Постанова 4821 № 701/934/18

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер провадження 22-ц/821/476/20Головуючий по 1 інстанції Справа №701/934/18 Категорія: 301030000 Маренюк В. Л. Доповідач в апеляційній інстанції Вініченко Б. Б. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 жовтня 2020 року Черкаський апеляційний суд в складі колегії: суддів Вініченка Б.Б., Василенко Л.І., Карпенко О.В. за участю секретаря Любченко Т.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 18 березня 2019 року у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 про встановлення факту права особистої приватної власності на нерухоме майно, - в с т а н о в и в: У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом. В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначав, що він є власником житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами та земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно та державного акту про право власності на земельну ділянку. 17 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладений договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами та земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . У червні 2017 року ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним (справа №701/556/17-ц). На підставі вищевикладеного ОСОБА_1 просив суд встановити факт, що останньому належить на праві особистої власності житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами та земельна ділянка, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ; стягнути з законного представника відповідача (опікуна) ОСОБА_3 на його користь кошти за надання правничої допомоги у розмірі 8000 грн. Рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 18 березня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 19 000 грн витрат на правову допомогу. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що житловий будинок і земельна ділянка є його особистою приватною власністю. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати, оскільки вважає його необ`єктивним, необґрунтованим, постановленим з грубим порушенням норм матеріального і процесуального права та невідповідності висновків суду обставинам справи, а по справі ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що ні в позові, ні під час судового розгляду заявник і третя особа не заперечували факт проведення будівельних та ремонтних робіт з покращення житла протягом 26 років після його придбання; у своєму рішенні суд намагається незаконно спростувати факт, що заявник є власником будинку та земельної ділянки на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно та державного акту на земельну ділянку; суд безпідставно ставить під сумнів офіційний документ органів виконавчої влади, навіть до форми і змісту цих документів, хоча жодними нормативними актами законодавства України такі вимоги не передбачені; всупереч положенням законодавства України та міжнародної судової практики при постановленні рішення суд взяв до уваги покази свідків, які є прямими родичами і відповідно зацікавлені особи; суд у своєму рішенні вважає доведеним факт будівництва будинку спільно з відповідачем за відсутності жодних документальних підтверджень; витрати на правову допомогу, призначені судом в розмірі 19000 грн. не відповідають обсягу виконаної роботи адвоката відповідача у справі. Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 10 липня 2019 року рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 18 березня 2019 року скасовано, позов ОСОБА_1 залишено без розгляду. Постанова апеляційної інстанції мотивована тим, що, приймаючи справу до свого провадження і розглядаючи справу по суті, суд першої інстанції не врахував вимоги статті 315 ЦПК України, оскільки ЦПК України не передбачає встановлення факту права особистої приватної власності, оскільки вказаний спір розглядається в позовному порядку. У липні 2019 року ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Крикун О.А., звернувся до апеляційного суду із заявою про ухвалення додаткового рішення (постанови) у справі. Заява мотивована тим, що відповідно до умов договору про надання правничої допомоги від 26 вересня 2018 року законний представник ОСОБА_2 ОСОБА_3 сплатив адвокату гонорар на загальну суму 19 000 грн за період часу з 26 вересня 2018 року по 11 березня 2019 року, що підтверджується актом приймання передачі наданих послуг від 11 березня 2019 року. На підставі викладеного, ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Крикун О.А., просив суд ухвалити додаткове рішення (постанову) про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в особі її законного представника ОСОБА_3 судові витрати з оплати правничої допомоги у розмірі 19 000 грн. Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року у прийнятті додаткового рішення (постанови) у справі відмовлено. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що заявник звернувся із заявою про ухвалення додаткового рішення в порядку статті 270 ЦПК України, оскільки не вирішено питання розподілу судових витрат. Проте, постановою апеляційного суду Черкаської області від 10 липня 2019 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. Крім того, у судовому рішенні повідомлено відповідача про його право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи внаслідок необґрунтованих дій позивача, у порядку частини п`ятої статті 142 ЦПК України. Отже, заява про ухвалення додаткового рішення (постанови) задоволенню не підлягає, що не позбавляє права заявника звернутись із заявою про компенсацію здійснених відповідачем витрат та довести необґрунтованість дій позивача. Постановою Верховного Суду від 15 січня 2020 року касаційні скарги ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Крикун О.А., задоволено частково. Постанову Апеляційного суду Черкаської області від 10 липня 2019 року та ухвалу Черкаського апеляційного суду від 03 жовтня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова мотивована тим, що апеляційний суд не звернув уваги на те, що суд першої інстанції розглянув позовну заяву ОСОБА_1 в порядку, передбаченому розділом ІІІ «Позовне провадження» ЦПК України. Зазначено, що звернення до суду з позовом є суб`єктивним правом позивача, гарантованим статтями 55, 124 Конституції України, є безумовним доступом до правосуддя незалежно від обґрунтованості позову, а стягнення судових витрат є законним наслідком розгляду справи в суді. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні у справі докази, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги доходить наступних висновків. Згідно до вимог частин 1 та 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Оскаржуване судове рішення не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам закону. Як встановлено судом першої інстанції, 17 вересня 1963 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладений договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 . Відповідно до свідоцтва про шлюб, виданого Виконавчим комітетом Рогівської сільської ради Маньківського району Черкаської області, 22 січня 1965 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстрований шлюб. Прізвище після державної реєстрації шлюбу у чоловіка та дружини стало « ОСОБА_7 ». Згідно з довідкою Виконавчого комітету Рогівської сільської ради Маньківського району Черкаської області від 09 липня 2018 року житловий будинок АДРЕСА_1 був побудований та зданий в експлуатацію у 1989 році. Відповідно до довідки Виконавчого комітету Рогівської сільської ради Маньківського району Черкаської області від 24 липня 2018 року земельна ділянка площею 0,57 га на АДРЕСА_1 згідно з кадастровою книгою за №150 обліковується за ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 померла. 29 листопада 1994 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_9 укладений шлюб. 17 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладений договір дарування житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами та земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 21 березня 2017 року у справі №701/1016/16-ц визнано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , недієздатною. Призначено опікуном ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , її сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з метою забезпечення захисту особистих, майнових та немайнових прав останньої. У червні 2017 року ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним (справа №701/556/17-ц). Рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 27 грудня 2019 року у справі №701/556/17-ц позов ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним задоволено. Визнано договір дарування житлового будинку від 17 грудня 2013 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Маньківського районного нотаріального округу Старосвітською О.Г., відповідно до якого передано ОСОБА_4 житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , недійсним. Визнано договір дарування земельної ділянки від 17 грудня 2013 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Маньківського районного нотаріального округу Старосвітською О.Г., відповідно до якого передано ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,5666 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, на АДРЕСА_1 , недійсним. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 вказував, що колишня дружина позивача до реєстрації шлюбу із ним, набула у власність вказаний житловий будинок на підставі договору купівлі-продажу від 17.09.1963 року. В подальшому подружжям було здійснено будівництво та в 1989 році здано в експлуатацію житловий будинок по АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою сільської ради. Суд критично оцінює вказану довідку Рогівської сільської ради №313 від 09.07.2018 року, оскільки відповідно до Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої заступником Міністерства комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року (яка діяла станом на 1989 рік), будинки, що підлягають реєстрації, повинні бути закінчені будівництвом і прийняті в експлуатацію за актом, затвердженим виконкомом місцевої Ради депутатів трудящих. Вказаного акту до матеріалів справи додано не було, а тому стверджувати, що будівництво будинку та здача його в експлуатацію відбулася саме в 1989 року, підстави відсутні. Колегія суддів вважає, що при розгляді даного спору, виходячи з часу реєстрації шлюбу, часу набуття у власність вказаного будинку, необхідно керуватися нормами КпШС України, який діяв на той час. Відповідно до статті 22 КпШС України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Згідно зі ст. 24 КпШС Українимайно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Відповідно до ст. 25 КпШС Україниякщо майно, яке не було власністю одного з подружжя за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. Аналогічна норма закріплена й у ч. 1 ст. 62 СК України. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу. Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК Українивважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає зазначеним критеріям. Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Визначаючи правовий статус житла як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю. Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України в постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, від 8 листопада 2017 року у справі № 1447цс17. Як видно із договору купівлі-продажу від 17.09.1963 року домоволодіння на час продажу складалось з одного глинобитного, покритого шифером будинку, з двох кімнат, кухні, погреба і сарая. Відповідно до рішення Рогівської сільської ради №5 від 20 січня 2005 року, вирішено оформити та видати свідоцтво про право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 громадянину ОСОБА_1 . Відповідно до Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 10.02.2005 року ОСОБА_1 є власником будинку по АДРЕСА_1 . У відповідності до опису об`єкта: загальна площа 72,4 кв.м.; житлова площа 33,5 кв.м.; житловий будинок з прибудовою, А, 72,4 кв.м.; літня кухня, Б; підвал, пд. Б; сарай, В; вбиральня, Г; гараж, Д; огорожа, 1; ворота з хвірткою, 2; ворота, 3; огорожа, 4; замощення, ІІ; яма, ІІІ; криниця, К. Як видно із Зведеного акту вартості будинку, господарських будівель та споруд станом на 06.12.2004 року, крім будівель, які зазначені в договорі купівлі-продажу наявні також веранда, підвал, вбиральня, гараж, ганок, замощення, яма кормова, огорожа, ворота з хвірткою, ворота та криниця. Отже, на час купівлі будиноковолодіння, яке в подальшому було успадковано позивачем, та на час оформлення права власності на нього, збільшилась кількість будівель та споруд, що свідчить про збільшення його вартості. Судом першої інстанції було враховано ту обставину, що відповідач мала фінансову можливість приймати участь у будівництві даного будинку, отримуючи заробітну плату та пенсію. Водночас позивачем в суді не доведено належними та допустимими доказами того, що вказане будівництво здійснювалось та було завершене до укладення шлюбу із відповідачем у 1994 році. В суді першої інстанції судом було допитано ряд свідків ( ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_3 , ОСОБА_13 ), які пояснили, що безпосередньо приймали участь та були свідками проведення будівельних робіт в домогосподарстві, що знаходилось на земельній ділянці по АДРЕСА_1 , та які проводились, окрім них, за участю позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 в період часу з 1994 року по 1998 рік. До переліку проведених будівельних робіт входило те, що до житлового будинку (позначеному на плані А-1-Ж) було добудовано веранду (а) із криницею (№ НОМЕР_1 ). АДРЕСА_2 ) було частково демонтовано, а частину що залишилась - переобладнано в гараж, в якому було викопану оглядову яму, а також було викопано підвал (Е) та побудовано поверх нього літню кухню (Б-1-Н), крім того залізобетонними плитами було перекрито підвал (Е). Отже визначальним у цьому спорі є не момент прийняття спірного будинку до експлуатації та отримання правовстановлюючого документу на нього, а час будівництва будинку та джерела походження коштів, за які його набуто. Суд першої інстанції встановив, що житловий будинок (позначено на плані А-1-Ж) було добудовано позивачем та відповідачем спільно після 1994 року, веранду (а) разом із криницею (№5) було спільно побудовано позивачем та відповідачем у 1998 році. Старий будинок (Д-1-Н) було позивачем та відповідачем частково демонтовано, а частину що залишилась - переобладнано в гараж, в якому було викопану оглядову яму. Окрім того, в 1995 році було викопано підвал (Е) та побудовано поверх нього літню кухню (Б-1-Н), тому дійшов висновку про необґрунтованість вимог позивача про визнання права особистої приватної власності на цілий житловий будинок з надвірними будівлями. З вказаними висновками погоджується і колегія суддів суду апеляційної інстанції. В даній справі не було заявлено вимог про визначення часток майна подружжя відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін. Перевіряючи доводи апелянта в частині земельної ділянки, колегія суддів виходить з наступного. Відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №528107, ОСОБА_1 являється власником земельної ділянки площею 0,5666 га, яка розташована по АДРЕСА_1 на підставі рішення Рогівської сільської ради від 18.04.2005 року за №22-5, кадастровий номер 7123187500:01:001:0010. Як видно із рішення № 22-5 Рогівської сільської ради Маньківського району Черкаської області від 18 квітня 2005 року вирішено внести зміни земельної ділянки, яка знаходиться у приватній власності ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 з 0,54 га на 0,5666 га. Зі змісту даного рішення сільської ради видно, що вказана земельна ділянка являлася приватною власністю позивача ОСОБА_1 до 2005 року. Відповідно до рішення сесії сільської ради від 16.03.1994 року про розгляд та затвердження заяв громадян села Роги на приватизацію особистих присадибних ділянок, вирішено приватизувати земельні ділянки громадян села згідно поданих заяв. Відповідно до архівного витягу у Списку жителів села, які подали заяви на приватизацію присадибних земельних ділянок під № НОМЕР_2 міститься ОСОБА_1 , якому виділялася земельна ділянка площею 0,54 га. На підставі даних відомостей, колегія суддів приходить до висновку, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 7123187500:01:001:0010 була приватизована позивачем, оскільки площа земельної ділянки на час приватизації складала 0,54 га, в подальшому рішенням сільської ради збільшена до 0,5666 га, та в цьому ж рішенні зазначено, що вона є власністю позивача, дана земельна ділянка є присадибною, знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , при цьому сторонами жодних чином не вказано про наявність у позивача у 1994 році іншого будинковолодіння, крім успадкованого після смерті дружини, а тому підстав вважати, що ним набуто в порядку приватизації іншу земельну ділянку немає. Як роз`яснено в абз. 1 п. 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року N 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", зі змінами та доповненнями, відповідно до положень статей 81, 116 ЗК Україниокрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Частиною першою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Частиною четвертою статті 120 ЗК України визначено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди. Колегія суддів вважає недоречним посилання суду першої інстанції на постанову Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №686/9580/16-ц, оскільки предметом даного спору не є поділ майна подружжя та виділ в натурі житлового будинку та земельної ділянки, а встановлення факту особистої приватної власності. Таким чином, колегія суддів вважає, що наявні обґрунтовані підстави вважати, що спірна земельна ділянка є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , оскільки набута в порядку приватизації із земель державного фонду. Вказане не спростоване стороною відповідача, а всі сумніви в цьому ґрунтуються на їх припущеннях. Щодо обраного способу захисту позивача в цій частині, а саме встановлення факту особистої приватної власності на земельну ділянку, то колегія суддів доходить висновку що позивачем невірно обрано спосіб захисту з огляду на наступне. Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частин 1 статті 5 ЦПК України). Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права (ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України). Колегія суддів вважає ефективним способом захисту прав позивача в цій частині шляхом визнання за ним права власності на спірну земельну ділянку. Таким чином, враховуючи встановлені обставини у справі, перевіривши та дослідивши докази надані учасниками справи, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем доведено факт належності йому на праві приватної власності лише спірної земельної ділянки, а тому рішення суду підлягає частковому скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про задоволення позовних вимог. Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно положень частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

3. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

4. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Згідно з правилами пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Колегія суддів враховує, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16. У зв`язку із частковим задоволенням позовних вимог, судові витрати повинні бути пропорційно розподілені між сторонами. У матеріалах справи міститься квитанція №100 від 12.09.2018 року про сплату судового збору в розмірі 352, 40 грн за подання позовної заяви в суд першої інстанції. При подачі апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 528, 61 грн, що підтверджується квитанцією №18 від 25 квітня 2019 року. Отже, ОСОБА_1 при розгляді справи в суді сплачено судового збору на суму 881,01 грн, з огляду на часткове задоволення позову йому підлягає компенсація за рахунок відповідача на суму 440, 50 грн. Щодо заявленої вимоги про компенсацію витрат на правничу допомогу, то колегія суддів звертає увагу на те, що в матеріалах справи міститься квитанція (т. 1 а.с. 24) про сплату позивачем адвокату Пархеті М.А. 8000 грн за надання правничої допомоги при розгляді даної справи. Також зі сторони позивача долучено Ордер серії ЧК №71512, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та Витяг з договору про надання правничої допомоги від 23.07.2018 року, що підтверджують представництво інтересів позивача в суді адвокатом Пархетою М.А. (т. 1, а.с. 39-41). Однак стороною позивача не надано розрахунку таких витрат, що є підставою для відмови у задоволенні їх відшкодування. Щодо витрат на правничу допомогу понесених стороною відповідача, то колегія суддів вважає їх частково обґрунтованими з огляду на наступне. Інтереси відповідача в особі законного представника ОСОБА_3 представляв адвокат Крикун О.А., що підтверджується ордером серії ЧК №45466 та договором про надання правової допомоги від 26 вересня 2018 року, додатковою угодою про надання правової допомоги від 26.09.2018 року від 24 жовтня 2018 року. В матеріалах справи також містяться товарні чеки про оплату правничої допомоги, а саме: товарний чек №5 від 26.09.2018 року на суму 3000 грн, товарний чек №6 від 24.10.2018 року на суму 3000 грн, товарний чек №7 від 02.11.2018 року на суму 3000 грн, товарний чек №8 від 26.12.2018 року на суму 2000 грн, товарний чек №1 від 29.01.2019 року на суму 4000 грн, товарний чек №2 від 11.03.2019 року на суму 4000 грн, а всього на суму 19 000 грн. Вказане також підтверджується також книгою обліку доходів і витрат, яку ведуть фізичні особи-підприємці, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування, і фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність (т.2 а.с. 46-48). Відповідно до наданого адвокатом Крикун О.А. акту приймання-передавання наданих послуг за договором про надання правової допомоги від 11 березня 2019 року зазначено, що загальний підсумок гонорару за договором становить 24 082, 50 грн. Водночас у клопотанні про стягнення судових витрат пов`язаних з наданням правничої допомоги, сторона відповідача просила стягнути на свою користь з позивача 19 000 грн. Колегія суддів, перевіривши зазначений Акт, вважає його в частині компенсації прибуття та вибуття із смт. Маньківка необґрунтованим, дані вимоги жодним чином не підтверджені, тому є такими, що не підлягають відшкодуванню як правнича допомога адвоката. З огляду на зазначене, враховуючи наданий акт, судом встановлено, що адвокатом надано послуг із правничої допомоги на суму 6082,50 грн, а враховуючи часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , то компенсації підлягає сума 3041,25 грн. Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 18 березня 2019 року скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо встановлення факту, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 належить на праві особистої приватної власності земельна ділянка (кадастровий номер 7123187500:01:001:0010) розташована в АДРЕСА_1 . Ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 7123187500:01:001:0010), що розташована в АДРЕСА_1 . В решті рішення суду залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені витрати по сплаті судового збору в розмірі 440, 50 грн. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_3 сплачені судові витрати пов`язані із наданням правничої допомоги в розмірі 3041,25 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 08 жовтня 2020 року. Судді: