Постанова Харківський апеляційний суд № 635/5252/18

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Постанова Іменем України 07 жовтня 2020 року м. Харків справа № 635/5252/18 провадження № 22-ц/818/3337/20 Харківський апеляційний суд у складі: головуючого - Пилипчук Н.П., суддів колегії - Кругової С.С., Тичкової О.Ю. за участю секретаря - Плахотнікової І.О. учасники справи: позивач : ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, з апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 20 січня 2020 року, постановлене в складі судді Пілюгіної О.М., В С Т А Н О В И В : У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати за нею право власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1 . Обгрунтовуючи свої позовні вимоги посилалась на те, що з 14 липня 2002 року перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який на підставі рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 30 липня 2015 року розірвано. Від шлюбу сторони мають двох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Під час шлюбу у 2006 році сторони за спільні кошти придбали житловий будинок АДРЕСА_1 , який на праві власності зареєстрований за відповідачем на підставі рішення Харківського районного суду Харківської області від 07 квітня 2006 року. Питання щодо поділу спільного майна подружжя у добровільному порядку між сторонами не вирішено, що змусило позивача звернутися до суду з позовом. Заочним рішенням Харківського районного суду Харківської області від 20 січня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено повністю. Розділено майно подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму судового збору в розмірі 2351 грн. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , в особі свого представника ОСОБА_6 просить скасувати заочне рішення та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу апелянт вказує на порушення судом норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права. Зазначає, що судом першої інстанції не було повідомлено представника відповідача та відповідача про дату та час розгляду справи, не надано можливості відповідачу та/або його представнику бути присутніми у судовому засіданні та приймати участь у судових дебатах, чим порушено принцип рівності та змагальності сторін, крім того судом не розглянуто подане відповідачем клопотання щодо виклику свідків. Звертає увагу суду на те, що судом першої інстанції не враховано, що будинок було придбано для цілей підприємницької діяльності відповідача за гроші, отримані в банківській установі під заставу батьківського будинку, грошову позику до банку виплачували також батьки відповідача, спочатку батько, а після його смерті мати відповідача. Зазначає, що будинок використовується відповідачем для здійснення своєї підприємницької діяльності, що підтверджується його фактичним використанням. Звертає увагу суду на позицію Верховного Суду, яка полягає у тому, що майно приватного підприємця може бути спільною власністю подружжя лише якщо буде доведено, що воно придбано за спільні кошти подружжя, в такій ситуації доказування потребує факт придбання майна саме за спільні кошти, проте позивачем не надано жодного доказу який би підтверджував такі обставини. Вказує, що судом не враховано сплив строку позовної давності, про застосування якого було заявлено відповідачем. Наголошує, що для з`ясування/встановлення правового режиму набуття нерухомого майна, при оформленні правочину - договору купівлі-продажу частини будинку, враховується право подружжя на набуте майно шляхом присутності позивача та надання позивачем заяви нотаріусу та/або банку щодо згоди/незгоди на придбання нерухомості та/або згоди/не згоди на отримання кредиту, а тому реєстрація права власності частини будинку за відповідачем вцілому, за відсутності будь-яких нотаріальних заяв від позивача в матеріалах справи нотаріуса та державних реєстраторів, підтверджує його особисте право на спірний будинок. Якщо позивач вважала, що вона має право на частку у нерухомому майні, а таке право потребує державної реєстрації, то її право є порушеним з моменту державної реєстрації нерухомого майна вцілому за відповідачем без урахування прав подружжя, тобто з 02.02.2006 року. За таких обставин вважає, що у позові має бути відмовлено, серед іншого, за наслідками спливу строків позовної давності, застосування яких було заявлено у суді першої інстанції. Так 19 серпня 2020 року та 07 жовтня 2020 року до канцелярії суду надійшли клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 про відкладення розгляду справи з посиланням на карантин, установлений постановою Кабінету міністрів України від 11 березня 2020 року. 17 липня 2020 року набрав чинності Закон України від 18 червня 2020 року № 731 - ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)». Згідно з вказаним Законом пункт 3 розділу XII "Прикінцеві положення" Цивільного процесуального кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2017 р., № 48, ст. 436) викладено в такій редакції: "3. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення. Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином". Процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 4 розділу X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України, пункту 3 розділу XII "Прикінцеві положення" Цивільного процесуального кодексу України, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 540 - IX від 30 березня 2020 року, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Протягом цього 20 - денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом. Цивільна справа в провадженні апеляційного суду знаходиться з квітня 2020 року та неодноразово відкладалась за клопотаннями представників сторін. У клопотаннях від 19 серпня 2020 року та 07 жовтня 2020 року представник відповідача не наводить які саме обмеження, впроваджені у зв`язку з карантином, не дали можливості брати участь у судовому засіданні відповідачу чи його представнику. У клопотанні не міститься причин неможливості участі у судовому засіданні представника, через якого діє відповідач, та неможливості подання відповідачем будь-яких доказів чи пояснень письмово задля дотримання карантинних заходів. Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні, а явка до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою. Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі "Мусієнко проти України", № 26976/06). Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Оскільки поважність причин неявки представника відповідача судом апеляційної інстанції не встановлена, він реалізував своє право на викладення відповідних аргументів у апеляційній скарзі та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України) суд визнає повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає розглядові справи. Вказана позиція апеляційного суду узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18. Отже, судова колегія вважає за можливе розглянути справу за відсутності відповідача та його представника. У відповідності до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що сторони з 14 липня 2001 року перебували у шлюбі, який розірвано на підставі рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 30 липня 2015 року, після розірвання шлюбу позивач змінила прізвище з « ОСОБА_7 » на « ОСОБА_8 ». Вказане судове рішення суду від 30 липня 2015 року набрало законної сили 10 серпня 2018 року. Від шлюбу сторони мають двох синів: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що свідчать копії свідоцтва про їх народження. Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 07 квітня 2006 року по цивільній справі № 2-1769/2006 за позовом ОСОБА_2 до Височанської селищної ради Харківського району Харківської області про визнання права власності на житловий будинок, припинено право власності ОСОБА_9 на 34/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 ; дозволено позивачу розібрати будівельні матеріали, які залишилися від частини житлового будинку ОСОБА_10 ; визнано за ОСОБА_2 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за вищевказаною адресою в цілому. В ході розгляду цивільної справи № 2-1769/2006 судом встановлено, що за даними довідки БТІ житловий будинок АДРЕСА_1 на праві приватної власності зареєстрований в 66/100 частини за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 03 лютого 2006 року приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Цидибрагою С.О., реєстр. № 279 та в 34/100 частині - за ОСОБА_10 на підставі рішення Харківського районного суду Харківської області від 10 грудня 1992 року (справа № 2-2378), про що також свідчить витяг з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна. Технічний паспорт на житловий будинок АДРЕСА_1 , виготовлений Комунальним підприємством «Харківське районне бюро технічної інвентаризації» станом на 18 жовтня 2005 року на ім`я ОСОБА_2 . Обґрунтовуючи свою апеляційну скаргу ОСОБА_2 посилається на те, що спірний будинок було придбано для здійснення підприємницької діяльності відповідача за гроші, отримані в банківській установі під заставу батьківського будинку, грошову позику до банку виплачували також батьки відповідача, спочатку батько, а після його смерті мати відповідача. У частинах першій, другій статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Згідно роз`яснень, викладених у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Відповідно до Конституції України засади регулювання шлюбу і сім`ї визначаються виключно законами України; шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї (ч.1 ст. 51, п.6 ч.1 ст. 92). У статті 3 СК України встановлено, що сім`я створюється на підставі шлюбу та на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, серед яких визначено проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Рівність прав і обов`язків у шлюбі та сім`ї включає в себе також їх рівність у майнових відносинах, які регулюються положеннями СК України та ЦК України. У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно пунктом 3 частиною першою статті 57 СК України, - особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя (постанова Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року №6-2333цс15). Відповідно до положень ст. 68 Сімейного кодексу України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України. Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Доказів на підтвердження того, що спірний будинок був придбаний виключно за гроші відповідача матеріали справи не містять. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частини другої і третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, а також те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України). Одним з видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України). Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 ЦК України. Так, згідно зі статтею 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. Отже, майно фізичної особи-підприємця, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів. Використання зазначеного майна одним з подружжя для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано під час обрання способу поділу цього майна. Таким чином, системний аналіз вищезазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя. Відповідні висновки узгоджуються із висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13,від 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-1109цс15 та у постанові Верховного Суду у справі № 179/130/13-ц (провадження № 61-44846св18). Той факт, що будинок був придбаний під заставу батьківського будинку - не має правового значення, висновків суду не спростовує. Доводи ОСОБА_2 про те, що кредит, який був отриманий для купівлі будинку погашений батьками відповідача, а не за рахунок спільних сумісних коштів подружжя - залишився недоведеним. Презумпцію спільності права власності подружжя належними та допустимими доказами відповідач не спростував. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірний будинок є об`єктом права спільної сумісної власності сторін у справі. Посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції невірно розраховано позовну давність та не застосовано наслідки спливу позовної давності, про що заявлено відповідачем - безпідставним, виходячи з наступного. Статтями 256, 257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11«Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Так, оскільки шлюб між сторонами був розірваний 30 липня 2015 року на підставі рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова, яке набрало законної сили 10.08.2015 року, з позовною заявою позивач звернулась згідно штемпелю на конверті - 29 липня 2018 року, тобто в строк, передбачений ч. 2 ст. 72 СК України. Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст. ст. 375, 381- 384 ЦПК України, апеляційний суд,- П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 20 січня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий - Н.П. Пилипчук Судді - С.С. Кругова О.Ю. Тичкова