Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 1.380.2019.004321

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2020 рокуЛьвівСправа № 1.380.2019.004321 пров. № А/857/8293/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: головуючого судді: Матковської З.М., суддів: Глушка І.В., Макарика В.Я., при секретарі судового засідання: Герман О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 червня 2020 року у справі №1.380.2019.004321 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області про визнання протиправним вимоги про сплату боргу і її скасування (головуючий суддя першої інстанції Брильовський Р.М., час ухвалення - 13.37 год., місце ухвалення м. Львів, дата складання повного тексту 25.06.2020р.),- В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся з позовом до Головного управління ДПС у Львівській області про визнання протиправною та скасування податкової вимоги Головного управління ДФС у Львівській області про сплату боргу № Ф-5305-53У від 11.05.2019. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що ніколи фізичною особою - підприємцем не був. Якщо б він був такою особою, то писав би заяву про реєстрацію його підприємцем, здавав би звіти, сплачував би податки, а у випадку не сплати податків на мою адресу приходили би повідомлення-вимоги про сплату боргу. Однак жодної вимоги про сплату боргу від податкової інспекції до позивача не надходило, копію єдиної вимоги він отримав, знайомлячись з матеріалами виконавчого провадження. Хто оформив на його ім`я документи на фізичного особу підприємця і з якою метою він не знає. В матеріалах справи є заява від імені ОСОБА_1 на ім`я начальника Кам`янка-Бузької ДПІ від 24.07.2002 з проханням видати йому довідку про відсутність заборгованості для зняття з обліку. Відповідно до висновку почеркознавчої експертизи заява написана і підписана не ним, а іншою особою. Також було проведено почеркознавчу експертизу по деклараціях про доходи, складені від імені ОСОБА_1 . Відповідно до висновку експерта рукописний текст в деклараціях за періоди з 1-го жовтня по 31 грудня 2000 року, з 1-го січня по 31 грудня 2000, з 1-го квітня по 30 червня 2001 заповнені ним, але підписані не ним. А інші декларації про доходи від 1-го січня 2001 по 06.11.2007 (всього 11 декларацій) заповнені і підписані не ОСОБА_1 , а іншою особою. Таким чином, починаючи після 30 червня 2001 ОСОБА_1 не склав особисто, не підписав і не подав в податкові органи жодного документу стосовно підприємницької діяльності. Крім того, відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру реєстрації юридичних та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 станом від 01.07.2004 по даний час фізичною особою-підприємцем не значиться. Стверджує, що відповідно до довідки, виданої ФОП « ОСОБА_2 » ОСОБА_1 з 07.09. 2017 по даний час офіційно працює водієм у вказаного підприємця і відповідно сплачує всі необхідні податки, в тому числі і податок з ЄСВ. А відповідач, пред`являючи позивачу вимогу про сплату ЄСВ безпідставно намагається піддати його подвійному оподаткуванню. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16 червня 2020 року позов задоволено повністю. Визнано протиправною та скасоано податкову вимогу Головного управління ДФС у Львівській області про сплату боргу № Ф-5305-53У від 11.05.2019. Стягнуто з Головного управління ДПС у Львівській області за рахунок його бюджетних асигнувань 779 грн сплаченого судового збору на користь ОСОБА_1 . Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідачем подана апеляційна скарга, у якій зазначає, що не погоджується із рішенням суду, оскільки таке суперечить фактичним обставинам справи. Зокрема апелянт зазначає про те, що судом не досліджено всіх обставин справи щодо дійсної сплати позивачем ЄСВ з 01.01.2017 р., а довідка, яка долучена позивачем до справи, не містить доказів сплати ЄСВ ОСОБА_1 за період з 01.01.2017р. по дату винесення вимоги про сплату боргу 11.05.2019р. Окрім того, дана довідка містить текст про перебування ОСОБА_1 у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_2 тільки з 07.09.2017 року, хоча зміни в законодавство щодо обов`язкової сплати ЄСВ ФОП вступили в дію з 01.01.2017 року. Вказує на те, що з 01.01.2017 Законом № 2464 обов`язок визначення бази нарахування єдиного внеску покладено на платників, вказаних у п. 5 частини першої ст. 4 Закону № 2464, як тих, що отримують, так і тих, які не отримують дохід від провадження незалежної професійної діяльності. Відповідно до реєстраційних даних АІС «Податковий блок» від 30.09.2019 року ОСОБА_1 перебуває на обліку як платник податків за основним місцем обліку в контролюючому органі з 05.03.1999 року, тому на дату формування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 11.05.2019 року № Ф-5303-53, не перебував в стані припинення підприємницької діяльності. Згідно даних інформаційної системи органу доходів і зборів заборгованість по єдиного внеску ОСОБА_1 станом на 11.05.2019 року становила 21030,90 грн. (нарахування за 2017, 2018 роки та І квартал 2019 року). СПД ОСОБА_1 знаходиться на обліку в органах державної податкової служби з 05.03.1999, про що свідчать реєстраційні дані з бази АІС «Податковий блок» по ОСОБА_1 . Окрім того, згідно реєстраційних даних відображено (інформація з реєстру страхувальників Пенсійного Фонду України до органів фіскальної служби передається в електронному режимі), що ОСОБА_1 , є платником єдиного соціального внеску з 12.04.2002 року реєстраційний номер 1603-10701. Також вказує на те, що навіть після державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізична особа продовжує обліковуватись у фіскальних органах як фізична особа платник податків, яка отримувала доходи від провадження підприємницькою діяльністю. При цьому підприємець має забезпечити остаточні розрахунки з податків від провадження підприємницькою діяльністю та в установленні строки подати контролюючому органу податкову декларацію за останній базовий податковий (звітний) період, у якому проведено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця. З урахуванням наведеного, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. Позивачем поданий відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, натомість відповідач у своїй апеляційній скарзі не спростував висновків суду про те, що позивач у період 2017-2019 років фізичною особою підприємцем не був і прибутків від підприємницької діяльності не мав. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. В судовому засіданні апеляційного розгляду справи представник апелянта апеляційну скаргу підтримав з підстав наведених у скарзі, просив апеляційну скаргу задовільнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. Представник позивача проти апеляційної скарги заперечив, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Судом встановлено та з матеріалів справи слідує, що позивач як платник єдиного внеску відповідно до реєстраційних та облікових даних платників податків інформаційної системи органу доходів і зборів з 05.03.1999 перебував на податковому обліку в Головному управлінні ДПС у Львівській області та на дату формування вимоги № Ф-5305-53У від 11.05.2019 платник знаходився на загальній системі оподаткування та не перебував у стані припинення чи ліквідації. Згідно з облікових даних інформаційної системи органу доходів і зборів, станом на 11.05.2019, заборгованість ОСОБА_1 по єдиному внеску становила 21 030,90 гривень. Відповідно до ст. 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове соціальне страхування» та на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів Головним управлінням ДФС у Львівській області винесено податкову вимогу № Ф-5305-53У від 11.05.2019 на суму 21030,90. Не погодившись із вказаною вимогою ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду. Суд першої інстанції позов задовольнив з тих підстав, що позивач є застрахованою особою і єдиний внесок за нього у період, за який винесена спірна вимога, нараховував та сплачував роботодавець, що виключає обов`язок зі сплати єдиного внеску позивачем ще як особою, що зареєстрована як фізична особа-підприємець. Колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновками суду першої інстанції та вважає їх вірними з огляду на наступне. Предметом спору у цій справі є оцінка правомірності вимоги з огляду на наявність у позивача як фізичної особи-підприємця обов`язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, який протягом 2017-2019 років був найманим працівником та його роботодавцем сплачувався за нього ЄСВ у сумі, що не була меншою за мінімальний розмір. Єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування ( ст. 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове соціальне страхування». Відповідно до пункту третього цієї ж частини застрахована особа - це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. Згідно з пунктом четвертим частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування. Відповідно до пункту першого частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами. Відповідно до частини першої статті 5 Закону №2464-VІ облік осіб, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, ведеться в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов`язкового державного соціального страхування, а щодо застрахованих осіб, які є учасниками накопичувальної системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування (далі - учасниками накопичувальної пенсійної системи), - з національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, та Пенсійним фондом. Взяття на облік осіб, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється органом доходів і зборів шляхом внесення відповідних відомостей до реєстру страхувальників. Зняття з обліку платників єдиного внеску, зазначених в абзацах другому, п`ятому та сьомому пункту 1 та пункті 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VІ, здійснюється органами доходів і зборів на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, платників єдиного внеску - фізичних осіб - підприємців, - на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, після проведення передбачених законодавством перевірок платників та проведення остаточного розрахунку, а платників єдиного внеску, зазначених в абзаці шостому пункту 1 та пункті 5 частини першої статті 4 цього Закону, на яких не поширюється дія Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», - за їхньою заявою після проведення передбачених законодавством перевірок платників, звірення розрахунків та проведення остаточного розрахунку, а платників єдиного внеску, зазначених в абзаці восьмому пункту 1 частини першої статті 4 цього Закону, - за їхньою заявою. Платники єдиного внеску зобов`язані своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок (пункт 1 частини другої статті 6 Закону №2464). Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону №2464-VI платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок. При цьому, недоїмка - це сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом (пункт 1 частини першої статті 6 Закону №2464-VI). Згідно з частиною 4 статті 25 Закону №2464-VI орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату. Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом. Судом першої інстанції вірно зазначено, що у даному спорі важливим є визначення наявності у особи статусу фізичної-особи підприємця, що має першочергове значення для вирішення питання щодо наявності обов`язку сплати єдиного внеску. 01.07.2004 набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (у подальшому змінено назву на Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»; далі - Закон №755-IV). Відповідно до частини першої статті 4 вказаного Закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Згідно з частиною першою статті 7 Закону №755-IV Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру. 01.07.2010 прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», який набув чинності 03.03.2011 (далі - Закон №2390-VI). Відповідно до підпунктів 2, 3 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення цього Закону №2390-VI процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Пункт 3 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI у зв`язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців за їх рішенням» від 19.05.2011 №3384-VI (далі - Закон №3384-VI) викладено в наступній редакції: «Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру.» Відповідно до пунктів 7, 8 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців. Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру. Пунктом 4 та абзацом 2 пункту 8 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Як видно з даних інформаційної системи органу доходів і зборів, позивач з 05.03.1999 взятий на облік як платник єдиного внеску. Разом з тим, судом встановлено, що згідно із відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, сформованого 23.08.2019 записів щодо позивача не знайдено, що свідчить про відсутність такого суб`єкта господарювання. Отже, наведені обставини свідчать про те, що позивач фактично не міг здійснювати підприємницьку діяльність, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів отримання позивачем свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця нового зразка. Відповідачем прийнято оскаржувану вимогу про сплату боргу (недоїмки) та стверджується, що ОСОБА_1 є діючим підприємцем та взятий на податковий облік 05.03.1999. Колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновком суду першої інстанції по те що оскаржена вимога відповідачем прийнята неправомірно з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 128 ГК України, громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Положенням про тимчасові міжвідомчі спеціальні комісії з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2012 №575/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 13.04.2012 за №569/20882 (далі - Положення), врегульовано порядок утворення, завдання та повноваження тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Комісії створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі з метою проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких на дату завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців не включені до Єдиного державного реєстру. Пунктом 3.2 зазначеного Положення врегульовано, що комісія відповідно до покладеного на неї завдання: приймає від органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб - підприємців (далі - уповноважені органи), аналітичну інформацію про невключених суб`єктів; розглядає, аналізує прийняту від уповноважених органів аналітичну інформацію; складає узагальнену інформацію про невключених суб`єктів; передає узагальнену інформацію про невключених суб`єктів реєстраційним службам головних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі за місцезнаходженням юридичних осіб та за місцем проживання фізичних осіб - підприємців для подальшого включення їх державними реєстраторами до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - Єдиний державний реєстр); передає узагальнену інформацію про невключених суб`єктів Державній реєстраційний службі України; виконує інші повноваження, що випливають з покладених на неї завдань. Відповідно до пункту п`ятого цього Положення, державних реєстраторів юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців зобов`язано забезпечити включення до Єдиного державного реєстру відомостей про невключених суб`єктів на підставі аналітичної інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. З аналізу наведених вище положень нормативно-правового акта слідує, що навіть у разі набуття особою статусу фізичної особи-підприємця до початку функціонування Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, внесення відомостей про таку особу до Єдиного державного реєстру забезпечується державою, через відповідні органи, які в обов`язковому порядку містяться у такому реєстрі. Отже, наведене вище спростовує доводи відповідача про наявність у позивача статусу фізичної особи-підприємця. Натомість надані позивачем докази цілком доводять відсутність у ОСОБА_1 такого статусу, тому позивач не є страхувальником у розумінні Закону №2464-VI та не має обов`язку щодо сплати єдиного соціального внеску, а отже, вимога про сплату боргу прийнята стосовно позивача є необґрунтованою. Крім цього, суд зазначає, що ані ПК України, ані Законом №2464-VІ не врегульовано особливості сплати грошових зобов`язань особою свідоцтво на зайняття підприємницькою діяльністю якої визнано недійсним. Згідно з підпунктом 4.1.4. пункту 4.1 статті 4 ПК України, презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу. Відповідно до пункту 56.21 статті 56 ПК України, у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків. Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що доводи відповідача, щодо наявності статусу підприємця ОСОБА_1 є необґрунтованими, оскільки в матеріалах справи відсутні належні докази щодо наявності у позивача статусу суб`єкта підприємницької діяльності після прийняття змін в законодавстві України та його включення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань і відповідного здійснення ним підприємницької діяльності, а згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, станом на 23.08.2019, запит не відображає будь-якої інформації про наявність такого запису. Крім цього, єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України Про оплату праці, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами (абз.1 п.1 ч.1 ст.7 Закону № 2464-VI). Для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць (п.2 ч.1 ст.7 Закону № 2464-VI). Для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п.3 ч.1 ст.7 Закону № 2464-VI). В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом №2464-VI не врегульовано. Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, зареєстровані в установленому чинним законодавством порядку фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати. Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, тому з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності. Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний. Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає ГУ ДПС, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19) та в подальшому підтримана у постановах від 04 грудня 2019 року (справа №440/2149/19), від 23 січня 2020 року (№480/4656/18), а відповідно до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду. Згідно з підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 ПК України податкове законодавство України ґрунтується на принципі презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу. Крім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи Серков проти України (заява № 39766/05), Щокін проти України (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), які відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини підлягають застосуванню судами як джерела права. Також, із наявних в матеріалах справи доказів судом встановлено, що заборгованість (недоїмка) зі сплати єдиного внеску сформована позивачу за його несплату за 2018-2019 роки, що підтверджується даними інтегрованої картки платника податків . Водночас, у вказаний період, позивач перебував у трудових відносинах фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 . Згідно з наданої позивачем довідки, виданої ФОП « ОСОБА_2 » ОСОБА_1 з 07.09.2017 по даний час офіційно працює водієм у вказаного підприємця і відповідно сплачує всі необхідні податки, в тому числі і податок з ЄСВ. Отже, роботодавець, нараховуючи позивачу заробітну плату, сплачував за нього як страхувальник єдиний соціальний внесок. Водночас, відповідачем доказів щодо безпосереднього здійснення позивачем підприємницької діяльності у 2017 - 2019 роках, отримання інших доходів ніж від трудової діяльності як найманим працівником суду не надано. Законом №2464-VI не врегульовано відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та здійснення підприємницької діяльності. Проте із системного аналізу його норм вбачається, що єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Вказана мета досягається шляхом регулярної сплати мінімального страхового внеску. Таким чином, в розумінні Закону №2464-VI позивач є застрахованою особою і єдиний внесок за нього у період, за який винесена спірна вимога, нараховував та сплачував роботодавець, що виключає обов`язок зі сплати єдиного внеску позивачем ще як особою, що зареєстрована як фізична особа-підприємець. При цьому, апелянтом не спростовані висновки суду про те, що позивач підприємницької діяльності не здійснював. Крім цього, відповідачем не надано суду доказів того, що податковий орган за період з 01.01.2007 р. вчиняв передбачені законом дії щодо позивача, як фізичної особи підприємця, яка не сплачує податків, зборів, платежів та не подає звітність. З урахуванням наведених вище норм чинного законодавства та обставин справи, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про протиправність вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 11.05.2019 № Ф-5305-53У її скасування. Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія). Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Інші доводи апеляційної скарги зроблених висновків не спростовують, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними і трактуванні їх на власний розсуд. Відповідно до ч. 2 ст. 317 КАС України, порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких підстав апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не знаходить. Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати перерозподілу не підлягають. Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Львівській області залишити без задоволення, а Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 червня 2020 року у справі №1.380.2019.004321 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Головуючий суддя З. М. Матковська судді І. В. Глушко В. Я. Макарик Повне судове рішення складено 16.10.2020р.