Окрема думка Велика Палата ВС № 916/1269/18

Окрема думка судді Великої Палати Верховного Суду Пророка В. В. справа № 916/1269/18 (провадження № 12-51 гс 20) 08 вересня 2020 року м. Київ Велика Палата Верхового Суду ухвалою від 08 вересня 2020 року повернула для розгляду відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу за позовом Товариства з обмежено відповідальністю «Укркава» (далі - ТОВ «Укркава») до Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління Акціонерного товариства «Ощадбанк» (далі - АТ «Ощадбанк») за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого О. С., про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, за касаційною скаргою АТ «Ощадбанк» на рішення Господарського суду Одеської області від 03 вересня 2018 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 10 грудня 2018 року. Водночас з мотивами Великої Палати Верхового Суду не можу погодитися з огляду на таке.

1. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 08 липня 2020 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною четвертою статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вважаючи за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, стосовно строку звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, а також щодо безспірності заборгованості та обрання способу звернення стягнення на предмет іпотеки, наголошуючи на тому, що і факт звернення банку до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки є свідченням наявності спору між сторонами, а на момент звернення до нотаріуса банк вже застосував один з передбачених договором іпотеки способів стягнення.

2. Колегія суддів зазначила що у справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанції дослідили та встановили, що право вимоги до боржника за кредитним договором виникло в АТ «Ощадбанк» у травні 2016 року, а відтак місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку про те, що, вчинивши виконавчий напис 09 листопада 2017 року, приватний нотаріус порушив річний строк для вчинення виконавчого напису, встановлений статтею 88 Закону України від 02 вересня 1993 року № 3425-XII«Про нотаріат» (далі - Закон № 3425-XII) і пунктом 3.1 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

3. Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18) у подібних правовідносинах за позовом ТОВ «Укркава» до АТ «Ощадбанк»про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, викладено правову позицію про те, що загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається в межах цього строку.

4. При цьому Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в контексті застосування положень статті 88 Закону № 3425-XII безпосередньо пов`язаний з позовною давністю, встановленою Цивільним кодексом України (далі - ЦК України); фактично законом визначено, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду, а відтак різниця у правовій природі цих строків не має значення в цьому контексті.

5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що за висновком Великої Палати у справі № 916/3006/17 стаття 88 Закону № 3425-XIIмістить різні строки для звернення до нотаріуса (три роки - у відносинах за участю громадян, і один рік - для відносин за участю підприємств, установ і організацій), оскільки на момент ухвалення Верховною Радою України цього Закону діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), яким позовна давність визначалася залежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, тобто три роки - у відносинах за участю громадян і один рік - у спорах за участю підприємств, установ і організацій. Після внесення змін до ЦК УРСР у 1995 році, а також після вступу в дію нового ЦК України у 2004 році строки, встановлені у статті 88 Закону № 3425-XII, не були приведені у відповідність до позовної давності, яка вже стала визначатися залежно від сутності позовних вимог, а не за суб`єктною ознакою.

6. Тобто Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові дійшла висновку про те, що встановлення для юридичної особи - кредитора в порівнянні з фізичною особою - кредитором меншого строку для звернення до нотаріуса щодо вчинення ним виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб - боржників є дискримінацією юридичної особи - кредитора за ознакою її статусу.

7. Рішенням Конституційного Суду України від 01 липня 2020 року № 7-р(І)2020 у справі за конституційною скаргою ТОВ «Укркава» щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 88 Закону № 3425-XII визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини першої статті 88 Закону № 3425-XII. За висновком Конституційного Суду України, положення частини першої статті вказаного Закону, відповідно до яких нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами - не більше одного року, є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування, тому застосування оспорюваних положень Закону № 3425-XII особами (органами), діяльність яких ґрунтується на принципі верховенства права, жодним чином не призводить до протиправного позбавлення права власності. Отже, положення частини першої статті 88 Закону № 3425-XII не суперечать приписам статті 6, частини першої статті 8, статті 19, пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України.

8. Враховуючи наведене вище та виходячи з висновків Конституційного Суду України, викладених у Рішенні від 01 липня 2020 року № 7-р(І)2020, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в раніше ухваленій постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18), стосовно строку звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису.

9. Крім того, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити й від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в раніше ухваленій постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18), щодо безспірності заборгованості та обрання способу звернення стягнення на предмет іпотеки, наголошуючи на тому, що і факт звернення банку до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки є свідченням наявності спору між сторонами, а на момент звернення до нотаріуса банк вже застосував один з передбачених договором іпотеки способів стягнення.

10. Велика Палата Верховного Суду приймаючи рішення про повернення для розгляду відповідній колегії Касаційного господарського у складі Верховного Суду цієї справи керувалася тим, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.

11. У рішенні від 27 вересня 1990 року в справі «Коссі проти Сполученого Королівства» (Cossey v. the United Kingdom, заява № 10843/84, пункт 35) ЄСПЛ зазначив, що, хоча він формально не зв`язаний своїми попередніми рішеннями, відступ від них може бути, наприклад, виправданий з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення. У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) ЄСПЛ також наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Оскільки Конвенція є передусім та в основному системою захисту прав людини, ЄСПЛ має стежити за змінами умов у державі-відповідачі та в інших договірних державах і реагувати, зокрема, на будь-який консенсус між ними як на досягнуті стандарти, до яких слід прагнути.

12. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання, враховуючи зміни, що відбулися в суспільних відносинах, у законодавстві, практиці ЄСПЛ.

13. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у постанові від 02 липня 2019 року застосовано статтю 88 Закону № 3425-XII та констатовано, що ця стаття містить різні строки для звернення до нотаріуса: три роки - у відносинах за участю громадян, і один рік - для відносин за участю підприємств, установ і організацій. Рішенням Конституційного Суду України від 01 липня 2020 року № 7-р(І)2020 визнано конституційною статтю 88 Закону № 3425-XII, застосовану Великою Палатою Верховного Суду у спірних правовідносинах.

14. Висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися ця норма права, ґрунтувався на тому, що нормативно визначені відмінні строки для фізичних осіб - боржників і юридичних осіб - боржників у випадку звернення юридичних осіб - кредиторів до нотаріуса для вчинення виконавчого напису стосовно їх майна є відмінністю в поводженні із цими боржниками в аналогічних ситуаціях. Така відмінність у світлі умов сьогодення без об`єктивного та розумного обґрунтування створює для фізичних осіб - боржників нерівні в порівнянні з юридичними особами - боржниками умови у правовідносинах з юридичними особами - кредиторами щодо реалізації права на мирне володіння майном. Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлення для кредитора - юридичної особи більшого строку для звернення до нотаріуса для вчинення ним виконавчого напису стосовно майна фізичної особи - боржника в порівнянні з юридичною особою - боржником є дискримінацією фізичної особи - боржника за ознакою її статусу (пункт 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року).

15. Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року зроблено висновок про те, що строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, передбачений статтею 88 Закону № 3425-XII, безпосередньо пов`язаний з позовною давністю, встановленою ЦК України. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Отже, загальний строк для звернення стягувача до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису становить не більше трьох років з дня виникнення у стягувача права вимоги до боржника незалежно від суб`єктного складу сторін у правовідносинах, тобто цей строк підлягає застосуванню й у відносинах між юридичними особами. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається в межах цього строку (пункт 80 зазначеної вище постанови).

16. Крім цього, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 307/1580/17 (провадження № 61-5271св18) щодо застосування положень частини другої статті 88 Закону № 3425-XII, зокрема про те, що ця норма не обмежує трирічним строком нарахування заборгованості, на стягнення якої вчиняється виконавчий напис, за умови встановлення сторонами відповідно до статті 259 ЦК України збільшеної позовної давності для відповідної вимоги, оскільки вважає, що зазначений строк не можна змінити домовленістю сторін (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року).

17. Висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статті 88 Закону № 3425-XII у подібних правовідносинах було вмотивовано законодавчими змінами у правовому регулюванні відповідної сфери суспільних відносин. Також у подальшому відповідні зміни до статті 88 Закону № 3425-XII були внесені Законом України від 14 липня 2020 року № 775-IX «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат» щодо усунення законодавчих колізій та прогалин».

18. Щодо зазначених підстав для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в раніше ухваленій постанові від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18), про безспірність заборгованості та обрання способу звернення стягнення на предмет іпотеки Великої Палати Верховного Суду вважала необхідним зазначити, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду не вказав про те, від якого висновку вважає за необхідне відступити або із застосуванням якої норми не погодилася колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, що передала справу на розгляд Великої Палати, та яким чином слід застосовувати норми права.

19. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що наведені Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в ухвалі від 08 липня 2020 року мотиви для відступу від правової позиції Великої Палати не містять ознак необхідності, тож підстав для висновку про необхідність відступу Великої Палати Верховного Суду від застосування статті 88 Закону № 3425-XII та щодо безспірності заборгованості й обрання способу звернення стягнення на предмет іпотеки з мотивів, наведених в ухвалі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, не вбачається.

20. Разом із тим частина четверта статті 302 ГПК України визначає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

21. Це свідчить про те, що Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду не наділений повноваженнями самостійно відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої палати не передаючи таку справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

22. Разом із цим Законом України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

23. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

24. Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (пункт 6 частини другої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

25. За приписами статті 45 цього ж Закону Велика Палата Верховного Суду є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду яка у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

26. Отже, Велика Палата Верховного Суду вирішує, головним чином, справи, в яких під загрозу може бути поставлене однакове застосування судами норм матеріального та дотримання норм процесуального права, а також для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

27. Окрім цього частиною п`ятою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

28. Таким чином ні Закон України «Про судоустрій і статус суддів», ні ГПК України не наділяє Велику Палату Верховного Суду повноваженнями роз`яснювати порядок застосування власних висновків та вирішувати питання про наявність чи відсутність підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, під час вирішення питання про прийняття справи для продовження розгляду, відповідні питання повинні вирішуватися під час розгляду справи по суті.

29. Враховуючи викладене вважаю помилковим та неприпустимим ухилення Великої Палати Верховного Суду від виконання своїх основних повноважень щодо забезпечення єдності судової практики шляхом розгляду справ, які Верховним Судом у складі касаційного суду передані їй на розгляд з підстав необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду. Належним процесуальним рішенням Великої Палати Верховного Суду було б постановлення ухвали про прийняття та призначення цієї справи до розгляду та у разі, якщо немає необхідності у відступі від висновків щодо застосування норм права, висловлених Великої Палати Верховного Суду раніше, наголосити на цьому саме у постанові Великої Палати Верховного Суду, прийнятій за результатами розгляду справи по суті. Суддя В. В. Пророк Окрема думка складена 15 жовтня 2020 року.