Постанова КЦС ВС № 521/8260/17

Постанова Іменем України 12 жовтня 2020 року м. Київ справа № 521/8260/17 провадження № 61-21793св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , представник позивача - ОСОБА_2 , відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на постанову Одеського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування. На обгрунтування позовних вимог зазначала, що 15 листопада 2016 року між нею та ОСОБА_3 укладений договір позики, за умовами якого вона передала їй у позику 43 000,00 дол. США, що підтверджується відповідною розпискою, які позичальник зобов`язалася повернути їй протягом шести місяців з частковим погашення суми позики щомісяця. У визначений договором строк, ОСОБА_3 зобов'язання зі сплати суми позики та процентів за користування грошовими коштами не виконала, що призвело до виникнення заборгованості у розмірі 63 330,00 дол. США, у зв'язку з чим 16 травня 2017 року вона звернулася до суду з позовом про стягнення заборгованості. З метою забезпечення виконання рішення подала заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на належне боржнику нерухоме майно. Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 18 травня 2017 року у справі № 521/7341/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики, вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на належну ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 . 22 травня 2017 року державним реєстратором Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради Янчевою Я. Г. прийнято рішення № 35298736 про відмову у державній реєстрації обтяження - арешту нерухомого майна: квартири АДРЕСА_1 , у зв`язку з невідповідністю відомостей про особу боржника в ухвалі суду, та відомостей про нього відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що стало причиною неможливості своєчасної реєстрації обтяження на належне боржнику нерухоме майно. 29 травня 2017 року з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, їй стало відомо, що 25 травня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , яка є її матір`ю, укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пилипенко Н. А., зареєстрований у реєстрі за №

592. Посилаючись на те, що зазначений правочин є фіктивним та таким, що порушує її законні права, оскільки його вчинено без наміру створення правових наслідків, обумовлених договором дарування, а лише з метою приховання належного боржнику нерухомого майна від наступного звернення стягнення на нього у рахунок виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за договором позики, позивач просила: визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 25 травня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , та скасувати реєстраційний запис від 25 липня 2017 року № 20602239, внесений на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пилипенко Н. А., зареєстрованого у реєстрі за №

592. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 10 квітня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що на момент вчинення оспорюваного правочину, його сторони не мали наміру створити правові наслідки, обумовлені договором дарування, тобто не довела його фіктивності. Судом встановлено, що 21 березня 2016 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування відчужила спірну квартиру на користь своєї доньки ОСОБА_3 з метою її подальшого проживання у зазначеній квартирі разом з нею та реєстрації у ній місця проживання неповнолітнього онука, однак після укладення договору дарування обдаровувана тривалий час не сплачувала комунальні платежі, що призвело до виникнення заборгованості. З урахуванням наведеного, ОСОБА_4 на підставі статті 727 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) звернулася до нотаріуса щодо розірвання договору дарування, укладеного між нею та ОСОБА_3 , але отримала відмову з посиланням на те, що на підставі договору іпотеки від 05 липня 2017 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бурменко Н. О., зареєстрованого у реєстрі за № 368, спірну квартиру передано в іпотеку на забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 за договором позики від 05 липня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бурменко Н. О., зареєстрованим у реєстрі за №

368. Зважаючи на те, що ОСОБА_4 фактично виконала зобов'язання за договором позики від 05 липня 2016 року, сплативши замість позичальника заборгованість у розмірі 910 739,86 грн, що підтверджується складеною ОСОБА_5 розпискою від 03 березня 2017 року та погашає борги за комунальні послуги, суд першої інстанції вважав наявними підстави вважати, що станом на дату укладення між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 оспорюваного договору дарування, раніше укладений між ними договір дарування від 21 березня 2016 року був фактично розірваний. З огляду на наведене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 10 квітня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір дарування від 25 травня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пилипенко Н. А., зареєстрований у реєстрі за №

592. Скасовано реєстраційний запис № 20602239, внесений 25 травня 2017 року, на підставі договору дарування від 25 травня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пилипенко Н. А., зареєстрованого у реєстрі за №

592. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції не в повній мірі визначився з характером спірних правовідносин та не надав належної оцінки тим обставинам, що на момент вчинення ОСОБА_3 оспорюваного правочину на користь своєї матері ОСОБА_4 , вона була обізнана про наявність позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з неї боргу за договором позики, у зв`язку з чим могла передбачити для себе негативні наслідки у випадку постановлення судового рішення на користь кредитора. Крім того, суд вказав, що після укладення оспорюваного правочину, відповідачі продовжили спільно проживати у спірній квартирі. Ураховуючи зазначене, апеляційний суд дійшов висновку про обгрунтованість доводів позивача про те, що при укладенні договору дарування від 25 травня 2017 року воля сторін правочину не відповідала зовнішньому її прояву, вони не передбачали реального настання правових наслідків обумовлених договором дарування, а їх метою насправді було приховання майна від виконання можливого рішення суду про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за договором позики від 15 листопада 2016 року. З огляду на наведене, суд вважав наявними, визначені статтею 234 ЦК України, підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним. Сам по собі факт погашення ОСОБА_4 замість ОСОБА_3 боргу за комунальні послуги та заборгованості за договором позики від 05 липня 2016 року, не породжує виникнення у неї права власності на майно боржника, оскільки діючим законодавством не передбачено повернення у такий спосіб нерухомого майна у власність колишньому його власнику. Узагальнені доводи касаційних скарг та аргументів інших учасників справи У грудні 2019 року та січні 2020 року до Верховного Суду надійшли касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , у яких вони просили скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року, та залишити в силі рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 10 квітня 2019 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що перевіряючи законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що між відповідачами було вчинено фіктивний правочин, тоді як єдиною ціллю укладення договору дарування від 25 травня 2017 року була передача квартири АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_4 . Зазначене підтверджується тим, що у випадку, якби метою дарувальника дійсно було створення перешкод в реалізації майнових вимог ОСОБА_1 за рахунок належного дарувальнику нерухомого майна у межах виконавчого провадження у випадку задоволення вимог про стягнення на її користь заборгованості за договором позики від 15 листопада 2016 року, то ні ОСОБА_3 , як іпотекодавець за договором іпотеки від 05 липня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бурменко Н. О., зареєстрованим у реєстрі за № 368, укладеним на забезпечення виконання договору позики від 05 липня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бурменко Н. О., ні ОСОБА_4 , яка надала їй у борг грошові кошти для погашення заборгованості за договором позики, не вчиняли б дій для припинення іпотеки спірної квартири, оскільки саме по собі перебування майна в іпотеці на забезпечення іншого зобов`язання, зберігало це майно для власника до моменту звернення на нього стягнення первісним кредитором у випадку невиконання зобов`язання перед ним. Апеляційний суд безпідставно застосував до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), оскільки обставини даної справи не є подібними тим, що викладені у зазначеній постанові. Так, у даній справі на момент вчинення оспорюваного правочину, його сторони не були обізнані про наявність позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, а тому у боржника ( ОСОБА_3 ) не було можливості передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання уявного судового рішення про стягнення з неї заборгованості за договором позики, що спростовує висновки апеляційного суду про наявність у сторін оспорюваного договору мети, направленої на приховування майна, а отже дії сторін цього договору, не можна кваліфікувати як очевидно недобросовісні. У лютому 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , у якому він просив залишити касаційну скаргу ОСОБА_3 без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції повно встановив фактичні обставини справи та правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 та витребувано матеріали справи. У грудні 2019 року до Верховного Суду надійшла справа. Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 . Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, щоквартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 12 лютого 1992 року, посвідченого державним нотаріусом П'ятої одеської державної нотаріальної контори, зареєстрованого у реєстрі за № 3-С-221. 21 березня 2016 року між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровувана) укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Мозолєвою О. В., зареєстрований у реєстрі за № 610. 15 листопада 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір позики, за умовами якого позивач передала позичальнику у позику 43 000,00 дол. США, що підтверджується складеною розпискою, які позичальник зобов'язалася повернути з процентами протягом шести місяців з частковим погашенням боргу щомісяця. У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за договоромпозики, 16 травня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Малиновського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики (справа № 521/7341/17). Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 18 травня 2017 року у справі № 521/7341/17 задоволено заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , належну ОСОБА_3 . Рішенням державного реєстратора Управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради Янчевої Я. Г від 22 травня 2017 року № 35298736 відмовлено у державній реєстрації обтяження - арешту нерухомого майна: квартири АДРЕСА_1 , у зв`язку з неправильним зазначенням в ухвалі Малиновського районного суду м. Одеси від 18 травня 2017 року у справі № 521/7341/17 відомостей про власника майна. 25 травня 2017 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровувана) укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пилипенко Н. А., зареєстрований у реєстрі за №

592. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 18 липня 2017 рокуу справі № 521/7341/17, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Одеської області від 20 листопада 2018 року, з ОСОБА_3 стягнуто на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 15 листопада 2016 року у розмірі 1 116 486,40 грн.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального права, доводи касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_4 висновків апеляційного суду не спростовують. Згідно зі статтею 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України). Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. ОСОБА_1 обгрунтовувала позовні вимоги посилаючись на те, що оспорюваний нею правочин є фіктивним, оскільки сторони його уклали без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлювалися, а лише з метою уникнення ОСОБА_3 звернення стягнення на належне їй нерухоме майно на виконання судового рішення про стягнення з неї заборгованості за договором позики від 15 листопада 2016 року. За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування, укладеного 25 травня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , апеляційний суд урахував, що на момент вчинення зазначеного правочину, ОСОБА_3 була обізнана про наявність позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з неї боргу за договором позики, а тому могла передбачати негативні для себе наслідки задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , вчинення нею оспорюваного правочину на користь своєї матері ОСОБА_4 , після укладення якого ОСОБА_3 та ОСОБА_4 продовжили спільно проживати у квартирі, що є предметом оспорюваного договору. Зважаючи на викладене, обгрунтованим є висновок апеляційного суду про те, що внутрішня воля сторін оспорюваного правочину була направлена не настання правових наслідків укладення такого договору, а на уникнення звернення стягнення на належне на праві власності ОСОБА_3 нерухоме майно. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Апеляційний суд, з урахуванням конкретних обставини справи, правильно застосував при вирішення справи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), відповідно до якого позивач вправі звернутися до суду із позовом провизнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Посилання заявників на те, що правовідносини у даній справі не є подібними до тих, висновок щодо застосування норм права у яких викладено Великою Палатою Верховного Суду у зазначеній вище постанові, є необгрунтованим, оскільки вказаний правовий висновок стосується правомірності вчинення боржником, у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, будь-якого правочину, що має наслідком припинення його платоспроможності. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками апеляційного суду щодо їх оцінки, що знаходяться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволеннякасаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Щодо поновлення виконання рішення суду Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки ухвалою судді Верховного Суду від 03 лютого 2020 року дію постанови Одеського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року було зупинено до закінчення касаційного провадження у справі, її необхідно поновити. Керуючись статтями 400, 401, 415, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року залишити без змін. Поновити дію постанови Одеського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: Г. І. Усик І. Ю. Гулейков О. В. Ступак