991року по 25.11.1993 рік перебувала із ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. Після розірвання шлюбу сторони, перебуваючи у фактичних шлюбних стосунках, продовжували проживати разом однією сім`єю, вели спільне господарство, підтримували сімейно-шлюбні стосунки, мали взаємні права та обов`язки, мали спільний бюджет та спільні інтереси, а також у останніх ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 . Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 18 липня 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено. Визнано фіктивним розірвання шлюбу, яке було зареєстроване Київським районним у місті Одесі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області 25.11.1993 року, актовий запис №1190. Не погоджуючись із рішенням суду, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права. В доводах апеляційної скарги зазначено, що судом першої інстанції неповно досліджено обставини справи. Крім того, щодо права на апеляційне оскарження ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначено, що оскаржуване судове рішення порушує його права на інтереси, оскільки ним помилково встановлені факти, які мали значення під час постановлення іншого рішення суду про розподіл майна подружжя, яке є іпотечним майном, іпотекодержателем якого є ТОВ «ОТП Факторинг Україна». 07 жовтня 2020 року до Одеського апеляційного суду надійшла заява ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи та надання можливості ознайомитись із матеріалами справи, яка обґрунтована тим, що про наявність вказаної справи заявник дізнався лише 06.10.2020р., ніяких викликів та повідомлень не отримував, у суді першої інстанції участі не брав. Розглянувши вказане клопотання, дослідивши матеріали справи, судова колегія дійшла до висновку про відмову у вказаному клопотанні з огляду на наступне. Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 отримував поштову кореспонденцію з суду апеляційної інстанції, а саме: копію ухвали про відкриття провадження та копію апеляційної скарги, судову повістку на 07.10.2020р. (а.с. 142, 157) Крім того, 06 травня 2020 року ОСОБА_2 подавав до суду апеляційної інстанції аналогічну заяву про відкладення розгляду справи (а.с. 150), однак з цього часу до суду апеляційної інстанції для ознайомлення з матеріалами справи так і не з`явився, що свідчить про зловживання своїми процесуальними правами. За змістом ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами. Недобросовісним користуванням процесуальними правами вважається, зокрема, заявлення численних необґрунтованих відводів суддям, нез`явлення представників учасників судового процесу в судові засідання без поважних причин та без повідомлення причин, подання необґрунтованих клопотань про вчинення судом процесуальних дій, подання зустрічних позовів без дотримання вимог ЦПК, одночасного оскарження судових рішень в різних видах проваджень, подання апеляційних та касаційних скарг на судові акти, які не можуть бути оскаржені тощо. Подібна практика, спрямована на свідоме невиправдане затягування судового процесу, порушує права інших учасників судового процесу та суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що відповідач ОСОБА_2 був належним чином завчасно сповіщений про те, що розгляд справи призначений на 07 жовтня 2020 року, за цей час у нього була можливість ознайомитися із матеріалами справи та підготуватись до розгляду справи. Тому, слід визнати, що відповідач ОСОБА_2 самостійно розпорядився своїми процесуальними правами, його поведінка свідчить про затягування розгляду справи Одеським апеляційним судом, а тому заява ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи залишилась судовою колегією без задоволення. Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно до ч. 1 п. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції послався на наступні обставини. Матеріалами справи встановлено, що з 08 червня 1991 року сторони: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 25.11.1993 року, про що свідчить свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 видане повторно 04.03.2017 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області ( а.с. 8), актовий запис №1190. Проте, після розірвання шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 продовжували проживати однією сім`єю, вели спільне господарство, мали єдиний бюджет, взаємні права та обов`язки, купували майно за спільні кошти. Також судом першої інстанції встановлено, що у період сумісного проживання після розірвання шлюбу у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 , що підтверджено свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 виданим 22.12.2004 року міським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського обласного управління юстиції, батьками якого зазначені ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а.с. 7). З матеріалів справи, а саме із свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 виданому 23.06.2006 року Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського ; управління юстиції вбачається, що ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 зареєстрували шлюб 23.07.2006 року, про що в книзі реєстрації шлюбу 23.06.2006 року зроблено відповідний актовий запис №980 (а.с.6). Відповідно до ч. 2 ст. 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Відповідно до ч. 4 ст. 3 СК України сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Відповідно до ст. 108 СК України за заявою заінтересованої особи розірвання шлюбу, здійснене відповідно до положень статті 106 цього Кодексу, може бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено, що жінка та чоловік продовжували проживати однією сім`єю і не мали наміру припинити шлюбні відносини. На підставі рішення суду актовий запис про розірвання шлюбу та Свідоцтво про розірвання шлюбу анулюється органом державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до ст. 106 Сімейного кодексу України подружжя, яке не має дітей, має право подати до органу державної реєстрації актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу. На підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що позов підлягав задоволенню, адже шлюб між сторонами було розірвано відповідно до ст. 106 СК України, реєструючи розірвання шлюбу сторони не мали наміру припинити шлюбні відносини та з часу реєстрації розірвання шлюбу по теперішній час продовжують проживати однією сім`єю, у них народився син, ведуть спільне господарство. Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України (у редакції 2004 року) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст.60 ЦПК України (у редакції 2004 року) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, суд першої інстанції дійшов до висновку, що позовні вимоги ґрунтуються на вимогах закону, обставини справи підтверджені певними засобами доказування, а тому позовну заяву необхідно було задовольнити. Однак колегія суддів повністю погодитись з вказаними висновками суду першої інстанції не може з огляду на наступне. Згідно із ч. 3 ст. 3 ЦПК провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. У відповідності до ч. 1 ст. 74 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За правилами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Згідно Постанови Пленуму Верховного суду України № 3 від 15 травня 2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України норми Сімейного кодексу України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 р. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК. У зв`язку з тим, що розірвання шлюбу відбулось у 1993 році, до вказаних правовідносин необхідно застосовувати норми Кодексу про шлюб та сім`ю України. Кодекс про шлюб та сім`ю України не містив норми яка б передбачала можливість визнання розірвання шлюбу фіктивним. Як вбачається з матеріалів справи, розірвання шлюбу в 1993 році між позивачем та відповідачем відбулося на підставі рішенням Київського районного суду м. Одеси від 27 жовтня 1993 року, набрало чинності (а.с. 127). Крім того, позивач ОСОБА_1 при поданні позовної заяви приховала той факт, що в неї є донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , а також наявність рішення суду про розірвання шлюбу у 1993 року, з метою застосування норм матеріального права, які не підлягали застосуванню. Таким чином, колегія суддів дійшла до висновку, що фактично позивач своїм позовом намагається переглянути результати вищенаведеного судового рішення (фактично визнати фіктивним рішення суду) від 27.10.1993р. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»). Європейський суд з прав людини у справі «Христов проти України» (рішення від 19 лютого 2009 року, заява № 24465/04) наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії»). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Розглядаючи справу, судова колегія дійшла до висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, не довів обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, крім того застосував закон, який не підлягає застосуванню, висновки районного суду не відповідають обставинам справи, у зв`язку з чим є підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовної заяви. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» задовольнити. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 липня 2017 року скасувати та постановити нове рішення по суті спору. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Київського районного у місті Одесі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області про визнання розірвання шлюбу фіктивним відмовити. Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 19 жовтня 2020 року. Головуючий Р.Д. Громік Судді: М.М. Драгомерецький А.І. Дрішлюк