Постанова 4851 № 816/3052/15

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 жовтня 2020 р.Справа № 816/3052/15 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Спаскіна О.А., Суддів: Любчич Л.В. , П`янової Я.В. , за участю секретаря судового засідання Медяник А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами Прокуратури Полтавської області, Офісу Генерального прокурора на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22.05.2020 року, головуючий суддя І інстанції: А.О. Чеснокова, судді: С.С. Сич, І.С. Шевяков, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 27.05.20 року по справі № 816/3052/15 за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Полтавської області , Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на публічній службі,стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 , (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Прокуратури Полтавської області (далі - відповідач-1), Генеральної Прокуратури України (далі - відповідач-2), у якому просив суд: - скасувати наказ прокурора Полтавської області від 09.07.2015 № 338к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області; - поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області; - стягнути з прокуратури Полтавської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 09.07.2015 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі; - зобов`язати Генеральну прокуратуру України поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади". Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 22.05.2020 позов задоволено частково. Скасовано наказ прокурора Полтавської області від 09.07.2015 № 338к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні Прокуратури Полтавської області. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні Прокуратури Полтавської області з 10.07.2015. Стягнуто з Прокуратури Полтавської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 10.07.2015 по 22.05.2020 в сумі 1458622 (один мільйон чотириста п`ятдесят вісім тисяч шістсот двадцять дві) гривні 25 (двадцять п`ять) копійок з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства. Зобов`язано Офіс Генерального поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади". У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погодившись з таким рішенням Прокуратура Полтавської області подала до суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22.05.2020 та прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що прокурор Полтавської області при прийнятті оспорюваного наказу діяв обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законами України «Про прокуратуру», «Про очищення влади». Разом з цим, Офіс Генерального прокурора також не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22.05.2020 та прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Вимоги апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що Полтавський окружний адміністративний суд безпідставно частково задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання скасування наказу, поновлення на посаді та про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Також зазначає, що не ґрунтуються на нормах законодавства висновки суду про зобов`язання відповідача поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. З ст. і Закону. Позивач надав до суду відзиви на апеляційні скарги відповідачів, в яких, просить апеляційні скарги Прокуратури Полтавської області та Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Сторони у справі про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи. У зв`язку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог ч. 4 ст. 229 КАС України не здійснювалось. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи та вимоги апеляційної скарги, відзив на апеляційну скаргу, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції, що наказом прокуратури Полтавської області № 217к від 24.05.2013 ОСОБА_1 призначено на посаду начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області з 24.05.2013 (а.с.41 т.1). 10.04.2015 ОСОБА_1 подав на ім`я прокурора Полтавської області заяву про проведення перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади", де повідомив, що заборони, визначені частинами 3 та 4 статті 1 Закону України "Про очищення влади" щодо нього не застосовуються. Також, у цій заяві позивач надав згоду на проходження перевірки та оприлюднення відомостей щодо себе відповідно до вимог Закону України "Про очищення влади" (а.с.42 т.1). Генеральною прокуратурою України 03.07.2015 складено висновок про результати перевірки достовірності вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади" за №11/1/2-3024вих-15 (далі за текстом - висновок №11/1/2-3024вих-15) (а.с.192-196 т.1), яким встановлено, що до начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області ОСОБА_1 застосовується заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" на основі критерію, передбаченого пунктом 12 частини 2 статті 3 цього Закону. Наказом прокурора Полтавської області № 338к від 09.07.2015 (далі за текстом - наказ № 338к від 09.07.2015, спірний наказ), на підставі статті 16 Закону України "Про прокуратуру", частини 3 статті 1 та частини 2 статті 3 Закону України "Про очищення влади" та висновку № 11/1/2-3024вих-15, ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України. Не погоджуючись із таким наказом, позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що фактично звільнення позивача із займаної посади відбулося за ініціативою роботодавця, позаяк люстраційна процедура застосована саме державою в особі відповідачів, а позивач не виявляв волі щодо припинення трудових відносин, а тому суд першої інстанції дійшов висновку, що заборона звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності застосовна і до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України, яка є підставою для звільнення позивача. Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку, що звільнення позивача у період його тимчасової непрацездатності є неправомірним. При цьому суд першої інстанції зазначав, що позбавлений можливості встановити дату фактичного поновлення відповідачем позивача на посаді, тому вимога про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 10.07.2015 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі підлягає задоволенню частково, а саме: за період з 10.07.2015 по 22.05.2020, тобто до дня ухвалення рішення суду у цій справі. Разом з цим, суд першої інстанції зазначив, що аналіз вимог п. 5 розділу II Положення про Реєстр дає підстави для висновку, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є, зокрема, рішення суду, а отже, з метою ефективного, повного та належного захисту порушених прав позивача, суд першої інстанції прийшов до висновку про зобов`язання Офіс Генерального прокурора поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади". Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Статтею 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Статтею 9 Конституції України передбачено, що міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України. Частиною п`ятою статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Частиною першою та другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. За сталою практикою Європейського Суду, приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (див. п. 25 "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (див. п. 61 рішення Суду у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття "приватне життя" не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі "Niemietz проти Німеччини" від 16 грудня 1992 року). Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на "приватне життя" (див. п. 47 рішення Суду у справі "Sidabras and Dћiautas проти Латвії" (справи № 55480/00 та № 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі "Bigaeva проти Греції" від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Крім того, зазначалося, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі "Ozpinar проти Туреччини" від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). Отже, виходячи з викладеного, наказ про звільнення позивача становить втручання держави у його приватне життя і оцінюється судом крізь призму дотримання нею наступних критеріїв: 1) чи здійснювалося таке втручання на підставі закону, тобто чи мало втручання правове підґрунтя у національному законодавстві; 2) чи мало втручання у здійснення права легітимну мету; 3) чи є таке втручання необхідним у демократичному суспільстві. Під час апеляційного розгляду зі спірного наказу встановлено, що підставою для звільнення позивача із займаної посади слугували частина 3 статті 1 та частина 2 статті 3 Закону України "Про очищення влади". Разом із тим зазначено про припинення трудових відносин відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України. Пунктом 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України передбачено, що підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України "Про очищення влади". Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначає Закон України "Про очищення влади" Згідно з частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону. Із висновку № 11/1/2-3024вих-15 встановлено, що до начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області ОСОБА_1 застосовується заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" на основі критерію, передбаченого пунктом 12 частини 2 статті 3 цього Закону. Пунктом 12 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади" визначено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням, зокрема, працівника органу прокуратури, який здійснював процесуальне керівництво, вносив подання, погодження, підтримував клопотання про застосування запобіжних заходів, підтримував державне обвинувачення у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29 січня 2014 року № 737-VII, Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 21 лютого 2014 року № 743-VII. Підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" передбачено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів. Із системного аналізу вищезазначених норм можна дійти висновку, що звільнення особи з посади є правомірним лише у разі наявності критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону. З копії трудової книжки позивача НОМЕР_1 (а.с. 33-40 т.1), наказів прокуратури Полтавської області № 217к від 24.05.2013 та № 338к від 09.07.2015 колегія суддів вбачає, що ОСОБА_1 працював на посаді начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області з 24.05.2013 по 09.07.2015, тобто у період з 21.11.2013 по 22.02.2014, як визначено у пункті 12 частини 2 статті 3 Закону України "Про очищення влади". Отже, судом встановлено, що ОСОБА_1 був працівником прокуратури у період з 21.11.2013 по 22.02.2014 та не був звільнений в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням. Разом з цим, відповідач-1 обґрунтовує правомірність спірного наказу посиланням на висновок №11/1/2-3024вих-15 від 03.07.2015, що складений Генеральною прокуратурою України. Із висновку № 11/1/2-3024вих-15 встановлено, що позивач, перебуваючи на посаді начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області, був призначений процесуальним керівником у кримінальному провадженні № 12014170090000302 за підозрою ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 341 КК України, ОСОБА_3 - за частиною 1 статті 341 КК України, ОСОБА_4 - частиною 2 статті 296, частиною 1 статті 341, частиною 2 статті 342 КК України, ОСОБА_5 - за частиною 2 статті 342, частиною 1 статті 341 КК України. У ході процесуального керівництва досудовим розслідуванням у вказаному кримінальному провадженні ОСОБА_1 12.02.2014 приймав участь у судовому засіданні в Апеляційному суді Полтавської області щодо оскарження підозрюваними ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ухвал слідчого судді щодо обрання стосовно них запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту. Крім того, 17.02.2014 ОСОБА_1 підготував клопотання про звільнення ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 від кримінальної відповідальності у зв`язку із введенням в дію Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29.01.2014 та публікацією на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України повідомлення про фактичне вчинення учасниками акцій протесту сукупності дій, передбачених статтею 9 зазначеного Закону. Також, 18.02.2014 ОСОБА_1 підтримав у суді зазначені вище клопотання. Інших процесуальних дій у кримінальному провадженні №12014170090000302 ОСОБА_1 не проводив, участі у їх проведенні не брав, процесуальні рішення не приймав. Окрім цього, ОСОБА_1 24.01.2014 постановою прокурора області від 21.01.2014 включений до групи прокурорів у кримінальному провадженні №1201417000000034 за підозрою ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 341 КК України. Він 17.02.2014 підготував клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності підозрюваних ОСОБА_7 та ОСОБА_6 у зв`язку із введенням в дію Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29.01.2014 та публікацією на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України повідомлення про фактичне вчинення учасниками акцій протесту сукупності дій, передбачених статтею 9 зазначеного Закону. 18.02.2014 ОСОБА_1 підтримав у суді зазначені вище клопотання. Інших процесуальних дій у кримінальному провадженні №1201417000000034 ОСОБА_1 не проводив, участі у їх проведенні не брав, процесуальні рішення не приймав. Отже, судом встановлено, що ОСОБА_1 у період з 21.11.2013 по 22.02.2014 працював на посаді начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області, здійснював процесуальне керівництво, підтримував державне обвинувачення у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної відповідальності відповідно до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29.01.2014 № 737-VII. Ці обставини не заперечуються самим позивачем. За таких обставин, суд дійшов висновку, що позивач підпадає під дію критерію, визначеного пунктом 12 частини 2 статті 3 Закону України "Про очищення влади". Колегія суддів, встановивши вище наявність у національному законодавстві правового підґрунтя для застосування до позивача люстраційної процедури, та враховуючи те, що позивач відповідає критеріям визначеним у законі, приходить до висновку, що втручання держави у приватне життя позивача здійснено згідно із законом, тобто за наявності відповідної правової підстави. Водночас, оцінюючи спірний наказ крізь призму необхідності втручання у право позивача у демократичному суспільстві, виходить з наступного. За усталеною практикою Європейського Суду з прав людини, втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення законної мети, якщо воно відповідає "нагальній суспільній необхідності", та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті. Хоча саме національні органи влади здійснюють початкову оцінку необхідності втручання, остаточна оцінка щодо відповідності та достатності наведених підстав для втручання, залишається предметом вивчення Суду на відповідність вимогам Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" [ВП] (Chapman v. the United Kingdom) [GC], заява № 27238/95, пункт 90, ЄСПЛ 2001). Із аналізу статтей 1, 3 Конституції України суд вбачає, що Україна є демократичною, правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Згідно зі статтею 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Статті 1 та 43 Конституції України, у їх системному зв`язку дають підстави вважати, що Україна як соціальна, правова держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також право на належні умови праці, своєчасне отримання винагороди; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Водночас, згідно статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України. Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану. Як зазначив Конституційний Суд України, право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом (абзац 3 підпункту 6.1.1 пункту 6.1 мотивувальної частини рішення від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008). Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу. За змістом частин 1 та 2 статті 1 Закону України "Про очищення влади" очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_8 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Отже, виходячи із характеру вищенаведених норм, можна дійти висновку, що метою люстрації, а, отже і легітимною метою втручання держави у приватне життя позивача є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_8 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Разом з тим, з метою запобігання свавільного обмеження прав осіб до яких буде застосована процедура люстрації, така процедура повинна ґрунтуватися на визначених законом принципах. Згідно з пунктом 12 резолюції Парламентської асамблеї ради Європи № 1096 (1996) люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації). У проміжному висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала, крім іншого, що: "Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (пункт 62). Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: "Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (підпункт "h" пункту 20 розділу 3 висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії від 13 жовтня 2009 року № 524/2009). Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" практика Європейського суду з прав людини є обов`язковою для застосування судами України як джерела права. Виходячи з усталеної практики Європейського суду з прав людини особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61 рішення у справі "Любох проти Польщі", рішення у справі "Матиєк проти Польщі"). Таким чином, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті. Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що в контексті обставин даної конкретної справи люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку. Крім того, суд бере до уваги рішення Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 17 жовтня 2019 року у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18 та № 47749/18), яке стосується звільнення державних службовців відповідно до Закону України "Про очищення влади", і в якому Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підставі Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Президента Януковича, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію. Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_9 став Президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду. Ключовим у позиції Суду в рішенні у справі "Полях та інші проти України" є § 156, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них застосовано заходи відповідно до Закону України "Про очищення влади", не була класифікована як "кримінальна" в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував Президент Янукович. Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і Суд у §324 даного рішення визнав порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників. Таким чином, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України "Про очищення влади" до осіб, які в період з 25.02.2010 по 22.02.2014 перебували на окремих посадах державної служби, без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Президента Януковича, суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями. Під час судового розгляду встановлено, що наказом прокурора Полтавської області № 338к від 09.07.2015, на підставі статті 16 Закону України "Про прокуратуру", частини 3 статті 1 та частини 2 статті 3 Закону України "Про очищення влади" та висновку № 11/1/2-3024вих-15, ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України. За змістом частини 2 статті 1 Закону України "Про очищення влади" очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_8 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Виходячи з мети Закону, на думку колегії суддів, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідач зобов`язаний був встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_10 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини. Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом. Слід додати, що відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Відповідно до положень статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Із висновку №11/1/2-3024вих-15 вбачається, що фактів здійснення ОСОБА_1 своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю, протиправних заходів, спрямованих на кримінальне переслідування та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, до яких застосовано повну індивідуальну амністію Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про застосування амністії в Україні" не встановлено. Окрім цього, із висновку службового розслідування щодо додержання працівниками прокуратури Полтавської області законодавства при здійсненні прокурорського нагляду у кримінальних провадженнях, пов`язаних з розслідуванням злочинів, вчинених під час Революції Гідності від 19 лютого 2015 року (а.с. 179-191 т.1) встановлено, що у ході вивчення кримінальних проваджень № 12014170000000034 та № 12014170090000302 не встановлено суттєвих порушень КК та КПК України, зокрема в діях ОСОБА_1 при здійсненні нагляду за додержанням законів при проведенні досудового розслідування у вказаних кримінальних провадженнях, які б потягли незаконне притягнення осіб до кримінальної відповідальності. Отже, відповідачами не надано суду доказів, які б підтверджували факт того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_8 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Звільнивши позивача з посади лише з обставин відповідності його критерію визначеному в пункті 12 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади", застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками та без надання індивідуальної оцінки його діям, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом. Отже, зазначеним підтверджується, що приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення, відповідач не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України "Про очищення влади" є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів. Враховуючи норми Конституції України як норми прямої дії, прецедентну практику Європейського Суду з прав людини як джерела права, суд приходить до висновку, що втручання держави в особі відповідачів в приватне життя позивача шляхом звільнення його з посади та застосування до нього заборони обіймати посади, визначені Законом, не можуть оцінюватися як необхідні в демократичному суспільстві, оскільки не відповідало меті такого втручання та здійснено без надання індивідуальної оцінки діям позивача щодо можливого сприяння узурпації влади Президентом України ОСОБА_8 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини, а тому не було пропорційним. Окрім цього, позивач посилається, як на підставу позовних вимог, на факт його звільнення у період перебування тимчасової непрацездатності, при оцінці якого колегія суддів зазначає наступне. Відповідач-2 вважає такі аргументи безпідставними про що зазначено в апеляційній скарзі та вважає, що заборона на звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності поширюється лише на випадки припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця, у той час як трудові відносини з позивачем припинені з підстав, визначених пунктом 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України. Колегія суддів вважає не обґрунтованими такі доводи відповідача-2, оскільки звільнення особи в період її тимчасової непрацездатності є порушенням прав, гарантованих Конституцією України та законами України. Згідно із статтею 40 Кодексу законів про працю України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06 листопада 1992 року № 9 зазначено, що правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (частина 3 статті 40 КЗпП) стосуються як передбачених статтями 40, 41 КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути визнано обґрунтованим, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний листок (довідку в установлених законом випадках) про його тимчасову непрацездатність. Матеріалами справи підтверджено, що у період з 08.07.2015 по 22.07.2015 включно позивач перебував на лікарняному, що підтверджується листком непрацездатності серія АГЧ № 085448 (а.с. 45 т.1). Разом із тим, як встановлено судом, позивача звільнено з посади 09.07.2015, тобто у період тимчасової непрацездатності. Враховуючи те, що фактично звільнення позивача із займаної посади відбулося за ініціативою роботодавця, позаяк люстраційна процедура застосована саме державою в особі відповідачів, а позивач не виявляв волі щодо припинення трудових відносин, а тому колегія суддів дійшла висновку, що заборона звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності застосовна і до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України, яка є підставою для звільнення позивача. Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що звільнення позивача у період його тимчасової непрацездатності є неправомірним. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає оскаржуваний наказ прокурора Полтавської області від 09.07.2015 № 338к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області таким, що підлягає скасуванню з огляду на його протиправність. Частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України встановлено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. За змістом статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод засіб юридичного захисту має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору. Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі "Волков проти України", звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Також слід врахувати висновки Верховного Суду України, викладені в постанові від 21.05.2014 у справі № 6-33цс14, відповідно до яких закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір повноваженнями про обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині 1 статті 235 та статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення позивача відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі. Разом з цим, згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 01.08.2018 по справі № 826/16311/16, закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі. Отже, враховуючи встановлення під час судового розгляду протиправності оскаржуваного наказу про звільнення позивача, належним способом відновлення його порушеного права є поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Полтавської області з 10.07.2015, тобто дня, наступного за днем незаконного звільнення. Щодо стягнення з прокуратури Полтавської області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 09.07.2015 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі колегія суддів, зазначає наступне. Згідно з частиною другою статті 245 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 13.03.2018 у справі № 2а-11888/10/1370 та від 05.11.2019 у справі № 2а-2243/11/1370. У зв`язку з протиправним звільненням позивача та відсутністю його вини у тому, що розгляд справи тривав понад один рік, на користь позивача підлягає стягненню з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, тобто з 10.07.2015 (дата, з якої позивач підлягає поновленню на публічній службі відповідно до рішення суду) до 22.05.2020 (дата ухвалення судом рішення про поновлення позивача на публічній службі). При цьому як вірно зазначив суд першої інстанції, суд позбавлений можливості встановити дату фактичного поновлення відповідачем позивача на посаді, тому вимога про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 10.07.2015 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі підлягає задоволенню частково, а саме: за період з 10.07.2015 по 22.05.2020, тобто до дня ухвалення рішення суду у цій справі. Згідно з пунктом 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (із відповідними змінами і доповненнями) у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (далі - Порядок №100). Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України Про оплату праці за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати працівника, затвердженої Постановою Кабінету міністрів України від 08 лютого 1995 року №

100. Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 середньомісячна зарплата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, із якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи. Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 згаданого Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку №100). Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства. За змістом пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати в розрахунковому періоді за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). Вказані висновки узгоджуються з позицією Верховного Суду України, викладеній у постанові судової палати з розгляду цивільних справ від 25.01.2015 (справа № 6-203цс14). Пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", визначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення. Відповідно до довідки прокуратури Полтавської області від 05.08.2015 №18-40вих15 заробіток позивача за останні два місяці роботи перед звільненням, тобто за травень (18 робочих днів) та червень (20 робочих дні) 2015 року становить відповідно 7734,47 грн та 10153,60 грн. (а.с.44 т.1) Згідно з довідками Прокуратури Полтавської області від 02.04.2020 № 18-330вих20 (а.с.38-40 т.2) розмір середньоденної заробітної плати, з урахуванням коефіцієнту підвищення посадового окладу, начальника відділу прокуратури Полтавської області за період з 10.07.2015 по 30.11.2015 становить 542,06 грн; за період з 01.12.2015 по 05.09.2017 становить 666,73 грн; за період з 06.09.2017 становить 1640,16 грн. Кількість робочих днів за період вимушеного прогулу позивача з 10.07.2015 по 22.05.2020, становить 1218 робочих днів. Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивача з відповідача-1, складає 1 458 622,25 грн, а саме: - з 10.07.2015 по 30.11.2015 складає 54 206 грн (542,06 грн х 100 робочих днів); - з 01.12.2015 по 05.09.2017 складає 294 027,93 грн (666,73 грн х 441 робочий день); - з 06.09.2017 по 22.05.2020 складає 1 110 388,32 грн (1640,16 грн х 677 робочих днів). При цьому середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць становить 11383,26 грн (542,06 грн. х 21 робочий день). Відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби. Таким чином, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць в розмірі 11383,26 грн підлягає негайному виконанню. Щодо зобов`язання відповідача-2 поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади", колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до статті 7 Закону України "Про очищення влади" відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Реєстру, що формується та ведеться Міністерством юстиції України. Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України. Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2014 року №1704/5 (далі - Положення про Реєстр), передбачено, що Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України. Відповідно до п.п. 4, 8, 9 розділу І Положення про Реєстр, держатель Реєстру - Міністерство юстиції України (далі - Держатель). Реєстраторами Реєстру (далі - Реєстратор) є: працівники самостійного структурного підрозділу Міністерства юстиції України, до основних завдань якого відноситься забезпечення формування та ведення Реєстру, уповноважені на внесення до Реєстру та вилучення з нього відомостей про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", а також формування та надання витягів з Реєстру у порядку, визначеному цим Положенням; працівники головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, уповноважені на формування та надання витягів з Реєстру у порядку, визначеному цим Положенням. Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України "Про очищення влади", виконують інші функції, передбачені цим Положенням. Згідно з п. 5 розділу II Положення про Реєстр, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є надходження до Реєстратора: обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади", від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом. Аналіз вимог п. 5 розділу II Положення про Реєстр дає підстави для висновку, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є, зокрема, рішення суду. Отже, установивши, що до позивача було незаконно застосовано заборону, передбачену Законом України "Про очищення влади", суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність покладення на Міністерство юстиції України обов`язку щодо вилучення відповідних відомостей про позивача з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади». Наведене узгоджується із Висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 02.10.2019 в справі № 820/6160/15 та від 29.11.2019 в справі № 826/13735/15. З огляду на вказане, доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду. Також, відхиляючи доводи апеляційної скарги, судом апеляційної інстанції враховується п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, згідно якого обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що зумовлює, згідно приписів ст.316 КАС України, залишення вимог апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись ч. 4 ст. 241, ч. 3 ст. 243, ст.ст. 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги Прокуратури Полтавської області, Офісу Генерального прокурора - залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22.05.2020 року по справі № 816/3052/15 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя О.А. Спаскін Судді Л.В. Любчич Я.В. П`янова Повний текст постанови складено 16.10.2020 року