Постанова 4850 № 360/2951/19

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 жовтня 2020 року справа №360/2951/19 приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15 Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Гаврищук Т.Г. суддів: Блохіна А.А. Сіваченко І.В. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 18 червня 2020 року (головуючий суддя І інстанції - Свергун І.О.), складене у повному обсязі 18 червня 2020 року у м. Сєвєродонецьк Луганської області, у справі № 360/2951/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Луганській області про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, - ВСТАНОВИВ: 08 липня 2019 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Луганській області про стягнення з відповідача на користь позивача середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 жовтня 2016 року по 16 квітня 2019 року в сумі 263 292,16 грн. (а.с. 3-4). Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 18 червня 2020 року задоволено частково. Стягнуто з Головного управління Національної поліції в Луганській області на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 вересня 2016 року по 16 квітня 2019 року в сумі 7284,80 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено (а.с. 81-86). Не погодившись з судовим рішенням представник позивача - адвокат - Овчаренко Олександр Вікторович подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного розрахунку з позивачем свідчить про порушення вимог ст. 19 Конституції України, що не врахував суд першої інстанції. При цьому, суд першої інстанції неправомірно поставив в провину позивача його звернення до суду після спливу 1 року на 8 місяців після звільнення не дивлячись на те, що позивач взагалі не повинен звертатись до суду, у випадку виконання відповідачем своїх обов`язків. Погодився з позицією Верховного Суду у справах № 821/1083/17 та № 762/9584/15-ц щодо врахування принципів справедливості, розумності та пропорційності, але вважає, що Верховний Суд у цих справах не відходив від правових висновків щодо правильності застосування ст. 116 та 117 КЗпП України та в частині розрахунку спірного середнього грошового забезпечення. Зазначив, що суд першої інстанції не вірно визначив суму середнього грошового забезпечення, що вплинуло на суму стягнення (а.с. 93-95). Відповідачем на адресу суду апеляційної інстанції надіслано клопотання про розгляд справи за його відсутністю. Всі особи, які беруть участь у справі, у судове засідання не прибули, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, тому відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Суд апеляційної інстанції, заслухав доповідь судді-доповідача, перевірив матеріали справи і обговорив доводи апеляційної скарги, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає виходячи з наступного. Судом першої та під час апеляційного провадження встановлено, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 (арк. спр. 5-6), має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 від 13 липня 2015 року (арк. спр. 9). Наказом начальника ГУНП в Луганській області від 22 вересня 2016 року № 647 о/с звільнено зі служби в поліції капітана ОСОБА_1 , інспектора Лисичанського відділу поліції в Луганській області за ст. 77 ч. 1 п. 7 (за власним бажанням) з 30 вересня 2016 року, з вислугою років на день звільнення у календарному обчисленні: 22 роки 07 місяців 01 день, у пільговому обчисленні: 27 років 10 місяців 06 днів, з виплатою компенсації за невикористану в році звільнення відпустку у кількості 4 діб (арк. спр. 10). Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 08 листопада 2018 року у справі № 812/1647/18, залишеним без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2019 року, позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Луганській області про стягнення винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції задоволено повністю, стягнуто з Головного управління Національної поліції в Луганській області на користь ОСОБА_1 винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції за період з 07 листопада 2015 року по 31 січня 2016 року в загальній сумі 16464,00 грн. (арк. спр. 12-22). Згідно з листом Головного управління ДКСУ у Луганській області від 17 квітня 2019 року №13-09/538 16 квітня 2019 року ОСОБА_1 перераховано суму коштів за судовим рішенням у розмірі 16464,00 грн. з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів (арк. спр. 29). Позивач, вважаючи, що відповідачем порушено його права в частині своєчасного розрахунку при звільнені, звернувся до суду із вимогою про стягнення належних йому сум. Суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги та стягнув на користь позивача середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 вересня 2016 року по 16 квітня 2019 року в сумі 7284,80 грн. з посиланням на пропорційність заявлених вимог належної позивачу суми винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції, яка підлягала своєчасній сплаті. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. У відповідності до вимог статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Таким чином, умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки; вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум; відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Згідно частини 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, в якій зазначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків. Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 викладені наступні правові висновки: «Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення. З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.» Необхідність застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, також викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц. За приписами частини 5 статті 242 КАС України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Враховуючи наявність між сторонами спору про належні позивачу при звільненні суми грошової винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції за період з 07 листопада 2015р. по 31 січня 2016р., колегія суддів вважає правомірним застосування до спірних правовідносин частини другої статті 117 КЗпП України та критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку. З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, колегія суддів вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 7284,80 грн.. На думку апеляційного суду суд першої інстанції правомірно виходив з приблизної оцінки розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою виплати йому винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні у 2016-2019 роках розміру сум, які позивач, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки за відповідний період, взявши кредит з метою збереження рівня його життя (п. 94.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц). При цьому, суд апеляційної інстанції не вбачає порушення норм ст. 19 Конституції України, оскільки позивачу виплачено належну йому суму, а бажання отримати компенсацію за несвоєчасне її отримання у розмірі, який перевищує суму заборгованості у багато разів є неспівмірним та нерозумним з розміром матеріального еквіваленту порушеного права позивача (16464,00 грн.). Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування рішення є порушення судом норм матеріального чи процесуального права. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про те, що при розгляді справи судом першої інстанції було допущено неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Апеляційний суд дійшов висновку про те, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції відсутні, а тому відхиляє апеляційну скаргу і залишає судове рішення без змін. Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 18 червня 2020 року у справі № 360/2951/19 - залишити без задоволення. Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 18 червня 2020 року у справі №360/2951/19 - залишити без змін. Повне судове рішення складено та підписано 13 жовтня 2020 року. Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з 13 жовтня 2020 року та підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч.5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий: Т.Г. Гаврищук Судді: А.А. Блохін І.В. Сіваченко