Постанова 4812 № 473/4520/18

13.10.20 22-ц/812/1394/20 Справа №473/4520/18 Головуючий у 1-ї інстанції Лузан Л.В. Провадження № 22ц/812/1394/20 Доповідач в апеляційній інстанції Ямкова О.О. П О С Т А Н О В А Іменем України 12 жовтня 2020 року м. Миколаїв Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду у складі: головуючої: Ямкової О.О., суддів: Колосовського С.Ю., Локтіонової О.В., із секретарем: Андрієнко Л.Д., за участю: представника позивачки ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 22 червня 2020 року, ухваленого під головуванням судді Лузан Л.В. в залі суду в місті Вознесенськ Миколаївської області о 16 годині 36 хвилині, із складенням його повного тексту 2 липня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи - Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) «ЕКО-ГАЗ», Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) «Дінар», Фізична особа-підприємець (ФОП) ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ В С Т А Н О В И Л А: 19 листопада 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , в якому просила встановити факт її проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , в період з 2 липня 2013 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 , та визнати, що набуте в цей час на ім`я померлого майно, належить ним на праві спільної сумісної власності, а саме: садовий будинок в СТ «Роднічок» села Бузьке Вознесенського району Миколаївської області; гараж в ГБК «Віраж», що розташований по АДРЕСА_1 ; квартиру АДРЕСА_2 ; грошові кошти разом з відсотками, які зберігаються на депозитних рахунках ПАТ «Державний ощадний банк України», ПАТ «ПриватБанк», а також валютні цінності за договорами відповідального зберігання цінностей (документів) на ім`я ОСОБА_5 ; вартість грошових внесків ОСОБА_5 до статутного капіталу ТОВ «Дінар» та ТОВ «Еко-Газ»; медичне обладнання, загальною вартістю 320 000 грн., що складається з: комплексу діагностичного автоматизованого «Кардио+», ультразвукового діагностичного апарату SSD-5500SV, рентгенівського апарату Planmeca Intra із трубкою Д 0711 SВ № НОМЕР_1 . Також просила провести поділ цього майна шляхом визнання за нею права власності на Ѕ частину садового будинку, гаражу та квартири АДРЕСА_3 , Ѕ частку сум грошових коштів разом з відсотками, валютних цінностей, а також права на отримання Ѕ частки вартості грошового внеску ОСОБА_5 до статутного фонду ТОВ «Дінар» і ТОВ «Еко-Газ», та виділити у її власність в натурі рентгенівський апарат Planmeca Intra із трубкою Д 0711 SВ № НОМЕР_1 , який знаходиться у тимчасовому користуванні ФОП ОСОБА_4 . У лютому 2019 року позивачка ОСОБА_2 подала заяву про зміну позову в частині поділу майна у виді садового будинку та гаражу, та просила замість визнання за нею права власності на Ѕ частку цього майна, стягнути з відповідачки ОСОБА_3 , яка є спадкоємцем, після смерті свого батька ОСОБА_5 , Ѕ частку вартості будівельних матеріалів та робіт, які використані при будівництві садового будинку та гаражу. В обґрунтування позову зазначала, що з 23 червня 1988 року до дня реєстрації офіційного шлюбу 26 липня 2002 року знаходилася у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_5 , з яким спільно проживала у шлюбі до 2 липня 2013 року. У подальшому позивачка з ОСОБА_5 шлюб розірвали на підставі рішення суду, але продовжили спільне проживання як чоловік з жінкою без реєстрації шлюбу. Дітей від спільного проживання не мають. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, та після його смерті відкрилася спадщина, яку за законом прийняла відповідачка донька померлого ОСОБА_3 , подавши заяву щодо прийняття усього належного померлому майна. В той же час Ѕ частина майна не може бути успадкована, та підлягає виключенню зі спадкової маси, так як на нього має право позивачка, як особа, що спільно проживала з померлим як жінка з чоловіком без реєстрації шлюбу, і таке її право оспорюється спадкоємицею. Так, під час спільного проживання позивачки з батьком відповідачки ОСОБА_5 , у період з 1988 року і до липня 2002 року, вони спільними фізичними зусиллями та працею возили до Росії та оптом реалізовували горіхи, фрукти та різну сільськогосподарську продукцію, проживали однією сім`єю, вели спільне господарство, несли витрати на навчання дітей кожного з них, турбувалися одне про одного та підтримували відносини з родичами. За час такого проживання, 29 жовтня 1993 року вони набули у власність за спільні кошти їх сімейного бюджету квартиру АДРЕСА_2 , яку перепланували та об`єднали у 2003 році з набутою у власність у період шлюбу квартирою АДРЕСА_4 за цією ж адресою, внаслідок чого квартира АДРЕСА_3 збільшила загальну площу з 55,8кв.м. до 103,6кв.м. та за змістом статті 23 КпШС України і відповідно статті 62 СК України набула режим спільного майна подружжя. Також, починаючи з 1988 року по 2018 рік позивачка спільно з ОСОБА_5 постійно обробляла та насаджувала земельну ділянку, яку ОСОБА_5 приватизував у 1995 році, та на якій за сумісні кошти сімейного бюджету в період зареєстрованого шлюбу збудовано садовий будинок з господарськими спорудами до нього та тамбуром, будівництво якого закінчено у 2006 році. Влітку 1998 року за спільні кошти сімейного бюджету було розпочато будівництво гаражу, площею 32,9кв.м., за № НОМЕР_2 в ГБК «Віраж», який закінчено будівництвом у 1999 році. За рахунок спільних сімейних коштів ОСОБА_5 зроблені грошові внески до статутних фондів ТОВ «Дінар» 19 серпня 2002 року і ТОВ «Еко-Газ» 25 квітня 2005 року, право на які в розмірі Ѕ частки має позивачка, як дружина померлого. У період 2010-2011 років, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі, подружжям придбано комплекти медичного обладнання, частина якого передана у тимчасове користування ФОП ОСОБА_6 , а частина рентгенівський апарат у користування ФОП ОСОБА_4 .. Отримані за рахунок спільної праці подружжя грошові кошти та валютні цінності ОСОБА_5 розміщені у банківських установах, права на частку яких має позивачка. Посилаючись на те, що придбання зазначеного майна та заощадження грошових коштів було здійснено як у період спільного проживання жінки з чоловіком без реєстрації шлюбу, так і у період шлюбу за рахунок спільних коштів, просила визнати вищевказане майно спільною сумісною власність, визнати за нею як право власності на Ѕ частину цього майна, так і право на отримання його частки, виділення частини майна в натурі та стягнення компенсації того майна, яке не може бути поділене. У відзиві на позовну заяву ОСОБА_3 вважала її вимоги такими, що не підлягають задоволенню та зазначала, що після розірвання шлюбу її батька ОСОБА_5 з липня 2013 року до січня 2014 року спільно проживав не з позивачкою, а з іншою жінкою - ОСОБА_7 , а з липня до грудня 2014 року, та з лютого до 30 травня 2015 року зі своєю племінницею ОСОБА_8 , яка прибула з тимчасово окупованої території. Садовий будинок, гараж та квартира АДРЕСА_3 , на Ѕ частину яких претендує позивачка ОСОБА_2 були набуті її батьком до реєстрації шлюбу, і тому підстав для визнання права власності чи компенсації частки на користь позивачки не має. Частка, внесена до статутного фонду товариства також не може бути об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, оскільки один з подружжя має право лише на компенсацію її вартості за рахунок іншого, чи за рахунок отриманих дивідендів. Окрім цього, майно набуто позивачкою та її батьком за час шлюбу було поділено між ними при розлученні за ухвалою суду від 17 липня 2013 року, а тому підстав для його повторного поділу немає. 27 серпня 2019 року відповідачкою ОСОБА_3 подана заява про застосування строків позовної давності до вимог ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя. Ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 19 лютого 2019 року до участі у справі в якості третіх осіб залучені ТОВ «Дінар», ТОВ «Еко-Газ» і ФОП ОСОБА_4 .. Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 22 червня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що спірне майно за час до реєстрації шлюбу набуто особисто померлим і підстав для визнання його набутим за спільні кошти особами під час їх спільної праці не має. Фактів, які б беззаперечно доводили спільне проживання однією сім`єю жінки з чоловіком без реєстрації шлюбу, відразу після розірвання шлюбу і до смерті ОСОБА_5 суду не надано, а надані на підтвердження позивачкою своїх доводів докази не підтверджують сталих відносин, притаманних подружжю, та її участі у набутті спірного майна. Підстав для виділу у власність позивачки медичного обладнання не доведено за допомогою належних доказів щодо його належності одному із подружжя. Відсутні і підстави для визнання за позивачкою права на отримання Ѕ частки вартості грошового внеску до статутного фонду товариства внаслідок невірного обрання нею способу захисту порушеного права. В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, а також на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити. Зазначала про надмірний формалізм суду першої інстанції при вирішені справи, та відсутність об`єктивності та неупередженості у її вирішенні. Стверджувала на безпідставність відхилення судом показань свідків та фото у якості доказів про набуття нею та померлим майна до реєстрації шлюбу, а також неправомірне позбавлення її права власності на частку новоствореного майна, яким є квартира АДРЕСА_3 . Надала переоцінку показань свідків, допитаних судом у судових засіданнях, та виклала на підставі цього висновки щодо підтвердженості заявленого нею факту спільного проживання та набуття майна на праві спільної сумісної власності. Заявила про сумніви щодо показань свідків інших жінок щодо їх спільного проживання з померлим, після розірвання шлюбу. Вказувала на безпідставність відмови у поділі майна, яке було набуто у шлюбі, а саме: садового будинку у вигляді будівельних матеріалів, об`єднаної квартири АДРЕСА_3 , грошових внесків у статутні фонди та медичного обладнання. Зазначала, що усі грошові кошти та валютні цінності, які були розміщені за життя ОСОБА_5 в банківських установах набуті за час зареєстрованого шлюбу та спільного проживання без реєстрації шлюбу. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачка вважала доводи апеляційної скарги необґрунтованими, а скаргу такою, що не підлягає задоволенню. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені в скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення із наступних підстав. При вирішенні справи судом встановлено, що 26 липня 2002 року ОСОБА_2 зареєструвала шлюб з ОСОБА_5 , який розірвано за рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 20 червня 2013 року. Рішення суду ухвалено на підставі поданого ОСОБА_5 позову, з посиланням на припинення сімейних відносин, починаючи з лютого 2013 року ( т.1 а.с.79). Зазначена обставина встановлена рішенням суду, що набуло законної сили 2 липня 2013 року, та не потребує доказування за положеннями частини 4 статті 82 ЦПК України. У подальшому, на підставі поданого ОСОБА_5 до суду позову про поділ майна, ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 липня 2013 року затверджено мирову угоду між колишнім подружжям, за умовами якої об`єктами спільної сумісної власності подружжя визначено квартиру АДРЕСА_5 , вартістю 200 000 грн., та автомобіль «TOYOTA CAMRY 2.4», державний реєстраційний номер НОМЕР_3 , вартістю 200 000 грн., які належали подружжю в рівних частках по Ѕ, та за припинення права власності на які, колишнім чоловіком ОСОБА_5 компенсовано колишньої дружині ОСОБА_2 вартість її частки в розмірі 200 000 грн. в день підписання та визнання цієї мирової угоди (т. 1 а.с.80). За поясненнями позивачки ОСОБА_2 та у відповідності до наданих нею витягів з реєстрів (т.2 а.с.46), отриманою грошовою компенсацію вона розпорядилася на свій розсуд, за наявності придбаних на її ім`я інших квартир: квартири АДРЕСА_6 і квартири АДРЕСА_7 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер та на час смерті у зареєстрованому шлюбі не перебував (т.1 а.с.19). Після його смерті відкрилася спадщина, яку прийняла його рідна донька відповідачка ОСОБА_3 , в порядку спадкування за законом як спадкоємець першої черги (т.1 а.с.164-239). Позивачка ОСОБА_2 , вважаючи, що має право ще на частку іншого майна, яке набуто нею спільно з померлим ОСОБА_5 , за час до моменту реєстрації ними шлюбу, під час зареєстрованого шлюбу, яке між ними не було поділено, та за період спільного проживання жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу, після його розірвання, та до смерті спадкодавця, подала нотаріусу також заяву про прийняття спадщини (т.1 а.с.236). Одночасно ОСОБА_2 звернулася до суду із даним позовом, де обґрунтовувала підстави набуття нею права у спільній сумісній власності разом з ОСОБА_5 до реєстрації ними шлюбу, наявністю між ними сімейних відносин, та спільної праці з продажу товарів. Як підтвердження таких відносин посилалася, в тому числі на показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , подружжя ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , з якими вони товаришували родинами, та які були допитані судом. Інших письмових доказів, які б свідчили про конкретні спільні або індивідуальні трудові зусилля ОСОБА_5 разом з ОСОБА_2 , внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету, суду не надала. Разом з тим просила визнати спільним майном, що набуто померлим за час до реєстрації шлюбу, та визначити її частку шляхом виплати компенсації Ѕ частини будівельних матеріалів на: садовий будинок в СТ «Роднічок» села Бузьке Вознесенського району Миколаївської області і гараж в ГБК «Віраж», що розташований по АДРЕСА_1 , та права власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 . З матеріалів справи вбачається, що 3 листопада 1993 року ОСОБА_5 на підставі державного акту на право власності на землю за рішенням виконкому Бузької сільської ради народних депутатів Вознесенського району Миколаївської області №90 надана у власність земельна ділянка, площею 0,058 га, розташована на території села Бузьке, Бузької сільської ради Садового товариства «Роднічок» №34 для ведення садівництва ( т.1 а.с.22). На ділянці побудовано садовий (дачний) будинок літ. А з господарським будівлями та спорудами, площею 81,3кв.м.. Будинок не введено до експлуатації, але у листопаді 2006 року на нього виготовлено технічний паспорт, у якому відсутня вказівка на рік побудови, але зазначено коефіцієнту зносу споруд від 11 до 15 (т. 1 а.с.53-59). За висновком судової будівельно-технічної експертизи №19-485/486/487/488 разом з поясненнями судового експерта МВ ОНДІСЕ (т.5 а.с.12-14) роз`яснено, що дата виготовлення технічного паспорту не є тотожною року будівництва садового будинку та його вартості або вартості будівельних матеріалів на час будівництва. В той же час вартість будівельних матеріалів на час проведення експертизи без врахування зносу та року будівництва становить 1 686 970 грн., незважаючи на те, що садовий будинок є побудованим на 100% (т.4 а.с.178-225). Крім цього, за життя ОСОБА_5 включено до членів ГБК «Віраж» у відповідності до наданої копії рішення Виконавчого комітету Вознесенської міської ради №170 від 1 грудня 1998 року «Про організацію гаражно-будівельного кооперативу «Віраж» та доданого до нього списку (т. 1. а.с.63) За технічним паспортом, виданим 19 лютого 1999 року ОСОБА_5 , як член кооперативу, використував побудований ним гараж, площею 32,9кв.м. (т.1 а.с.60-62). Відомості внесення пайового внеску або про заборгованість за пайовими внесками відсутня, як відсутні і відомості про приватизацію ним гаражу. Між тим, незважаючи на те, що гараж побудовано, ще до 1999 року (за технічним паспортом), за висновком судової будівельно-технічної експертизи №19-485/486/487/488 вартість будівельних матеріалів при будівництві вказаного гаражу на час проведення експертизи визначено як 88 363 грн. (т.4 а.с.178-225). Окрім того, ОСОБА_5 29 жовтня 1993 року, на підставі договору купівлі-продажу №2168, у Вознесенського підприємства автотранспорту та механізації придбана трикімнатна квартира АДРЕСА_2 загальною площею 55,8кв.м. за 39 980 карбованців, та 8 грудня 1993 року за ним зареєстровано право власності на цю квартиру за Р.№ 8141 ( т.1 а.с.81-82). Таким чином, судом встановлено, що до реєстрації шлюбу між ОСОБА_5 та позивачкою ОСОБА_2 , померлим ОСОБА_5 , за життя, набуто у особисте користування та на праві особистої приватної власності: садовий будинок, розташований на земельній ділянці, гараж у кооперативі та квартира АДРЕСА_3 , загальною площею 55,8кв.м.. В той же час, посилаючись на те, що з 23 червня 1988 року по 26 липня 2002 року проживала однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_5 , позивачка намагалася довести ці обставини у суді як підставу для застосування режиму спільної сумісної власності до вищепереліченого майна, набутого померлим за життя, ще до реєстрації шлюбу. Відповідно до роз`яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» (у редакцій, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК УРСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС УРСР в цих випадках не застосовуються. Так, згідно із частиною 1 статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Частиною 2 статті 112 ЦК УРСР визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток. За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС УРСР), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункти 1, 2 статті 17, стаття 18 Закону України «Про власність»), тощо. Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як членів сім`ї (при цьому спільно працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку з цим суду, під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого членами сім`ї, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці. Власне факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна кожної зі сторін. Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини 1 статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим. Тому, встановивши, що позивачем не доведено факти набуття разом з ОСОБА_5 спірного майна (садового будинку, гаражу та квартири АДРЕСА_3 площею 55,8кв.м.) внаслідок спільної праці та спільних зусиль, суд першої інстанції вірно не знайшов підстав для застосування до вказаного майна положень частини 1 статті 17 Закону України «Про власність». Такі висновки суду першої інстанції узгоджуються з висновками, до яких дійшов Верховний Суд України у постанові від 18 вересня 2013 року під час розгляду справи №6-66цс13, та у постанові від 24 квітня 2013 року по справі № 6-23цс13. Тому рішення суду першої інстанції в цій частині колегія суддів вважає ухваленим у відповідності до обставин справи та норм матеріального права. Вважаючи рішення суду в цій частині вірним, колегія суддів находить також можливим звернути увагу на окремі аспекти неузгодженості змісту вимог та наданих позивачем та її представником на їх підтвердження обґрунтувань, що суперечить як поданим до суду доказам, так і нормам матеріального права, які регулюють дані правовідносини. Так, позивач зазначає про факт спільного проживання разом з ОСОБА_5 з червня 1988 року (т.1 а.с.3), що на її думку, є підставою для подальшого поділу майна, набутого у цей період, але не вказує на суттєві для цього обставини справи, а саме факт розірвання нею ОСОБА_15 попереднього шлюбу лише 31 жовтня 1988 року, з отриманням свідоцтва про розірвання шлюбу 24 січня 1989 року (т.2 а.с.140-141). Також у змісті апеляційної скарги позивачка надає переоцінку показань, допитаних судом свідків, які пояснювали про спільний відпочинок, гостювання тощо, вказує на невірну оцінку їх показань судом у рішенні, але не наводить жодного показу свідка, або іншого доказу, які б переконливо свідчили на підтвердження конкретних, чітко спільних або індивідуальних трудових зусиль її та ОСОБА_5 , внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи у конкретно підтверджених цифрових показниках, які були б витрачені ним для набуття спільного майна. Крім того, посилається на будівництво садового будиночка в період спільного проживання без реєстрації шлюбу та в період зареєстрованого шлюбу, але не надає на підтвердження цього доказів, в тому числі не спростовує причини та факт відсутності цього будинку у переліку майна, яке було поділено за ініціативою ОСОБА_5 , та за її згодою. При цьому рік оформлення технічного паспорту без вказівки року будівництва, та при наявності вказівки на великий процент зносу будівель на час оформлення технічних документів, на переконання колегії суддів, не є тотожнім року закінченню будівництва садового будинку. Крім цього, вимоги щодо визнання права на компенсацію частини будівельних матеріалів може бути пред`явлено лише щодо незавершеного будівництва, а стосовно завершеного будівництвом садового будинку, який експлуатується за своїм функціональним призначенням, та за наказами Міністерства регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України від 14 грудня 2018 № 342 і від 3 липня 2018 року №158, може бути введений до експлуатації у спрощеному порядку, так як збудований у період з 5 серпня 1992 року до 9 квітня 2015 року на земельній ділянці відповідного цільового призначення, і тому при поділі цього виду майна повинні пред`являтися вимоги про визнання права власності на відповідну його частину, лише у випадку розповсюдження на нього режиму спільної сумісної власності. Але такий факт судом вірно не встановлено. Не встановлено таких фактів і стосовно спірного гаражу, враховуючи відсутності відомостей про його приватизацію та внесення пая, яким у відповідності до статей 10-12 Закону «Про кооперацію в СРСР» та статей 2, 21 Закону України «Про кооперацію» є майновий поворотний внесок члена кооперативу, який він має право одержати у разі його виходу із кооперативу натурою, грішми або цінними паперами. Також в підпункті «б» пункту 8 та пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 28 червня 1991 року «Про практику розгляду судами цивільних справ, пов`язаних з діяльністю гаражно-будівельних кооперативів» (із наступними змінами) роз`яснено, що пайові внески, що внесені подружжям в період шлюбу, а після повного внесення паю наданий в користування гараж є їх спільною сумісною власністю. Тому за відсутністю факту реєстрації шлюбу між особами, судом повинна встановлюватися участь кожного громадянина у внесені коштів як пайового внеску для створення такого майна, як гараж, або безпосередня участь особи у спільній праці при його будівництві. Така участь позивачки по справі не встановлена. Посилання представника апелянта на факт роботи позивачки та отримання нею як заробітної плати, так і інших доходів, як підстави для набуття нею права власності на майно, яке зареєстровано за ОСОБА_5 на праві особистої власності, не має правового значення у розумінні застосування частин 1 статті 17 Закону України «Про власність», оскільки особа не лише повинна підтвердити наявність у неї доходів, а ще і укладення письмового договору з іншою особою, або домовленості та факту її особистої участі в об`єднанні зусиль та доходів, для набуттями цими особами майна на праві спільної власності. Щодо спірної квартири АДРЕСА_3 , то позивачка посилалася на наявність у неї права для визнання цієї квартири об`єктом права спільної сумісної власності та її право на Ѕ частину, не лише як майна набутого ОСОБА_5 особисто, до реєстрації шлюбу, але ще і у зв`язку з перетворенням квартири у період шлюбу, зі збільшенням її площі внаслідок об`єднання з іншою квартирою АДРЕСА_4 , набутою ними у період шлюбу, що дає позивачці, на її думку, право, у відповідності до статті 331 ЦК України, на нову річ, яка створена та набута у шлюбі. Статтею 24 КпШС УРСР, як і статтею 57 СК Українивизначено, що майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, а також отримане за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування чи за кошти, які належали їй (йому) особисто, є особистою приватною власністю одного з подружжя. Разом з тим, правила статті 25 КпШС УРСР і статті 62 СК Українипередбачають можливість зміну правового режиму особистого майна одного з подружжя, яке внаслідок спільних дій чи затрат подружжя істотно збільшилося у вартості, на інший правовий режим спільної власності. Тобто у такому разі режим особистого майна одного з подружжя трансформується у правовий режим спільної сумісної власності подружжя. Однак, наведені правила статті 25 КпШС УРСР і статті 62 СК Українине підлягають до застосування до спірних правовідносин стосовно квартири АДРЕСА_3 , з огляду на таке. Трикімнатна квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 55,8кв.м., набута ОСОБА_5 на праві особистої власності у жовтні 1993 року, і участь позивачки у спільних зусиллях для її набуття у спільну сумісну власність судом не встановлена. В той же час ОСОБА_5 зареєстровано право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_5 , загальною площею 40,8кв.м., яке він набув відповідно до договору купівлі-продажу №1781 від 26 липня 2002 року, в день реєстрації шлюбу з позивачкою (т.2 а.с.143). За рішенням виконавчого комітету Вознесенської міської ради Миколаївської області №139 від 23 вересня 2005 року ОСОБА_5 оформлено документи на споруди побудовані з порушенням встановленого порядку будівництва, а саме на з`єднання та перепланування двох квартир АДРЕСА_3 та АДРЕСА_5 в одну під одним № 13, житловою площею 59, 1кв.м. та загальною площею 103,6кв.м. (т.2 а.с.144-146). Ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 липня 2013 року, за наявності у матеріалах цивільної справи витягу з прав власності на переобладнану квартиру АДРЕСА_8 визнана об`єктом права спільної сумісної власності та поділена між подружжям шляхом залишення її у власності ОСОБА_5 з виплатою грошової компенсації на користь колишньої дружини ОСОБА_2 .. Відтак, та частина об`єднаної квартири АДРЕСА_3 , що складала квартиру АДРЕСА_4 , та була об`єктом спільної сумісної власності подружжя, поділена, а інша частина, що була набута особисто, до реєстрації шлюбу суттєво не змінилася, так як загальна площа об`єднаної квартири є на 7кв.м. більшою (103,6кв.м.), ніж площі двох окремих квартир (55,8кв.м. і 40,8кв.м.), і то лише за рахунок приєднання площі місця загального користування будинком. За такого, колегія суддів вважає висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог стосовно квартири АДРЕСА_3 такими, що відповідають як встановленим обставинам справи, так і нормам процесуального і матеріального права. Реєстрація позивачки ОСОБА_2 26 вересня 2002 року у спірній квартирі АДРЕСА_3 , ще до її об`єднання з квартирою АДРЕСА_4 , не породжує наслідків у вигляді можливості трансформації режиму особистої приватної власності у режим спільної сумісної власності подружжя. Правильними висновками суду першої інстанції, на думку колегії суддів, є його висновки щодо відсутності підстав для поділу іншого майна, як набутого у період шлюбу, але не поділеного після розірвання шлюбу, в тому числі медичного обладнання за відсутністю доказів щодо його належності, та грошових внесків до статутних фондів за невірно обраним позивачкою способом. За загальним правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Як роз`яснено у пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття ( кошти, за яке майно набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності. У зв`язку з викладеним, грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об`єкт - право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання. Згідно із частиною 1 статті 71 СК України майно, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, окрім коштів внесених в статутний капітал товариства, ділиться між ними в натурі. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, а також те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (частина 4 статті 65 СК України). Відтак, зазначаючи, що в період шлюбу ОСОБА_5 за спільні кошти подружжя було придбано медичне обладнання, яке в подальшому передано ним у тимчасове користування фізичної особі підприємцю, внаслідок чого до наступного часу спірне обладнання знаходиться у користуванні третьої особи ФОП ОСОБА_4 , позивачка просила визнати його об`єктом спільної сумісної власності та виділити їй у натурі рентгенівський апарат Planmeca Intra із трубкою Д 0711 SВ № НОМЕР_1 . З матеріалів справи вбачається, що третя особа ФОП ОСОБА_4 на підставі ліцензії з 30 червня 2010 року здійснював медичну практику з медичною освітою рентгенологія (т. 1 а.с.115-116). За копією технічного паспорту рентгенівського кабінету у 2010 році фізична особа підприємець ОСОБА_4 здійснював діяльність за адресою АДРЕСА_9 з використанням апарату PLANMECA 1XBF 083485, 2009 року випуску (т. 1 а.с.117-121) Такі ж матеріали надані відносно здійснення медичної практики з 2011 року ФОП ОСОБА_6 (т.1 а.с.122-124), з наданням копій гарантійних талонів та свідоцтва на діагностичний комплекс «Кардіо+» ( т. 1 а.с.125-133). Разом з тим письмові докази щодо належності вищенаведеного медичного обладнання на праві власності померлому ОСОБА_5 , яке набуто ним за спільні кошти подружжя, відсутні. Ідентифікувати рентгенівський апарат Planmeca Intra із трубкою Д 0711 SВ № НОМЕР_1 , як набутий подружжям в період шлюбу, з апаратом, який використовувався третьою особою у 2010 році не є можливим. Як неможливо встановити наявність такого обладнання у натурі на момент пред`явлення позивачкою вимог про його поділ, та за відсутністю такого виду майна при поділу майна подружжя у 2013 року, після розірванні шлюбу. Крім цього, у відповідності до наданого позивачкою витягу з реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців 19 серпня 2002 року зареєстровано ТОВ «Дінар» із часткою ОСОБА_5 в статутному фонді 50% з грошовим внеском у статутний фонд 8 250 грн., загальний розмір якого дорівнював на час реєстрації 16 500 грн. Станом на день отримання витягу при розгляді цивільної справи розмір внеску ОСОБА_5 до статутного фонду товариства складає 109 021 грн. (т. 1 а.с.64-67). В той же час, за матеріалами реєстраційної справи, яка витребувана судом апеляційної інстанції, вбачається, що 29 листопада 2007 року ОСОБА_5 вийшов із складу товариства, а його частка була перерозподілена між учасниками ТОВ «Дінар». Вимог позивачка, як дружина ОСОБА_5 , щодо компенсації їй половини внеску не пред`являла. 13 квітня 2011 року ОСОБА_5 знову прийняли в склад учасників товариства, а його внесок до статутного фонду склав 5 445 грн., та 28 липня 2015 року був збільшений на суму в 968 грн., внаслідок чого складав суму в розмірі 6 413 грн.. 2 вересня 2015 року, внаслідок виходу із складу ТОВ «Дінар» іншого учасника ТОВ «Еко-Газ», без повернення йому його частки, остання була перерозподілена між іншими учасниками ТОВ «Дінар», і за такого, склала частку ОСОБА_5 в сумі 109 021 грн.. Отже, частка у статутному фонді ОСОБА_5 , яка на час його смерті складає 109 021 грн., поділяється на особисто внесені ним кошти в період шлюбу в сумі 5 445 грн., і інші кошти внесені ним після розірвання шлюбу в сумі 968 грн., та набуті не за рахунок спільних коштів подружжя, а внаслідок перерозподілу долі іншого учасника. Також відповідно до витягу з реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців ОСОБА_5 входив до складу учасників ТОВ «ЕКО-ГАЗ», зареєстрованого 22 квітня 2006 року, із часткою 33,4% статутного фонду, розмір внеску до якого на час реєстрації товариства становив 9 657 грн.. Станом на день отримання витягу по цивільній справі розмір грошового внеску ОСОБА_5 до статутного фонду товариства склав 214 384 грн. 96 коп. (т.1 а.с.68-71, 209). 12 березня 2014 року, 28 липня і 2 вересня 2015 року внаслідок виходу інших учасників ТОВ «Еко-Газ» без виплати частки з статутного фонду, мало місце перерозподіл грошових внесків інших учасників, які вийшли із складу товариства, між учасниками, які залишилися, внаслідок чого частка ОСОБА_5 була збільшена до 214 384 грн. 96 коп.. Таким чином в період шлюбу ОСОБА_5 внесено до статутного фонду ТОВ «Еко-Газ» грошовий внесок на суму 9 657 грн., усі інші частки ним отримано не за рахунок спільних коштів подружжя, а за рахунок перерозподілу грошових внесків інших учасників. Згідно повідомленнями ТОВ «Дінар» і ТОВ «Еко-Газ» дивіденди ОСОБА_5 не нараховувалися і не виплачувалися (т.3 а.с.4, 200). Отже, враховуючи, що грошові внески ОСОБА_5 могли бути внесені за рахунок спільних коштів подружжя, позивачка мала би право на компенсацію за рахунок колишнього чоловіка Ѕ такої частки, а саме 2 722 грн. 50 коп. (5 445грн.) у ТОВ «Дінар» і в сумі 4 828 грн. 50 коп. (9 657 грн.) у ТОВ «Еко-Газ». Разом з тим, при поділі майна з невідомих причин ні ОСОБА_5 , ні позивачкою ОСОБА_2 вказані грошові внески не були включені у грошову компенсацію, яка виплачена колишнім чоловіком на користь позивачки. В той же час за положеннями пункту 7.5 як статуту ТОВ «ЕКО ГАЗ», так і статуту ТОВ «Дінар» передбачено, що при реорганізації Товариства, виході учасника Товариства, або у зв`язку із смертю учасника товариства правонаступники (спадкоємці) мають право на вступ до Товариства за згодою інших учасників Товариства. При відмові правонаступника (спадкоємця) від вступу до Товариства або відмові у прийнятті до Товариства правонаступника (спадкоємця) йому видається у грошовій або натуральній формі частка майна, що належала реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (спадкоємцю), вартість її визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника. Право вибору способу повернення частки належить Загальним зборам Учасників Товариства ( т.4 а.с.98-103). Тобто, лише у відповідачки, як спадкоємця ОСОБА_5 є право на подачу заяви про вступ до товариства на правах учасника з долею у відповідності до його частки, або при відмові від реалізації такого права, право вибору способу повернення частки залежить виключно від зборів товариств. Отже, висновок суду першої інстанції щодо невірно обраного позивачкою способу захисту порушеного права у виді визнання за нею права на отримання Ѕ частки вартості грошового внеску до статутного фонду товариств, є правильним. Крім того, колегія суддів звертає увагу на той факт, що відповідачкою ОСОБА_3 подана заява про застосування позовної давності до позовних вимог про поділ спільного майна подружжя, в тому числі визнання об`єктом спільної власності частини майна, набутого одним із подружжя до реєстрації шлюбу (до липня 2002 року). Дійсно, за положеннями статей 71, 80 ЦК УРСР загальний строк на захист права особи, яке порушено (позовна давність), визначається у три роки. Сплив строку позовної давності до пред`явлення позову є безумовною підставою для відмови у позові. Такі ж підстави для відмови у задоволенні позову визначені і за положеннями статей 257, 267 ЦК України, але підставою для її застосування є подача стороною у спорі заяви, зробленою до винесення судом рішення. За матеріалами справи вбачається, що звертаючись з вищенаведеними вимогами у листопаді 2018 року, позивачка ОСОБА_2 пропустила строк позовної давності як за вимогами щодо поділу майна шляхом визнання права власності, сплати компенсації або визнання права, про набуття якого їй було відомо ще до реєстрації шлюбу у липні 2002 року, так і за вимогами про його поділ при розірванні шлюбу у липні 2013 року, і поважних причин для його поновлення за положеннями частини 5 статті 267 ЦК України нею не наведено. За роз`ясненнями, викладеними у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18 грудня 2009 року, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Відтак, незважаючи на те, що позивачка пропустила строк позовної давності на звернення до суду з наведеними вище вимогами, суд першої інстанції правильно відмовив у їх задоволенні з інших підстав, а саме за їх не доведеністю. Крім того, посилаючись на те, що розірвання шлюбу та поділ майна між ОСОБА_5 і нею носив формальний характер, позивачка просила встановити факт їх спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, починаючи з 2 липня 2013 року по 29 червня 2018 року, а усе набуто її колишнім чоловіком у цей період майно у вигляді грошових коштів та валютних цінностей, - їх спільним майном. Відповідно до вимог статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Тому, як на докази, які підтверджують встановлення цього факту позивачка посилалася на показання свідків, допитаних судом, письмові докази щодо проходження протезування зубів у іншому місті, та оформлення субсидії по сплаті житлово-комунальних послуг за квартиру АДРЕСА_3 . У тому числі на обґрунтування своїх позовних вимог знову посилалася на показання свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , подружжя ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_16 , а також ОСОБА_17 і ОСОБА_18 , які за висновком суду першої інстанції загалом носять узагальнюючий характер, лише за деяким посиланням вказують на конкретні факти та обставини. Ці показання свідків перепровірені судом апеляційної інстанції, і на переконання колегії суддів, з урахуванням тривалого особистого знайомства свідків з позивачкою та померлим, як до реєстрації шлюбу, так і у період його реєстрації, ґрунтуються, передусім, на особистих висновках свідків, зроблених ними, виходячи з обставин їх попереднього спілкування з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 , коли вони товаришували або стали родиною. До конкретних фактів, які містять такі показання свідків, можна віднести показання ОСОБА_9 в частині святкування кожного року, без зазначення конкретного періоду, «Тетяниного дня», та надання допомоги позивачці в поїздці з міста Вознесенську до міста Миколаєва у 2018 році, коли ОСОБА_5 знаходився на лікуванні у лікарні міста Миколаєва. Показання свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 щодо їх поїздки на обід до родини ОСОБА_19 восени 2013 року, коли позивачка готувала баранину з овочами. В той же час, у змісті пояснень та апеляційної скарги самої позивачки, навпаки, зазначено, що з кінця серпня по 25 листопада 2013 року, вона посварилася з ОСОБА_5 і пішла проживати до своєї квартири. Такі показання підтвердили і допитані свідок ОСОБА_9 і свідок ОСОБА_10 . Свідок ОСОБА_13 і ОСОБА_14 показали, що у 2014-2015 роках періодами проживали у квартирі ОСОБА_19 , так як переселенцями з тимчасово окупованої території, та знають ОСОБА_20 як дружину. Жили в ці періоди в кімнаті онука позивачки у квартирі АДРЕСА_3 , а на їх питання до ОСОБА_5 з приводу розлучення, останній пояснював, що так було треба. Свідок ОСОБА_16 надала показання, що позивачка та ОСОБА_5 були у 2014 році у неї на весіллі, та у 2016 році на весіллі її сестри ОСОБА_21 , тому вона вважає, що вони є подружжям. Свідок ОСОБА_22 показала, що у період з квітня по серпень 2014 року позивачка разом з ОСОБА_5 неодноразово приїздили на лікування до стоматологічної клініки на протезування, а вона надавала ним в оренду квартиру, по орендній платі за яку розраховувався ОСОБА_5 .. Показання свідка ОСОБА_22 щодо проходження лікування підтверджено довідками ФОП ОСОБА_23 (т.2 а.с.94-96), а саме протезування у його клініці з 9 квітня по 14 липня 2014 року, без зазначення конкретних дат відвідування. Згідно відповіді наданої позивачці Комунальним підприємством «Єдність» особовий рахунок по квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані: з 20 грудня 1996 року ОСОБА_5 , на якого відкрито особовий рахунок, його дружина ОСОБА_2 з 26 вересня 2002 року і з 4 лютого 2010 року її онук ОСОБА_24 (т. 2 а.с.204). Для надання субсидій з житлово-комунальних послуг власником квартири АДРЕСА_3 ОСОБА_5 , на якого відкрито особовий рахунок, у період з 2015 року по 2017 рік подані заяви про її призначення з додатком довідки КП «Єдність» про зареєстрованих осіб, де відповідальною особою підприємства позивачка вказана без зміни її статусу «як дружина». Одночасно при подачі ОСОБА_5 такої заяви у 2017 році зроблена помітка про те, що він у квартирі «не проживає». Також за копією супровідного листка, поданого позивачкою до суду (т.2 а.с.97), вбачається, що 27 жовтня 2014 року у ОСОБА_5 відбулося погіршення стану здоров`я і він був доставлений швидкою допомогою з квартири по АДРЕСА_10 . Крім цього позивачкою в підтвердження спільного з ОСОБА_5 бюджету надано до суду першої інстанції, і до суду апеляційної інстанції особисто роздруковані аркуші із зазначенням благодійної допомоги, оборотно-сальдовими відомостями, податками та платежами (т.2 а.с.98-120), які не є фінансовими документами, не мають джерела походження та носять характер особистих записів без ідентифікації особи, яка їх склала. В той же час за дослідженими матеріалами цивільної справи №473/2856/13ц про поділ майна подружжя слідує, що ОСОБА_5 4 липня 2013 року, після набрання законної сили рішення суду про розірвання шлюбу 2 липня 2013 року, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. У змісті позову зазначив, що його одруження з ОСОБА_2 виявилося невдалим і шлюбні відносини між ними припинені. На момент звернення до суду він проживає у квартирі АДРЕСА_3 разом з ОСОБА_2 , але сумісне життя не склалося. Тому він неодноразово звертався до ОСОБА_2 , як дружини, з питання про поділ майна, але дійти згоди до часу звернення до суду вони не змогли. Відтак, ОСОБА_5 наполягав на реальному поділі спільно нажитого майна. У подальшому при укладенні мирової угоди та її визнання судом, ОСОБА_5 сплачені ОСОБА_2 кошти в якості грошової компенсації, які позивачка реально отримала, про що склала письмову розписку. Приблизно в цей же час ОСОБА_5 став проживати з іншою жінкою, і обставини цього співмешкання підтвердила у судовому засіданні свідок ОСОБА_7 , яка зазначила, що проживала з ОСОБА_5 з серпня 2013 року по січень-лютий 2014 року, в тому числі у належній йому квартирі. Такі показання підтвердили свідки ОСОБА_25 , ОСОБА_26 і ОСОБА_27 .. Не спростовувала ці обставини і позивачка ОСОБА_2 , але вважала ОСОБА_7 «незначним епізодом у житті ОСОБА_5 ». У подальшому в квартирі АДРЕСА_3 , де проживав ОСОБА_5 , з ним разом проживала свідок ОСОБА_28 (т.2 а.с.56), як особа, що прибула з тимчасово окупованої території, в тому числі з серпня по жовтень 2014 року, але її поведінку засуджували інші родичи, які також тимчасово проживали у помешканнях ОСОБА_5 і надавали показання суду у якості свідків. Відтак, усі дії за життя ОСОБА_5 в період з початку 2013 року і до кінця 2014 року свідчать про його реальні наміри розлучитися з позивачкою, поділити сумісно нажите майно, що ним по факту зроблено у судовому порядку, незважаючи на проживання та реєстрацією разом з позивачем у однієї квартирі АДРЕСА_3 , наслідком чого, за показаннями свідків, його поведінка стала свідчити про нього, як чоловіка, який є вільним від подружніх стосунків. Доказів щодо усталеного проживання однією родиною ОСОБА_5 разом з позивачкою та ведення спільного бюджету, утримання спільного майна у період, починаючи з 2015 року і по день його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , матеріали справи не містять. Фото, що не надані позивачем до суду першої інстанції, але надіслані її представником у додатках до пояснень, із зробленими особисто відмітками про дату фотографування, не є належними доказами усталеного проживання однією сім`єю з веденням спільного господарства та бюджету, а свідчать про святкування тих чи інших подій в компаніях давних друзів. Надані КП «Єдність» типові довідки, в цьому разі, не можуть слугувати належними доказами усталених подружніх відносин, зокрема за наявності помітки щодо не проживання та їх видачі сторонньою посадовою особою. Не є вірними і припущення представника апелянта у письмових пояснення, наданих до апеляційної скарги, стосовно того факту, що реєстрація позивачки, після розірвання шлюбу у спірний квартири не скасована ОСОБА_5 , що може свідчити, на його переконання, про наявність між ними фактичних шлюбних відносин. У цьому випадку, позивачкою та її представником не враховано, що припинення шлюбних відносин не є тотожнім припиненню права користування жилим приміщенням колишнім членом сім`ї власника, у тому числі і підставою для скасування реєстрації у спірній квартирі. Такі припущення апелянта спростовуються висновками ВС, зробленого за аналогічними обставинами, зокрема у постанові від 30 січня 2019 року у справі №61-1906св18. Доводи позивачки та її представників протягом усього розгляду справи щодо формальності розірвання шлюбу, що було необхідно за життя ОСОБА_5 для отримання кредиту та оформлення іпотеки на квартиру АДРЕСА_3 , спростовано усіма дослідженими судами першої та апеляційної інстанції письмовими доказами, зі змісту яких встановлено, що квартира АДРЕСА_3 , після розірвання шлюбу не стала предметом будь-якої іпотеки, а дані про отримання ОСОБА_5 у цей час кредиту або наявності у нього кредитної заборгованості матеріали справи не містять. Навпаки, ОСОБА_5 за життя ініційовано питання про розірвання шлюбу ні у відділенні РАЦС, а шляхом подання позову, який пред`явлено до ОСОБА_2 , що передусім, за обставинами справи свідчить про наявність між ними спору, припинення шлюбних відносин, та спілкування ОСОБА_5 з іншими жінками, а також проживання самої позивачки ОСОБА_2 деякий час у іншій квартирі, що належить їй на праві власності. Спільне майно, яке нажито ними у шлюбі поділено, окрім квартири, ще і автомобіль, як об`єкт спільної сумісної власності, та на користь позивачки ОСОБА_2 виплачена реальна грошова компенсація за її частку у спільному майні. Таким чином, судом першої інстанції вірно встановлено, що доказів на підтвердження обставин, характерних для сімейних правовідносин, якими вважаються усталене спільне проживання в одному жилому приміщенні (окрім проживання за місцем реєстрації), спільне харчування, спільний бюджет, взаємне піклування, придбання майна для спільного користування, позивачем до суду першої інстанції не надано, а усі інші надані докази, в тому числі щодо епізодичності їх відносин, після розірвання шлюбу, судом належним чином досліджено та на їх підставі зроблено обґрунтований висновок про недоведеність факту перебування позивачки та померлого з 2 липня 2013 року виключно у подружніх (сімейних) стосунках, а не навпаки, у робочих, дружніх стосунках або у інших стосунках, що є відмінними від сімейних. Про це свідчать і клопотання, надані до суду позивачкою та її представником, з приводу встановлення даних щодо розрахункових рахунків та наявності сейфів для зберігання валютних цінностей, на підставі договорів, укладених ОСОБА_5 з банківськими установами за час, після розірвання шлюбу та зняття грошей з вкладних рахунків. Так, судом встановлено, що ОСОБА_5 було укладено з АТ «Ощадбанк» договори №34638914 від 5 січня 2016 року про вклад «Класичний» строком на 1 місяць на суму 3 500 доларів США, №35579314 від 21 березня 2016 року на вклад «Пенсійний» строком на 3 місяці на суму 20 100 доларів США, № 39808014 від 22 грудня 2016 року на вклад «Мій прогресивний депозит» строком на 1 місяць на суму 9 000 доларів США ( т. 1 а.с.111-114). Крім того, між ОСОБА_5 та АТ «Ощадбанк» 21 жовтня 2015 року укладено договір №18 відповідального зберігання цінностей (документів) на строк 92 дні до 21 січня 2016 року, який не містить адреси клієнта та переліку цінностей, що передаються на відповідальне зберігання (т.1 а.с.88-90), договір №27 від 22 березня 2016 року відповідального зберігання на строк 62 дні до 23 травня 2016 року 100 000 доларів США (т.1 а.с.99-102), та 21 жовтня 2015 року договір №1 на перевезення валютних цінностей клієнтів (фізичних осіб) службою інкасації АТ «Ощадбанк» коштів в розмірі 2 625 000 грн. та 53 500 доларів США до м. Миколаєва, вул. Херсонське шосе, 50 (т. 1 а.с.91-98). Також ОСОБА_5 пролонговано, шляхом укладення 21 січня 2016 року додаткової угоди №1 договір відповідального зберігання цінностей №23 від 22 грудня 2015 року, строком до 21 березня 2016 року (т. 1 а.с.104). Додатково між ОСОБА_5 та ПАТ «Ощадбанк» 14 червня 2016 року укладено типовий договір №1 відповідального зберігання цінностей (документів) на строк 60 днів до 15 серпня 2016 року 65 000 доларів США (т. 1 а.с.106-110). Відтак, усі грошові та валютні цінності, які були розміщені ОСОБА_5 на перелічених рахунках (розрахункових та вкладних) у банківської установі за спливом короткотривалого строку повернуті вкладнику. В той же час, за змістом відповіді АТ «Державний ощадний банк України» у відділенні ТВБВ №10014/0174 філії МОУ АТ «Ощадбанк» на ім`я ОСОБА_5 залишився у подальшому відкритий 19 червня 2018 року депозитний рахунок № НОМЕР_4 із залишком 100 000 доларів США та нарахованими відсотками 86,02 доларів США. Крім цього, у вказаному банку зберігаються кошти, що залишилися на відкритому 23 грудня 2014 року рахунку № НОМЕР_5 із залишком 14 грн. 96 коп., та картковому рахунку № НОМЕР_6 , який відкрито 3 листопада 2015 року із залишком 31 200,93 доларів США. Заповідальні розпорядження по вказаним рахункам не складено (т.1 а.с.191). Згідно відповідей Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі АТ КБ «Приватбанк») №№ 20.1.0.0.0/7-180815/2382 від 28 серпня 2018 року та 20.1.0.0.0/7-180713/1197 від 17 липня 2018 року на ім`я ОСОБА_5 в банку відкриті наступні депозитні рахунки: № НОМЕР_7 відкрито 15 червня 2015 року із залишком 1401 грн.; № НОМЕР_8 відкрито 12 серпня 2009 року із залишком 0,00 грн., а залишок на оформленій картці становить «-40 грн 78 коп.»; № НОМЕР_7 відкрито 15 червня 2015 року із залишком 1 393 грн. 32 коп.; № НОМЕР_8 відкрито 12 серпня 2009 року із залишком 0,00 грн., а залишок на оформленій картці становить « 37 грн. 99 коп.» ( т. 1 а.с.177-178). Також відповідно до повідомлень АТ КБ «Приватбанк» №20.1.0.0.0/7-20190301/6821 від 7 березня 2019 року з доданою випискою, баланс рахунку № НОМЕР_8 на кінець періоду становить 1 385 грн. 07 коп., та №20.1.0.0.0/7-20190222/2152 від 1 березня 2019 року щодо наявності на рахунку НОМЕР_7 коштів в розмірі 700 грн. 95 коп., на які накладений арешт (т. 3 а.с.39-47). За відповідями АТ «Ощадбанк» індивідуальних сейфів, відкритих за договорами обслуговування та зберігання на ім`я ОСОБА_5 у банківської установі не має (т. 3 а.с.37). Отже, проаналізувавши усі докази щодо відсутності усталених подружніх відносин між позивачкою і ОСОБА_5 , після розірвання шлюбу, та на момент відкриття ним банківських рахунків з внесенням відповідних грошових та валютних вкладів, та за відсутністю будь-яких доказів щодо набуття ОСОБА_5 права власності на гроші та валютні цінності за рахунок спільної праці та доходів разом з ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для визнання цього майна спільним. Зазначені обставини були вірно встановлені судом першої інстанції та до них було застосовано відповідні норми матеріального права. Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, і рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, колегія суддів не вбачає підстав для його зміни чи скасування у відповідності до положень, передбачених статтею 375 ЦПК України. Не має і підстав для перерозподілу судових витрат у відповідності до статті 141 ЦПК України. Крім цього, враховуючи обставини справи, а також те, що рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 , - залишено судом апеляційної інстанції без змін та прийняття 9 січня 2019 року за постановою Миколаївського апеляційного суду заходів по забезпеченню позову ОСОБА_29 шляхом накладення арешту на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 , колегія суддів вважає за необхідним одночасно при ухвалені постанови за апеляційною скаргою ОСОБА_2 вирішити питання про скасування заходів забезпечення її позову, виходячи із положень частини 1 статті 158 ЦПК України. Так, за частиною 1 статті 158 ЦПК України суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи, так як забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача. Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову скасовуються судом, який їх застосував, якщо відпали підстави, з якими закон пов`язує можливість застосування таких заходів. Згідно з роз`ясненнями, які викладені у п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті. Відповідно до частини 9 статті 158 ЦПК України у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. Відтак, враховуючи, що колегія суддів дійшла до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та залишення рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову без змін, заходи забезпечення позову вжиті постановою Миколаївського апеляційного суду від 9 січня 2019 року слід скасувати. Керуючись статтями 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 22 червня 2020 року залишити без змін. Скасувати заходи забезпечення позову вжиті на підставі постанови Миколаївського апеляційного суду від 9 січня 2019 року шляхом скасування арешту, накладеного за постановою на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 , реєстраційний номер нерухомого майна 101678248102, реєстраційний номер майна 12295740, номер запису 8141 в книзі 72, що належала на праві власності ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду, у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України. Головуючий О.О.Ямкова Судді С.Ю.Колосовський О.В.Локтіонова