Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 440/5214/19

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 жовтня 2020 р.Справа № 440/5214/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Бартош Н.С., Суддів: Григорова А.М. , Подобайло З.Г. , за участю секретаря судового засідання Олійник А.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду (головуючий І інстанції Головко А.Б., м. Полтава) від 02.01.2020 року по справі № 440/5214/19 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Полтавської районної державної нотаріальної контори про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивачі, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , звернулися до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просили: 1) визнати злочином геноциду (порушенням ст. 3 Європейської Конвенції): дії чиновників державної влади і місцевого самоврядування України, якими для мешканців робітничого селища Гожулівської біофабрики створюються умови з наміром знищити цю групу людей з метою заволодіти належною їм згідно Закону власністю на квартири і земельні ділянки, зокрема шляхом: - позбавлення права на працю шляхом звільнення всіх робітників біофабрики по скороченню штату в 2001 році; знищення виробничого устаткування біофабрики до 2003 року; продаж майнового комплексу біофабрики до 2005 року; - позбавлення прав колишніх робітників біофабрики на підставі чинного законодавства України на розпаювання майнового комплексу і землі біофабрики шляхом створення і існування станом на сьогодні трьох фіктивних Гожулівських бологічних фабрик під керівництвом директора біофабрики ОСОБА_3 і головного бухгалтера ОСОБА_4 ; - позбавлення можливості набуття прав власності колишніх робітників біофабрики, мешканців робітничого селища Гожулівської біофабрики, на об`єкти нерухомості (квартири, гаражі, сараї), земельні ділянки, які їм були надані безкоштовно у приватну власність приватизовані, куплені, знаходяться у постійному користуванні мешканців десятки років; 2) визнати порушеними права мешканців робітничого селища Гожулівської біологічної фабрики спадкодавця ОСОБА_5 і спадкоємця ОСОБА_1 гарантовані ст. 3 Європейської Конвенції по захисту прав людини і основоположних свобод, статті 1 Протоколу до Конвенції, внаслідок, зокрема: - позбавлення прав власності на об`єкти нерухомості і земельні ділянки, якими спадкодавець ОСОБА_5 вільно володіла десятки років; - створення чиновниками України умов, в результаті яких спадкодавець ОСОБА_5 не мала можливості набути прав власності на об`єкти нерухомості і земельні ділянки гарантовані громадянам України чинним законодавством України; - дії Порядку вчинення нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 № 296/5, зареєстрованому у Міністерстві юстиції України 22.02.2012 р. № 282/20595, в результаті якого ОСОБА_1 в зв`язку з відсутністю місця відкриття спадщини - робітничого селища Гожулівської біологічної фабрики, яке не обліковується, і не входить до складу села Біологічного Гожулівської сільської ради позбавляється права на спадщину ОСОБА_5 ; - представлення в неправдивому вигляді Полтавською районною державною нотаріальною конторою дій ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в питанні призначення ОСОБА_2 за його згодою виконавцем заповіту ОСОБА_5 з видачею йому свідоцтва виконавця заповіту, змушуючи спадкоємця ОСОБА_1 поступитися своїми права і оформити нікчемний правочин - право на спадкове майно ОСОБА_5 , якого не існує, в селі Біологічному до складу якого не входить робітниче селище Гожулівської біофабрики; - відсутності правосуддя в Україні, в результаті якого ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з 22.05.2008 р. позбавлені права легалізувати робітниче селище Гожулівської біологічної фабрики; призначити ОСОБА_2 за його згодою виконавцем заповіту ОСОБА_5 з видачею йому свідоцтва виконавця заповіту; встановити: 1) місцем відкриття спадщини ОСОБА_5 адресу: Полтавська область, Полтавський район, робітниче селище АДРЕСА_1 ; 2) що ОСОБА_1 прийняла спадщину ОСОБА_5 , тому що проживала разом з нею з 01 січня 2004 року до часу відкриття спадщини згідно інформації виконкому Гожулівської сільської ради; зобов`язати Полтавську районну державну нотаріальну контору: 1) відкрити спадщину ОСОБА_5 ; 2) видати ОСОБА_1 Свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_5 ; 3) видати ОСОБА_2 Свідоцтво виконавця заповіту ОСОБА_5 . Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 02.01.2020 року по справі № 440/5214/19 у відкритті провадження у справі відмовлено. Позивачі не погодилися з ухвалою суду першої інстанції та подали апеляційну скаргу, в якій просять її скасувати, а справу на направити до суду першої інстанції для продовження розгляду, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Відповідач відзив на апеляційну скаргу, не подав, але до суду надійшли пояснення від цієї сторони, в яких він просив відмовити в задоволенні заявлених позивачами вимог. Відповідач про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення рекомендованого поштового відправлення. Позивачі повідомлялися на адресу визначену в позовній заяві та апеляційній скарзі, поштове відправлення повернулося з відміткою пошти: "причини невручення інші причин". Відповідно до ч. 11 ст. 126 КАС України у разі повернення поштового відправлення із повісткою, яка не вручена адресату з незалежних від суду причин, вважається, що така повістка вручена належним чином. Тобто, відповідно до ч. 11 ст. 126 КАС України позивачі вважаються повідомленими належним чином. Колегія суддів визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу у відповідності до ч. 4 ст. 229 КАС України. Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши ухвалу суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи у відкритті провадження справі суд першої інстанції зазначив, що позовні вимоги про визнання злочином геноциду (порушенням ст. 3 Європейської Конвенції): дії чиновників державної влади і місцевого самоврядування України, якими для мешканців робітничого селища Гожулівської біофабрики створюються умови з наміром знищити цю групу людей з метою заволодіти належною їм згідно Закону власністю на квартири і земельні ділянки, підлягають розгляду в порядку кримінального судочинства, а вимоги щодо визнання порушеними права мешканців робітничого селища Гожулівської біологічної фабрики спадкодавця ОСОБА_5 і спадкоємця ОСОБА_1 гарантовані ст. 3 Європейської Конвенції по захисту прав людини і основоположних свобод, статті 1 Протоколу до Конвенції підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 4 КАС України визначено, що адміністративна справа це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи. На підставі п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Пунктом 1 ч. 1 ст. 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження. Положеннями ч. 2 ст. 19 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що, зокрема, мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства. Проаналізувавши зміст наведених вище норм КАС України, колегія суддів вважає, що до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Водночас, неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб`єкт владних повноважень. Сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для віднесення спору до категорії публічно-правових та, відповідно, до справ адміністративної юрисдикції. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (ні) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень. Таким чином, на вирішення адміністративного суду може бути переданий спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб`єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта, а ці суб`єкти відповідно зобов`язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта. Разом з тим, якщо суб`єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб`єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 560/1679/19. Для визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі тощо. Водночас, колегія суддів звертає увагу, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є саме суть (характер) спірних правовідносин, а не формальні підстави звернення до суду з відповідним позовом та суб`єктний склад учасників справи, тому даний спір не є публічно-правовим, який належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки позовні вимоги у зазначеній справі спрямовані саме на захист прав позивача як учасника кримінального провадження. Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. У п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі Сокуренко і Стригун проти України Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що фраза встановленого законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Крім того, в рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі Занд проти Австрії зазначав, що словосполучення встановлений законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття суд, встановлений законом у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…). З огляду на це не вважається судом, встановленим законом орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом. Що стосується вимог позивачів про визнання злочином геноциду (порушенням ст. 3 Європейської Конвенції): дії чиновників державної влади і місцевого самоврядування України, якими для мешканців робітничого селища Гожулівської біофабрики створюються умови з наміром знищити цю групу людей з метою заволодіти належною їм згідно Закону власністю на квартири і земельні ділянки, зокрема шляхом: - позбавлення права на працю шляхом звільнення всіх робітників біофабрики по скороченню штату в 2001 році; знищення виробничого устаткування біофабрики до 2003 року; продаж майнового комплексу біофабрики до 2005 року; - позбавлення прав колишніх робітників біофабрики на підставі чинного законодавства України на розпаювання майнового комплексу і землі біофабрики шляхом створення і існування станом на сьогодні трьох фіктивних Гожулівських бологічних фабрик під керівництвом директора біофабрики ОСОБА_3 і головного бухгалтера ОСОБА_4 ; - позбавлення можливості набуття прав власності колишніх робітників біофабрики, мешканців робітничого селища Гожулівської біофабрики, на об`єкти нерухомості (квартири, гаражі, сараї), земельні ділянки, які їм були надані безкоштовно у приватну власність приватизовані, куплені, знаходяться у постійному користуванні мешканців десятки років, колегія суддів зазначає наступне. Злочин - це передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом злочину. Відповідно до ст. 442 КК України, Геноцид, тобто діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу, - карається позбавленням волі на строк від десяти до п`ятнадцяти років або довічним позбавленням волі (ч. 1 ). Публічні заклики до геноциду, а також виготовлення матеріалів із закликами до геноциду з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів - караються арештом на строк до шести місяців або позбавленням волі на строк до п`яти років (ч. 2). Відповідно до ч. 1 ст. 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України. Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК України кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність. Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні від 23.05.2001 року № 6-рп/2001 зазначив, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства і прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися у порядку, встановленому КПК України, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери. У Рішенні від 14.12.2011 р. № 19-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що, здійснюючи перевірку заяв і повідомлень про злочини, прокурор, слідчий, орган дізнання діють до порушення кримінальної справи, однак вдаються до тих же способів і прийомів, що й під час збирання доказів у кримінальній справі. Отже, правовідносини, що мають місце під час розгляду заяв про злочини, за своєю правовою природою є кримінально-процесуальними. Тому перевірка скарг на рішення, дії чи бездіяльність указаних суб`єктів владних повноважень має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки й оцінки доказів у кримінальній справі, тобто судом із розгляду кримінальних справ. Зазначене обумовлює висновок, що компетентним національним судом, до юрисдикції якого належить розгляд скарг щодо прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб`єктом владних повноважень стосовно заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини, є суд, який спеціалізується на розгляді кримінальних справ. При цьому Конституційний Суд України в цій справі вирішив, що скарги осіб стосовно прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб`єктом владних повноважень щодо заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини суди повинні розглядати і вирішувати у кримінальному судочинстві. Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора: бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами ст. 169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк, - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володільцем тимчасово вилученого майна, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування. Відповідно до ст. 214 КПК України службові особи зобов`язані прийняти та зареєструвати заяву чи повідомлення про вчинення злочину. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про злочин не допускається. З положень наведених вище норм права вбачається, що особи подають заяви чи повідомлення про злочин до уповноважених на це законом органів і дії (бездіяльність чи рішення) цих органів в подальшому можуть бути предметом судового розгляду, але виключно в рамках кримінального провадження, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги в цій частині не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Що стосується вимог позивачів про визнання порушеними права мешканців робітничого селища Гожулівської біологічної фабрики спадкодавця ОСОБА_5 і спадкоємця ОСОБА_1 , гарантовані ст. 3 Європейської Конвенції по захисту прав людини і основоположних свобод, статті 1 Протоколу до Конвенції, колегія суддів зазначає наступне. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами. Враховуючи те, що питання спадкування врегульовані приписами Книги шостої Цивільного кодексу України та стосуються саме цивільних правовідносин, вимоги в цій частині підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Що стосується вимог позивачів про встановлення: 1) місцем відкриття спадщини ОСОБА_5 адресу: Полтавська область, Полтавський район, робітниче селище АДРЕСА_1 ; 2) що ОСОБА_1 прийняла спадщину ОСОБА_5 , тому що проживала разом з нею з 01.01.2004 р. до часу відкриття спадщини згідно інформації виконкому Гожулівської сільської ради, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч. 1, п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Оскільки вказані вище вимоги за своїм змістом є вимогами про встановлення юридичних фактів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ці вимоги належить розглядати у порядку цивільного судочинства. Що стосується вимог позивачів про зобов`язання Полтавської районної державної нотаріальної контори: 1) відкрити спадщину ОСОБА_5 ; видати ОСОБА_1 Свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_5 ; 2) видати ОСОБА_2 Свідоцтво виконавця заповіту ОСОБА_5 , колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ці вимоги стосуються захисту цивільного права ОСОБА_1 на спадщину, а тому підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Посилання апелянтів на те, що судом першої інстанції позов представлений у неправдивому вигляді є безпідставними, оскільки судом першої інстанції правильно визначено суть та характер спірних правовідносин і виходячи з цих обставин обґрунтовано постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі у зв`язку з тим, що такі вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Інші доводи апелянтів вказаних вище висновків суду першої інстанції також не спростовують та є необґрунтованими. З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення. Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Згідно ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Положеннями ч. 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Положеннями ч. 2 ст. 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (№ 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (№ 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29). За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують з наведених вище підстав. Відповідно до ч. 1-3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Згідно зі ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи те, що ухвала Полтавського окружного адміністративного суду від 02.01.2020 року по справі № 440/5214/19 прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів не виявила підстав для його скасування. Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327, п. 3 Прикінцевих положень КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення. Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 02.01.2020 року по справі № 440/5214/19 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя (підпис)Н.С. Бартош Судді(підпис) (підпис) А.М. Григоров З.Г. Подобайло Повний текст постанови складено 16.10.2020 року