Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/7294/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/7294/19 Суддя (судді) першої інстанції: Головань О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 жовтня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді Оксененка О.М., суддів: Лічевецького І.О., Шурка О.І., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 березня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, в якому просила: - визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо невиплати йому грошової допомоги, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі десяти місячних пенсій станом на день її призначення; - зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві нарахувати та виплатити йому грошову допомогу, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі десяти місячних пенсій станом на день її призначення. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що пенсійний фонд протиправно відмовив позивачу у призначенні грошової допомоги, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі десяти місячних пенсій станом на день її призначення Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 березня 2020 року позовні вимоги задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо невиплати ОСОБА_1 грошової допомоги, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі десяти місячних пенсій станом на день її призначення. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі десяти місячних пенсій станом на день її призначення відповідно до пункту 7-1 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що оскільки стаж позивача як працівника закладу охорони здоров`я, що дає право на отримання пенсії за вислугу років, становить лише 28 років 7 місяців 10 днів, а вказаний стаж має становити не менше як 35 років, відтак вказане свідчить про відсутність у позивача права на отримання грошової допомоги у розмірі десяти місячних пенсій за віком. Згідно п.3 частини першої ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) також у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві та отримує пенсію за віком з 2018 року відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». 31 січня 2019 року позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві з заявою про виплату грошової допомоги, яка не підлягає оподаткуванню у розмірі 10 місячних пенсій станом на день її призначення. 20 лютого 2019 року листом № 35659/02/Ч-1527 Головне управління Пенсійного фонду України у м. Києві відмовило позивачу в призначені грошової допомоги та зазначило, що до стажу роботи працівника охорони здоров`я, що дає право на призначення пенсії за вислугу років зараховано наступні періоди роботи: 23.08.1980 по 29.12.1980 на посаді санітарного фельдшера, з 26.01.1981 по 31.08.1981 на посаді медсестри, з 01.09.1985 по 31.12.1992 на посаді масажиста, з 03.10.2008 по 31.01.2019 на посаді сестри медичної з масажу, втім періоди роботи з 01.01.1993 по 02.10.2008 у Київській міській клінічній лікарні № 9 не підлягають зарахуванню до його спеціального стажу. У вказаному листі пенсійний фонд повідомив, що стаж роботи як працівника охорони здоров`я, що дає право на призначення пенсії за вислугу років становить 28 років 7 місяців 10 днів, якого недостатньо для призначення грошової допомоги у розмірі десяти місячних пенсій за віком станом на день її призначення відповідно до пункту 7-1 розділу XV Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач має право на зарахування періоду роботи з 01.01.1993 по 02.10.2008 до свого спеціального стажу, відтак позивач має 38 років 4 місяці 10 днів стажу роботи на посадах, що дають право на призначення пенсії за вислугу років, іншу пенсію, тому останній відповідно до п. 7-1 Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» має право на отримання грошової допомоги, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі їх десяти місячних пенсій станом на день її призначення. Колегія суддів не погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із положеннями статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Положеннями статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05 листопада 1991 року №1788-XII (далі - Закон № 1788-XII) встановлено, що громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. Статтею 2 Закону № 1788-XII визначені види пенсій: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років. Аналогічні приписи закріплено і у статях 9, 10 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV). При цьому, пунктом 7-1 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що особам, які на день досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, працювали в закладах та установах державної або комунальної форми власності на посадах, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пунктів «е»-«ж» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», і мають страховий стаж (для чоловіків - 35 років, для жінок - 30 років) на таких посадах, а також якщо вони до цього не отримували будь-яку пенсію, при призначенні пенсії за віком виплачується грошова допомога, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі їх десяти місячних пенсій станом на день її призначення. Так, Кабінет Міністрів України постановою від 23 листопада 2011 року № 1191 затвердив Порядок обчислення страхового стажу, що дає право на призначення грошової допомоги, та її виплати, який визначає умови обчислення страхового стажу, що дає право на призначення грошової допомоги відповідно до пункту 7-1 Розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Порядок № 1191). Відповідно до пункту 2 Порядку № 1191 до страхового стажу, що визначає право на виплату грошової допомоги, зараховуються періоди роботи в закладах та установах державної та комунальної форми власності на посадах, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» і «ж» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», що передбачені, зокрема, Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 року №909 (надалі - Перелік № 909). Пунктом 5 вказаного Порядку визначено, що грошова допомога надається особам, яким починаючи з 01 жовтня 2011 року призначається пенсія за віком відповідно до Закону № 1058-IV та які на день досягнення пенсійного віку, передбаченого статті 26 зазначеного Закону, працювали в закладах та установах державної або комунальної форми власності на посадах, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е»-«ж» статті 55 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», і мають страховий стаж (для чоловіків - 35 років, для жінок - 30 років) на таких посадах, а також якщо вони до цього не отримували будь-яку пенсію. З аналізу наведених норм законодавства можна зробити висновок, що право особи на отримання грошової допомоги у розмірі десяти місячних пенсій пов`язується з наявністю у неї необхідного спеціального страхового стажу роботи на певних визначених законодавством посадах й вихід на пенсію саме з цих посад в закладах та установах державної та комунальної форми власності, а також неотримання такою особою до моменту виходу на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» будь-якого іншого виду пенсії. Аналогічна правова позиція, викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 462/5636/16-а, від 19 березня 2019 року у справі № 466/5637/17 та від 24 квітня 2019 року у справі №442/6536/16-а. Як зазначає апелянт, оскільки спеціальний трудовий стаж позивача складає лише 28 років 7 місяців та 10 днів, так як період роботи з 01.01.1992 по 02.10.2008 року на посаді масажиста у Київській міській клінічній лікарні №9 до стажу роботи позивача враховано не було, відтак останній не має права для призначення грошової допомоги у розмірі десяти місячних пенсій за віком. Так, статтею 62 вказаного Закону передбачено, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, в тому числі і спеціальний, є трудова книжка. Зазначеним нормам відповідає п. 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній визначено Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 року № 637, відповідно до якого основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. Пунктом 3 Порядку № 637 передбачено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи. Як вбачається з трудової книжки позивача, у період з 01.01.1993 по 02.10.2008 останній працював на посаді масажиста в Київській міській клінічній лікарні №9. Відповідно до розділу 2 «Охорона здоров`я» Переліку №909 право на пенсію за вислугу років мають лікарі та середній медичний персонал (незалежно від найменування посад), які працювали у лікарняних закладах, лікувально-профілактичних закладах особливого типу, лікувально-трудових профілакторіях, амбулаторно-поліклінічних закладах, закладах швидкої і невідкладної медичної допомоги, закладах переливання крові, закладах охорони материнства і дитинства, санаторно-курортних закладах, санітарно-епідеміологічних закладах, діагностичних центрах. Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» від 19.11.1992 № 2801-XII встановлено, що до середнього медичного персоналу відносяться особи, які отримали спеціальну освіту та відповідну кваліфікацію в середніх медичних навчальних закладах і допущені в установленому порядку до медичної діяльності. При цьому, статтею 74 Закону № 2801-XII визначено, що медичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту. З матеріалів справи вбачається, що позивач закінчив повний курс Київського медичного училища № 2 за спеціальністю фельдшерській та отримав кваліфікацію фельдшера, що підтверджуються дипломом ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 від 28.02.1978, що свідчить про наявності у позивача кваліфікації середнього медичного персоналу. У відповідності до Класифікатору професій ДК 003:2005 під кодом 3231 міститься назва посади «Сестра медична з массажу». Крім того, згідно Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників системи охорони здоров`я, що ведений в дію наказом Міністерства охорони здоров`я України №117 від 29.03.2002, під № 30 зареєстровано посаду «Сестра медична з массажу», втім у вказаному Довіднику кваліфікаційних характеристик професій працівників системи охорони здоров`я відсутня така посада як «Масажист». При цьому, у відповідності до наказу МОЗ України № 146 від 23.10.1991 «Про атестацію середніх медичних працівників» та згідно Номенклатури спеціальностей зазначених в ньому, посада масажиста відповідає посаді сестри медичної з масажу і відноситься до середнього медичного персоналу та зараховується до медичного стажу. Вищезазначена зміна найменування посад проведена відповідно до наказу головного лікаря № 31 від 23.02.2001, відповідно до вимог Класифікатору професій ДК 003:2005. З огляду на вищевикладене, суд доходить висновку про те, що робота позивача на посаді масажиста у період з 01.01.1993 по 02.10.2008 могла бути зарахована до стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років. У той же час, позовних вимог щодо зарахування вказаного періоду роботи до трудового стажу для призначення пенсії позивачу за вислугу років позивачем заявлено не було, а суд апеляційної інстанції згідно норм статті 308 КАС України перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції лише в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Крім того, суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції. При цьому, колегія суддів враховує, що право на отримання відповідної грошової допомоги не залежить та не пов`язується із призначенням саме пенсії за вислугою років, а є окремим правовим механізмом відповідної соціальної виплати, який також може реалізовуватись саме при призначенні пенсії за віком, що узгоджується з правовим висновком, викладеним в постанові Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №127/9277/17. У той же час, право на отримання грошової допомоги відповідно до пункту 7-1 розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону України від 9 липня 2003 року №1058-ІV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» Закон пов`язується саме з відсутністю до моменту виплати такої грошової допомоги отримання будь-якої пенсії. Враховуючи, що позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві та отримує пенсію за віком з 2018 року відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», тому останній згідно поданої ним заяви від 31 січня 2019 року не має права на отримання грошової допомоги, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі десяти місячних пенсій станом на день її призначення відповідно до пункту 7-1 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Таким чином, доводи апеляційної скарги спростовують висновки, викладені в рішенні суду першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, тому апеляційна скарга є обґрунтованою, а оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у місті Києві - задовольнити. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 березня 2020 року - скасувати. Прийняти нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії - відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України. Головуючий суддя О.М. Оксененко Судді І.О. Лічевецький О.І. Шурко